59. Політична доктрина соціал-демократії.

Політична доктрина соціал-демократії. Сусп. лад, що досягається не революційною ліквідацією, а реформуванням капіталізму зі збереженням приватної власності, забезпеченням зростання середнього класу і соц. партнерства, досягненням значно вищого рівня соц. рівності й справедливості. Бернштейн: неможливим завоювання пол. влади пролетаріатом, який не досяг того рівня пол. та моральної зрілості, щоб управляти сусп. процесами, перебрати на себе всю повноту держ. влади. Перехід до соціалізму може відбутися не внаслідок революції, а лише через соціалізацію капіталізму. Цілі робітничого руху: боротьба за економічні й пол. права. Перевага стихійному, еволюційному розвиткові економіки, основою організації якої є споживча й виробнича кооперація, здатна вдосконалюватися за ініціативою “знизу”, утверджувати справжню демократію, за якої жоден клас не користується привілеями. Рівень правосвідомості — уміння жити за законами, контролюючи свої пристрасті. Між соціалізмом і демократією немає прірви. Ґрунтується на визнанні суверенітету особистості, сприяє її інтелектуальному та моральному розвиткові. Концепція якості життя ─ ек. захист, поліпшення умов праці, розвиток системи соц. забезпечення, гром. транспорту, охорони здоров'я, професійної підготовки, комунальної служби. Якість життя трудящих ─ найвища в соц. державі. Концепція самоврядного соціалізму: залучення всіх громадян сусп. до процесу опрацювання й ухвалення рішень, керівництва різними сферами життєдіяльності сусп.; багатопартійність, свободу діяльності опозиції, можливість перебування при владі кількох партій. Концепція економічної (промислової) демократії. участь трудящих в управлінні підприємствами, на макрорівні — в управлінні сусп. економікою. Наявність органів соціального партнерства (ФРН, Австрія) чи економічного самоврядування (Франція). Метод: реформа як коригування соц.-ек. сфери з метою забезпечення ефективного функціонування сусп. Реформування має спиратися на ідеологію та пол. соц. партнерства. Світова соціал-демократія — організована пол. сила. Координатором є Соц. Інтернаціонал — об'єднання пол. організацій і партій, мета діяльності яких — демократичний соціалізм, новий світовий економічний порядок на основі рівноправності й партнерства між усіма країнами, що охоплює охорону навколишнього середовища, уникнення ядерної війни.

60. Розвиток теорії політичної системи (т. Парсонс, г. Алмонд, д. Істон, к. Дойч).

Розвиток теорії пол. сист. Теорії пол. сист. ств. Парсонс, Істон і Алмонд. Ам соціолого Парсонс "Соціальна система" (1951) розглядав сусп. як сист, що складається з окремих, інтегрованих елементів:сусп. цілі, норми, цінності, ролі. Елементи пол сист:1. Інститут 2.Органи влади 3. Інститут регламентації. Системний підхід до аналізу пол. вперше застосував ам-канадський політолог Істон "Пол сист" (1953), "Концептуальна структура для пол аналізу" (1965) і "Сист. аналіз пол життя" (1965). Пол сист. подібна до біологічних й існує в навколишньому середовищі, яке складають інші сусп. сист. - ек, соц і духовно-ідеологічна. Пол сист. - сукупність взаємодій, які здійснюють індивіди в межах призначених для них ролей і які спрямовані на авторитарний розподіл цінностей у сусп. Взаємодія пол сист. з навколишнім середовищем і всередині самої системи відбуваться на вході, всередині й на виході. На вході - це вимоги й підтримка, які надходять з навколишнього середовища, а на виході - рішення і дії. Всередині вимоги і підтримки переробляються в авторитарні рішення щодо розподілу цінностей у сусп. та відповідні дії для їх здійснення. Алмонд розглядав пол. як цілісну сист. зі складною структурою. Пол система є узаконеною силою, яка підтримує порядок і здійснює перетворення в сусп, що забезпечують його згуртованість і цілісність. Як і будь-яка інша система пол сист. виконує два базових набори функцій - входу і виходу. Функції входу (пол соціалізація; артикуляція інтересів; поєднання інтересів;пол. комунікація) здійснюються недержавними формуваннями(пол. партіями, групами тиску, ЗМІ), а функції виходу (розробка норм їх застосування та контроль за дотриманням) – держ. органами. Суть 1 підходу (Істон) , який називають мікроскопічним, полягає в розгляді пол сист. під кутом зору її складових підсистем, вивченні сукупності взаємозв'язків і взаємодій, що виникають всередині. Суть 2 (Алмонд) , який називають макроскопічним, полягає в тому, що він концентрується на вивченні входів і виходів, а також зворотніх зв'язків, які встановлюються між пол сист. та навколишнім середовищем. Дойч першим провів аналогію між пол сист. та кібернетичною машиною. Пол сист. – це сукупність комунікацій, спрямованих на координацію зусиль для досягнення поставлених цілей. Дойч доповнив модель Істона, розглянувши не тільки зовнішні зв’язки пол сист. з оточуючим середовищем, а й канали проходження та обробки сигналів всередині пол сист. (будова самої пол. сист.). Інформація – основна категорія пол. сист. в інтерпретації Дойча.

61. Суть та типи партійного керівництва державою.

В науковій літературі загальновизнаним є положення про те, що сучасні політичні системи, які вважаються демократичними, спираються на партійне керівництво. Поняття демократії пов’язане з процесом, який гарантує появу людей, які здійснюють публічні функції завдяки перемозі певної політичної партії на загальних виборах. Можна уявити собі також і вибори “непартійні”, однак в сучасній практиці необхідною умовою появи демократичного правління є поява конкурентної партійної системи. На підставі цього Р.Катц стверджує, що партійне керівництво є синонімом представницької демократії. Однак при цьому слід зазначити, що мова йде про ситуацію де партії виступають справжніми носіями політичної влади. 

Загалом принцип партійного керівництва означає, що:

1) в рамках політичної системи існує конкурентна партійна система, яка є результатом існування свободи створення і діяльності політичних партій. Ця конкурентна модель системи пов’язана з цінностями ліберальної демократії чи, як вважає Дж.Смітт - є механізмом, що її наповнює;

2) конкурентна партійна система інституює свободу політичного вибору здійснюваного в рамках суспільства та право опозиції пропонувати альтернативні рішення;

3) результатом партійної конкуренції є те, що переможець переймає цілковитий контроль над процесом керівництва (часто необхідним є формування партійних коаліцій хоча традиційний принцип партійного керівництва в першу чергу акцентує на формуванні однопартійного керівництва);

4) створена таким чином влада має демократичну легітимність. Процес прийняття рішень контролюється політичною партією (чи партіями), яка спирається на волю масового суверена висловлену ним у виборчій кампанії;

5) державна влада є відповідальною перед суспільством, бо виникла завдяки організованим в політичні партії суспільним групам, які пройшли свою апробацію через участь у загальних виборах;

6) існує група політиків лояльних до партії і відповідальних перед електоратом, котра займає особливе місце в процесі суспільно-політичних переговорів та прийнятті рішень. 

Згадувані вище принципи існування партійного керівництва стосуються демократичного оточення партійнної системи і крім того мають загальний та системний характер. Більшість політологів, які підтримують принцип партійного керівництва в контексті теорії демократії вважають, що модель партійного керівництва уможливлює існування перед суспільством політично відповідального уряду через те, що в ньому приймають участь представники партії, які так само як і партія своїм становищем завдячують виборам.

Переносячи даний аналіз на рівень партійної системи слід визнати необхідність дотримання додаткових умов, які сприяють стабілізації переговорного процесу між політичними партіями, як основного чинника у формуванні державної політики. Мова йде про те, щоб:

а) всі політичні рішення приймались партійними політиками обраними на конкурентних виборах або іншими особами відповідальними перед ними. Лояльність до певної партії як актуального суб’єкту державної влади повинна існувати в рамках бюрократичного апарату та інших публічних чи псевдо-публічних інститутах;

б) напрям політики держави визначається правлячою партією, якщо вона формує однопартійний уряд чи групою партій, які приймають участь у формуванні коаліційного уряду;

в) партія (партії) займають найважливіші посади в публічній адміністрації, а підлеглі пройшли процес відбору через визначені внутріпартійні та міжпартійні процедури.

Таким чином, традиційна (англосаксонська) концепція партійного керівництва, яка вважає, що лише однопартійні уряди (типу британського) гарантують повну реалізацію ідеї домінування партійного стилю здійснення політики в державі була повністю відкинута європейською політичною традицією. Тут більша увага акцентується на тому, що робить партія отримуючи статус правлячої, а не на тому, в який спосіб вона обрана і чи володіє абсолютною більшістю в парламенті.