Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
derzh_spiti.doc
Скачиваний:
2
Добавлен:
01.05.2025
Размер:
1 Мб
Скачать
☆
  • національні

    1992, 1997, 2003 роки – три редакції Кодексу професійної етики українського журналіста. Україна має сприяти утвердженню добра і справедливості, забезпечувати суспільство оперативною інформацією.

    1. корпоративні

    2. редакційні

    E якісних виданнях за кордоном обов’язково є свої редакційні кодекси етики. Такі кодекси є частиною трудових контрактів.

    Моральність професійної журналістської діяльності це проблема суспільства загалом.

    Лось. Кодекс журналіста:

    1. найголовніше завдання журналіста полягає в тому, щоб служити правді та справедливості

    2. шануй репутацію та гідність кожної людини

    3. тримайся міцно фактів, навіть, якщо вони неприємні

    4. борони свободу збирання і розповсюдження інформації

    5. пробуджуй людське в людині, любов до справедливості, людей і народів.

    Треба приносити правду туди, де панує брехня, віру туди, де панує сумнів, згоду туди, де панує розбрат.

    А. Бовін: Журналіст повинен мати такі властивості: совість, думка і мужність. Совість - щоб було соромно погано працювати, думки – щоб було що сказати людям, мужність – щоб мати совість і думки залишатись самим собою.

    Ніщо не врятує журналістику від підлабузницько-корисливої заангажованості бізнесом, якщо цього не зроблять найвищі ідеали: прискіплива стривоженість, болісне відчуття справедливості, докладне знання проблеми, з якою стикаєшся та чесне прийняття моральної відповідальності.

    1. Гумор і сатира у змі

    Сутність комічного у протиріччі, контрасті між справжнім змістом явища і той уявною роллю, що воно приписує собі.

    Сатиричні засоби аргументації входять у систему засобів публіцистичної аргументації як раціональні і емоційні аргументи і засоби. У ролі аргументу виступають сатиричні картини і типи.

    У сатиричних образних засобах факти не спотворюються. Сатиричні засоби своєрідно трактують зміст реальності. Першою вимогою сатиричної інтерпретації є правдиве і об’єктивне, логічне і послідовне відображення фактів, базованих на неупереджених, незаперечних подіях та явищах. Сатиричні образні засоби мають пізнавально-виикривальне значення. Вони можуть бути використані не лише в сатиричних жанрах. Сатиричні засоби дають певну оцінку соціальним фактам.

    Сатиричні засоби:

    1. гіпербола. У памфлетах та фейлетонах гіпербола інтерпретує факти. Гіпербола стає іронією, якщо не відповідає фактам дійсності.

    2. алегорія. Складні політичні, соціальні питання завдяки алегорії стають доступнішими для сприйняття.

    3. каламбур. Узагальнює факти, відбиває авторське ставлення до них. Форма каламбура точно відповідає думці автора.

    Способи написання творів сатиричних жанрів:

    1. пародіювання. Пародійна форма дає можливість широко використати іронію. Але вдаючись до пародії, журналіст має пам’ятати, що не виключені повтори, банальності.

    2. продовження лінії міркувань негативного героя (зведення їх до абсурду). Тут слід подбати про збереження почуття міри. Домисел.

    3. проведення аналогій. Тут слід визначити, наскільки виправдана аналогія.

    4. літературне осмислення фактів. Слова емоційної оцінки, виділення суттєвого за допомогою мовностилістичних засобів.

    Сатиричні жанри:

    • Сатирична замітка – твір газетно-журнальної сатири, в якому стисло, в яскравій і дотепній формі повідомляється про негативний факт з метою його усунення. Завдання замітки – привернути увагу до поширеного негативного факту і таким чином сприяти виправленню становища.

    • Фейлетон – сатиричний, художньо-публіцистичний жанр, який виявляє комічну суть негативних фактів і явищ. В основі завжди суспільно важлива проблема. Це виступ-викриття. Пишучи фейлетон, треба добре усвідомлювати мету його написання. Фейлетони поділяються на документальні і проблемні.

    • Памфлет – сатиричний гостро викривальний твір, в якому розвінчуються суспільно-небезпечні негативні явища, розрахований на ідейне знищення об’єкта критики. Автор викриває не лише окремі негативні факти, а й цілу систему поглядів.

    • Гумореска – невеликий за обсягом художній твір, у якому розповідається про комічну пригоду чи рису характеру людини. Твори цього жанру легкі, не мають жодної зайвої деталі, всі вчинки героїв не лише психологічно, а й сюжетно вмотивовані, сюжет – динамічний. Основне завдання гуморески не змалювання образу персонажа, а висміювання якоїсь одної негативної риси його характеру.

    • Пародія – сатиричний чи гумористичний твір, в якому автор, наслідуючи творчу манеру письменника, навмисно перебільшує реальні якості і властивості об’єкта пародіювання.

    • Сатиричний афоризм – лаконічне судження, яке містить глибоку думку. Більшість побудовані на використанні каламбуру.

    1. Проблематика і майстерність полемічної публіцистики Івана Франка

    Аспект другий — індивідуальні якості М. Драгоманова: він не здатний до національної консолідації, згуртування наукових і літературних сил, навколо завдань національного відродження.

    Болгарія стала державою, наголосив І. Франко, і тепер „від неї самої, від її внутрішньої культурної і політичної праці залежить в значній мірі те, чи вона ставитись буде далі більше або менше самостійною” [8, с.25]. І. Франко сміливо зіставляє болгарську ситуацію з українською, адже українці так само, як і болгари, тільки-но починають відроджувати національне культурне життя.

    Аспект третій — державницький; всупереч позиції М. Драгоманова, І. Франко твердив, що змагання за національну незалежність повинно бути історичною метою розвитку уярмлених народів.

    Більш принципові міркування, що спростовували ідеологічні побудови М. Драгоманова, висловив І. Франко у статті „Слов’янська взаємність в розумінні Яна Коллара і тепер”

    . Підставою для написання статті стало видання у Відні пам’ятної книжки на честь столітнього ювілею чеського поета Яна Коллара. Але рецензент, як це було завжди властивим для І. Франка, дав огляд не тільки книжки, але й суспільно-політичного становища слов’янських народів за останні 50 років. Необхідно виокремити бодай найважливіші його думки, опосередковано (він ніде цього не оголошує) спрямовані проти М. Драгоманова.

    І. Франко спростував думку М. Драгоманова про те, що залежним народам (а серед слов’ян таких більшість) не потрібні держави, аби лише досягти всесвітньої правди. Більше того, він встановив механізм нарощування сил для боротьби за незалежність. „Слов’янство переконалося за тих 50 літ, — підкреслив він, — що розвій національний без розвою політичного майже немислимий і що розвій духовий, літературний, хоч, звичайно, випереджує розвій думок і змагань політичних, все-таки тільки поруч із сим другим набирає живості і сили, а, звичайно, є його предтечею, приготуванням” [11, с. 65]. На підставі досвіду усіх слов’янських народів І. Франко ствердив: метою літературного розвитку є нарощування сил для політичної боротьби за незалежність.

    У взаємовідносинах Франка та Лесі були різні періоди: відщирих і дружніх, майже сімейних взаємин, до відкритої конфрон-тації на ґрунті розбіжностей у поглядах на майбутнє національ-

    ного руху в Україні.

    Можемо звернутися до полеміки між І.Франком і Лесею Українкою, що відбулася 1897 року. На сторінках журналу “Життя й революція” .

    Полеміка почалася зі статті І. Франка «З кінцем сезону», опублі-кованої у IV книзі журналу «Житє і слово» за 1896 р. [27], де він за-кликав усе свідоме громадянство до систематичної праці серед на-

    роду та різко розкритикував українських радикалів (до яких у той час близько стояла Леся Українка) за те, що вони надмірно зосере-дилися на абстрактному теоретизуванні, яке зрештою призвело до глибокого розриву між інтелігенцією та народом. Поки інтеліген- ція не зблизиться з народом, не усвідомить його духовних і полі-тичних прагнень, вважав І. Франко, доти й не зміняться умови жит-тя українців у Росії [27, с. 401–405]. Отож, можна констатувати, що

    І. Франко, виступаючи від імені радикальної партії, фактично ви-словлював народницькі погляди.

     Стаття-відповідь Лесі Українки виявилася прямолінійною, го-строю, інколи навіть нервовою. Проілюструвати це твердження мо- жуть такі вислови з її боку як: «[Франко] дає далеко не провірені ре-цепти спасенія душі і рідного краю», «нехай би д. Франко критику-вав українців, та не жалував би й своїх» [21, с. 19], «Взагалі, дозволю собі сказати, що стаття «З кінцем року» в тій частині, де д. Франко говорить про українців, здається мені зложеною дуже недбало» [21, с. 24]. Авторка «Не так тії вороги, як добрії люди» заперечує низ-

    ку положень, висловлених І. Франком, зокрема не погоджується із оцінкою радикального руху в Наддніпрянській Україні, поглядами на місце та роль селянства у процесі національного відродження, тезою про необхідність початку нелегальної політичної діяльності тощо. Не погоджувалася Леся Українка і з думкою про «вищість» галицьких радикалів у порівнянні із їхніми наддніпрянськими колегами, а успіхи галичан вбачала у існуванні конституційного ладу в Австро-Угорській імперії та вищій політичній активності тамтешнього селянства. Найбільше протестує Леся Українка проти проголошеної І. Франком тези про необхідність «безпосередньої пропаганди серед народу» (розрядка автора — М. Г.). На її думку основною перешкодою, що стоїть на цьому шляху, є «брак елементарних прав слова і людини» в Російській імперії, і саме це змусило радикальних діячів визнати, що інтелігенція, перше, ніж служити своєму народові, мусить вибороти можливість вільного доступу до нього

    Білет 6

    1. Проблема взаємодії засновника і колективу періодичного видання

    Засновник часто може бути і власником, і головним редактором видання. Він визначає фінансову політику періодичного видання.

    Проте, зазвичай, засновник не є головним редактором.

    Він в різній мірі може впливати на редакційну політику і творчу роботу колективу.

    Якщо це партійне видання, то інтереси засновника відображаються практично у всі матеріалах.

    За умови, що періодичне видання не має чіткої партійної приналежності, стосунки засновника і колективу можуть бути доволі різними, як і його вплив на роботу колективу.

    Є випадки, коли колектив підписує із засновником окремий договір про невтручання у творчу роботу колективу (Львівська газета перед виборами 2006 року).

    1. Преса і громадська думка: національний і міжнародний аспект

    ЗМІ – основний чинник, який формує громадську думку. Іншими складовими, які теж формують громадську думку, але поступаються ЗМІ за територією поширення та аудиторією є:

      1. мітинги

      2. страйки

      3. спеціальна література

      4. художня і мистецька діяльність

      5. чутки

    Громадська думка – це колективне судження людей, у якому ставлення до подій та явищ виявляється у формі схвалення, осуду або вимоги.

    Дослідники стверджують, що жодне політичне рішення не можу розраховувати на серйозний успіх, якщо при його напрацюванні не була врахована громадська дімка. Лідери можуть ігнорувати громадську думку, але тоді вони повинні вдаватись до сили. Враховувати громадську думку треба, щоб прийняти рішення, що відповідає сподіванням народу, і яке сприйметься ним як потрібне. Якщо суспільство не готове до певного рішення, ЗМІ повинні доступно пояснити та роз’яснити те чи інше рішення влади.

    Характерні ознаки громадської думки:

      1. об’єктом громадської думки виступають лише ті події та явища, які викликають суспільний інтерес, відзначаються соціальною значимістю та актуальністю;

      2. проблеми містять момент дискусійності;

      3. суспільна думка діє у всіх сферах суспільства;

      4. зміст суджень громадської думки визначається соціальними умовами, насамперед обсягом і широтою відкритої, доступної всім і кожному інформації;

      5. носієм громадської думки може бути як спільнота так і визначна особистість;

      6. джерелом формування громадської думки є суспільний досвід;

      7. формами вираження є: вибори органів влади, преса, збори, страйки і т.д.

      8. громадська думка – явище історичне.

    Першим етапом у становленні громадської думки є одержання інформації, другим – її осмислення, третім – обговорення різних позицій. Громадська думка – явище пан культурне, тобто над культурне.

    Громадська думка має інтеграційний характер.

    Елітарний напрям громадської думки виклав Едмунд Берк: громадську думку творять добре поінформовані освічені громадяни, які турбуються про добро загалу.

    Громадська думка виконує дві функції:

        1. моральну

        2. політичну

    Вона також може виконувати інтеграційну, або дезінтеграційну функції.

    На основі громадської думки часто творяться стереотипи.

    Публіцист повинен творити громадську думку, але не керуватися нею, бо маси не мають тієї кваліфікації, що ми їм приписуємо.

    Вплив медіа на формування громадської думки:

    Франція – 77 %

    Німеччина – 72 %

    Британія – 80 %

    Іспанія – 70 %

    США – 88 %

    1. Мовна особистість журналіста та шляхи її вдосконалення

    Кожен журналіст повинен працювати над виробленням своєї мовної особистості, повинні стежити за культурою мови, постійно її удосконалювати.

    Залежно від виду ЗМІ журналіст повинен акцентувати свою увагу на вивченні та удосконаленні різних аспектів мови.

    Наприклад працівник газети повинен особливу увагу звертати на правильність побудови речення, правильність написання слів, дотримання стилю матеріалу, на багатство та літературні елементи у матеріалах, якщо це дозволяє жанр. Працівники ж радіо та телебачення більше уваги повинні приділяти фонетиці, тобто правильні й вимові звуків. Особливо вони повинні стежити за правильним наголошуванням слів. Для них важливо також працювати над своїм голосом: виробляти правильний темп, тембр, інтонацію. Працівники телебачення повинні стежити за мімікою та жестами як видом невербального спілкування.

    Шляхи удосконалення:

    1. дивитись до словників, коли є сумніви

    2. читати багато художньої літератури, українських класиків

    3. стежити за виходом і читати нові книжки у мовознавстві

    Яцимірська:

    Нині зростає потреба індивідуалізації журналістських текстів, отже кожен має прагнути віднайти свій стиль спілкування з масовою аудиторією, сформувати своє обличчя комуні канта-професіонала.

    Культура мови починається з самоусвідомлення мовної особистості. Вона успішно розвивається тоді, коли носіям національної літературної мови не байдуже, як говорять і пишуть їхньою мовою, як сприймається вона у різних культурних середовищах, яке становище вона займає серед інших мов світу.

    Сучасні умови розширення практики прямих репортажів, коментарів, безпосереднього спілкування зі слухачами, збільшують вагу тих навчально-практичних методик, які орієнтують на втроблення мовного автоматизму, на збільшення та поглиблення індивідуальної мовної пам’яті.

    Поняття мовної особистості переплітається з етнокультурними та національними рисами індивідуальності, мовна особистість є глибоко національним феноменом. Важливим складником національної свідомості є ставлення до мови, оцінка ї окремішньої, самобутньої, здатної до культурного акумулювання знань, досвіду інших народів і до найповнішого вираження національної мовної картини світу.

    Мовну особистість формує мовне середовище. Без такого довкілля людина не має змоги практично оволодіти механізмом мови, довести його до автоматизму.

    Білет 7

    1. Журналістика і джерела інформації

    Джерела інформації у журналістиці:

      1. реальне життя (події);

      2. спілкування з людьми;

      3. документи;

      4. редакційна пошта, телефонні дзвінки;

      5. офіційні зустрічі, пре-конференції, брифінги, симпозіуми

      6. особисті контакти з цікавими компетентними людьми.

    Журналіст для отримання інформації використовує чотири основні соціологічні методи збору інформації:

        1. спостереження

        2. опитування

        3. експеримент

        4. аналіз документів.

    Джерела інформації повинні бути перевіреними, достовірними.

    Перш ніж опублікувати інформацію, отриману з певного джерела її потрібно перевірити.

    Якщо джерелом інформації є певна людина, потрібно враховувати її власні інтереси в даному питанні, суб’єктивність її судження.

    Журналіст має право не вказувати своє джерело інформації, якщо особа, яка надала інформацію цього не хоче.

    1. Елітарна та масова культура у змі

    Культура (з лат.) – освіта, розвиток. У широкому розумінні – сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених людством протягом історії, який виражають історично досягнутий рівень розвитку суспільства і людства.

    У вужчому значенні культура – сфера духовного життя суспільства, що охоплює систему виховання, освіти і творчості, а також установи та організації, що забезпечують їх функціонування (музеї, театри, школи, клуби).

    Більшість газетних видань мають полосу культури.

    Поступ: сторінки: Арт, Алюзії (прозові твори).

    Автори: Катерина Кирилова, Інна Корнелюк, Богдана Матчак, Олеся Колос, Артем Галицький, В алюзіях твори Маріанни Кіяновської. Діана Корнелюк.

    Проблематика:

    Шоу-бізнес (інтерв’ю з зірками естради, нові альбоми, огляд львівських музичних груп), симфонічні концерти, рецензії на фільми, виставки в Дзизі, Гердані, етнографічному, виготовлення церковних вітражів, гобелени, інтерв’ю з письменникам і художниками, трапляються рецензії на крижки, кінофестивалі, тема театру.

    Ратуша: сторінка: книжкова полиця. Сторінки культури загалом немає.

    Автор: Наталя Дудко.

    Рецензії на книжки: нове видання Коцюбинського, Карпи, Роздобудько, літературна “Драбина”, аналіз виступів Ярослава Грицака в Критиці.

    Львівська газета: сторінка: культура.

    Автори: Любов Кияновська, Лідія Мельник, Катерина Сліпченко, Ярина Коваль, Ірина Шутка, Наталка Сняданко.

    Теми: проект “Французька весна”, теми театру, класичної музики, виставки в етнографічному музеї, огляд популярних книжок, виставка “Меланхолія” в Берлінській національній галереї (репортаж з Берліну), огляд нових фільмів, фестиваль документального кіно в Києві.

    Високий замок: сторінка6 парк культури

    Автори: Олена Лань, Ганна Марко, Оксана керик, Ольга Читайло, Галина Гузко, Божена Городницька.

    Теми: інтерн’ю з зірками, виставки в етнографічному, французька весна, конкурси класичної музики.

    День: сторінка: Культура.

    Автори: Тетяна Поліщук, Дмитро Десятерик. Матеріали фахівців про музику, театр і т.д.

    Теми: кінофестивалі, український театр, опера, балет.

    Дзеркало тижня: сторінка: Людина (постаті зі світу мистецтва), Культура, Кіно, Книжкова лавка.

    Автори: Культура: Ганна Пароваткіна, Лариса Розіна, Катерина Щоткіна, Юрій Макаров, Кіно: Олександр Рутковський, Богдан Антонич, Книжкова лавка: Тетяна Олійник, Олександр Москалець, Леся Ганжа, Андрій Бондар.

    Теми: визначні особистості, проблема культури – гроші, опера, фільми. У Книжковій лавці – інтерв’ю, рецензії на книжки Роздобудько, Карпи…

    Спеціалізовані видання:

    • Українська культура

    • Софія: культурологічний журнал

    Літературні:

    • Дзвін

    • Кур’єр Кривбасу

    • Потяг 76

    • Четвер

    • Березіль

    • Весела Січ (Запоріжжя)

    • Всесвіт

    • Київ

    • Слово і час

    • Перець

    Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]