§ 13. П’ята республіка

За умов післявоєнної кризи Четверта республіка виявилася недо­статньо міцною конструкцією. Уряд, відповідальний перед парламен­том, був нездатний здійснювати ефективне управління країною. Фран­цію потрясали постійні урядові кризи, деякі кабінети не змогли проіс­нувати і двох тижнів, як відправлялися у відставку. За 12 років зміни­лося 45 урядів. Франція втратила статус великої європейської держави, її зовнішня політика цілком залежала від Сполучених Штатів Америки, країна потрапила у складне економічне становище. Франція потребу­вала твердої і сильної влади. З ідеєю об’єднання народу під керівни­цтвом сильної влади виступала голлістська партія «Об’єднання фран­цузького народу», яка сформувалася у 1947 році. Вона виступала за скасування Конституції 1946 року і концентрацію влади в руках силь­ної особистості, яку вона вбачала в генералі Шарлі де Голлі.

Тенденція до посилення виконавчої влади позначилася після роз­паду в 1947 році тристоронньої коаліції. Вже до 1951 року було від­новлено мажоритарну виборчу систему. Стала широко застосовувати­ся практика делегованого законодавства. Відповідно до конституційної реформи 1954 року прем’єр-міністр наділявся додатковими повнова­женнями щодо розпуску парламенту.

13 травня 1958 року в Алжирі розгорнувся національно-визвольний рух. Посланий туди експедиційний корпус підняв заколот, вимагаючи встановлення у Франції твердої військової диктатури. За цих умов всі погляди обернулися до генерала Шарля де Голля, який в очах фран­цузького народу уособлював патріотичні сили і був відомий як при­хильник сильної президентської влади. 1 червня 1958 року Національ­ні збори поставили його на чолі уряду. Але генерал висунув інші умови. Він погодився взяти на себе відповідальність тільки у тому разі, якщо французький народ прийме його Конституцію.

28 вересня 1958 року проект Конституції Шарля де Голля було схвалено всенародним референдумом, за нього проголосували 80 % французьких громадян. Конституція набрала чинності 5 жовтня того ж року, оформивши у Франції П’яту республіку, для якої характерна сильна президентська влада. Парламент за Конституцією, як і раніше, складався з двох палат, які тепер називалися Національними зборами і Сенатом, президент тепер міг розпустити парламент і не відповідав перед ним. Він керував урядом, головував на його засіданнях, за реко­мендаціями прем’єр-міністра усував міністрів. Президент мав широкі повноваження в галузі зовнішньої політики, командував збройними силами і навіть міг видавати нормативні акти (ордонанси), які мали силу закону. Встановлена Конституцією міцна президентська влада виявилася значно ефективнішим інструменом за умов кризи, ніж уряд, відповідальний перед парламентом, який сам був полем жорстоких битв різних політичних партій і блоків. Франція у цьому плані надала добрий урок усім політикам. Конституція Франції 1958 року діє з не­значними змінами й на сьогодні.

Глава 26 ^■

Німеччина

§ 1. Конституційна хартія Пруссії 31 січня 1850 року

У другій половині ХІХ століття Пруссія перетворилася на найбіль­шу німецьку державу, яка відіграла виключну роль у процесі об’єднання раніше розрізнених німецьких земель у єдину німецьку імперію. Одним з чинників політичного підвищення Пруссії став розвиток у її політич­ній системі принципів конституціоналізму, чому сприяла революція 1848 року. Незважаючи на поразку революційно-демокартичних сил, у всіх сферах життя прусського суспільства намітилася демократизація. Підприємці тепер могли користуватися відносно ліберальними зако­нами про концесії і гірничу промисловість, особливо при створенні акціонерних товариств. Було ухвалено аграрні закони, які або скасо­вували феодальні повинності, або переводили їх до розряду капіталіс­тичної ренти.

У 1850 році прусський король Фридрих-Вільгельм IV октроіював Конституційну хартію, яка стала основним законом Прусського королів­ства. Вона установила в Пруссії лад конституційної монархії з виборним народним представництвом. Але Хартія мала консервативний характер, передбачаючи мінімум цивільних і політичних прав. Главою держави залишався прусський король, якому надавалися значні законодавчі, ви­конавчі, адміністративні та судові повноваження. Він володів і правом законодавчої ініціативи, і правом абсолютного вето на рішення парла­менту. Принцип поділу влади не було реалізовано у політичній практи­ці Пруссії. Уряд у разі необхідності збереження суспільної безпеки мав право видавати закони, які не суперечать Хартії. Судова влада здійсню­валася від імені короля, він же призначав суддів. Формально призначені королем судді мали довічно виконувати свої обов’ язки, хоча існували й формальні можливості для їхнього усунення.

Представницький орган - Ландтаг одержував за конституцією право ухвалювати закони, які потім затверджувалися королем. Ландтаг складався з двох палат. Верхня палата називалася першою палатою, або палатою панів. Вона наполовину була вибірною і наполовину та­кою, яка призначалася короною. З 1853 року всі члени цієї палати 430

стали призначатися королем. Їхня посада ставала довічною і спад­ковою (статті 65-68 Хартії). Друга палата, або палата депутатів, оби­ралася виборцями від населення на п’ять років (стаття 73). Палати парламенту скликалися і розпускалися королем (стаття 51). Формаль­но Хартія встановлювала (тільки для чоловіків) всезагальне виборче право, але фактично воно не було рівним і здійснювалося за куріальною системою. Виборці поділялися на три курії. Кожна курія одержувала третину місць у нижній палаті. Курії формувалися з таким розрахунком, аби вони сплачували рівні суми податків. Але через те, що до першої курії входили заможні виборці, до другої - виборці середнього достат­ку, а до третьої - малоспроможні, то перша курія на меншу кількість виборців одержувала стільки ж місць, скільки і найчисленніша третя курія. Отже, багаті виборці отримували певні переваги.

Конституційна хартія скасувала старий становий лад, проголосив­ши громадянську рівність і скасування привілеїв. Титулом ІІ Хартії громадянам Пруссії гарантувалися свобода особистості і релігії, недо­торканність власності й житла, свобода слова, зборів та спілок. Вста­новлювалася загальна військова повинність. Особлива увага приділя­лася розвиткові шкільної освіти. Хартія проголосила свободу науки і викладання (стаття 20). У статті 22 Хартії проголошувалося: «Право викладати, засновувати і керувати навчальними закладами є вільним для кожного, якщо він доведе підпорядковуючим державним установам свою моральну, наукову і технічну спроможність». Гарантувалося без­коштовне навчання в публічних народних школах (стаття 25). Разом з тим вимагався і суворий державний нагляд за освітнім процесом (стаття 23). У разі виникнення загрози громадському спокою чи війни передбачалася можливість призупинення дії статей щодо цивільних прав і свобод.

Конституційна хартія 1850 року оформила в Пруссії конституційну монархію з сильною владою короля і вторинним статусом Ландтагу.