Тема 12. Організація робочого місця та використання робочого часу

1. Поняття і види робочих місць, їх раціональна організація.

2. Нормування праці.

3. Суть робочого часу, шляхи скорочення його втрат.

4. Гнучкі режими праці.

1. Поняття і види робочих місць, їх раціональна організація

Організація праці - це система науково обгрунтованих заходів, спря-монаних на створення умов раціонального використання робочої сили в процесі виробництва.

Суть організації праці полягає у встановленні порядку побудови тру­дового процесу, який складається з окремих операцій і елементів.

До основних елементів організації праці в колективі відносять:

- поділ і кооперація праці;

- раціональні прийоми і способи праці;

- організація робочого місця і його обслуговування.

В широкому розумінні зміст організації праці включає нормування,

I творення нормальних умов праці, застосування гнучких форм викорис­тання робочого часу. Трудовий процес здійснюється на конкретному ро­бочому місці, в певному соціальному оточенні.

Важливість раціональної організації робочих місць визначається тим, шо на робочому місці людина проводить третину свого трудового життя. Тому основним завданням управління є створення оптимальних робочих місць, які б сприяли ефективній реалізації творчого і фізичного потенціалу п|)ацівників, шо спільно виконують роботу чи якусь операцію.

Робоче місце - це просторова зона дії, оснащена технічними засобами,

II я кі й здійснюється трудова діяльність працівника або групи працівників.

Слід відрізняти поняття робоча зона і робоче місце, робоча зона — час-I има робочого місця, обмежена крайніми точками досяжності рук чи ніг ііраіпоючого із зміщенням на один-два кроки від центру робочого місця.

І іа робочому місці розміщуються знаряддя, предмети і продукти праці, І ому границі робочого місця повинні забезпечити можливість виконання iitTx дій технологічного процесу.

Залежності від технологічного процесу всі робочі місця можна ро (ДІЛИТИ на постійні і тимчасові. Постійні робочі місця - це ті, які не

змінюють своє розміщення в просторі, в свою чергу, вони поділяються на основні, допоміжні, обслуговуючі, які є як стаціонарні, так і умовно стаціонарні.

Тимчасові робочі місця характеризуються переміщенням виконавців, засобів, а інколи і предметів праці, властиві працівникам транспорту, ремонту. Цим робочим місцям властива мобільність.

В залежності від рівня механізації праці виділяють три види робочих місць:

- робочі місця ручної праці, де робота виконується за допомогою різних ручних знарядь;

- механізовані робочі місця, де працівник управляє робочими мащи-нами і механізмами, за їх допомогою змінює предмет праці;

- автоматизовані робочі місця, на яких механізми і автомати викону­ють певні технологічні операції за заданими параметрами, а виконавець керує ними за допомогою дистанційних пультів.

Залежно від кількості виконавців робочі місця діляться на індивідуальні і колективні; від умов праці розрізняють робочі місця з нормальними умо­вами праці, монотонні, тяжкі та щкіпливі.

Робочі місця можуть розміщуватися в приміщенні, на вулиці, висоті та під землею. Вони можуть бути спеціальні й універсальні, сидячі та стоячі.

У всіх випадках характер раціональної організацїі робочих місць зале­жить від специфічних умов. Проте, можна виділити окремі загальні риси, зумовлені певними основними вимогами при їх організації:

- точне виконання встановленої технології;

- забезпечення споріднення ручних операцій;

- створення на робочому місці умов, які б дозволяли працівнику пра­цювати в найбільщ сприятливій позі;

- забезпечити дотримання вимог ергономіки до робочого місця, предметів праці;

- створити нормативні санітарно-гігієнічні умови праці і комфортність робочого місця.

Організація робочого місця - це сукупність заходів з питань його пла­нування, оснащення засобами виробництва та раціонального розміщення.

Організація та обладнання робочих місць працівників, створення відповідних умов для їх праці набувають дедалі більшого значення. З кож­ним роком збільшується обсяг оброблюваної інформації, все більше зас­тосовуються засоби механізації та автоматизації робіт, техніка стає склад­нішою (ЕОМ); виникають нові професії тощо. Все це потребує певної організації робочих місць, їх планування, устаткування, створення опти­мальних умов для праці.

Вимоги до організації робочих місць можна зфупувати таким чином: інформаційні, економічні, ергономічні, гігієнічні, естетичні, технічні, організаційні.

Інформаційні вимоги — це комплекс заходів з інформаційного забезпе­чення робочого місця, до яких відносять:

- визначення обсягів і структури інформації, яка надходить на робоче місце, обробляється на ньому, створюється і передається на інші робочі місця;

- проектування інформаційних потоків, до системи яких входить ро­боче місце та ін.

Економічні вимоги передбачають таку організацію робочого місця, при якій витрати на його утримання мінімальні, проте достатні для його «функціонування.

Ергономічні вимоги сформовані наукою, яка з'явилась порівняно не­давно у зв'язку з новими вимогами виробництва та управління -ергономікою. Вона виникла на межі технічних наук, психології, фізіології та гігієни, і широко використовує дані анатомії, антропометрії, біофізики, токсикології. Ергономіка - галузь науки, яка вивчає функціональні можливості людини в трудових процесах з метою створення для неї опти­мальних умов праці. Все, шо оточує працюючу людину, створює ґї робоче середовище — меблі, приміщення, устаткування, машини, механізми тощо. Чнаряддя праці повинні відповідати вимогам ергономіки та бути макси­мально пристосованими до людини, до ї"ї фізичної, фізіологічної, естетич­ної природи.

Гігієнічні вимоги - це вимоги до освітлення робочих місць, повітро­обміну, температурного режиму, вологості, шуму та інших факторів сере­довища, які впливають на здоров'я та працездатність працівників.

Естетичні вимоги - цс елементи зовнішнього оформлсіпія середови­ща, в якому працює людина, а саме: зовнішній вигляд приміщення та зна­рядь праці, їх кольорова гама, наявність квітів в інтер'єрі тощо.

Технічні вимоги - це науково обгрунтовані параметри знарядь праці, ус гаткування та проходи до інших робочих місць і т.д.

Організаційні вимоги — процес багатогранний і складний, спрямований на забезпечення оптимального поєднання інтересів учасників виробниц-іііа, створення необхідних умов для ефективного функціонування засобів виробництва.

Планування робочих місць здійснюється на основі наявних площ, кількості працівників, нормативу площі на одного працівника і проектно-и) обладнання та меблів. Загальна й корисна площа визначається на основі плану, креслень, а кількість працівників — штатним розкладом.

Особливе значення має організація робочих місць управлінського пер-IoHiuiy, оскільки вимагає окремих службових кабінетів і раціонального їх розміщення.

Метою раціоналізації робочих місць є: зменшення витрат робочого часу на його обслуговування; забезпечення нормальних умов праці і зменшення

втомлюваності та напруження працівників; найбільш економне викорис­тання плоші і підвищення продуктивності праці персоналу. Продуктивність праці прямо пропорційно залежить від організації робочих місць.

Організація праці на підприємстві, робочих місцях — процес ба­гатосторонній складний, спрямований на оптимальне використання пер­соналу та засобів виробництва.

2. Нормування праці

Раціональне використання персоналу значною мірою визначається станом нормування праці. Наукове обгрунтування кількості і якості праці є одним із важливих завдань теорії управління персоналом. Науково обгрунтовані норми праці виконують функцію міри Гі оплати. В обгрунто­ваних нормах акумулюється ефективність використання техніки, прогре­сивна технологія і раціоналізація організації праці. Науково обгрунтована норма є еталоном того рівня продуктивності праці, який за певних організаційно-технічних умов повинен бути досягнутий кожним пра­цівником. Отже, обгрунтовані норми — основа організації праці, вироб­ництва та заробітної плати. Нормування — це процес визначення об'єктив­но необхідних витрат робочого часу у сферах діяльності людини.

ІХля встановлення норм праці потрібне всестороннє і глибоке вивчен­ня всіх елементів трудового процесу, рівня його організації з технічної, економічної і фізіологічної точки зору.

Сутність нормування праці полягає в тому, щоб визначити витрати живої праці на виконання певного виду роботи у конкретних техніко-організаційних умовах і встановити на цій основі міру праці.

Нормування праці виступає як засіб встановлення і забезпечення кон­тролю над мірою праці, а через неї над мірою споживання і спрямоване на підвищення продуктивності праці, ефективне використання роботи. Оскільки, будь-який процес праці відбувається в часі, то універсальною мірою кількості живої праці є робочий час, шо об'єктивно потрібний на виконання конкретної роботи кваліфікованими виконавцями за сприят­ливих організаційно-технічних умов.

В умовах підприємств нормування праці виступає:

- базою планово-економічних розрахунків поточного, перспективно­го, прогнозного характеру;

- вихідною базою обліку витрат і результатів виробництва;

- основою раціональної організації праці, виробництва й оператив­ного управління підприємством;

- засобом встановлення рівноінтенсивних норм праці, забезпечення суспільно необхідної інтенсивності праці та оптимального співвідношен­ня між мірою праці та Гї оплатою.

Під науковим нормуванням розуміють встановлення норм праці для певних умов виробництва при раціональному використанні технічних засобів та інтенсивності праці.

Важливою умовою наукового нормування праці є забезпечення єдності норм на однакові види робіт, шо виконуються в ідентичних організаційно-технічних умовах. Згідно з цим принципом норми повинні відповідати кон­кретним умовам виробництва.

Важливим є принцип професивності норм, що сприяє впровадженню гювої техніки та прогресивних технологій, раціоналізації робочих місць.

В сучасних умовах розвитку економіки використовують такі норми праці і нормативи.

Норма часу — це регламентована величина затрат часу для виробницт­ва одиниці продукції або на виконання одиниці роботи одним чи групою працівників відповідної кваліфікації в певних організаційно-технічних умовах. Ця норма встановлюється в хвилинах, людино-годинах і людино-днях. Норми часу широко застосовуються в будівництві, автотранспорті, на розвантажувальних або навантажувальних роботах.

Норми виробітку - це обгрунтована кількість обсягу роботи, яку пови­нен виконати працівник або група працівників відповідної кваліфікації в певних конкретних умовах, за встановлений час (зміну, годину) і вимірюється в натуральних показниках.

Норма обслуговування - визначена кількість об'єктів (кількість машин, оди-ни[іь обладнання, працівників), яку повинен обслуговувати один або фупа працівників відповідної кваліфікації за одиницю часу в конкретних умовах.

Норма керованості - це кількість працівників або підрозділів, що підпорядковані одному або декільком керівникам (директор, його заступ­ник). Різниця норм керованості і норм обслуговування втому, що норми керованості розраховані на регламентацію кількості працівників, якими

може керувати один керівник. « " '.:'!>

Норма чисельності - це обфунтована кількість виконавців певного нро(|)есійного складу, які повинні обслуговувати якийсь об'єкт, або вико­нувати увесь запланований обсяг робіт, закріплений за відділом, підрозділом у певних організаційно-технічних умовах.

Норми виробітку, обслуговування і кількості є похідними віц норм часу.

Комплексні норми (норми трудомісткості) - це сукупні витрати часу на виконання корисного обсягу робіт у передбачені терміни.

Умовою встановлення науково обфунтованих норм праці є нормативи.

Нормативи - це розраховані величини затрат робочого часу і трудових ресурсів, на основі яких розраховуються норми праці. Вони класифі­куються залежно від виду нормативів, методів розробки, міри укрупнення і масштабів застосування. Найбільш принципове значення мають вид нормативів і методи розробки.

Застосування нормативів скорочує витрати часу і дозволяє у всіх ви­падках користуватись єдиним методом розрахунку.

Для розрахунку норм праці використовують нормативи часу на підготовчо-заключну, основну, допоміжну й оперативну роботу, норма­тиви часу на організаційно-технічне обслуговування робочого місця, нор­мативи часу на відпочинок і особисті потреби, на перерви, обумовлені технологічним процесом, у централізованому порядку розробляються довідники єдиних і типових норм праці. Єдині норми застосовуються для нормування однакових видів робіт на підприємствах, організаціях однієї або декількох галузей народного господарства, для яких вони призначені. Також мають практичне застосування міжгалузеві і галузеві довідники норм.

Розробка і впровадження обгрунтованих нормативів і норм праці -комплексний процес, який фунтується на спеціальних методах нормуван­ня.

Метод нормування - сукупність прийомів вивчення й аналізу процесів праці, виміру затрат часу з метою встановлення норм праці і впроваджен­ня їх у виробництво.

Залежно від завдань та способів дослідження всі методи нормування праці поділяють на чотири основні групи:

— метод мікроелементного нормування, який грунтується на розподілі робіт за сукупністю рухів людини і на кожен із них встановлюються норми часу;

— метод аналітичного нормування, суть якого полягає в класифікації видів робіт, фотохронометражних спостереженнях, обробці даних статис­тичними методами і визначенні норм часу за видами робіт;

— метод статистичного нормування, суть якого — в моделюванні залежності трудомісткості окремих процесів від логічно вибраної сукупності факторів при допомозі кореляційно-регресивного аналізу;

— мотод експертного нормування, суть якого полягає у формуванні нормативів трудомісткості і кількості фупою кваліфікованих спеціалістів-експертів на основі оцінки затрат праці, кваліфікації працівників, технічних засобів та обсягів інформації.

Застосування норм праці в організаціях щорічно переглядаються, застарілі норми замінюються новими з урахуванням досягнутого рівня технічного забезпечення, удосконалення організації виробництва. Врахо­вуючи, що витрати на робочу силу мають тенденцію до збільшення, важ­ливе значення надається питанням планування робочої сили і завантажен­ня працівників на основі норм праці.

Підприємці провідних країн (Японії, Англії, Італії, Швеції і США) не тільки не знижують вимоги до нормування Праці, а й розширюють сферу його застосування і підвищують якість діючих норм праці. Так, у США,

згідно з вибірковими даними, нормування праці здійснюється на всіх підприємствах машинобудування, на 90 % підприємств харчової, 93 % -текстильної промисловості. Використовуються спеціальні нормативні до­кументи, в яких міститься опис усіх видів робіт із зазначенням витрат праці на їх виконання. У нормуванні праці широко використовується електрон­но-обчислювальна техніка та розроблення норм праці за допомогою мікроелементних нормативів, створення автоматизованих систем проек­тування й нормування трудових процесів. Це, на думку зарубіжних спеціалістів, стало визначальним напрямом розвитку нормування праці в XXI столітті.

3. Суть робочого часу, шляхи скорочення його втрат

Універсальною мірою кількості праці є робочий час. Робочий час -встановлена в законодавчому порядку тривалість робочого дня, протягом якого персонал зобов'язаний виконувати свої виробничі чи службові обо­в'язки. Тривалість робочого дня, тижня в різних країнах неоднакова і відрізняється за галузями, умовами роботи, віком працівниківта регулюєть­ся національним законодавством, яке визначає його граничну величину. Відповідно до трудового законодавства України нормальна тривалість ро­бочого часу - 40 годин на тиждень, а для окремих категорій працівників (зайнятих на робочих місцях із шкідливими умовами праці, для вчителів, лікарів) встановлюється скорочена тривалість робочого часу згідно ізстат-ісю 51 Кодексу законів про працю України.

Законодавством України встановлено п'ятиденний робочий тиждень з двома вихідними. Тривалість шоденної роботи визначається правилами внутрішнього трудового розпорядку або графіка змінності, затвердженого адміністрацією спільно із профспілковою організацією, з врахуванням специфіки роботи і побажань колективу.

Напередодні святкових і неробочих днів тривалість робочого часу працівників, крім зазначених в статті 51, скорочується на одну годину як м|)и п'ятиденному, так і при шестиденному робочому тижнях.

Якщо характер виробництва дозволяє, то робочий час може бути не­повним, гнучким і ковзаючим.

Час, затрачений протягом робочого дня, залежно від цілей дослідження, І іоділяється на: час роботи і перерви, нормований і ненормований. До фак-іично витраченого часу можуть входити простої з різних причин, необов'язкові перерви, зумовлені недбалістю або недостатньою ква-ііі<|)ікацією як самих виконавців трудового процесу, так і керівників.

Таким чином, за міру праці можна вважати лише ту кількість робочого часу, що об'єктивно потрібна на виконання конкретної роботи квалі-(|іікованими виконавцями за сприятливих організаційно-технічних умов.

Оптимальне співвідношення між мірою праці і мірою її оплати сприяє позитивній мотивації праці, зростанню її продуктивності, отже, є необхідною умовою нормального розвитку економічних процесів.

Нормований час — це час виконання обов'язків і час регламентованих перерв. До нормованого часу відноситься час основної роботи, протягом якого виконується сама робота.

Час перерви — це час, протягом якого працівник не займається трудо­вою діяльністю; час перерви включає час регламентованих і час нерегла-ментованих перерв.

Допоміжний час, шо затрачений виконавцями для забезпечення ос­новної роботи разом з основним, складає оперативний час. Характерною особливістю оперативного часу є циклічне повторення його елементів у певній послідовності з кожною одиницею продукції або обсягу роботи.

Сукупність різних елементів затрат робочого часу складає баланс часу зміни, а їх співвідношення - структуру робочого дня (зміни).

Існує фактичний і проектний баланс робочого часу. Перший складаєть­ся заданими спостережень і відображає фактичне використання робочого часу. Проектний розраховується на основі обгрунтованих поелементних нормативів часу, які характеризують раціональність процесу праці.

В організації потрібно постійно проводити облік і аналіз структури фонду робочого часу і його використання з метою виявлення резервів ефек­тивного його використання. З цією метою розраховують коефіцієнти ви­користання календарного і максимально можливого фонду робочого часу, кількість пропусків за всіма причинами. За результатами аналізу склада­ють фактичний баланс робочого часу в людино-годинах. Резерви робочо­го часу і: досить обмеженими, тому потрібно ефективно їх використовува­ти. З цією метою за допомогою різних методів проводять спостереження і вимірювання затрат робочого часу, на здійснення окремих операцій (хро­нометраж), всіх без винятку витрат протягом робочого часу (фотографія), проведення опитувань.

На основі даних фотографії у хвилинах, можна одержати декілька показників, зокрема коефіцієнт використання робочого дня, коефіцієнт втрат робочого часу з вини працівників, коефіцієнт втрати робочого часу незалежно від працівників. Ці показники можуть бути базою для визна­чення коефіцієнта підвищення продуктивності праці за рахунок усунення втрат часу.

Облік відпрацьованого часу кожним працівником ведеться в табелі, який заповнюють за 2—3 дні до початку розрахункового періоду на основі табеля за минулий місяць і заповнюється тільки на основі відповідних документів.

Контроль за використанням робочого часу протягом робочого дня здійснює керівник піцрозділу.

Виявлення резервів скорочення затрат часу повинно грунтуватись на ліквіадщі його втрат, які є значними при виконанні багатьохтехнологічних процесів. Так, наоснові багатократнихфотохронометражнихспостереженьпитомавагарізних простоїв у машинобудівній промисловості в останні Юроківскладаєвід 10до25 %. Більше половини з них—з вини організаційних причин. Причинами втрагробочого часу є:

-технічнанесправність машин і обладнання, викликаних недотриман­ням правил експлуатації і термінів проведення технічних ремонтів;

- нечітке узгодження взаємозв'язків між працівниками, які викону­ють різні технологічно послідовні процеси;

- недисциплінованість окремих працівників, які не виконують операцій, навіть при наявності потрібних умов;

- виконання декількох операцій одним виконавцем і неповного заван­таження інших при виконанні робіт загального технологічного циклу;

- змінні норми виробітку недостатньо враховують зміни в умовах ви­робництва.

Отже, основними шляхами скорочення втрат робочого часу є:

- удосконалення організації трудових проіїесів;

- зниження трудомісткості виробництва за рахунок усунення назва­них причин і умов, які їм сприяють.

4. Гнучкі режими праці

Важливим інструментом раціонального використання персоналу є ба­ланс між фактичною його потребою і фактичним забезпеченням. Але оскільки склад персоналу не є постійним в силу різних причин, то важли-не місце займає впровадження гнучких режимів праці. Таким чином, вдається задовольнити змінюючі потреби в працівниках (як в бік їх збіль­шення, так і -зменшення) наявною кількістю, що в умовах ринку має ве­лике економічне і соціальне значення. За даними статистики, в країнах Заходу, США за гнучкими режимами праці працює 25-30 % працівників під загальної їх кількості.

Гнучкі або нестандартні режими праці характеризуються тим, що в їх основі закладено відхилення від норми (тижня, робочого дня, року) або иідхилення від загальноприйнятого внутрішнього трудового розпорядку (початок і кінець робочого дня, тривалість робочого часу). Гнучкі режими праці в бік зменшення робочого часу передбачаються умовами найму в контракті, договорі.

Використання гнучких режимів праці тісно пов'язане з умовами най­му працівників залежно від їх значимості для виробництва та із змінами в І іотребі робочої сили протягом календарного року. Цей механізм кадрової І іолітики дозволяє зберегти контингент працівників в умовах змін у потребі

179

робочої сили, задовольнити інтереси працівників і скоротити плинність кадрів, стабілізувати колектив, підвищити виробіток і цим самим скоро­тити потребу в робочій силі.

Підприємства, що орієнтуються на впровадження гнучких режимів праці, мають переваги:

- в наймі нових працівників порівняно з конкуруючими фірмами;

- більщ раціональному використанні робочого часу працюючих, зав­дяки ліквідації короткотермінових невиходів на роботу з дозволу адміністрації;

- в ліквідації запізнень на роботу;

- в скороченні нещасних випадків і травм;

- в зменшенні плинності кадрів;

- в бережливому ставленні робітників до свого робочого місця.

Цей режим знімає транспортну проблему. Гнучкі режими дозволяють працівнику працювати на 2—3 роботах; він може займатись самостійною роботою. Гнучкі режими праці широко застосовуються у невиробничій сфері і в умовах нерівномірного завантаження підприємства.

Гнучкість в організації праці у випадку як повної, так і неповної зайнятості пов'язана з «плаваючим» початком і закінченням роботи, тривалістю обідньої перерви (початок і кінець). Основне завдання - по­вне відпрацювання тривалості робочого дня в той самий день або тривалість тижня в той самий тиждень, також можна застосовувати метод сумарного робочого часу.

Гнучкі графіки передбачають поділ робочого дня на час обов'язкової присутності на роботі і на час, коли робітник може приходити або іти з роботи.

Режим роботи із зміною робочого часу дозволяє регулювати зайнятість на підприємстві.

Особливою формою зайнятості є робота вдома, що має широке засто­сування на Заході.

Гнучкі режими праці також передбачають можливість тимчасового найму працівників на сезон, на вахтовий метод роботи тощо. Застосуван­ня цих режимів праці дозволяє зберегти власний персонал, зекономити кошти на навчання в період інтенсивної роботи підприємства.

Гнучкі режими праці можуть проявлятись у таких формах:

- робота через день;

- два дні робочих і один день відпочинку.

Нестандартні режими роботи, які грунтуються на відхиленні робочого часу в бік його збільшення, використовуються, як правило, протягом чітко визначеного календарного періоду. Організаційно вони можуть застосо­вуватись як індивідуальний найм або як засіб застосування гнучкого ре­жиму, не відхиляючись ВІД норм робочого часу стосовно довгого кален­

дарного періоду (тижня, місяця, кварталу, року), коли перевиконання робочих норм або робочого тижня в один період компенсується недо­виконанням в інший період.

Досить поширеною є практика понадурочних робіт. При всіхії недоліках з фізичної точки зору (при довгій тривалості), з економічної (із-за зниження продуктивності праці)понапурочніроботи маютьвеликезначеннявперіод:фостання потреби у робочій силі, і мають короткотерміновий характер. Велика перевага цієї форми в забезпеченні відповідності фактичної і потрібної кількості, в оперативності.

Якщо швидко зростає попит на продукцію і потрібно збільшити Ті ви­робництво, то простіше зробити це не за рахунок найму нової робочої сили, а за рахунок понадурочної роботи.

В Японії при застосуванні понадурочних робіт вводиться тригодинна перерва між 1-ю та 2-ю змінами, що дає можливість працювати понаднор­мовий час.

Орієнтація на понадурочні роботи за згодою працівників замість най­му додаткової робочої сили (тимчасово) є економічно обгрунтованою. За­стосування гнучких режимів праці сприяє скороченню абсентизму (кількості невиходів на роботу без поважних причин), підвищенню продуктивності праці, формуванню відданості працівників своїй організації.

I

РОЗДІЛ IV. УПРАВЛІННЯ ПОВЕДІНКОЮ

ПЕРСОНАЛУ