2.3. Методологічні основи наукових досліджень

Як відомо, методологія наукових досліджень передбачає цілеспрямовану діяльність з розвитку наукового пізнання дійсності, яка регулюється нормами і правилами. Розрізняють три рівні методології наукового пізнання.

Першим, найвищим рівнем виступає філософський рівень наукового пізнання. На філософському рівні наукові пізнання розглядаються як елемент широкої системи – пізнавальної діяльності людини відносно об’єктивного світу. На цьому рівні методології загальнонауковим поняттям є: об’єктивність світу; матеріалістична діалектика. Основним призначенням філософського рівня методології є формування світогляду людини.

Другий – технологічний рівень методології визначає критерії науковості, розробляє мову науки, загальні методи досліджень. На цьому рівні об’єкт дослідження (система) розглядається як набір окремих елементів (підсистем), які через спрощення більш зручні для пізнання. Ці елементи об’єкта (підсистеми) є предметом дослідження.

Третій рівень методології вважається технічним. На цьому рівні розробляються стандарти, типові методики, керівні документи, інструкції, настанови, які регламентують дослідницьку діяльність і дослідно-конструкторські розробки. На третьому рівні здійснюють вибір зразків, еталонів вимірювань, а також вибір системи одиниць.

Таким чином, методологію слід розуміти як вчення про систему наукових принципів, форм і способів дослідницької діяльності.

Нині виділяють філософську, загальнонаукову та конкретно наукову методологію.

Фундаментальна (філософська) методологія виконує два типи функцій. По-перше, вона виявляє смисл наукової діяльності та її взаємозв’язки з іншими формами діяльності. По-друге, філософська методологія вирішує завдання оптимізації власне наукової діяльності. Одночасно фундаментальна методологія базується на принципах:

• діалектики, які відбивають взаємозумовлений і суперечливий розвиток явищ і процесів дійсності;

• детермінізму як об’єктивної причинної зумовленості явищ і процесів;

• ізоморфізму, відношень об’єктів, відбивають тотожність їх потреби.

До того ж слід мати на увазі, що змістовна інтерпретація цих принципів суттєво відрізняється відповідно до специфіки досліджуваних об’єктів. Наприклад, поняття ізоморфізму у фізиці, математиці, біології, екології і мовознавстві буде суттєво відрізнятися.

Фундаментальна методологія визначає, як правило, загальний підхід до вивчення проблеми і забезпечує вирішення отриманих завдань.

Загальнонаукова методологія використовується у переважній більшості наук. До загальнонаукових принципів досліджень належать: історичний, термінологічний, функціональний, системний, когнітивний (пізнавальний), моделювання.

Історичний принцип дозволяє дослідити виникнення, формування і розвиток процесів, подій у хронологічній послідовності з метою виявлення глибинних внутрішніх і різноманітних зовнішніх зв’язків, закономірностей та суперечностей. Суть його полягає в тому, що перш ніж вивчити сучасний стан об’єкта, необхідно вивчити його генезис та розвиток.

Термінологічний принцип передбачає вивчення історії термінів і позначуваних ними понять, встановлення взаємозв’язку і субординації понять, їх місця в понятійному апараті теорії.

Пізнавальний, або когнітивний принцип застосовується у вивченні динаміки науки та її співвідношення із суспільством, а також в обґрунтуванні провідного значення знання в поведінці індивіда. У центрі досліджуваних проблем знаходиться людина як особа, комунікант, психологічний суб’єкт, представник етносу, член соціуму.

Моделювання застосовується для відтворення характеристик об’єкта дослідження на іншому об’єкті, створеному для її вивчення. Створений об’єкт, власне, і називають моделлю.

Модель – уявна або матеріальна система яка відображаючи або відтворюючи об’єкт дослідження, може замінити його таким чином, що її вивчення дасть нову інформацію про цей об’єкт.

За допомогою моделювання вивчаються ті процеси і явища, які не піддаються безпосередньому вивченню. Модель замінює об’єкт і є його аналогом за властивостями, структурою, зв’язками, функціями. Виділяють два типи моделей: предметні і знакові (матеріальні та ідеальні). У свою чергу предметні моделі є натурні (зменшені копії) та електронні. Знакові моделі поділяю на два класи: образно-знакові (аеро- фото- і космічні знімання і карти) і формально-знакові (статистичні, математичні, абстрактно-логічні тощо). У процесі дослідження місце моделі може бути визначене за такою схемою (рис. 2.2).

Рис. 2.2. Схема процесу дослідження: С – суб’єкт дослідження (науковий колектив); І – інструментарій дослідження; М – модель; О – об’єкт дослідження (система)

Метод моделювання має таку структуру: ставлення завдання; створення чи вибір моделі (визначення аналога); дослідження моделі; перенесення значення (екстраполяція) з моделі на об’єкт дослідження. Алгоритм здійснюється за принципом: якщо встановлено, що модель (М) і об’єкт (О) мають властивості а, b, с, а М має ще і властивості d, то вважається, що і О має властивості d.

Системний принцип застосовують під час комплексного дослідження великих і складних об’єктів (систем), дослідженні їх як єдиного цілого з узгодженням функціонування усіх елементів і частин. Система при цьому визначається як цілісність, яка становить єдність закономірно розміщених і взаємозв’язаних частин (рис. 2.3).

Зовнішнє середовище

Рис 2.3. Схематичне зображення системи

Із рисунка бачимо, що основними ознаками системи є наявність:

• елементів (з яких вона складається);

• підсистем (результатів взаємодії елементів);

• компонентів (результатів взаємодії підсистем);

• внутрішньої структури зв’язків між цими компонентами, а також іншими компонентами;

• певного рівня цілісності, ознакою якої є те, що система завдяки взаємодії компонентів одержує інтегральний результат;

• системоутворювальних зв’язків, які об’єднують компоненти і підсистеми як частини в єдину систему;

• зв’язок з іншими системами зовнішнього середовища.

Для системи характерні цілісність, структурність, функціональність взаємозв’язок із зовнішнім середовищем, ієрархічність, цілеспрямованість, самоорганізація. На підставі цих характеристик були сформульовані методологічні принципи, які забезпечують системну спрямованість дослідження об’єктів (систем).

Розрізняють декілька типів систем, а саме: одно- і багатофункціональні, матеріальні і ідеальні, відкриті і закриті, невеликі і великі, прості і складні, статичні і динамічні, детерміновані і стохастичні (ймовірнісні), цілеспрямовані і ненаправлені, регульовані і нерегульовані та інші.

У межах системного принципу розрізняють наступні підходи: структурно-функціональний; системно-діяльнісний; системно-генетичний.

Сутність структурно-функціонального підходу полягає у виділенні в системних об’єктах (системах) її складових (елементів, підсистем, компонентів) і визначенні їх ролі (функцій) в об’єкті або системі. Зазначимо, що кожний структурний елемент виконує свої специфічні функції, які “працюють” на загальносистемні функції. Структура характеризує систему в статиці, функції – у динаміці. Між структурою і функцією системи існує певна залежність.

У межах структурно-функціонального підходу досліджують наступні структури системи:

• сутнісно-функціональну (виявляє субстанційні елементи, підсистеми та компоненти системи, їх сутнісні зв’язки та основні функції);

• функціонально-генетичну (розкриває внутрішні закономірності розвитку і функціонування системи – від простого до складного, від нижчого до вищого, від генетично вихідного до генетично похідного);

• функціонально-логічну (виявляє логічно можливі відношення між функціями системи: відношення переваги, домінування; відношення рівнозначності, або еквівалентності; відношення сполучення та ін.).

У більшості випадків результатом структурно-функціонального підходу є створення в дослідженні систем моделей типу: описових, математичних, графічних.

На сучасному етапі розвитку науки набуває широкого застосування так званий системно-діяльнісний підхід. Цей підхід, по-перше, вказує на певний компонентний склад людської діяльності за схемою: потреба – суб’єкт – об’єкт – процеси – умови – результат. По-друге, створює можливість комплексно дослідити будь-яку сферу діяльності людини.

Діяльнісний підхід застосовується для дослідження предметної діяльності людини, групи людей або соціуму загалом. При цьому діяльність людини може розглядатися у загальному значенні цього слова, тобто як динамічна система взаємодії людини із зовнішнім середовищем, а також у більш вузькому розумінні – як специфічна професійна, наукова, навчальна форма активності людини, у якій вона досягає визначених цілей. Слід зазначити, що у процесі діяльності людина виступає як суб’єкт діяльності, а її дії спрямовані на зміни об’єкта у процесі діяльності. Завдання діяльності – це потреба, яка виникає за певних умов і задоволення якої потребує певних дій. Вона може бути реалізована завдяки визначеній структурі діяльності, до якої належать: предмет діяльності; засіб діяльності; процедури діяльності; продукт діяльності.

Зазначимо, що наведені системоутворювальні компоненти характерні для будь-якої діяльності людини – як фізичної, так і інтелектуальної.

Синергетичний (синергійний) підхід застосовується в дослідженні процесів самоорганізації та становлення нових упорядкованих структур (систем різної природи: фізичних, біологічних, соціальних, когнітивних, інформаційних і екологічних). Предметом дослідження синергетики є механізми спонтанного формування і збереження складних систем і в першу тих, які перебувають у стані стійкої нерівноваги із зовнішнім середовищем. У сферу його вивчення потрапляють нелінійні ефекти еволюції систем будь-якого типу, кризи і біфуркації – нестійкої фази існування, які передбачають велику кількість сценаріїв подальшого їх розвитку.

Синергетичний підхід призначений для дослідження складно організованих систем, які мають нелінійний характер розвитку. Ідея нелінійності включає багатоваріантність, альтернативність шляхів еволюції та її незворотність.

За допомогою цього підходу вивчають дисипативні (нестійкі, слабоорганізовані) складні системи. Суть теорії нестабільності полягає в тому, що стан нерівноваги системи спричиняє порядок і безпорядок, які тісно пов’язані один з одним. Час стає невід’ємною константою еволюції, оскільки в нелінійних системах у будь-який момент може виникнути новий тип рішення, який не зводиться до попереднього.

Інструментарій синергетичного підходу дає можливість визначити, що:

• складноорганізованим системам неможливо нав’язати напрями і шляхи розвитку, можливо лише сприяти (через слабкі впливи) процесу самоорганізації;

• неможливо досягти одночасного поліпшення відразу всіх важливих показників системи;

• за кількох станів рівноваги еволюційний розвиток системи відбувається за лінійного зростання ентропії (невизначеності ситуації);

• для складних систем існують декілька альтернативних шляхів розвитку;

• кожний елемент системи несе інформацію про результат майбутньої взаємодії з іншими елементами;

• складна нелінійна система в процесі розвитку проходить через критичні точки (точки біфуркації), в яких відбувається розгалуження системи через вибір одного з рівнозначних напрямів її подальшої самоорганізації;

• управляти розвитком складних систем можливо лише в точках їх біфуркації за допомогою легких поштовхів, сума яких має бути достатньою для появи резонансу – достатньої амплітуди коливань як усередині системи, так і відносно впливів зовнішнього середовища. Тобто чим меншою є сума впливів на більший об’єкт або процес у момент біфуркації складно організованої системи, тим більшим є кінцевий синергетичний ефект.

Слід звернути увагу на те, що для ефективного використання синергетичного підходу необхідно:

• виділити та охарактеризувати (у поняттях формальної логіки) складну систему або процес, які потребують синергетичного впливу;

• дослідити стратегію її розвитку, описати можливі рівні її свободи, тобто рівноможливі напрями і шляхи її розвитку;

• здійснити факторний аналіз можливих шляхів її самореалізації;

• визначити мету або бажаний результат (у яких конкретно аспектах необхідно змінити стан цієї системи);

• розробити номенклатуру (перелік) слабких впливів, що сприятимуть самоорганізації хаотичної системи, а також тактику їх застосування;

• правильно визначити критичний момент біфуркації досліджуваної системи.

Доцільним є застосування синергетичного підходу до аналізу самоорганізації соціальних систем, узгодження їхніх рушійних сил – мотиваційних спрямованостей соціальних об’єктів на основі певних духовних та культурних цінностей задля досягнення екологічної рівноваги між соціоантропосферою та біосферою планети, котрі разом утворюють цілісну систему.

Синергетичний підхід може бути також застосованим під час вивчення соціо-економіко-екологічних систем населених пунктів, регіонів, особливо в тій частині досліджень, які стосуються встановлення моменту проходження системою критичної точки (біфукації), а відповідно і встановленні напрямів її подальшої самоорганізації.

Найбільш доцільним може бути застосування синергетичного підходу до аналізу самоорганізації соціо-економіко-екологічних систем, узгодження їхніх рушійних сил – мотиваційних спрямованостей соціальних об’єктів на основі певних духовних і культурних цінностей задля досягнення стійкого розвитку цієї системи.

Щодо нових загальнонаукових методів досліджень є інформаційний підхід, який полягає в тому, що під час вивчення будь-якого об’єкта (системи), процесу чи явища в природі або суспільстві перш за все виявляють найхарактерніші для нього інформаційні аспекти. В основу цього підходу покладено принцип інформаційності, згідно з яким:

• інформація є універсальною і фундаментальною категорією;

• процеси і явища мають інформаційну основу;

• інформація є носієм смислу (змісту) всіх процесів, що відбуваються в системах та мають інформаційний характер.

Для вчених, науковців інформаційна діяльність є невід’ємною складовою творчого процесу, одним із основних елементів наукового дослідження та засобів досягнення мети і завдань наукового дослідження, забезпечення достовірності його наукових положень, висновків і рекомендацій.

Таким чином, інформаційний підхід дає змогу досліджувати об’єкти (системи), процеси та явища з інформаційного погляду, а відтак виявляти нові якості, важливі для розуміння їх сутності та можливих напрямів розвитку на основі знання загальних властивостей та закономірностей інформаційних процесів.

Такими є основні загальнонаукові принципи пізнавальної діяльності людини.

Для вирішення специфічних завдань у будь-якій сфері науки використовують спеціальні методи дослідження, засновані на загальнонаукових методах.

Конкретно-наукова (частково наукова) методологія – сукупність ідей або специфічних методів певної науки, які є базою для розв’язання конкретної дослідницької проблеми; це наукові концепції, на які спирається цей дослідник.

Конкретно-наукова методологія базується на загальновизнаних концепціях провідних учених у певній галузі науки, а також тих дослідників, досягнення яких є загальновизнаними.

Концепція – це система поглядів, система опису певного предмета або явища стосовно його побудови, функціонування, що сприяє його розумінню, тлумаченню, вивченню головних ідей.

Концепція має надзвичайне значення, оскільки є єдиним, визначальним задумом, головною ідеєю наукового дослідження.

Пошук методологічних основ дослідження здійснюється за наступними напрямами:

• вивчення наукових праць відомих учених, які застосовували загальнонаукову методологію для вивчення конкретної галузі науки;

• аналіз наукових праць провідних учених, які одночасно із загальними проблемами своєї галузі досліджували питання іншої спорідненої галузі;

• узагальнення ідей науковців, які безпосередньо вивчали певну проблему;

• проведення досліджень специфічних підходів для вирішення певної проблеми професіоналами-практиками, які не лише розробили, а й реалізували на практиці свої ідеї;

• аналіз концепцій у певній сфері наукової і практичної діяльності українських учених і практиків;

• вивчення наукових праць зарубіжних учених і практиків.

Таким чином, виходячи з методологічних основ наукового дослідження, необхідно чітко відповісти на питання про: передбачувану провідну наукову ідею, сутність явища (об’єкта, предмета дослідження), суперечності, що виникають у процесі чи явищі, стадії, етапи розвитку (або тенденції). Це і становить наукову концепцію дослідження.

Вибір методології, принципів і методів визначається метою дослідження і характером об’єкта вивчення.