2. Юридична практична діяльність і право

Юридична діяльність спрямована на право, здійснюється за допомогою правових засобів, регулю­ється правовими нормами, тягне за собою правові наслідки, оцінює соціальні явища з точки зору права й оцінюється правом, знання права для юриста є професійним обов'язком.

Нерозривний зв'язок права й юридичної практичної діяльності, обумовленість правом більшості її характеристик, визначає необхідність розгляду його основних властивостей.

Право є складним соціальним явищем й тому може характе­ризуватися: як засіб упорядкування суспільних відносин (управ­ління та регулювання), сукупність особливих правил поведінки, міру значущості чи цінності людини для інших суб'єктів, форма суспільних відносин тощо.

В залежності від того, в якій сфері суспільних знань викори­стовується цей термін, виділяють його філософське, соціологічне, психологічне і т.д. тлумачення, що мають загальні і відмінні риси, пов'язані з особливостями предмету наукового дослідження і засобів, що використовуються для цього.

Кожне з тлумачень права відображає лише певні його сторони, аспекти у тій мірі, в якій право є предметом дослідження окремої науки, тому тільки синтез, інтегрування всіх визначень права спроможні відбити його характеристики як цілісного суспільного явища, але й у цьому випадку глибина пізнання права залежить від рівня розвитку суспільних наук.

Багатозначність використання слова «право» обумовлено ще й тим, що воно веде свій початок від слова «правда», а корінь «прав» лежить в основі багатьох слів - «правий», «справедли­вий», «правило», «правдивий», «правильний», «правити» і таке інше.

Серед найважливіших тлумачень терміна «право» доцільно виділити такі його значення:

• як певної можливості, що має соціальний суб'єкт;

• як сукупності (системи) юридичних норм, за допомогою яких здійснюється регуляція суспільних відносин;

• як оцінки, покажчика істинності, дійсності, достовірності певних соціальних явищ.

2. Соціологічний підхід до праворозуміння

Соціологічне праворозуміння, на відміну від норматив­ного, визнає основою права не сукупність (систему) абстрактних і формальних соціальних норм, а безпосередньо суспільне життя, певним чином упорядковану взаємодію соціальних суб'єктів, «живе» право як конкретне, динамічне, фактично існуюче явище, що лежить в основі створення законів та прийняття інших юридичних рішень.

Такий підхід до визначення сутності, змісту, форм існування, призначення права притаманний ліберальним та гуманістичним традиціям у праворозумінні.

Право як «нормальна» соціальна поведінка і право як правила цієї поведінки, що узагальнені і сформульовані в законі, співвідносяться як форма і зміст.

Сутністю права є свобода людини, але свобода не будь-яка, а певним чином визначена та забезпечена.

Свобода - це притаманна людині властивість і форма життя, які відбивають її прагнення до самовираження, самореалізації, але це не означає, що свобода є можливістю здійснення будь-яких діянь. Та свобода, яка складається з можливості робити все, що забажається, є ілюзією свободи, її сурогатом, свавіллям. Дійсна свобода тісно пов'язана з необхідністю - об'єктивними законами розвитку суспільства, реалізується на основі їх пізнання і у відповідності з ними.

Свобода суб'єкта включає до себе свободу вибору певного варіанту діяння, свободу волі як властивість суб'єкта приймати відповідне рішення, свободу, діяння як безперешкодне його здій­снення. Існуючий характер соціальних закономірностей передба­чає обмеження лише абсолютної свободи суб'єкта, але обумовлює наявність свободи вибору і здійснення певного розмаїття діянь, що в тому чи іншому випадку відбивають необхідність.

Право і є «царством реалізованої свободи» , тієї її сферою, в межах якої соціальний суб'єкт, спроможний приймати адекватні соціальним закономірностям рішення, є вільним у виборі варіан­ту діяння і безперешкодному його здійсненні.

Наявне існуюча сфера свободи соціального суб'єкту як сут­ність права, виявляє себе в різних правових явищах – нормах права, суб'єктивних правах і обов'язках, правових принципах, правовідносинах тощо, кожне з яких у властивій йому формі відбиває сферу свободи того чи іншого суб'єкта (суспільства, держави, громадської організації, людини).

Сфера свободи є єдність протилежностей - свободи як ва­ріантів діянь, що їй відповідають і несвободи як обмеження кіль­кості цих варіантів, але й остання за своєю сутністю є свободою у тому розумінні, що розглядалося вище. Несвободу як об'єктивно обумовлене обмеження свободи вибору слід відрізняти від абсо­лютної свободи, бо саме-вона є протилежністю дійсної свободи - свавіллям чи несвободою, тому, якщо свобода є проявом не­обхідності, то несвобода, свавілля - випадковості, хаосу.

Різні соціальні суб'єкти володіють неоднаковою спромож­ністю пізнавати об'єктивні умови свого життя, діяти на їх основі, тому в суспільстві створюються різноманітні механізми, що притаманними їм засобами сприяють реалізації свободи суб'єктів чи протидіють проявам свавілля (звичаї, мораль, релігія, юридичне право, політичні норми тощо).

Не тільки право, але й деякі інші соціальні явища відбивають сферу свободи соціального суб'єкта. Наприклад, мораль, наука, звичаї, політика тощо. Проте кожному із них властиві як «своя» сфера вільного суспільного життя, так і засоби її визначення та забезпечення.