71. Політичні вчення античності та їх вплив на політичний розвиток європейської політичної думки.

В історії виникнення і розвитку давньогрецької політичної думки більш-менш чітко виділяються три періоди. Ранній період (IX-VI ст. до н.е.) пов’язаний із виникненням давньогрецької державності. У цей період спостерігається помітна раціоналізація політико-правових уявлень (Гомер, Гесіод) і формується філософський підхід до проблем держави і права (Піфагор і його послідовники, Геракліт). Другий період (V – перша половина VI ст. до н.е.) – це час розквіту давньогрецької політико-правової думки, що знайшла своє відображення у вченнях Демокріта, софістів, Сократа, Платона й Арістотеля. Третій період (друга половина IV – II ст. до н.е.) – період еллінізму, час, коли почався занепад давньогрецької державності, підупадання греків спершу під владу Македонії, а потім Рима. Погляди цього періоду представлені у вченнях Эпікура, стоїків і Полібія.

Антична політико-правова думка оформилася і розвивалася як ідеологія вільних. Воля – фундаментальна цінність, головна мета зусиль і основний предмет турбот давньогрецької політичної теорії і практики.

У процесі розвитку давньогрецької політичної і правової думки ранні, багато в чому міфологічні уявлення (Гомер і Гесіод) поступалися місцем філософському підходу, що формувався (Піфагор, Геракліт, Демокріт), раціоналістичним інтерпретаціям (софісти), логіко-понятійному аналізу (Сократ, Платон) і зародковим формам емпірично-наукового (Арістотель) та історично-політичного (Полібій) дослідження держави і права.

Концептуальну завершеність програми стабілізації політичної структури полісу набули в теоріях Платона й Арістотеля.

Платон(427-347 рр. до н.е.) виступав з утопічною теорією “ідеальної” держави. Головне зло для сучасного йому суспільства Платон бачить у людському егоїзмі, що випливає з комерціалізації людських відносин. Як теоретичну і практичну альтернативу такому “нездоровому” суспільству Платон у діалозі “Держава” висуває проект ідеального державного устрою. Суть його полягає у поділі громадян на три розряди-табори: філософів-керівників, воїнів і специфічний третій розряд безпосередніх виробників.

Зміст конструкції Платона полягає у фундаментальній перебудові самої полісної життєдіяльності: відсторонення від керування суспільством більшості вільних громадян і передача їхніх політичних прав замкнутому обмеженому табору. Принцип Платона “робити свою справу” протистоїть полісному принципу загального доступу до політичних рішень. Платон став розробником теорії тотального державного центризму. Ідеальна конструкція Платона пропонує принципово нерухомий і нероздільний державний устрій. У вищих управлінських розрядах скасовується приватна власність, а разом з нею і відповідні матеріальні інтереси й економічна воля. У нижчого виробничого розряду приватна власність зберігається, але він відсторонений від участі в управлінні державою і позбавлений волі політичного волевиявлення.

Наприкінці свого життя Платон створює в діалозі “Закони” “приземлену” версію “другої за досконалістю держави”. Неможливість безпосередньо прямо перейти до “ідеальної” державі через недосконалість людської природи приводить Платона до ідеї про необхідність підготовчого ступеня до неї. “Друга за досконалістю держава” є наближенням утопії до реальності, продуктом компромісу з дійсністю.

Замість внутрішнього усвідомлення Платон пропонує скористатися в “другій” державі системою законодавчого примусу, його проект являє собою тверду поліцейсько-казармену державу. Регламентація охоплює не тільки верхи, але і низи, поширюється на всі сторони людського життя, аж до шлюбу і полових відносин. Вона визначає розпорядок дня і ночі, колективну однодумність, періодичне “чищення” небажаних елементів, контроль за економічним життям із забороною володіння золотом і сріблом.

Більш реально виглядає творчість Арістотеля(384-322 рр. до н.е.), що є найвищим досягненням античної політичної думки. Він перевів її розвиток із площини публіцистики чи утопізму в площину наукової теорії.

Тоталітарній програмі “абсолютної єдності” Аристотель протиставляє ідею “відносної єдності”, що базується на досягненні збалансованого поєднання “приватних” інтересів.

Одним з аспектів цієї ідеї є і розроблена ним класифікація державних форм: їхній поділ залежно від кількості пануючих (один, трохи, більшість) він не робить принциповим, висуваючи на перший план внутрішню якість правління. А воно може бути регульованим (“правильним”) і нерегульованим (“неправильним”). У правильних формах правлячі суб’єкти через систему норм і обмежень різного характеру діють в інтересах суспільного добробуту. У неправильних же формах правлячі суб’єкти не стримуються такою системою норм і обмежень, а тому і діють вони заради власних інтересів, установлюючи режими абсолютного правління. Правильними формами є монархія (правління одного заради загального добробуту), аристократія (правління деяких кращих у загальних інтересах), політія (збалансоване правління відібраного на підставі цензу більшості заради загального добробуту). Неправильними формами є тиранія (необмежене правління одного у своїх власних інтересах), олігархія (правління деяких найбільш багатих громадян заради власного добробуту), демократія (необмежене правління малозабезпеченої більшості, здійснюване винятково у власних інтересах).

Основний шлях перетворення неправильних форм у правильні Арістотель бачить у збалансованості і регулюванні тиску особистісних інтересів (насамперед, забезпеченої меншості і незабезпеченої більшості) таким чином, щоб у державному устрої були “представлені обидва начала разом і жоден з них окремо. Найбільш повна реалізація ідеї такої форми правління можлива в політії (системі регульованої демократії), що є, за Арістотелем, конструкцією еталону державної влади взагалі.

Арістотель вважає, що фундаментальною основою стійкої “правильної” демократії може стати “середній елемент”. Підсумковий висновок Арістотеля полягає в тому, що “лише там, де в складі населення середній клас має перевагу чи над обома крайностями, чи над однією з них, державний уклад може розраховувати на стійкість”.

Арістотель став зачинателем специфічного античного лібералізму, усієї ліберальної тенденції у світовій політичній думці взагалі. Спосіб і зміст рішення проблеми, запропоновані Арістотелем за умов полісу, аналогічні рецептам ліберальної думки Нового часу, що виникли за принципово інших умов.

Ліберальна лінія розвитку античної політичної думки одержала свій подальший розвиток у теоріях “змішаного” державного устрою Полібія і римлянина Цицерона.

Грецький історик епохи еллінізму Полібій(210-128 рр. до н.е.) у трактаті “Загальна історія у сорока книгах” констатує факт внутрішньої нестійкості усіх відомих політичних форм (царства, аристократії, демократії), їхньої схильності до виродження у свої негативні протилежності (тиранію, олігархію, охлократію – влада юрби). Пояснюючи, що кожна з них утілює лише одне необхідне начало, Полібій робить висновок про необхідність їхнього об’єднання в одній “змішаній” формі таким чином, щоб “жодна з них не розвивалася занадто і через це не перетворювалася в родинну їй протилежну форму”.

Осмислюючи феномен величі Римської держави, Полібій бачить першопричину його успіхів у дуже майстерному одночасному поєднанні позитивних елементів трьох можливих форм правління, що взаємно стримують і врівноважують одна одну: консульської влади (царського начала), влади сенату (аристократичного начала) і влади народних зборів (демократичного начала). При цьому жодному з трьох елементів римської влади не віддається явної переваги, вони взаємно доповнюють і взаємообмежують один одного.

Давньогрецька політична думка знайшла своє продовження у древніх римлян.

Марк Туллій Цицерон(106-43 рр. до н.е.) – знаменитий римський оратор, юрист, державний діяч і мислитель. У його великій творчості значна увага приділена проблемам держави і права. Спеціально ці питання освітлені в його роботах “Про державу” і “Про закони”.

Державу (respublica) Цицерон визначає як справу, надбання народу. При цьому він підкреслює, що “народ – не будь-яке поєднання людей, зібраних разом будь-яким чином, а поєднання багатьох людей, пов’язаних між собою згодою у питаннях права і спільністю інтересів”. Тим самим держава, у трактуванні Цицерона, є не тільки вираженням загального інтересу всіх його вільних членів, що було характерно і для давньогрецьких концепцій, але одночасно також є погоджене правове спілкування цих членів, як визначене правове утворення, “загальний правопорядок”.

Виникнення держави не за думкою і свавіллям людей, а відповідно до загальних вимог природи, у тому числі і щодо велінь людської природи, у трактуванні Цицерона, означає, що за своєю природою і сутністю вона (держава) носить божественний характер і заснована на загальному розумі і справедливості.