§ 2. «Акт про краще забезпечення свободи підданих та про попередження ув’язнень за морями» (Habeas Corpus Act, 1679 рік)

Після реставрації монархії в 1660 році в англійському парламенті поступово утворюються дві протидіючі угруповання - торі, які вира­жали інтереси короля, придворної аристократії, а також частини джен­трі, та вігі, які об’єднали представників опозиції: купців, фінансову буржуазію, верхівку джентрі, промислову буржуазію. Значною пере­могою вігів у цьому протиборстві став «Акт про краще забезпечення свободи підданих та про попередження ув’язнень за морями» (Habeas Corpus Act, 1679 рік).

Акт обмежив всевладдя короля і свавілля чиновників у галузі кар­ного права і судочинства, проголосив недоторканність особи, а також принципи презумпції невинуватості, законності, оперативності право­суддя. Це двє змогу вважати його найважливішим конституційним документом в історії Англії поряд з Великою хартією вольностей 1215 року. Його значення полягає в карно-процесуальних гарантіях від необ­грунтованих арештів і таємних розправ. Найважливіша з них - у тому, що Акт передбачав відповідальність тюремників і суддів за порушен­ня відповідних статей закону.

Але значення цього документа як чинного джерела юридичної практики було обмежено низкою обставин:

1. його дія могла призупинятися парламентом;

2. статті Акта не поширювалися на цивільні справи;

3. розмір застави, передбаченої законом для видачі обвинуваченого на поруки, був значним, і далеко не кожен громадянин міг його спла­тити.

«Habeas corpus act» від 26 травня 1679 року став найважливішим документом англійської буржуазної революції, яка призвела до встановлення у політичній системі країни основ парламентаризму. Він поклав початок законодавчому обмеженню виконавчої влади в особі монарха і чиновників. Карно-процесуальні норми, сформу­льовані в Акті, є основою карного судочинства у багатьох сучасних державах, включаючи західноєвропейські країни, Україну та США.

§ 3. «Славна революція» 1688 року

в Англії. «Білль про права» 1689 року. «Акт про уложення» 1701 року

У Бредській декларації 1660 року Карл ІІ обіцяв, що будуть виба­чені учасники революції, а він без парламенту не вирішуватиме питан­ня щодо утримання армії, земель роялістів тощо. Але з його приходом до влади розпочинається феодальна реакція. Ліквідуються організації пресвітеріан та індепендентів, активних учасників революції кидають до в’язниць. Відновлються Таємна рада та інші надзвичайні органи (за винятком одіозних «Зіркової палати» і «Високої комісії»). Відновлю­ється у своїх правах англіканська церква. Таку саму політику продов­жує натупник Карла ІІ - Яків ІІ.

Така політика Стюартів призвела до короткочасного об’єднання вігів і торі, які у 1688 році здійснили двірцевий переворот з метою за­міни Якова ІІ на більш поступливого монарха, який не порушував би права парламенту. Цей переворот одержав назву «Славної революції». На престол зійшов запрошений принц Вільгельм Оранський, зять Якова ІІ, який утік з країни.

«Славна революція» завершила оформлення компромісу між про­відними політичними силами країни: буржуазією та аристократією. Політична влада в центрі і на місцях залишалася в руках земельної аристократії в обмін на гарантії додержання інтересів верхівки фінан­сової і промислової буржуазії. Цей консенсус позначив тенденцію еволюції англійської державості ХУІІ-ХІХ століть від дуалістичної до парламентської монархії. Юридично перерозподіл владних повно­важень між королем і парламентом було закріплено в «Біллі про права» від 13 лютого 1689 року.

«Білль про права» став основою англійської конституційної монар­хії, закріпивши верховенство парламенту в галузі законодавства і фі­нансової політики. Мета документа, який спочатку називався «Декла­рацією прав», полягала у забезпеченні «відновлення і підтвердження давніх прав і вольностей», які було визначено ще Великою хартією вольностей 1215 року, «Петицією про права» 1628 року і найважли­вішими актами англійської буржуазної революції.

«Білль про права» проголосив незаконними призупинення дії будь- якого законодавчого акта з ініціативи короля без згоди парламенту і стягнення зборів та податків без його санкції. Обмежувалися повно­важення короля стосовно керівництва армією і флотом. Набір та утри­мання постійного війська у межах королівства в мирний час могли здійснюватися тільки за згодою парламенту. Документ проголошував низку цивільних і політичних прав: свободу слова (право звернення до короля з петиціями і проголошення незаконності переслідування за це), свободу волевиявлення, політичний плюралізм тощо.

«Білль про права» формулював принципи діяльності законодавчої влади у системі державно-політичних органів: вільні вибори до пар­ламенту, регулярність його скликання, незалежність від виконавчої влади та ін. Згодом ці положення було уточнено, і строк повноважень парламенту визначено спочатку в три роки, а потім - у сім. У VII стат­ті «Білля» проводилася ідея підзаконності королівської влади, а у ХІ статті підкреслювалося, що ця влада встановлюється в суспільстві внаслідок досягнутого компромісу «на вічні часи за порадою і згодою духовних і світських лордів та общин, які засідають у парламенті...»

Таким чином, у реальній політичній практиці втілено ідеї Дж. Мільтона і Дж. Локка щодо рівності перед законом і договірного по­ходження влади в суспільстві. Тенденція конституційного закріплення верховенства влади парламенту відбилася у змісті «Акта про уложення» від 12 червня 1701 року. «Акт щодо майбутнього обмеження Корони та про краще забезпечення прав і свобод підданих» («Акт про уложен- ня») уточнював і розвивав деякі положення «Білля про права» 1689 року, головним чином у галузі регулювання порядку престолонасліду- вання.

Необхідність такого документа було викликано тим, що Вільгельм Оранський не залишив спадкоємців. Необхідно було запрошувати короля з іншої країни. Вирішено зупинится на кандидатурі німецького герцога Ганноверського Георга І. Аби запрошення «іноземного» коро­ля не зашкодило інтересам Англії, «Акт» містив низку умов і вимог, яким мав відповідати претендент на англійський престол. Проголо­шувалася заборона на зайняття трону прихильником католицизму. Тепер королем Англії міг стати тільки прибічник англіканської віри. Крім того, королю заборонялося покидати країну без згоди парламен­ту, що можна розглядати як обмеження свободи пересування монарха. Він позбавлявся права помилування стосовно осіб, притягнених до відповідальності на підставі імпічменту. «Акт» установлював правило: якщо королем Англії буде «особа, народжена за межами Англії, Шот­ландії та Ірландії», то англійський народ не зобов’язаний воювати за його інтереси.

Крім регулювання престолонаслідування, документ надавав вели­ке значення подальшому уточненню прерогатив закодавчої, виконав­чої і судової гілок влади. Обмеження королівської влади виявилося в тому, що всі акти виконавчої влади, крім підпису короля, потребува­ли підпису королівських міністрів (контрасигнатура), за порадою і зі згоди яких вони приймалися. Цей принцип став важливою умовою становлення інституту відповідальності уряду.

«Акт про уложення» значно змінював статус законодавчої і судової гілок влади, виводячи її з-під впливу короля. Жодна особа, яка одер­жувала платню за посаду, підпорядковану королю, або пенсію від ко­роля, не могла стати членом палати общин. Судді, які раніше підпо­рядковувалися королю і відповідали перед ним, не могли тепер бути позбавлені посади за його єдиним бажанням, крім як за поданням обох палат парламенту. Законодавче розмежування гілок влади з метою впровадження їхньої незалежності одна від одної зафіксовано в «Акті про посади» від 1707 року.

У заключній частині документа підтверджувався непохитний прин­цип підзаконності королівської влади.

Таким чином, на рубежі ХУІІ-ХУІІІ століть в Англії оформлено найважливіші принципи та інститути буржуазного державного права: верховенство парламенту в галузі законодавчої ініціативи, право парламенту вотувати бюджет і визначати військовий контингент, принцип незмінності суддів, підзаконність усіх гілок державної вла­ди, відповідальність уряду. Але остаточного розмежування повно­важень законодавчої та виконавчої гілок влади не відбулося, і дуалізм у політичній системі Англії продовжував зберігатися, що відповідало концепції єдиного парламенту, коли король і палати розглядалися як його елементи.

За умов подальшого соціально-політичного розвитку остаточно утверджувалася парламентська монархія, ознакою якої було станов­лення відповідальності уряду. Пов’язані з цим процесом зміни, як правило, не оформлювалися у вигляді конституційних актів, а мали форму конвенційних норм (домовленостей). У цьому полягає унікаль­на особливість англійського конституційного права.

Монарх продовжував залишатися главою держави, усе більше пере­творюючись на символічного голову виконавчої влади. Прем’єр- міністр, який діяв номінально «від імені короля», фактично набув статусу самостійної політичної фігури. До політичної практики Англії увійшов принцип «король царює, але не править».

Протягом XVIII століття більш чітко оформлено принципи взаємос­тосунків парламенту та кабінету міністрів.

Протягом другої половини XVII-XVIII століття в Англії у загаль­них рисах склалася система парламентаризму, остаточному закріплен­ню якої все ж таки заважав феодальний характер формування нижньої палати парламенту. Цей недолік було усунено в перебігу виборчих реформ ХІХ-ХХ століть.

^ш § 4. Виборчі реформи ХІХ століття в Англії

Депутати нижньої палати парламенту представляли в основному невеличкі міста і поселення (часто - «гнилі містечка»). Система ви­борів здійснювалася в такий спосіб, що депутати фактично призна­чалися землевласниками. Лондон з півмільйонним населенням мав лише чотири місця в парламенті, а в «кишенькових» містечках про­живали три-чотири виборці, які обирали свого депутата. Депутатськи­ми місцями часто торгували. До палати общин могли бути обрані особи, які мали річний прибуток у містах не менше 500 фунтів, у се­лах - не менше 300 фунтів. Право обирати у 1832 році мало лише 5 % дорослого населення (247 тис. чоловік). У 1793 році депутатів обрали 160 виборців. Реформа 1832 року ліквідувала 56 сільських «гнилих містечок», знизила ценз для виборців до 10 фунтів стерлінгів і переда­ла містам 143 місця у палаті общин. Право обирати одержало 376 тис. чоловік (з 12 млн населення).

Демократизація виборчого права виявилася в реформі 1867 року, проведеної під впливом чартистського руху. У результаті цього ще більше скоротилося представництво містечок і невеликих міст. Май­новий ценз у графствах знизився до 5 фунтів стерлінгів річного при­бутку, виборчі права одержали нові міські прошарки, у тому числі ремісники і робітники. Міста одержали 340 із 650 місць у палаті общин, виборчий корпус досяг 3 млн чоловік.

Виборча реформа 1884-1885 років усунула строкатість виборчих цензів і продовжила перерозподіл округів на користь великих міст. Представництво виборчих округів було чітко пропорційним чисель­ності населення. Унаслідок цього в Англії встановилося всезагальне чоловіче виборче право, яке рівною мірою поширювалося на мешкан­ців міст і графств. Вибори проходили за мажоритарною системою, коли мандат одержуав депутат, який набрав відносну більшість голосів. У 1883 році було ухвалено закон про карну відповідальність за підкуп виборців. Реформи виборчого права відповідали здійсненим раніше заходам щодо демократизації політичної системи Англії і сприяли наділенню реальною владою представників буржуазних кіл. Однак у виборчому праві залишилися феодальні пережитки: жінки не мали виборчих прав, деякі категорії осіб мали подвійне представництво. Ці недоліки було усунено в Англії вже в ХХ столітті.