1. Наука як система знань
Виникнення науки розпочалось з усвідомлення незнання... Знання необхідні людині насамперед для планування і реалізації діяльності, орієнтації в навколишньому світі, пояснення подій і, що особливо важливо, отримання нових знань. Слід зазначити, що безперервний процес руху людської думки від незнання до знання називається пізнанням. Особливою формою людського пізнання є наука, яка в наш час розвивається прискореними темпами і стає дедалі вагомішим і суттєвішим фактором розвитку людства.
1.1. Поняття, зміст, мета і функції науки
Сферу безперервного розвитку людської діяльності, спрямованої на відкриття, вивчення й теоретичну систематизацію об’єктивних законів про об’єктивну дійсність з метою їх практичного застосування називають наукою. Вона відіграє велике значення в розвитку людського суспільства, проникає як у матеріальні, так і духовні сфери діяльності людини.
За Кантом, наука є сукупністю знань, упорядкованих згідно з певними принципами, реальним зв’язком правдивих суджень, передбачень і проблем дійсності та окремих її сфер чи аспектів.
За Аристотелем, наука не задовольняється тільки питанням “що?”, але й запитує “Чому?”
Наука – це сукупність історично сформованих, постійно зростаючих і поглиблюваних знань про дійсність, заснована на цілеспрямовано зібраних фактах і теоріях, стійкість яких перевіряється і підтверджується суспільною практикою.
За більш спрощеним визначенням наука – це система знань об’єктивних законів природи, суспільства, мислення, що виражається у точних категоріях та має досить складну структуру.
В основу поняття “система” покладено думку про те, що всі предмети, процеси, явища у світі взаємопов’язані та взаємодіють, тому наука як система представлена:
у формі суспільної свідомості, що відображає сенс людського буття, куди входять науки про природу, суспільство та людину;
у формі суспільної практики, що включає методологію, теорії, інформацію та наукові структури.
Науку як систему відрізняє цілісна єдність кількісного та якісного накопичення наукових знань, процес формування зв’язків між ними. Системність науки реалізується становленням та розвитком її як окремого соціального інституту, що об’єднує інтелектуальний потенціал суспільства.
Наука є результатом діяльності всього людства, що підкорена цілям розвитку суспільної практики. Наука – це не просто сума знань про навколишній світ, а точно сформульовані положення про явища та їх взаємозв’язки, закони природи та суспільства, що виражені за допомогою конкретних наукових понять та суджень. Поняття та судження є науковими, якщо вони отримані за допомогою наукових методів (як емпіричних, так і теоретичних) та підтверджені у процесі їх практичної перевірки. Таким чином, наука – сфера дослідницької діяльності, що спрямована на отримання нових знань про природу, суспільство і людину.
Наука виконує у суспільстві такі функції:
соціальної пам’яті як “накопичення – збереження – трансляція” досвіду попередніх епох;
гносеологічну (пізнавальну), що забезпечує суспільству необхідні знання для правильного вирішення поставлених проблем;
нормативну, що встановлює, організовує та регулює відносини між науковими структурами за допомогою системи норм, правил етики;
комунікативну, що реалізується за допомогою наукової мови як зрозумілого та важливого засобу спілкування;
аксіологічну (ціннісну), що формує в суспільстві ціннісні орієнтації, які спрямовують результати наукових відкриттів на благо людства;
виховну, що дозволяє підвищити рівень освіченості у суспільстві.
Процес накопичення знань називається науковим пізнанням. Структура процесу пізнання може бути представлена схемою (рис. 1.1).
Метою науки є опис, пояснення і передбачення процесів та явищ дійсності, що становлять предмет її вивчення на основі відкритих нею законів.
На відмінну від інших видів людської діяльності наукова діяльність націлена на отримання нових знань, її результат є принципово нетрадиційним. У науці отримання нових знань становить основу і безпосередню мету незалежно від того, як ця мета втілюється в суспільну практику.
Рис. 1.1. Структура процесу пізнання
Змістом науки є:
теорія як система знань, яка є формою суспільної свідомості і досягнень інтелекту людини;
суспільна роль у практичному використанні рекомендацій для виробництва благ, що є життєвою необхідністю людей.
Головною функцією науки є розвиток системи знань, що сприяє найбільш раціональній організації виробничих відносин і використанню виробничих сил в інтересах усіх членів суспільства. Більш конкретними функціями науки слід вважати: пізнавальну; культурно-виховну; практично-діючу.
Об’єктом науки є частина об’єктивної реальності, яка вивчається наукою.
Предметом науки є частина, сторона об’єкта або «кут зору», під яким вивчається об’єкт; взаємопов’язані форми розвитку матерії або особливості їх відображення у свідомості людини.
Зауважимо, що наука як система знань має специфічну структуру, яка характеризується низкою елементів.
Наукова ідея – інтуїтивне пояснення явищ без проміжної аргументації, без осмислення всієї сукупності зв’язків, на основі яких робляться висновки.
Тобто це якісний стрибок думки, який є новим поясненням або змінює уявлення про певні факти чи явища. Вона ґрунтується на вже існуючих знаннях, але виявляє непомічені закономірності. Наука виділяє два види ідей: конструктивні і деструктивні, тобто ті, що мають чи не мають значущості для науки і практики. Свою матеріалізацію ідея знаходить у гіпотезі.
Гіпотеза – наукове припущення, висунуте для пояснення будь-яких явищ (процесів) або причин, які зумовлюють даний наслідок.
Розрізняють нульову, описову (понятійно-термінологічну), пояснювальну, основну робочу і концептуальну гіпотези. Гіпотези (як і ідеї) мають імовірнісний характер і проходять у своєму розвитку чотири стадії:
висування гіпотез – вивчення об’єкта дослідження нагромадженням теоретичних і емпіричних знань і обґрунтуванням на їх основі припущення про можливість одержання нових знань про нього;
формулювання гіпотез – визначення методів дослідження і системи доказів;
доведення гіпотез у процесі дослідження і експериментування, їх уточнення і корегування;
результати доведення гіпотез – доповнюються новими припущеннями або відкидаються, замінюються новими гіпотезами або перетворюються у достовірні знання.
Якщо гіпотеза співвідноситься з фактами, які аналізуються, то в науці її називають теорією або законом.
Науковий закон – внутрішній суттєвий і стійкий зв’язок явищ і процесів, що зумовлює їхні впорядковані зміни і дає можливість достовірного передбачення перебігу цих явищ і процесів.
Наукові закони існують об’єктивно, як відображення необхідних, суттєвих, внутрішніх відносин між властивостями речей та явищ. Закон, відкритий шляхом здогадок, має бути логічно доведеним, і тільки тоді він визнається наукою. Для доведення закону наука використовує судження.
Судження – думка, в якій за допомогою зв’язку понять стверджується або заперечується що-небудь.
Судження про предмет або явище отримують через безпосереднє спостереження будь-якого факту або опосередковано – за допомогою умовиводу.
Умовивід – розумова операція, за допомогою якої з певної кількості заданих суджень виводиться інше судження, певним чином пов’язане з вихідним.
Наука – це сукупність теорій. Теорія – це система узагальненого достовірного знання про той чи інший “фрагмент” дійсності, що описує, пояснює і передбачає функціонування певної сукупності об’єктів, які становлять цей “фрагмент”. Теорія виникає в результаті пізнавальної діяльності та практики і являє собою розумові процеси відображення дійсності.
Теорія (грец. theoria – розгляд, дослідження) – форма достовірного наукового знання про дійсність, що являє собою систему понять, тверджень, доказів, дає цілісне уявлення про закономірності та зв’язки у суспільстві та природі.
Теорія є найбільш розвинутою формою узагальненого наукового пізнання. Вона включає не тільки знання основних законів, але і пояснення фактів на їх основі. Теорія дозволяє відкривати нові закони і прогнозувати майбутнє. Схематично шлях створення наукової теорії може бути представлено у вигляді схеми (рис. 1.2).
Рис. 1.2. Шлях створення наукової теорії
Будучи системою, теорія характеризується: предметністю, адекватністю об’єктивної дійсності, конкретністю, істинністю та достовірністю. Структуру наукової теорії складають факти, категорії, постулати, принципи, поняття, судження, умовиводи, закони.
Розвиток науки проходить шлях від збору фактів, їх вивчення та систематизації, узагальнення і розкриття певних закономірностей до зв’язної, логічно стрункої системи наукових знань, яка дозволяє пояснити вже відомі факти і передбачити нові.
Факт – будь-який не залежний від спостерігача стан дійсності чи подія, що здійснилася; обґрунтоване знання, отримане шляхом опису окремих фрагментів реальної дійсності в деякому чітко визначеному просторово-тимчасовому інтервалі.
Факти систематизують і узагальнюють за допомогою найпростіших абстракцій – понять (визначень), які є важливим структурним елементом науки. Найбільш широкі поняття називають категоріями.
Категорія – широке поняття, в якому відображені найбільш загальні та істотні властивості, ознаки, зв’язки і відносини предметів, явищ об’єктивного світу.
Категорії науки є незамінним засобом дослідження і систематизації матеріалу досліджень.
Важливу роль у науці відіграє такий структурний елемент науки, як принцип.
Принцип – це вихідне положення, керівна ідея, центральне поняття, що є узагальненням і поширенням якогось положення тієї сфери знань, з якої цей принцип виведено.
Принципи в природі не існують, їх створюють у процесі систематизації знань, вони можуть мати форму постулатів, аксіом.
Постулат – це твердження, припущення певної наукової теорії.
Аксіома – це певне вихідне твердження, інтуїтивно очевидного або апріорі істинного, яке приймається без доказів як опорне в певній теорії.
Сукупність усіх елементів науки знаходиться у тісному взаємозв’язку і створює чітко виражену систему об’єктивних знань про реальний світ – науку.
Головними завданнями науки є:
отримання, придбання та адаптація глобальних знань;
розвиток сфери знань на місцевому рівні;
пояснення суті фізичних явищ, зовнішніх взаємозв’язків явищ;
інвестиції в людський капітал і технологію з метою розширення можливостей придбання, засвоєння та застосування знань;
прогнозування процесів і явищ;
встановлення напрямів використання знань.