Лікування.

Базисним лікуванням АІГ залишаються глюкокортикоїди, проте знизити їх дозу вдається, одночасно застосувавши азатіоприн. Препарати вибору – преднізолон або метилпреднізолон (мінімум побічних ефектів і відсутність мінералокортикоїдної активності). Галогеновані глюкокортикоїди (тріамцинолон, дексаметазон), незважаючи на вищу активність, гірше переносяться хворими внаслідок тяжкої міопатії, яка розвивається в разі тривалого використання. З метою уникнення побічних ефектів глюкокортикоїдної терапії, особливо в жінок у постменопаузі, можна починати лікування комбінацією преднізолону з азатіоприном або приєднувати азатіоприн після досягнення ремісії на тлі використання преднізолону. Перспективним є застосування глюкокортикоїда ІІ покоління – будезоніду, який має високу афінність до кортикостероїдних рецепторів (у 15 разів більшу, ніж у преднізолону) і мінімальні системні побічні ефекти. Відсутність достатньої ефективності або погана переносимість преднізолону й азатіоприну – підстава для призначення інших імуносупресорів. Циклоспорин і такролімус – селективні блокатори Т-супресорів клітинної ланки імунної відповіді – є малоефективними засобами. Рання діагностика та відповідна тактика лікаря можуть подовжити життя хворого й пролонгувати термін трансплантації печінки.

Схема лікування аутоіммунного гепатиту передбачає використання преднізолону у вигляді монотерапії або його поєднання з азатіоприном. Мінімальний термін лікування - 1 рік.

5.Матеріали для самоконтролю (додаються)

1. Рекомендована література.

1. Сєркова В.К., Станіславчук М.А., Монастирський Ю.І. Факультетська терапія. – Вінниця: НОВА КНИГА, 2005. – 624 с.

2. Госпітальна терапія / Середюк Н.М., Нейко Є.М., Вакалюк І.П. та ін. За ред. Є.М.Нейка. – К.: Здоров’я, 2003. – 1176 с.

3. Сучасні класифікації та стандарти лікування розповсюджених захворювань внутрішніх органів / за ред.. д-ра мед. наук, проф. Ю.М.Мостового. – 11-е вид., доп. і перероб. – Вінниця: ДП «ДКФ», 2009. – 528 с.

4. Окороков А.Н. Діагностика болезней внутренних органов: Т.:. Диагностика болезней органов пищеварения.: М..: Мед.лит., 2002. – С.270-364.

5. Окороков А.Н. Лечение болезней внутренних органов: Т.№3, кн..1. Лечение болезней . органов пищеварения М.:Мед. Лит., 2002. – С.159-257.

Додаткова:

• Бурчинский Г.И./ ред. Внутренние болезни. Киев, 1987.

• Внутренние болезни: Учебник/ под ред. Ф.И.Комарова, В.Г.Кукеса, А.С.Сметнева – М.: Медицина, 1990. – С.194-200.

Методичну розробку склала:

Міністерство охорони здоров’я україні

ВІННІЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНІЙ МЕДІЧНиЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені М.І.Пирогова

“Затверджено”

на методичній нараді

кафедри внутрішньої медицини №1

Завідувач кафедри

Професор Станіславчук М.А.

“_31_” 08. 2009 р.

МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ

ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТІ СТУДЕНТІВ

ПРИ ПІДГОТОВЦІ ДО ПРАКТИЧНОГО ЗАНЯТТЯ

Навчальна дисципліна	Внутрішня медицина
Модуль №	Основи внутрішньої медицини
Модуль Змістовній	Основи діагностики, лікування та профілактики основних хвороб системи травлення
Тема заняття	Шлункова диспепсія. Хронічні гастрити.
Курс	4
Факультет	Медичний

Методічні рекомендації складені відповідно освітньо-кваліфікаційних характеристик і освітньо-професійних програм підготовки фахівців|спеціалістів|, які затверджені Наказом Моз| Україні від 16.05.2003 р. № 239 і експериментально-учбового плану, який розроблений на принципах Європейської кредитно-трансферної системи (ECTS) і затвердженої Наказом МОЗ Україні від 31.01.2005 р. № 52.

Вінніця, 2009

1. Актуальність теми: Скарги на диспептичні явища належать до числа найбільш поширених у пацієнтів гастроентерологічного профілю. У економічно розвинених країнах поширеність синдрому диспепсії в популяції коливається від 25-28% в Данії, Швеції, США та Норвегії, до 34-42% в Австралії та Велікобрітанії. Наявність диспепсичних симптомів істотно знижує якість життя хворих. Проте, до лікаря звертаються лише 20-25% хворих. Скарги на явища диспепсії є причиною 4-5% усіх звернень до лікарів загальної практики. При цьому, згідно результаів досліджень, лише 33-40% випадків диспепсії припадає на захворювання, що належать до групи органічної диспепсії, а 60-67% - на долю функціональної диспепсії (ФД). У жінок функціональна диспепсія зустрічається в 1,5 рази частіше, ніж у чоловіків. Найбільш поширена ФД у віці 20-40 років. У більш старшому віці функціональна диспепсія зустрічається рідше, оскільки поширеніші інші хронічні захворювання травного тракту, які зумовлюють клінічні прояви. Хоча до лікаря звертається лише кожний 4-5 пацієнт з синдромом диспепсії, така висока поширеність диспептичних явищ серед населення визначає величезні витрати системи охорони здоров»я у зв»язку з обстеженням і лікуванням таких пацієнтів. Ці витрати складають, наприклад, в Швеції 400 млн $ на 10 млн населення. Крім того, середня тривалість непрацездатності (перебування на лікарняному листі протягом року) у зв»язку з диспептичними явищами на 3-4 тижні перевищує середні показники, розраховані для усього працездатного населення.

На занятті студенти вирішують конкретну проблему: вчаться діагностувати ФД та хронічні гастрити (ХГ). Синтезуючи отримані під час опитування та огляду хворого та аналізуючи дані додаткових методів дослідження (біохімічних і інструментальних), студенти вчаться діагностувати ФД і ХГ та диференційовано виставляти діагноз в залежності від наявності органічної патології (морфологічних змін), чи суто симптомокомплексу функціональних розладів. Студенті вирішують проблему вибору оптимального методу лікування в залежності від варіанту ФД і форми ХГ, стану шлункової секреції, профілактики ускладнень.

2. Мета (загальна): Уміти оцінювати типову клінічну картину шлункової диспепсії та хронічних гастритів, визначати тактику лікування та профілактики.

Конкретні цілі – знати:

- етіологію, патогенез шлункової диспепсії та хронічних гастритів;

- сучасну класифікацію, типову клінічну картину гострого шлункової диспепсії та хронічних гастритів, диференційний діагноз;

- принципи диференційованого лікування, первинну та вторинну профілактику, прогноз.

Уміти:

• вибрати з даних анамнезу відомості, що свідчать про наявність шлункової диспепсії та хронічних гастритів;

• скласти схему діагностичного пошуку;

• виявити ознаки шлункової диспепсії та хронічних гастритів при об’єктивному дослідженні (огляд, пальпація, перкусія, аускультація);

• аналізувати і трактувати значення змін даних інструментальних методів дослідження в залежності від етіологічного чинника та стадії захворювання;

• сформулювати та обгрунтувати попередній діагноз;

• провести диф. діагноз шлункової диспепсії та хронічних гастритів із захворюваннями, які мають подібну клінічну картину, в тому числі шлункової диспепсії з органічною патологією;

• виробити тактику лікування в залежності від стадії захворювання;

• оцінити прогноз пацієнта та запропонувати план профілактичних заходів;

• застосовувати деонтологічні навички спілкування з хворим.