62. Зовнішня політика: функції, типи, особливості аналізу.

Зовнішня політика: функції, типи, особливості аналізу. ЗП – загальний курс держави в міжнародних справах, який регулює відносини з іншими державами та міжнародними організаціями відповідно до потреб, цілей і принципів її внутрішньої політики. Формування зовнішньопол. курсу держави — складний, суперечливий процес. У своєму зовнішньополітичному курсі держава повинна: враховувати своє геополітичне положення, спиратися на свій економічний, демографічний, воєнний, науково-технічний та культурний потенціал. Функції: охоронну (захист суверенітету й територіальної цілісності держави від зовнішніх посягань, а також прав та інтересів держави і її громадян за кордоном. Відвернення різних загроз для держави, її суспільно-політичного ладу, кордонів, територіальної цілісності тощо. Загрозами: висування територіальних претензій до держави, підтримка у ній сепаратистських рухів, спадання її міжнародного престижу); представницько-інформаційну (представництві держави в зовнішніх зносинах через її відповідні органи, а також в інформуванні через ці органи керівних органів держави про політику, прагнення й наміри інших держав. Формування уявлень керівників інших держав і міжнародної громадської думки в цілому про дану державу. Успішна реалізація зменшує можливість помилок у зовнішній політиці держави); переговорне-організаторську (організації і використанні міжнародних контактів, реалізацію через ці контакти політичних концепцій і програм держави в обсязі зовнішньої політики. Важливу роль відіграє діяльність центральних органів зовнішньої політики).

63. Політичні вчення Середньовіччя.

Політичні Вчення Середньовіччя. З економічним, пол., моральним, інтелектуальним занепадом Греції та Риму держава - втілення зла, беззаконня. Церква прагнула утвердити в сусп. житті зверхність духовної влади над світською. Августин: верховенство церкви в пол. житті. Держава — сукупність людей, об'єднаних сусп. зв'язками, її зусилля повинні спрямовуватися не лише на задоволення земних потреб, а й на нищення ворогів церкви, запобігання злочинові проти Бога. Надмірне насильство небажане, але необхідне; рабство суперечить природі людини, але встановлене Богом як покарання за гріхи; свобода волі приємна, але виражається лише в схильності індивіда до порочних дій; державна влада нічим не відрізняється від зграї розбійників, але пол. опозицію треба рішуче викорінювати. Аквінський: особистість - найвище з творінь розумної природи. Якщо інтелект у Богові — сутність, то інтелект у людини — потенція сутності. Заперечуючи августиніанство (пріоритет інтуїції), залишаючись на позиціях релігійного догматизму, звертався до розуму, здорового глузду людини. Поділяв людей: вищий клас (правителів), середній (воїнів, вчених, священиків і дворян), нижчий (найманців, ремісників, «брудний люд»). Природні закони, які визначають і моральні норми, поступаються і підпорядковуються законам вічним, божественному розуму, не суперечать йому. Людські закони (право народів і позитивне право) можуть розходитись з природними, а божественні, відображені у Священному Писанні, виправляють недосконалість людських законів. Мета держ. влади — забезпечити благо людини. Ідеал. форми правління — влада одного (монархія). Право народу на скинення тирана, який порушує принципи справедливості. Церква має панувати над громадянським сусп., духовна влада — над світською. Єретики підлягають смертній карі, а монахи-домініканці перетворюються на «псів Господа». Теоретично обгрунтував необхідність інквізиції, розробив вчення про Індульгенції. Оккам, Бурідан, Падуанський: Євангеліє — не закон, а вчення, і тому щодо віри не може бути примусу, вона — справа совісті людини. Розрізняв законодавчу і виконавчу влади, розвинув ідею сусп. договору, народного суверенітету. Прихильником станової монархії, поділу сусп. на 2 категорії: правляча — духовенство, адміністрація і військові, до компетенції якої належать керівні сусп. функції; підлегла — землероби, ремісники і торгівці, які повинні турбуватися лише про особисті інтереси.Державний організм частини: фізичної (люди), нематеріальної (законів, що тяжіють над сусп.) Папа не може претендувати на світську владу.