§ 7. Французький цивільний кодекс 1804 року

Кодекс був би неможливий без тієї очищувальної роботи, яку здій­снила революція. Знищення феодального ладу, залишків кріпаччини, наділення селян землею, звільнення власності, скасування цехового ладу і монополій, встановлення правової рівності і знищення станових привілеїв - усю цю роботу було здійснено в роки революції з такою енергійною глибиною, що про повернення до минулого не могло йти­ся (навіть Олександр І натякав про це Людовику XVIII, який прибув в обозі союзників до Парижу у 1814 році). У роки революції неодно­разово чинилися спроби створити цивільний кодекс, але вони не могли завершитися через часту зміну влади і режимів.

Наполеон Бонапарт надавав особливого значення цивільно-правовій кодифікації. У серпні 1800 року було створено комісію для складання кодифікації. Її підхід відзначався консерватизмом, викликаним праг­ненням зберегти дух національно-правових звичаїв. Після тривалих дебатів з приводу змісту поданого на розгляд проекту 21 березня 1804 року 36 окремих частин законопроекту, присвячених галузям права, було зібрано воєдино й оприлюднено під загальною назвою Французь­кого Цивільного кодексу (Кодексу Наполеона). Всі кутюми, ордонанси та закони, що діяли до цього, оголошувалися такими, що втатили юри­дичну силу.

Головною особливістю цього Кодексу стало переплетення кутюм- ного й римського права. Джерельну базу документа склали праці відо­мих правників Ф. Буржона, Ж. Потьє, К. Олів’є, частково революційне законодавство й революційна догматика, а також королівські ордонан- си XVIII століття.

В основу Кодексу було покладено інституційну систему, яка бере початок від Інституцій Юстиніана. Він складався з трьох книг. Перша включала статті про громадянство, акти цивільного стану, сімейне право та опікунство, друга регулювала відносини власності, а третя описувала різноманітні способи, якими набувається власність. Вона фіксувала різноманітні види зобов’язань, а також містила норми спад­кового права. Кодекс складався з 2281 статті і замінив собою близько 12 тис. актів, ухвалених у роки революції.

Автори Кодексу орієнтувалися на традицію французької цивіліс- тики, що зумовило абсолютизацію приватного права. Закон не міг втручатися у сферу права Нового часу, який передбачав можливість обмеження державою приватновласницьких прав.

Ключовими положеннями першої книги Кодексу були статті 7 та 8: «Всі французи володіють цивільними правами. Користування цивіль­ними правами не залежить від якостей громадянина». Доктриною другої книги були положення статті 544: «Власність є право користу- ватится і розпоряджатися речами найбільш абсолютним чином». Для третьої книги (зобов’язання) доктриальною була стаття 1780: «Можна приймати зобов’ язання лише на строк або для виконання певної робо­ти». Таке формулювання виключало можливіть перетворювати зобов’язальні стосунки на кабальні.

Антифеодальний характер статей про громадянство полягав у про­голошенні єдиного громадянства на основі цілковитої рівності. Але рівна правоздатність не була абсолютною. Правоздатність жінок обме­жувалася нормами родинного права і перевагами чоловіків як учасників товарообігу. Закон розрізняв політичну і приватноправову правоздат­ність. І ту й іншу можна було набути і втратити. Громадянська дієздат- нісь наставала з 21 року, по досягненні якого її обмеження було мож­ливим лише в межах родинного права чи внаслідок опікунства. Перед­бачалося й повне позбавленя громадянської дієздатності - інтердикт. Закон вводив інститут громадянської смерті як міри карного покаран­ня. Вона передбачала позбавлення обвинуваченого власності, а також громадянських прав.

Поняття юридичної особи було відсутнє, оскільки в той час воно асоціювалося з феодальними й цеховими корпораціями, забороненими революційним законодавством. Громадяни виступали, як правило, в майновому обороті самостійно як фізичні особи.

Незважаючи на деякі суперечності й недосконалості, що містилися в Цивільному кодексі 1804 року, він мав виключне значення. Дослід­ники вважають його другою цивільною конституцією нового право­порядку, яка відстоює приватну й економічну свообду. Основна час­тина Кодексу й досі залишається чинною. Французький цивільний кодекс було реципійовано у прирейнських землях Німеччини, Латин­ській Америці і навіть у Японії.

Право власності та інші речові права. Французький цивільний кодекс 1804 року підтвердив проголошені у п. 17 Декларації прав лю­дини і громадянина недоторканність і священність приватної власнос­ті. Відповідно до доктрини Кодексу власність мала абсолютний харак­тер, права власності практично нічим і ніким не обмежувалися. Стат­тя 544 Кодексу містила класичне визначення права власності і під­креслювала, що власник може користуватися й розпоряджатися речами найбільш абсолютним чином. Відповідно до статті 545 Кодексу ніко­го не можна спонукати до поступлення своєю власністю. Це могло мати місце лише у винятковому випадку «з причини суспільної користі і за справедливе і попереднє відшкодування». Отже, право власності по­сідало ключове місце серед інших інститутів речового права.

Кодекс Наполеона також виходив з широкого тлумачення право- чинності земельного власника. У стаття 552 визначалося, що власність на землю включає також власність «на те, що знаходиться зверху, і на те, що знаходиться знизу». Тим самим власник ставав повноправним господарем надр своєї ділянки. У такому підході укладачів Кодексу відбилося прагнення законодавця максимально закріпити право влас­ності приватних осіб на землю. Але такий крайній лібералізм, викли­каний інерцією революції, незабаром був пом’якшений спеціальними законом від 1810 року, який передбачав, що розроблення надр можли­ве тільки на правах концесії з державою.

Цивільний кодекс ліквідовував феодальний поділ майна на родове і благопридбане, а також архаїчне уявлення про умовності та розщеп­лення речових прав. Він передбачав новий поділ речей на рухомі й нерухомі, які у свою чергу поділялися на чотири групи. До першої групи належала нерухомість (земельна ділянка, домоволодіння тощо). Друга група включала речі, нерозривно пов’язані з нерухомістю (уро­жай на полі, плоди дерев, робоча худоба та ін.). Третю групу станови­ли рухомі речі, а до четвертої входили особливо цінні рухомі речі (гроші, цінні папери, ювелірні прикраси, предмети мистецтва й розкоші тощо). Нерухомість знаходилася під підвищеним захистом закону при проведенні операцій.

Власність на рухому і нерухому річ відповідно до ст. 546 Кодексу на­давала право «на все, що ця річ виробляє, і на те, що природно чи штучно поєднується з цією річчю як належністю». Така новела нази­валася правом приєднання, що регламентувалося главою І титулу VII другої книги Кодексу.

Крім власності, до розряду майнових прав належав узуфрукт. Його було сприйнято укладачами Кодексу від римського права і він відпо­відно до ст. 578 Кодексу був «правом користування речами, власність на які належить іншій особі, так само, як ними користується сам влас­ник, але із зобов’язанням зберігати сутність речі». За своїм змістом узуфрукт наближається до спадкової оренди дореволюційного періоду. Узуфруктарій не був абсолютним власником, але міг здати свій узуф­рукт у наймання іншій особі, продати його чи навіть поступитися ним безоплатно, а також передати його у спадок. При цьому власник від­повідно до статті 599 Кодексу не міг завдавати шкоди правам узуфрук- тарія, що гарантувало охорону його прав від посягань власника речі. Узуфруктарій володів своїми правами довічно «.. у чистому вигляді, чи на строк, чи під умовою» (стаття 580 Кодексу). Ууфрукт міг бути погашеним на випадок природної чи громадянської смерті узуфрукта- рія, із завершенням строку, на який було встановлено узуфрукт, у разі об’єднання (з’єднання) узуфруктарія і власника в одній особі, внаслі­док некористування цим правом протягом 30 років або повної загибе­

лі речі, на яку було встановлено узуфрукт (стаття 617). Якщо узуфрук- тарій свідомо допускав істотне погіршення (чи пошкодження) речі, він також міг бути позбавлений свого права (стаття 618).

Титул IV другої книги Кодексу присвячувався сервітутам. Під ними укладачі Кодексу розуміли накладання обтяженості на земельну ділянку власника з метою більш ефективного використання іншим власником його ділянки, розташованої поряд (стаття 637). Отже, сер­вітути виникають через природне розташування ділянок, а також із законів чи домовленостей між власниками (стаття 639), тому вони встановлювалися як для загального використання чи стосувалися кон­кретних приватних осіб. Сервітути визначали право проходження, регулювали використання спільних стін і ровів, розташування вікон сусідніх будівель і забороняли спрямовувати стікання води з даху на ділянку сусіда. Через свою правову природу сервітут на відміну від узуфрукту не обмежувався тривалістю життя власника ділянки, обтя- женої сервітутом.

Цивільний кодекс також як речові права закріплював право корис­туватися плодами ділянки і право проживати в чужому помешканні. Їхній правовий режим відрізнявся від узуфрукту неможливістю по­ступлення, віддання в найм (статті 631, 634). Плодами ділянки можна було користуватися тільки з метою особистого вживання і для потреб родини (стаття 630), право проживання обмежувалося тим, «що необ­хідно для проживання тієї особи, якій це право надано, та її родини» (стаття 633). Володіння як самостійне речове право в Кодексі не виді­лялося, але в окремих випадках ставилися під охорону закону права добросовісного володаря. Так, якщо рухому річ не було викрадено, то володіння нею прирівнювалося до права власності на неї.

Кодекс визначав статус общинно-комунальної і державої власнос­ті. Наприклад, фортифікаційні споруди, порти і фортеці могли пере­бувати тільки в державній власності. Але при регулюванні речово- правових відносин увага в основному приділялася регулюванню при­ватної власності, що відповідало духу буржуазно-ліберальних завою­вань революції.

Зобов’язальне право. Норми Цивільного кодексу, які регулювали зобов’язальні відносини, відзначалися індивідуалістичним характером і надавали широкі права приватним особам, обмежити які практично ніхто не міг. Зобов’язання за Кодексом могли випливати із правочинів чи заподіяння шкоди. Основна увага приділялася зобов’язанням, що випливали з правочинів. Під правочином у Кодексі і розумілася «до­мовленість, на підставі якої одна чи декілька осіб зобов’язуються перед іншою особою або перед декількома іншими особами надати що- небудь, зробити щось або не робити чогось» (стаття 1101).

У Кодексі чітко сформульовано чотири умови, за яких договір вважався дійсним (стаття 1108). Перш за все необхідною була «згода сторони, яка зобов’язується». Це відповідало принципу свободи до­говору, який став основопожним у системі приватного права Франції. Згода, одержана через помилку (стаття 1110), застосування насильства (статті 1111-1115) або досягнута обманом (стаття 1116), вважалася недійсною. Не був насильством «поштивий страх» перед батьком і матір’ю. Другою умовою дійсності договору вважалася «здатність укласти договір».

Нездатними до укладання договорів відповідно до статті 1124 Ко­дексу визнавалися неповнолітні (стаття 388 зараховувала до них осіб, які не досягли 21 року), особи, позбавлені дієздатності, заміжні жінки (крім випадків, коли вони займалися комерцією) і всі ті, кому закон забороняв учинення деяких видів правочинів. Треьою умовю дійснос­ті договору вважалася наявність «певного предмета, який становить зміст зобов’язання». Під предметом договору розумілося те, що одна сторона зобов’язується надати, зробити чи не зробити. Предметом до­говору могли бути речі, одержані в майбутньому (статті 1126-1130). Четвертою умовою була «дозволена підстава зобов’ язання», а зобов’ язання, яке не мало підстави, чи таке, що мало хибну (або не- дозволену) підставу, не мало юридичної сили (стаття 1131). Якщо до­говори було укладено з додержанням перелічених умов, вони «посіда­ли місце закону для тих, хто їх укладав». Законно укладені домовле­ності не могли бути розірвані однобічними діями (стаття 134).

Цивільний кодекс передбачав такі типи правочинів: продаж, об­мін, наймання речей і роботи, товариство, позика, зберігання, застава та очікуваний прибуток. Під продажем (стаття 1582) розумілася «до­мовленість, унаслідок якого один зобов’ язується надати річ, а інший - оплатити її». Обіцянка продати вважалася рівноцінною продажу. Про­давець зобов’ язувався попередити покупця про приховані недоліки речі, що продається, які роблять її непридатною для використання. Разом з тим продавець не відповідав за явні недоліки, в яких покупець міг переконатися сам. Продаж чужої речі вважався нікчемним. Обмін відповідно до статті 1702 Кодексу визначався як «договір, внаслідок якого сторони дають одна одній одну річ взамін іншої». Регулювання цього договору є подібним до договору продажу: «... правила, перед-

бачені для договору продажу, застосовуються і до обміну» з урахуван­ням положень статей 1703-1706.

Існували два види договору наймання: наймання речей і наймання роботи. За договором наймання речей одна сторона зобов’язувалася надати іншій стороні цю річ для використання протягом певного часу за певну плату, яку інша сторона зобов’язувалася сплатити (стаття 1709). Наймати можна було будь-яке рухоме і нерухоме майно. Договір наймання речей міг бути укладений у письмовій чи усній формі. В останньому випадку строк дії договору визначався звичаями даної місцевості. Наймач був зобов’язаний зберігати річ у доброму стані і в разі необхідності ремонтувати її. Він відповідав за знищення чи по­гіршення якості речі. Наймання полягало в зобов’язанні однієї сторони щось зробити для іншої сторони за платню, яка зумовлювала домов­леність (стаття 1710). Визначення цих та інших договорів були досить лаконічними та прозорими. У дещо зміненому вигляді їх було сприй­нято цівільним законодавством країн континентальної правової систе­ми. Але на відміну від сучасних цивільних кодексів Французький цивільний кодекс ототожнює поняття «договір» і «зобов’язання».

Зобов’ язання могли виникати також із дій людини, вчинених через «власні наміри» (стаття 1371). Наприклад, якщо хтось добровільно взяв на себе зобов’ язання вести справи власника, то, незалежно від обізна­ності останнього, у цієї особи виникає «мовчазне зобов’язання» про­довжити ведення справ до того часу, доки власник не буде в змозі сам потурбуватися про свої справи. Такі зобов’язання у Кодексі називають­ся «нібито договори», оскільки в розумінні Кодексу вони не можуть бути визнані договорами. Така особа продовжить ведення справ навіть після смерті власника до того моменту, доки спадкоємець не візьме на себе управління цією справою. При цьому від нього вимагається «вно­сити у ведення справи всю турботливіть дбайливого господаря». Ха­зяїн, справи якого велися добре, мав відповідати за зобов’язання, які виникли у процесі ведення справи, і сплатити діючій за нього особі витрати, що виникли (статті 1372-1376).

Як джерело виникнення зобов’язань Кодекс називав також заподі­яння ушкоджень. Винення делікту передбачало відповідальнісь на випадок як прямої умисної дії проти чужої власності, так і недбалості і непередбачливості (статті 1382, 1383).

Сімейне право. Сфері сімейно-шлюбних відносин присвячувалася значна частина статей Цивільного кодексу. Норми сімейного права зберігали суттєвий консерватизм порівняно з буржуазно-ліберальними 414

новелами в галузі регулювання власності і зобов’язань. Ця частина Кодексу орієнтувалася на норми звичаєвого права, що містилися в ку- тюмах Північної Франції. Певну роль тут відіграли консервативні погляди Наполеона Бонапарта в питаннях родини та шлюбу.

Закон закріплював цивільний шлюб, який укладався державними органами за правилами реєстрації актів громадянського стану.

Релігійні обряди не заборонялися, але могли проводитися тільки після світської церемонії. Шлюбний вік установлювався з 18 років для чоловіків і з 15 років - для жінок (стаття 144). Без досягнення шлюб­ного віку необхідним був спеціальний дозвіл голови держави, аби шлюб вважався законним. До досягнення жінками 21 року, а чолові­ками - 25 років шлюби могли укладатися тільки за згодою батьків; на випадок їхніх розбіжностей досить було згоди батька (стаття 148). При цьому в будь-якому разі шлюб не міг бути укладений, якщо не було згоди самого майбутнього подружжя (стаття 146).

Шлюб і надалі залишався патріархальним, зберігалися традиції, які брали початок від інституту pater familias у римському праві. Голова родини повинен був надавати прихильнісь усім її членам в обмін на їхній послух. Після укладання шлюбу дружина була зобов’язана жити разом з чоловіком і всюди за ним слідувати. У той же час чоловік мусив надати дружині все, що було необхідно для «потреб життя», але, при­родно, відповідно до його можливостей і становища (ст. 214 Кодексу). Дружина не могла вчиняти правочини (дарувати, відчужувати, застав­ляти, набувати тощо) без участі чоловіка відповідно до чинного догово­ру або без його письмової згоди. Ця заборона поширювалася навіть на ті випадки, коли дружина не володіла спільною власністю з чоловіком і мала належне тільки їй майно (стаття 217). Без дозволу чоловіка дру­жина могла здійснити лише заповіт (стаття 226). Чоловік міг заборони­ти дружині виступати в суді, якщо на цьому не наполягає суддя (ст. 218). Певну самостійність мала дружина, яка «є купцем». На цей випадок вона могла вчинювати комерційні правочини, але чоловік відповідав за її зобов’язанняи, якщо у них була спільність майна (стаття 220).

Шлюб розривався у разі природної чи громадянської смерті одно­го з подружжя, а також через розлучення (стаття 227). Він допускався на випадок подружньої невірності (до того ж, на відміну від чоловіка, дружина могла вимагати розлучення тільки тоді, якщо чоловік тримав свою коханку в їхньому будинку, - стаття 230), брутального поводжен­ня чи взаємних образ подружжя, а також на випадок приговору одного з них до ганебного покарання. Підставою для розлучення слугувала

взаємна згода подружжя, які проживали у шлюбі від двох до двадцяти років.

Влада батька могла набувати й адміністративного характеру. На випадок непослуху дітей, які не досягли 16 років, батько міг позбави­ти їх свободи, піддавши арешту на строк до шести місяців. Таке рішення за проханням батька виносив голова трибуналу округу. Дити­на віком від 16 до 21 року могла бути заарештована головою зазначе­ного трибуналу, який був зобов’язаний попередньо обговорити це питання з прокурором республіки.

Із звичаєвого права до Цивільного кодексу було перенесено інсти­тут родинної ради. На ній вирішувалися питання укладання шлюбу, виховання й покарання дітей та інші родинні проблеми, наприклад, погодження з дідом і бабою вимагалося в разі смерті чоловіка, який залишив вагітну дружину. Члени родинної ради призначали їй «по­печителя лона», який брав участь в управлінні майном з усіма наслід­ками, що звідси випливали.

Цивільний кодекс зафіксував зміни у спадковому праві. Й надалі зберігався визнаний до цього поділ на успадкування за законом і за заповітом. З метою захисту інтересів законної родини закон обмежував права заповідача при розпорядженні своїм майном. Кодекс не усунув майнову нерівність законних і позашлюбних дітей. Визнані за життя батька діти одержували лише незначну частку спадщини, а невизнані повністю усувалися від прав успадкування.

^ш § 8. Карний кодекс Франції 1810 року

Карне право і судова система дореволюційної Франції викликали найбільше обурення всіх прошарків суспільства. Основним норматив­ним актом був «Великий карний ордонанс» 1670 року Людовика XIV, який передбачав тортури і жорстокі покарання. У Франції діяла систе­ма letters de cachet («лист за печаткою»). Це були накази про арешт і позасудове та безстрокове ув’язнення. Зовні вони оформлювалися як бланки-накази з печаткою короля і тисячами роздавалися чиновни­кам, придворним і навіть дамам. Досить було вписати у бланк прізви­ще небажаної людини, і вона могла назважди зникнути в казематах тюрми.

Нове карне законодавство мало привести карне право у відповід­ність до ідей Просвітництва та очистити його від феодальних елемен-

416

тів тому вже на першому етапі Великої Французької революції у 1791 році було ухвалено перший буржуазний Карний кодекс Франції. Але ухвалений в умовах революційної атмосфери, він мав певні недоліки і виявився недовготривалим.

Підготовчі роботи зі створення нового Карного кодексу розпоча­лися одночасно з розробленням Цивільного кодексу в період Першої імперії у Франції. Проект Карного кодексу розроблявся комісією на чолі з Тарже і був поданий у 1804 році на розгляд Державній раді. Через суттєві суперечності обговорення було припинене і відновилося тільки у 1806 році. Тоді ж було ухвалено рішення про створення двох кодексів - карного та карно-процесуального. Останній було затверджено вже в 1803 році, але впровадженню його до юридичної практики пере­шкоджала відсутність Кодексу щодо злочинів і покарань. Такий Кодекс був схвалений у лютому 1810 року і набрав чинності з 1 січня 1811 року одночасно з Процесуальним кодексом. Найбільш суперечливими при обговоренні документа стали питання про існування суду присяжних і збереження смертної кари. Незважаючи на жорсткий опір частини французьких правознавців і політиків, які посилалися на текст «Де­кларації прав людини і громадянина» 1789 року, Тарже вдалося від­стояти смертну кару як один із засобів покарання. Кодекс мав світський характер, до нього не увійшли релігійні злочини та провини.

Карний кодекс 1810 року закріпив основоположні ідеї Великої Французької революції і передбачав суворе додержання принципу за­конності, спрямованого на максимальне обмеження суддівського сва­вілля. Цей принцип було зафіксовано у ст. 4 Кодексу, який проголошував: «Жодне порушення, жоден проступок, жоден злочин не може каратися покараннями, які не були встановлені законом до їхнього вчинення». Ця формула означала, що громадянин може бути притягнений до кар­ної відповідальності тільки на підставі чинного закону, заборонялося надавати карному закону зворотної сили. Будучи класичним кодексом буржуазного права, Кримінальний кодекс Франції 1810 року виходив з принципу рівності всіх громадян перед законом.

Кодекс складався з попередніх постанов чотирьох книг. Перші дві книги в нашому сучасному розумінні становили Загальну частину, а третя і четверта - Особливу частину. Злочинні діяння поділялися на порушення, проступки та злочини. Їхнє розмежування залежало від виду передбачуваного покарання. Під злочином розумілося злочинне діяння, за яке відповідно до Кодексу передбачалися мученицькі або ганебні покарання чи тільки ганебні. Проступки каралися виправними покаранняи, а порушення - поліційними (стаття 1).

Покараннями мученицькими і ганебними вівдповідно до статті 7 Карного кодексу були: 1) смерть; 2) довічні каторжні роботи; 3) депортація; 4) строкові каторжні роботи; 5) направлення до гамів- ного будинку. Одночасно з цими покараннями могли застосовуватися таврування і конфіскація майна. Ганебними покараннями за статтею 8 Кодексу були: 1) виставляння біля ганебного стовпа; 2) вигнання; 3) громадянська деградація (позбавлення виборчих прав і заборона обіймати певні посади). До переліку виправних покарань стаття 9 Кодексу включала: 1) тюремне ув’язнення на певний строк до виправ­ної установи; 2) тимчасове позбавлення політичних, громадянських чи родинних прав; 3) штраф. Під поліційними покараннями у статті 464 Кодексу малися на увазі тюремне ув’язнення, грошовий штраф та конфіскація певних предметів, на які було накладено арешт.

Суб’єктом злочину визнавалася будь-яка осудна повнолітня особа. Для злочинців молодше за 16 років передбачалися пом’якшені засоби покарання, якщо було доведено, що в них було відсутнє чітке уявлення стосовно наслідків скоєного. У цьому разі їх віддавали батькам для виправлення чи відправляли до виправного будинку до досягнення 20 років. Пом’якшення покарання передбачалося законом і для осіб стар­ших 70 років. У разі доведеної в процесі судового розгляду необхідної оборони Кодекс передбачав повне звільнення від відповідальності. Вводилося положення про неосудність як обставину, що виключала злочинне діяння. Воно могло бути застосоване і в разі неосудності об­винуваченого в момент учинення злочину. В цьому положенні відби­лися гуманістичні погляди правників і психіатрів ХУІІІ століття, які поклали край переслідуванню психічнохворих осіб. Більш чітко Кар­ний кодекс Франції 1810 року розмежовував замах і завершений злочин. Якщо раніше відповідно до феодального карного права людина могла бути притягнена до відповідальності навіть за «злочинні умонастрої», то тепер замах мусив виявлятися в конкретних зовнішніх діях і супро­воджуватися початком виконання злочинного діяння.

При вирішенні питання щодо карної відповідальності укладачі Кодексу виходили з теорії утилітаризму. Вони не вірили у виправлен­ня злочинця і стверджували, що буржуазія, яка прийшла до влади й одержала власність, повинна бути захищена. Цей захист будувався на страху перед суворим покаранням, зафіксованим у Кодексі. Страх перед покаранням мав бути сильнішим за передбачувані блага, які зло­чинець міг одержати в результаті вчинення злочину.

Така позиція законодавця призвела до посилення карної відпові­дальності. Порівняно з Карним кодексом 1791 року кількість діянь, що кваліфікувалися як злочини, зросла в півтора рази. У 30 випадках пе­редбачалася смертна кара. Смертній карі за замах на життя та особу імператора, а також за батьковбивство передував середньовічний ри­туал відсікання руки. Довічна каторга застосовувалася в 15 випадках. Тавруванню піддавалися засуджені до каторги волоцюги, жебраки, рецидивісти та фальшивомонетники.

Карний кодекс було створено з великим запасом міцності, і він проіснував до 1992 року. Безумовно, за цей час він зазнав істотних змін у частині покарань. Реформою 1832 року виключалися середньовічні види покарання: виставляння біля ганебного стовпа, відсікання руки та таврування. На хвилі буржуазної революції 1848 року було скасо­вано смертну кару за політичні злочини, відновлену в 1960 році. Як вид покарання смертну кару у Франції було скасовано в 1981 році. З 1854 року каторжні роботи стали відбуватися в колоніях, а в 1946 році - зовсім скасовані.

Карний кодекс Франції 1810 року справив значний вплив на роз­виток карного права країн континентальної правової ситеми. У пере­бігу наполеонівських воєн він застосовувався у країнах, завойованих Францією, а також був введений в її колоніях в Азії, Африці та Латин­ській Америці.

^ш § 9. Держава і право Франції від режиму Реставрації до Другої імперії

Багатовікова історія явно визначає один із цікавих її уроків: будь- яке надмірне порушення рівноваги у світі врешті-решт усувається. Безумовно, у світобудові є щось більш фундаментальне, ніж блискучі перемоги полководців і створені цим імперії. Доля імператора Напо­леона - яскравий тому приклад. Наполеон, завершивши революцію і надавши її підсумкам незворотного характеру, перейшов межі своєї історичної місії і став важким тягарем для Європи і самої Франції. Реставрація була неминуча як відновлення політичної рівноваги в Єв­ропі, але не як повернення до феодальних порядків. Це досить яскраво продемонструвала історія Франції між Першою та Другою імперіями, у тому числі - знаменні «100 днів» Наполеона Бонапарта. Про Бурбо­нів і натовпи емігрантів-дворян, що поверенулися до Франції, можна

впевнено сказати, що вони нічого не забули і нічому не навчилися. Колишніх утікачів від революції роздирала жадоба реваншу.

Монархія, відновлена у Франції в 1814 році, суттєво відрізнялася від передреволюційної. Монархом став брат страченого Людовика XVI - Людовик ХУШ. Ця монархія одержала назву «легітимної» мо­нархії, основи якої закріплювалися в королевській Хартії від 4 червня 1814 року. Монарх дарував (октроював) цю Хартію французькому на­родові, перетворюючи себе, а не народ, як це було за Конституцією 1791 року, на джерело влади.

Королівська Хартія 1814 року мала суперечливий характер. З одно­го боку, вона проголошувала низку ліберальних ідей (рівність перед законом, гарантії особистої свободи, свободи слова і друку, неприпус­тимість переслідування за колишню політичнув діяльність), а з друго­го - повертала титули старому дворянству, яке вимагало компенсації за свої втрати у роки революції. В організації влади у країні прогляда­лися риси абсолютизму.

Хартія 1814 року передбачала сильну виконавчу владу в особі коро­ля. Він був главою держави і головнокомандувачем збройних сил, мав право укладати міжнародні договори, оголошувати війну, видавати по­станови та ордонанси. Законодавча влада здійснювалася сукупно коро­лем та двопалатним законодавчим органом. Право призначення на вищі державні посади і формування уряду належало королеві. Хартія не пе­редбачала відповідальності уряду перед представницьким органом. Легітимна монархія зберегла у загальних рисах судову та адміністратив­ну системи Першої імперії, обмежившись другорядними реформами.

Законодавча влада довірялася двопалатному парламенту. До пала­ти депутатів обиралися особи, які досягли 30 років і сплачували по­датки не менше 300 франків. Обраними могли бути особи не молодше 40 років і такі, що сплачували податки в 1000 франків. По всій Фран­ції набралося 50 тис. виборців і 15 тис. «кандидатів». Палата перів призначалася королем, який мав право розпустити парламент. Прав­ління Бурбонів було настільки непопулярним, що у червні 1815 року Наполеон, втікши з Ельби, де він перебував у почесномуі засланні, без жодного пострілу зайняв Париж. Лише поразка під Ватерлоо остаточ­но вирішила його долю.

Ще більш реакційною стала політика за правління (з 1824 року) брата Людовика XVIП - Карла Х. Для задоволення емігрантів на Фран­цію було накладено контрибуцію в 1 млрд франків. Було розпущено Палату депутатів, встановлено виборчий земельний ценз. 27 липня 1830 року Париж повстав, Карлу Х довелося втікати.

У перебігу революції королівська влада була збережена, але пере­йшла до рук Луї Філіппа - представника Орлеанської династії. Видана ним у 1830 році конституційна Хартія підтверджувала конституційо- монархічний устрій Франції, але ще більшою мірою відповідала по­требам капіталістичного розвитку. На відміну від Хартії 1814 року вона не була октроюрованою, замість королівського суверенітету вводило­ся положення про суверенітет народу. Але відносна політична стабіль­ність, яка виникла в результаті Липневої революції 1830 року, мала тимчасовий характер. Режим Липневої монархії перестав існувати внаслідок революційних подій 1847-1848 років. Їхні учасники вима­гали не тільки відновлення Республіки, а й проведення соціальних реформ.

У результаті революції у Франції встановилася Друга республіка, легітимно закріплена в Конституції від 4 листопада 1848 року. Вона відновлювала принцип поділу влади, віддаючи пріоритет виконавчій владі. Уперше вводилася посада президента. Президентом став родич Наполеона Бонапарта - Луї Бонапарт. Влада делегувалася президенто­ві від імені французького народу. Голова виконавчої влади обирався населенням на чотири роки і наділявся широкими повноваженнями: правом внесення законопроектів, правом безвідкладного вето, правом помилування, а також правом призначення і зміщення міністрів та інших посадових осіб.

Законодавча влада за Конституцією вручалася Національним збо­рам, у розпорядженні яких не було механізму впливу на виконавчу владу. Позиції Національних зборів послаблювалися Державною радою, передбаченою Конституцією для попереднього розгляду законопроек­тів. Їй належали і функції адміністративної юстиції. Хоча революції 1830 та 1848 років не мали глибокого характеру, їхнє реальне значення по­лягало в тому, що вони остаточно передвинули політичну владу від феодалів до буржуазії. Слабкість республіканських устоїв, продемон­стрована вже в перебігу виборів 1848 року, призвела до нового дер­жавного перевороту і встановлення у 1851 році режиму Другої імперії. Таким чином, Друга республіка проіснувала всього три роки. Нова Конституція від 14 січня 1852 року була промульгована Луї Бонапартом і нагадувала Конституцію 1799 року. Вся повнота влади концентрува­лася в руках президента, який обирався на 10 років. Він контролював законодавчий процес, який здійснювався Державною радою, Законо­давчим корпусом і Сенатом. Режим Другої імперії остаточно оформив­ся після плебісциту, який відновив імператорську владу. Луї Бонапарт

став новим імператором під іменем Наполеона ІІІ. Створена ним сис­тема була різновидом бонапартистського (цезаритського) режиму, який мав тоталітарний характер.

^ш § 10. Третя республіка

Авантюристична політика Наполеона ІІІ, який розв’язав (не без допомоги Бісмарка) франко-прусську війну, завершилася провалом. 2 вересня 1870 року 100-тисячна армія на чолі з імператором капітулю­вала. Прусська армія маршем ішла на Париж. Для оборони Парижа ще 11 серпня 1870 р. постановою Національних зборів було створено На­ціональну гвардію. 4 вересня 1870 р. Законодавчий корпус скинув Наполеона ІІІ і на вимогу народних мас проголосив у Франції респу­бліку. Влада вручалася уряду Національної оборони на чолі з Гамбет- тою (парижани називали його «урядом національної зради»). Основною турботою цього уряду було укладання перемир’ я з пруссаками і ви­вільнення військ для наведення ладу в Парижі. У цей час у Парижі активізувалися революційні елементи на чолі з Огюстом Бланкі, які захопили ратушу і намагалися усунути уряд Гамбетти від влади. У від­повідь на це уряд провів у Парижі плебісцит довіри. За уряд вислови­лося 360 тис., проти - 62 тис. чоловік. У цей час у Парижі, крім уряду, було створено ще два центри влади: Центральний комітет Національ­ної гвардії і Комітет 20 округів. Виникло своєрідне тривладдя.

У лютому 1871 році відбулися вибори до Національних зборів. Більшість з 750 депутатів становили монархісти. Збори засідали у міс­ті Бордо з 12 лютого по 20 березня 1871 року. Вони сформували уряд на чолі з Адольфом Тьєром (відомий історик, жорсткий політик, кон­сервативний республіканець). Резиденцією уряду було обрано Версаль. Одночасно з цим у Парижі за постановою центрального комітету На­ціональної гвардії пройшли вибори до Паризької комуни. Спроби Тьєра роззброїти робітників Парижа завершилися невдачею. 26 берез­ня 1871 року відбулися вибори до Комуни. Було створено Генеральну раду Комуни у складі 90 чоловік (28 березня відбулися вибори).

19 квітня 1871 року було прийнято Декларацію французького на­роду, в якій ставилося завдання зробити Францію свого роду кому­ністичною республікою - «зробити владу і власність суспільним на­бутком». Генеральна рада утворила для управління Парижем дев’ять функціональних комісій: військову, продовольства, фінансів, юстиції, 422

громадської безпеки, громадських служб, освіти, праці, промисловос­ті та обміну. Координацію діяльності цих комісій і контроль за вико­нанням законів здійснювала виконавча комісія. За умов воєнних дій проти Версальського уряду Тьєра було створено Комітет громадського порятунку (Комуна явно наслідувала якобінців 1793 року).

Між Комуною і версальцями розгорнулися запеклі бої, і жорсто­кість була виявлена з обох боків. Комунари розстрілювали заручників з числа духівництва і буржуазії, версальці - всіх захоплених зі зброєю в руках. 28 березня 1871 року Комуну придушено, залишки комунарів були розстріляні біля стіни комунарів на кладовищі Пер-Лашез. Усьо­го загинуло близько 20 тис. комунарів, потім до суду було передано ще 36 300 чоловік.

Досвід Паризької комуни було широко використано надалі марксис­тами й більшовиками як основу для розроблення теорії держави дикта­тури пролетаріату. Разом з тим придушення Комуни і масові репресії засвідчили, що буржуазія, не коливаючись, без сантиментів, готова «практично» захищати свої інтереси. Це переконливо довели розстріли робітників Кавеньяком у 1848 році і Тьєром у 1871 році. Ф. Енгельс слушно писав: «Стіна комунарів на кладовищі Пер Лашез й досі є мов­чазним, але виразним свідком того, на яке безумство здатна буржуазія, коли робітники наважуються виступити на захист своїх прав».

Третя республіка зароджувалася в обстановці політичної кризи. Розстріли паризьких робітників скоротили число робочих рук. Змен­шилася кількість робітників: мулярів - на 62 %, шкірярів - на 48 %, склодувів - на 57 %. Майже не стало кровельників. Невдала війна по­збавила Францію Ельзасу та Лотарінгії, на Францію було накладено контрибуцію в 5 млрд франків.

У таборі переможців Комуни не було єдності, у тому числі серед монархістів-легітимістів (прихильників старших Бурбонів), бонапар­тистів та орлеаністів. Тьєр наполягав на республіції. За цих умов за­мість єдиної Конституції було прийнято три окремі закони, і в жодно­му з них не було слова «республіка»: 24 лютого 1875 року - закон про організацію Сенату, 25 лютого 1875 року - закон про організацію дер­жавної влади, 16 червня 1875 року - закон про взаємостосунки різних гілок державної влади. Ця «триглава» Конституція передбачала ство­рення двопалатного парламенту з палати депутатів і Сенату.

До палати депутатів на основі всезагального чоловічого виборчого права обиралися 750 депутатів. Сенат складався з 300 членів, 225 з яких обиралися особливими колегіями в департаментах, а 75 - на спільному

засіданні обох палат (Національними зборами). Члени обох палат ко­ристувалися депутатською недоторканністю. Національні збори на сім років обирали президента, який призначав уряд, у тому числі міністра внутрішніх справ. Останній призначав префекта в департаменті, су­префекта - в окрузі. В комунах обиралися мери. Президент був наді­лений дуже широкими повноваженнями, розрахованими на перетво­рення його на монарха. Він, як і члени обох палат парламенту, мав право законодавчої ініціативи, оприлюднював закони і стежив за їхнім виконанням, керував збройними силами, призначав на найвищі цивіль­ні та військові посади, акредитував представників і послів іноземних держав, за згодою Сенату міг достроково розпустити палату депутатів. Конституція передбачала інститут контрасигнатури: кожен акт пре­зидента республіки мав бути сріплений підписом відповідного про­фільного міністра.

Невдала спроба президента Мак Магона здійснити переворот при­звела до його відставки. У 1884 році було ухвалено так звані Органіч­ні закони, які встановили:

1. республіканська форма правління не може переглядатися;

2. члени королівських будинків не можуть обиратися на посаду президента Франції;

3. дозволяється діяльність політичних партій і профспілок.

Конституційні закони Франції за всієї їхньої недосконалісті діяли

до 1940 року включно, до її окупації фашистською Німеччиною.