2.2. Методологія наукового пізнання

Наукові дослідження повинні бути творчими, їх метою є отримання нової, цінної інформації. Спростувати існуючі або висунути нові наукові гіпотези, пояснити процеси або явища, які раніше були незрозумілими або недостатньо вивченими, науково обґрунтувати і пояснити велику кількість дослідних даних – усе це неможливо без творчого мислення.

Методологія наукового пізнання і творчості досліджує і вивчає технологію проведення наукових досліджень (опис і аналіз етапів досліджень) і пов’язана з пізнанням навколишнього світу. До того ж слід зазначити, що творчість може проявлятися у будь-якій сфері діяльності людини, а саме: науковій, виробничо-технічній, художній, політичній тощо.

Механізми творчості дотепер вивчено ще недостатньо. Однак зараз можна стверджувати, що творчість – це продукт біосоціальної еволюції людини, явище, що стосується передусім конкретного суб’єкта і пов’язане з особливістю психіки людини, закономірностями вищої нервової діяльності, розумової праці.

Найчастіше творчість визначають як мислення в його найвищій формі, що виходить за межі свідомого, а також діяльність, що створює дещо нове. Ця діяльність містить ставлення або вибір завдання, пошук умов або способу його вирішення і, як результат, – створення нового.

Науково-технічна творчість має прикладні цілі і спрямована на задоволення практичних потреб людини. Під технічною творчістю розуміють пошук і вирішення проблем (завдань) у сфері техніки на основі використання досягнень науки.

Слід зауважити, що серед науковців панує думка, що основоположними механізмами творчості можуть бути інтуїція і логіка вирішення проблемних ситуацій, яка вимагає пошуку рішення в умовах невизначеності і дефіциту інформації.

Інтуїція – це чітке рішення, отримане в результаті тривалого накопичення знань у конкретній сфері.

Інтуїція складається з низки етапів. До них належать:

• накопичення і несвідоме розподілення образів і абстракцій у системі пам’яті;

• неусвідомлюване комбінування і переробка накопичених абстракцій, образів і правил для вирішення конкретного завдання;

• чітке усвідомлення завдання;

• несподіване для людини знаходження рішення, що задовольняє сформульоване завдання.

Інтуїції притаманний такий специфічний акт, як прозріння (усвідомлення чогось, що спливає з глибини підсвідомості). Прозріння забезпечує усвідомлення елементів у такому зв’язку і відношеннях, які гарантують вирішення завдання. Прозріння до дослідника приходить не випадково. У більшості випадків це явище трапляється щоразу, коли дослідник довго зосереджував увагу на конкретній проблемі (завданні), а рішення її визрівало у підсвідомості.

Творчі здібності можуть бути умовно поділені на три групи, пов’язані відповідно з особистою мотивацією (інтереси та схильності); темпераментом (емоційністю) і, власне, розумовими здібностями. Характеристика останніх становить особливий інтерес.

Уміння побачити незвичайне у звичайному і, навпаки, невідоме у відомому називають здатністю до нового погляду у пошуках вирішення проблем. Це якість мислення, що особливо проявляється, мабуть, у вчених, винахідників, дослідників, художників.

Здатність до згортання інформації, інакше кажучи, до заміни низки понять одним узагальнюючим. Ця риса дуже важлива для тих, хто працює з великими масивами інформації (наприклад, для керівника, дослідника).

Близька до цієї здатності і цілісність сприйняття, коли людина сприймає дійсність цілком, а не подрібнює її на окремі частини. Вміння розпізнати подібні образи загалом, незважаючи на їхні індивідуальні риси, – одна з найважливіших якостей творчої особистості.

Під гнучкістю мислення розуміють здатність легко й швидко переходити подумки від одних явищ до інших, далеких за змістом. Саме гнучкість мислення формує вміння своєчасно відмовитися від хибних трактувань та уявлень.

Боковим мисленням називають здатність до широкого розподілення уваги, мислення “навколо” проблем.

Не потребують, мабуть, докладної характеристики такі розумові здібності, як швидкість і яскравість мови, готовність пам’яті зафіксувати, а потім видати своєчасно потрібну інформацію, здатність до перенесення досвіду, оцінювання, передбачення.

Одним з аспектів творчості є її мотиваційна структура. В основі побутового винахідництва та удосконалення навичок лежать біологічні потреби, а серед соціальних потреб поштовхом до творчості може стати потяг до матеріальної вигоди, досягнення відомості, набуття високого статусу в суспільстві. Ідеальні ж потреби становлять прагнення до пізнання в найширшому значенні і ведуть свій родовід від потреби в інформації, властивої всьому живому, як прагнення до нового, раніше невідомого.

Найбільш відомим для творчості видом мислення є уява. Ця здатність повинна постійно розвиватися, стимулюватися і тренуватися, оскільки саме їй належить провідна роль у створенні нового і розвитку суспільства. Розрізняють три типи уяви:

• логічна уява виводить майбутнє із сучасного через логічні перетворення;

• критична уява базується на пошуку недосконалостей і способів їх подолання;

• творча уява народжує принципово нові ідеї, що спираються на елементи дійсності, але не мають поки що прообразів у реальності.

Протилежністю творчій уяві є психологічна інерція мислення, пов’язана з підсвідомим намаганням діяти у згоді з попереднім досвідом і знаннями, з використанням стандартних методів, впливом авторитетів, страхом перед невдачею, опором критиці, надто високою самокритичністю та іншими внутрішніми бар’єрами. Однак у творчої людини зазвичай таких бар’єрів менше, а з тими, що є, допомагають боротися специфічні якості особистості. Творці також, як правило, мають вищий інтелект (який можна визначити за тестами, що оцінюють загальний розумовий розвиток і рівень спеціальних знань), вміють зосередитись і довго утримувати увагу на одному питанні, готові до ризику в прийнятті рішення, сприйнятливі не тільки до нового, а й до смішного, парадоксального. Для творчої особистості характерні і потяг до самоствердження, захопленість роботою, прагнення у всьому дійти до суті. Але головна риса творця – сміливість розуму і духу.

Наукове пізнання згідно із сучасною методологією відбувається відповідно до алгоритму: парадигма – парадокс – нова парадигма.

Парадигма – система наукових поглядів, ідей, наукових досягнень у тій або іншій галузі науки, згідно з якими і відбувається розвиток науки.

Появу парадоксу в науці пов’язують з новими науковими фактами і новими науковими результатами, які змушують здійснювати перехід від однієї парадигми до іншої.

Парадокс – протиріччя, яке виникає в теорії у разі дотримування в ній прийнятої правильності суджень і міркувань.

Поява парадоксу обумовлює (викликає) кризи парадигми. Прикладом парадоксу у фізиці є визнання науковцями подвійної природи світла – корпускулярної і хвильової. Слід зауважити, що перехід від однієї до іншої парадигми носить характер революційного стрибка.

Одночасно зауважимо, що наявність парадигми дає науці „здоровий” консерватизм, а виявлення парадокса і народження нової парадигми носить творчий, революційний характер.

П роцес пізнання нерідко розуміють як рух людської думки від незнання до знання. Згідно з цим процес пізнання має двоконтурну структуру: емпіричні і теоретичні знання, які існують в тісній взаємодії та взаємозумовленості (рис 2.1.).

Рис 2.1. Двоконтурна структура процесу пізнання

При цьому діалектика процесу пізнання полягає в протиріччі між умовністю і малим обсягом наших знань про явища і процеси і безмежною складністю об’єктивної дійсності. Пізнання відбувається занаявності і взаємодії суб’єкта і об’єкта, результатом якого виступає нове знання про об’єктивну дійсність (явища, процеси).

Таким чином, наукове пізнання покликане розкривати сутність явищ, закони їх існування і розвитку та розробляти для практики можливості, шляхи і способи впливу на ці явища.