2. Інформаційна культура як показник професіоналізму ведення змі

Говорячи про інформаційну культуру варто розрізняти два її аспекти: культура журналіста і культура змі.

Культура конкретного змі:

• Не писати замовних матеріалів, бути чесними та об’єктивними у висвітленні подій

• Не подавати прихованої реклами

• Не займатись плагіатом

• Зважати на оформлення газет (не розміщувати на одній сторінці абсолютно різні за тематикою матеріали)

• Бути коректним при висвітленні трагедій та надзвичайних ситуацій (на прикладі Скнилівської трагедії)

Культура журналіста:

• Дотримуватись етичних норм

• Не перекручувати пряму мову

• Не подавати один матеріал у кілька редакцій без відома цих редакцій

• Подавати збалансовану інформацію, позиції опонентів

• Перевіряти всі факти

• Мовна культура журналіста

• Не втручатись в приватне життя людей

• Вміти працювати з джерелами інформації (перевіряти інформацію, не відкривати джерел, якщо вони цього не хочуть)

• Аргументувати, апелюючи до фактів, а не до емоцій і громадської думки

• Соціальна відповідальність

Очевидно, що саме ці критерії в основному і визначають професіоналізм ведення змі.

3. Іван Франко як організатор, редактор та видавець періодичних видань

    «Іван Франко (1856-1916) — розум і серце нашого народу, — незрівнянний за своєю багатогранністю і могутнім інтелектом навіть серед найбільших умів людства. Автор майже шести тисяч творів, ... великий письменник і поет, драматург шекспірівського закрою, критик і дослідник літератури, історик і філософ, фольклорист і етнограф, соціолог і економіст, він був першорядним публіцистом, журналістом, видавцем, одним з головних діячів в українському поетичному житті останньої чверті ХІХ початку ХХ століття»,— писав М. Рильський.

І.Франко був редактором та членом редко­легії журналів:

«Друг» (1875—1878),

"Громадський друг" (1878),

"Світ" (1881),

"Зоря" (1883— 1886),

"Правда" (1888),

"Народ" (1890—1895),

"Життя і слово" (1894—1897),

"Літературно-нау­ковий вісник"(1898—1907),

Газет:

"Рrаса" (1879— 1881),

"Діло" (1883—1886),

"Кurjer Lwowski" (1887—1897)

Регулярно співпрацював з часописами "Рrawda", "Glos", "Wisla" (усі — Варшава), "Кraj" (Петербург), "Киевская старина" (Київ), "Die Zeit" (Відень) та ін.

Іван Франко разом з другом Михайлом Павликом видавали періодичні видання «Дзвін», «Молот», «Громадський друг», на сторінках яких були надруковані поезії «Каменярі», «Товаришам із тюрми».

У 1881 році Франко став співвидавцем часопису «Світ», після закриття (1882) якого працював в редакції часопису «Зоря» і газеті «Діло» (1883 — 85). Розійшовшися з народовцями, які побоювалися його радикально-соціалістичних і революційних ідей, Франко пробував заснувати незалежний орган і для здобуття підтримки двічі їздив до Києва — 1885 і 1886.

1888 Франко деякий час співробітничав у часописі «Правда». Зв'язки з наддніпрянцями спричинили третій арешт (1889). 1890 за підтримкою М. Драгоманова Франко стає співзасновником Русько-Української Радикальної Партії, підготувавши для неї програму, та разом з М. Павликом видає півмісячник «Народ» (1890 — 1895).

1894-1897 рр. Іван Франко разом з дружиною видають “Життя та слово”. Іван Франко редактор та активний дописувач журналу. Грошима журналу допомагали Іван Франко і Леся Українка. Основна увага приділялась україно-російським зв’язкам і літературі. Грошима журналу допомагали Іван Франко і Леся Українка. У 1895 році вісник перетворився переважно з літературного, історичного і фольклорного на вісник літературний, політичний, науковий. Основна увага приділялась україно-російським зв’язкам і літературі. Ось як 1894 року Іван Франко писав про матеріальні обставини свого життя в листі до Агатангела Кримського, змальовуючи йому, в яких умовах виходив журнал "Життя і слово" - цей, за влучною оцінкою самого видавця, справді перший європейський журнал в Україні. "Треба б вам знати, - писав І.Франко, - що я сам-самісінький, хіба при помочі хворої жінки, веду весь технічний бік видання, коректуру, перегляд рукописів, кореспонденцію і заграничну розсилку, при тім (для свіжого повітря задля жінки і дітей) живу півтора кілометра від міста і мушу щодень бігати щонайменше 2 рази там і 2 рази назад, іноді й 3 рази і більше, бавити дітей, котрі не дають ні писати, ні читати - так, що до своєї роботи сідаю тільки о 9 або 10 годині ночі і сиджу до 12, 1 або й до 2-ї, а в додатку ще й очі в мене болять... Докторський екзамен минувшого року коштував мені багато, прийшлось запозичитися, слабість жінки і виживлення дітей також коштують, заробіток мій далеко не вистачає. Якби ви знали, якою важкою драмою робиться в таких обставинах життя чоловіка!" . У 1897 році перестає виходити. Одна з основних причин закриття – матеріальні нестатки.

Іван Франко був і редактором ЛНВ. Згадуючи Івана Франка як редактора "Літературно-наукового вісника", один зі співробітників цього журналу писав: "Було справжнім щастям для молодого письменника попастися під редакторську владу Франка. Вихований на класичних творах, грецьких і латинських, Франко був безоглядним ворогом пустослівногоі многослівного писання. Високопарна балаканина, так само як модна закуйовджена чудернацькість стилю, мали в ньому безоглядного ворога. Скільки "поезій", "новел", "статей" тощо знайшли свою могилу у Франковім коші на сміття. Скільки молодих, а то й старших українських "письменників" ніколи не дарувало і не простило Франкові його редакторського засуду! Але були й такі, що ішли до друкарні за своїми почерканими і пораненими рукописами, прочитували свої манускрипти, в яких Франко-редактор іноді не залишав каменя на камені... І потім, скидаючи пиху з серця, підучувалися писати по-людськи". "Не молитвами, а своїми трудами"

Білет 22