2. Газета в системі змі. Типи сучасних газет

Газетні видання – періодичні друковані видання на розгорнутих аркушах паперу без обкладинки, що містять текстову й ілюстровану інформацію, визначаються періодичністю від 2 до 7 разів на тиждень.

Газета - друковані видання на розгорнутих аркушах паперу формату А2, А3, А4 з розміщенням тексту колонками, періодичністю від 2 до 7р.на тиждень.

Газетні видання характеризуються за:

1. місцем видання

2. місцем розповсюдження

3. аудиторією

4. часом видання

5. політичним напрямом

6. періодичністю

7. тематикою

8. мовою видання

Класифікація газетних видань – це впорядкування їх у чітко побудовану систему – сукупність взаємопов"язаних і певним чином розміщених греп: класи, типи, види, підвиди.

*газета-тижневик – має конкретну щотижневу періодичність, меншу оперативність, більшу ілюстрованість

*газета-дайджест – це огляд преси, підготовлений на основі вже опублікованого матеріалу

3. Публіцистика Хвильового в контексті літературного процесу 20-30 рр

Українське письменство пережи­ло свій розквіт поза лініями, постійно прокреслюваними компартією, всупереч «політиці в галузі літератури», бо формувалось у роки національного відродження початку XX ст. та в період національної революції 1917 р. Тому в такій, занадто суперечливій, ситуації літературна дискусія1925—1928 рр. була неминучою. Вона не тільки сконцен­трувала в собі потужну енергію полемічних збурень, а й оголила чільне питання: бути чи не бути українській літера­турі, культурі нації? Розпочав її М. Хвильовий на сторінках «Культури і побуту» —додатку газети «Вісті ВУЦВК», надрукувавши в ньому 30 квітня 1925 р. пристрасний пам­флет під «чудернацькою» назвою: «Про "сатану в бочці", або про графоманів, спекулянтів та інших "просвітян"». Згодом з'явилися ще твори цього викривально-сатиричного жанру, невдовзі опубліковані як окремі видання «Камо грядеши» («Куди йдеш») та «Думки проти течії». М. Хви­льовий порушив важливі естетичні проблеми, які відразу привернули увагу його сучасників. Адже мовилося про відповідні критерії творчості та оцінки художніх явищ, несумісних із «масовизмом» («червоною просвітою»), з будь-якою вульгаризацією мистецтва. Поширеному практи­куванню імітації літератури, небезпечній інерції провінційщини, названої «хуторянством», «малоросійщиною», про­тиставлялася плідна орієнтація на Європу — не територіаль­ну чи історичну, а «психологічну», духовну, з її «фаустівською волею» до життя. При цьому не робилося відмежу­вання від Сходу. Навпаки—М. Хвильовий проголошував «азіатський ренесанс» як поєднання відроджень пробуджу­ваних країн Сходу, що позбувалися колоніальної залежно­сті, з традицією класичного Ренесансу, власне італійського. Силова лінія такого поєднання пролягала через Україну, призначену бути географічним та психологічним перехрес­тям між двома континентами. Тому М. Хвильовий, промов­ляючи від імені свого покоління, переповнювався творчою енергією, названою ним «романтикою вітаїзму» (від лат.vita—життя), вбачаючи в ній стиль життєствердження, життєлюбства.

Помітний злам у літературній дискусії стався після появи «Апологетів писаризму» навесні 1926 р. У цьому памфлеті М. Хвильовий вдався до рішучого протесту проти «диригентської палички Москви», яка постійно паралізувала національне життя в Україні. Зокрема, у 13-му розділі «Московської задрипанки» він, уживаючи засіб синекдохи, наполягав: «Від російської культури від її стилів українська поезія мусить якомога швидше тікати. Поляки ніколи б не дали Міцкевича, коли б вони не покинули орієнтуватись на московське мистецтво. Справа в тому, що російська література тяжить над нами в віках як господар становища, який привчав нашу психіку до рабського наслідування... Наша орієнтація — на західноєвропейське мистецтво, на його стиль, на його прийоми». Мовилося не про творчість О. Пушкіна чи Ф. Достоєвського, якою М. Хви­льовий захоплювався, а про панівну тенденцію великодер­жавництва, про нівеляційні та антиестетичні тенденції, які буйним цвітом проросли в російському Лефі, РАППі (Російська асоціація пролетарських письменників), маючи вели­чезний вплив на панфутуристів, «плужан», вуспівців, котрі перетворювались на копії московських зразків, перебирали від них брутальний стиль, що загрожував українській культурі та нації.

Відмінні акценти поставила в цій дискусії комуністична влада. Й. Сталін, ознайомившись із «Апологетами писаризму», вичитав там гасло «Геть від Москви!» у тенденційно політичному значенні та негайно надіслав листа (26 квітня 1926 р.) Л. Кагановичу, генеральному секретареві ЦК КП(б)У, який сприйняв цей лист як обов'язкову директиву. У літературну дискусію активно втрутилися партійні функціонери високих рангів. Розмова блискавично живоси­лом перевелася з естетичної площини на політичну. Вкотре відбулася груба підміна понять. Більшовики керувалися твердим наміром оволодіти посталою ситуацією, надалі не допускати подібного недогляду. І вони свого домоглися. Літературна дискусія «захлинулася», її учасники були дискредитовані, а перегодом фізично знищені. М. Хвильо­вий наклав на себе руки.

Своїми памфлетами М. Хвильовий висловив значною мірою позиції всієї творчої інтелігенції. Стиль М. Хвильового-памфлетиста досить своєрідний, він і тут зостається неповторним художником. Афористичність висловлених гасел, багатство й розмаїтість метафоричної образності, історичних, літературних ремінісценцій, виваженість аргументації, поєднання гнівних інвектив із тонкою іронією — все це риси індивідуального стилю, які дозволяють оцінити памфлети М. Хвильового як мистецьке явище

(В 1928 році “самоліквідується” ВАПЛІТЕ. Але Хвильовий не складає рук: у 1929 році під його керівництвом виходить позагруповий альманах “Літературний ярмарок” – одне з найвищих досягнень української журналістики. У 1930 році Хвильовий організовує Політфронт i випускає однойменний журнал.)

Білет 29