2. Особливе місце політичної культури юриста у його професійній культурі

Одну із верств національної еліти становлять юристи. Українських юристів згуртовує національна ідея. Політико-правова українська еліта постійно намагалася випереджува­ти дії держави, формувати дієздатні моделі правових норм.

Формування нової національно-політичної еліти здійсню­ється на засадах багатовимірного підходу. Це дає змогу на­лагоджувати політичну взаємодію між регіональними еліта-ми, різними верствами громадян, доходити компромісних рішень тощо. Незважаючи на те що регіональна еліта Украї­ни має дещо різну політичну, культурну й економічну орієн­тації, їй потрібно об'єднуватися, оскільки Конституція Ук­раїни ставить завдання систематично відстоювати держав­ницькі інтереси народу шляхом виваженої, організованої політичної активності юристів.

Відомо, що між політичною та правлячою елітами є сут­тєва відмінність. Якщо для першої групи важливим є талант і обдарованість, то для другої - політичне лідерство. Проте для піднесення рівня професіоналізму еліти необхідні обид­ва компоненти, оскільки українська політична еліта повинна діяти у політико-правовому полі, тоді національна ідея може отримати перемогу.

Отже, політична культура юриста - це складний соціаль­но-культурний феномен. Вона включає політичну свідо­мість, культуру політико-правової поведінки, сприяє культу­рі функціонування юридичної установи в цілому. Тут поєд­нується політична наука з конкретними політико-правовими діями на основі духовної, моральної, правової й інших видів культур.

Політична культура дає змогу юристові уникати стандартизованих, одновимірних, регламентованих світоглядних поглядів у правовій діяльності, запобігати авторитар­ності, фрагментарності, амбівалентності, нецілісності, неорганічності у політичній культурі не тільки юриста, а й суспільства в цілому.

Професія зобов'язує юриста вникати в усі сфери суспіль­ного життя. Проте атмосфера закритості колишнього радян­ського суспільства позначилася на його політичній культурі. Тому має місце деяка політична невпевненість, розгубле­ність, дефіцит політичних переконань. Часто-густо це стає перешкодою виваженій політичній стратегії у правоохорон­ній діяльності.

Як відомо, закон забороняє юристам вступати до будь-яких політичних партій. Але позапартійність не означає де-політизованості. Юрист має право на власні політичні по­гляди, які, однак, не повинні впливати на юридичну діяль­ність.

На думку деяких дослідників, термін «політична культу­ра» з'явився у 50-х роках XX ст. Зміст цього поняття тракту­ється по-різному, що виявляється в численних дефініціях.

2. Основні принципи політичної культури юриста

Основними принципами політичної культури юриста є: державотворча ідеологія, ідейність, духовність і мораль­ність, культура діалогу, політичний імунітет, логічність, справедливість.

Державотворча ідеологія як принцип політичної культу­ри юриста визначається основним законом держави - конс­титуцією. Межа політичного плюралізму окреслюється пра­вовим почуттям. Поява нових державних ідеологій повинна сприйматися юристом однозначно. Адже на ідеології форму­ється право, яке реалізується здебільшого юристом. Крім цього, оновлюється не тільки право, а й сама політична сис­тема, розвиваються власні національні ідеали, усувається фрагментарність у політичній сфері українського суспільства та ін. Це зобов'язує юриста підвищувати рівень політичної культури, знати механізми політико-правової дії, оскільки він як суб'єкт політичного життя повинен сприяти держа­ві, поширювати і впроваджувати політико-культурні цінно­сті. Однак при цьому дії юриста мають підпорядковуватися праву і лише праву.

Національна ідейність як принцип політичної культури юриста передбачає розуміння загального політичного курсу держави, на основі якого формується правова політика. Зміст цього принципу відображає основні складові національної ідеї - державність, самостійність, соборність, миролюбність, демократизм, які визначають масову політичну свідомість громадян. Витоки національної ідейності юриста беруть по­чаток в історичній свідомості та історичній пам'яті українсь­кого народу. Тому можна стверджувати, що цей принцип пронизує сферу не тільки правової діяльності, а й усього життя юриста. Без ідей, зокрема національних, та осмисле­ного ставлення до власної історії політична культура юриста позбавлена перспективи, що призводить до правового нігілі­зму, зневіри у можливостях держави, розчинення цілісності українського національного буття.

Важливими принципами політичної культури юриста є духовність і моральність, які ґрунтуються на загальнолюд­ських вартостях і національній моралі. Адже політична культура юриста розвивається разом з національною морал­лю. Водночас відбувається деяка моралізація політики (мо­раль виникла раніше від політики) і блокується політизація моралі. Друге явище небажане з певних причин. Зокрема, у деяких регіонах України переважає російська ментальність, або неконструктивний націоналізм. Такі ультра тенденції у політиці конче небезпечні. Тому вона повинна керуватися природним правом, національною мораллю, що сприяє мо­ральній соціалізації політичної культури юриста. Також цей принцип забезпечує формування моральної свідомості у по­літичних відносинах юриста, скеровує його у бік здорового глузду, що дає змогу успішно розв'язувати морально-політичні, ідейно-моральні проблеми службової діяльності.

У політиці неможливо уникнути суперечностей, службо­вих конфліктів тощо. Тому з політичною культурою пов'я­заний такий принцип, як здатність до культурного діалогу. Йдеться про переведення конфлікту з емоційного стану в інтелектуальний, досягнення взаєморозуміння між співбесі­дниками. Цей принцип передбачає мистецтво спілкування юриста у політико-правовому полі, виробляє запобіжні ме­тоди ймовірних політичних конфліктів, захищає політичні права людини, виключає політичну інертність юриста, зорієнтовує масову політичну культуру на модерну демократичну політичну культуру, засновану на позиціях українського на­ціонального патріотизму.

Принцип політичного імунітету найбільш притаманний саме політичній культурі юриста, який має певні переваги (без втручання вищих інстанцій) у політичних відносинах завдяки знанню права. Його власні погляди та уявлення ґрунтуються на юридичному мисленні, конституційній куль­турі, що дає змогу виробити власне політичне бачення розв'язання правоохоронних проблем. Така відносна само­стійність забезпечує творче вироблення нових ідей, формує індивідуальне політичне мислення.

Політична культура юриста немислима без такого прин­ципу, як логічність мислення. Він пов'язаний насамперед з інтелектом особи, з її умінням зорієнтуватися в розмаїтті суспільно-політичних явищ, поглядів. Адже їх зміна навіть без зміни ідеології держави - це цілком нормальне явище. Однак при цьому повинна існувати допустима межа неста­більності поглядів, яка вписується у рамки логічного. Крім цього, логічність потрібна для зв'язку політичної культури сучасності з політичною культурою минулого, політичної культури юриста з політичною культурою суспільства.

Відомо, що у політиці часто використовуються некоректні методи політичної боротьби, фактично існує ринок правди, де кожен по своєму її тлумачить. Окремі політики вдаються до обману, перекручення історичних відомостей, інсцену­вання політичного тиску тощо. Це зобов'язує юриста дотри­муватися принципу справедливості. Вона завжди контролю­ється сумлінням юриста, внутрішнім імперативом службово­го обов'язку, політичною довірою й вірою в людину взагалі. Справедливість у політико-юридичному житті характеризує­ться оцінкою політичних явищ, миролюбністю, доброзичли­вістю, визнанням певних політичних взірців, що запобігає деформації політичної культури особи. Цей принцип зо­бов'язує юриста вдосконалювати елементи політичної куль­тури на основі конкретного знання коренів та причин як під­вищеної, так і заниженої політизації громадян. Тим більше, що одне і друге явище має пряме відношення до правопо­рядку.