16. Політична антропологія.

— вивчає людину як "пол тварину", що діє у всіх пол організмах, узятих у всій їх культ., історичній і географічній різноманітності; з'ясовує зв'язок пол поведінки з ширшою груповою культ. і досліджує те, якими шляхами відбувається розвиток пол інститутів і практики. Об'єкт ПА — людина, в тій або іншій формі що займається пол діяльністю. Вона досліджує передумови, умови входження людей в цю сферу соц життя, її цікавить особовий вимір пол стосунків, вона прагне встановити «сліди присутності» людини в пол. Як конкретна наука з потужним емпіричним базисом, ПА виникла на рубежі 30-40-х ХХ ст. Виникнення ПА як спец наукової дисципліни зв'язують з виходом в 1940 3-х класичних праць по африканістиці: двох робіт Е.Еванса-Прічарда, присвячених дослідженню політичного життя нілотських народів («Нуері» і «Пол. сист. ануаков»), а також колективної праці "Пол. сист. Африки (під редакцією Е.Еванса-Прічарда і М.Фортеса). У цих творах досліджувалися конкретні випадки архаїчних суспільств Тропічної Африки, повністю позбавлених звичних для європейця атрибутів пол держави: держави з його апаратом примусу, адм-бюрократичої ієрархії. Поряд з Африкою, методи політантропологічних досліджень застосовувалися і у вивченні інших, неафриканських архаїчних суспільств. Лоуї і Маклеуда. Спочатку виходячи за рамки африканістики, ПА предметом свого аналізу вважала не лише пол управління в архаїчних сусп., повністю або частково ізольованих від світових соц-ек зв'язків, але і пол культуру тих традиційних сусп., які були вже порівняно давно втягнуті в інтернаціональну сист. стосунків і схильні до процесу модернізації. У цьому сенсі предметом є динаміка інститутів соц упр. у всіх традиційних сусп-ах, що переживають процес модернізації. Методи ПА істотно збагатили сучасну пол науку, звернувши її увагу на ті аспекти пол-го, які виявляються в будь-яких, у тому числі і в сучасних зах сусп, але роль яких традиційно недооцінювалася політологами: це всякого роду неінституціонлізовані ситуативні форми пол, її символічні, ігрові форми прояви, які особливо важливі на мікропол рівні (усередині окремих груп і колективів). У радян суспільствознавстві термін «ПА» був табуїзований через свою невідповідність офіційному трактуванню пол як виключно класово-державного. Тому для позначення науки, яка вивчає недержавні пол стосунки в архаїчних і інших традиційних сусп, застосовувався термін «потестарно-пол. етнографія».

17. Форми державного правління.

Форми держ. правління - організація верховної влади, визначає структуру вищих держ. органів і принципи їх формування, організації, взаємовідносин (статус законодавчої, виконавчої і судової влади). Форми правління: монархія (джерелом влади є одна особа – монарх) і республіка (народ). Монархія (єдиновладдя) - це форма держ., в якій джерелом держ. влади вважається монарх, його влада спадкова і не залежить від волі виборців. Різновиди: 1. абсолютна (Саудівська Аравія, Катар, Оман), де виступає всевладдя глави держ; 2. конституційна - держ, в якій повноваження монарха обмежені конституцією, законодавчі функції передані парламенту, виконавчі - уряду, тобто монарх царює, але не управляє (СК, Швеція, Іспанія), яка в свою чергу поділяється на: а) дуалістичну (тобто подвійну) - Йорданія, Кувейт, Марокко, в якій монарх наділений здебільшого виконавчою владою і лише частково – законодавчою; б) парламентську, монарх хоча і вважається главою держави, але фактично володіє представницькими функціями і лише частково виконавчими, а інколи має також право вето на рішення парламенту, яким практично не користується. Республіка, глава держави (президент) - виборний і змінюваний, а його влада вважається похідною від представницького органу або виборців. Різновиди: 1. Президентська: хар-ся значною роллю президента в системі органів держ влади. Водночас і глава держави і глава уряду - може обиратися спец. колегією вибірників або прямим голосуванням виборців. Сам очолює уряд, який несе відповідальність перед ним, а не перед парламентом. Жорсткий розподіл влади на закон., вик. та суд., значну самостійність один щодо одного. Керує внутр. та зовн. пол. і є верховним головнокомандуючим збройних сил. Уряд стабільний. 2. Парламентська. (ФРН, Австрія, Греція, Ірландія, Італія, Швейцірія) Основна законодавча влада - парламент, а виконавча уряд. До головних функцій посади президента в такій формі належать: переставляти країну, заключати угоди,акредитація та прийняття рішень, призначення та звільнення держ. службовців, офіцерів, призначати та звільняти за пропозицією глави уряду членів уряду, офіційне представлення контрасигнованих законів. Найбільший обсяг повноважень має президент Італії, найменший в Австр, Нім. та Швейц. Напівпрезидентська. Немає поділу влад між парламентом та урядом, проте передбачено поділ повноважень між виконавчою та законодавчою владою. Розділення виконавчої влади між президентом та прем’єром. Конституції дають президентам змогу брати активну участь у здійсненні виконавчої влади, особливо значно вони впливають на питання оборони та міжнародних відносин. Водночас їх позиція у системі виконавчої влади значною мірою залежить від пол. складу парламенту та партійної структури самого уряду. Змішані: не має стійких типових рис, а в різних країнах істотно відрізняється в. Головна риса - подвійна відповідальність уряду перед презид. і перед парл. (Франція).