«Про наступника престолу»

- Я бачив правителя, що сидить на троні; але я забув спитати вас, панове, де ж знаходиться син короля, якого в мій час називали дофіном.

Відповісти мені взявся найбільш чемний з моїх супутників. Ось що він сказав: «Ми твердо переконані, що від виховання великих світу сього залежить щастя народів, що можна навчитися добродійності, як і заразитися пороком, а тому надаємо досить велике значення тому, як проводить свої юні роки принц. Наступник престолу не живе при дворі, де підлесники могли б навіювати йому уявлення, що він вищий за інших людей, що останні являють собою дещо на кшталт комах. Від наступника навіть приховують його високе призначення. При народженні йому позначають плече королівським знаком, що згодом допоможе розшукати його. Потім його передають в руки людей, вірність та чесність яких перевірена багаторазово, а ті дають клятву перед Всевишнім ніколи не відкривати принцу, що тому належить стати королем; клятву цю ніхто не сміє порушувати.

Як тільки він виходить з-під жіночого піклування, йому надають можливість побачити світ, помандрувати; особливо піклуються про його фізичне виховання, яке завжди передує вихованню моральному. Він носить той же одяг, що і селянські діти, їсть звичайні страви, йому рано навіюють поміркованість; як результат — це дозволяє йому краще засвоїти, що власна обачність повинна служити прикладом, брехлива щедрість розорює державу та безчестить неврівноважених марнотратників. Він відвідує одну за одною всі провінції. Його знайомлять з сільськими роботами, з облаштованістю мануфактур, пояснюють, де що добувається. Він усе бачить власними очима, входить до помешкання землеробів, їсть з ними за одним столом, допомагає їм у праці та вчиться їх поважати....

Як тільки принц досягне двадцятирічного віку, його приводять до тронної зали. Він знаходиться там серед натовпу у якості звичайного глядача. Цього дня сюди збираються усі верстви держави, і кожному з них дозволено висловити свою думку. Раптом правитель вітає та тричі проголошує ім'я юнака, наказуючи йому підійти. Натовп розступається. Король обіймає юнака і перед усіма присутніми оголошує його своїм сином. «Небом, — каже він урочисто та зворушливо, — вам небом призначено нести тягар королівської влади. Двадцять років ми намагалися зробити вас гідним цього: не обманіть же надій цього великого народу, який зараз дивиться на вас. Сину мій! Я сподіваюся, що ви так же ревно станете служити державі, як служив їй я». ... Тоді король вказує йому на могильну плиту, під якою похований попередній правитель; на ній великими літерами написано: «Вічність».... Перші люди країни вклоняються йому, простий люд у захопленні кричить: “О ти, що вийшов з нашого середовища, що бачив нас так близько та так довго, хай не засліпить тебе твоя велич, ніколи не забувай, хто ти та хто ми!”.

Однак зійти на престол він може лише по досягненні двадцятидворічного віку, оскільки підкорятися королю-дитині супротивне здоровому глузду. З тієї ж причини король, досягши семи десятирічного віку, скидає з себе владу, оскільки мистецтво керування державою вимагає бадьорості духу та тіла й особливого сприймання, яке, на жаль, з роками згасає в нашій душі. ... Престол переходить тоді до прямого наступника, а семидесятилітній правитель ще служить державі своїми порадами або ж прикладом колишніх доброчесностей. За час, що проходить між цією всенародною зустріччю та днем повноліття принца, останнього піддають ще декільком новим випробуванням. Всі істини прищеплюються йому на красномовних та переконливих прикладах. ... Особливо наполегливо навіюють йому за допомогою численних прикладів відразу до тієї розкоші та пишності, які нікому не приносять користі і вже згубили стільки держав та знеславили стількох правителів. ... Не проходить жодного дня, щоб йому не нагадували про існування всевидящої Верховної істоти та не навіювали йому жах перед цим богом, благоговійний трепет перед Провидінням, віру в безкінечну мудрість його. Безперечно, нема нічого відразливого від невіруючого короля....

Лише у двадцять два роки наступникові дозволяють одружитися. Він веде до престолу громадянку своєї країни. ... Король не дозволяє ганьбити цілу націю, вважаючи, що краса та добродійність народжуються лише під чужим небом. Та, що покорила його серце під час мандрівок рідною землею, яка полюбила його, коли у нього не було ще ні скіпетру, ні корони, піднімається на трон разом зі своїм коханим та отримує народну любов і повагу за свою ніжність до чоловіка та за те, що зуміла навіяти йому любов.