118. Актори, суб’єкти та об’єкти політики.

Політика — одна з найважливіших сфер життєдіяльності сусп., взаємин різних соц. груп та індивідів щодо утрим. й реалізації влади задля здійснення своїх сусп. значущих інтересів і потреб, вироблення обов'язкових для всього сусп. рішень. П. стає зрозумілою, коли ясно, хто здійснює її і на що вона спрямована, тобто визначені суб'єкти й об'єкти П. Об'єктом є влада (до неї прагнуть пол. сили, які відбивають інтереси тих чи інших соц. груп сусп.). Але якщо влада є самоціллю то може виникнути конфлікт. Об'єктом П. є відносини соц. груп із питань, життєво важливих для цих груп і сусп. взагалі, а також відносини між ними та держ. інституціями. Первинним, суб’єктом П. - індивід. Рівні суб’єктів: 1. Конктретні індивіди. 2.Органи та ланки пол організацій (є суб’єктами конкретних пол. рішень та діяльності). 3. Держ. з її інституціями, партії, сусп. об’єднання, рухи,, що загалом вибудовують організації великих сусп груп. 4. Великі сусп. групи, що утв. на засадах етн. чи соц.-класової дефиренціації. Класифікують за: 1. Інтересом, який вони прагнуть реалізувати через пол. владу: (гром. сусп. загалом; соц, етн. та конфесійні групи; окремі особистості). 2. Со-становою приналежністю: стани (робітничий, селян); пол. лідери (еліта).3. Соц- проф. приналежністю: мають пол права і не є профес. політиками; тимчасово професійно здійснюють пол. діяльність професійно. Велика сусп. група стає суб'єктом за умов:1)міцних внутрішніх зв'язків і єдності; 2) усвідомлення нею власного становища і спільних інтересів; 3)організації, тобто координації керівними центрами поведінки та дій окремих угруповань. Передбачає: наявність самих соціумів та їх організацій, здатних до пол діяльності і створених з цією метою; певні цілі їхньої діяльності; цілеспрямовану активність; виявлений інтерес; взаємозв'язок, взаємодію з об'єктом П. Здатність творити політику характеризують терміном пол. суб'єктність (залежить від об'єктивних можливостей діяти (обмежених структурою пол. сил і рівнем розвитку суб'єкта) і суб'єктивних можливостей (мотивації, знань, умінь, послідовності дій). Передумовою пол. суб'єктності особи є реалізація чинників Матеріальні: чим багатше сусп., тим більше шансів для дем. форм пол. діяльності особи. Соці-культ.: включення особи у певні спільноти, ідентифікацію її із соц-класовими, етнічними структурами і через них виявлення, осмислення, здійснення пол інтересів і потреб. Пол.-прав. — це існуючий пол режим, пол сист. сусп, особливості їхнього функціонування

119. Соціальна держава

Соц. держава, її суть і структура Соц держ. – це держ, що ставить перед собою такі завдання: досягнення загального добробуту сусп. шляхом надання мінімальної соц підтримки та створення сприятливих умов для самостійного досягн високого рівня добробуту самими громадянами; забезпечення стабільності в сусп; екологічної безпеки; вона відповідає певним умовам: є правовою, володіє ґрунтовною законод базою, має розвинене гром с-во, поєднує ринкову економіку з держ регулюванням. Ознаки:- Наявність гром. стану сусп та правової держ, що передбачає: розвиненість інститутів гром. самовряд.; постійний діалог населення з владними структурами через різні організації гром. с-ва; солідаризм у формуванні відносин між різними соц групами, суб’єктами пол; активну поведінку громадянина під час пошуку засобів до існування та відстоювання власних інтересів.-Солідарна ринкова економіка, яка передбачає поєднання планових та ринкових механізмів регулювання сусп. виробництва; наявність держ, приватної та комунальної форм власності; формування численного середнього класу. -Соц спрямованість програмних та практичних дій держ, її інститутів, за якої: забезпечуються рівні стартові можливості для самореалізації особистості; створюються умови для гідного життя і вільного розвитку людини; існує розвинена система правових норм охорони праці й здоров’я людей та соц захисту вразливих верств населення. Принципи СД є: принцип, відповідно до якого людина, її життя і здоров’я, честь і гідність визнано найвищою соц цінністю, цей принцип закріпл у ст 3 КУ; справедливості держ. створює рівні умови для всіх; свободи, під яким розуміють і формально-правовий аспект свободи, що забезпечує існування гром сусп, і матеріально-соц. аспект свободи, кожна людина справді володіла матеріальними засобами – екон, соц і культ – для життя на основі особистої відповідальності; солідаризму, кожна людина як член с-ва несе відпов за інших, і має взаємний характер; субсидіарності д-ва втручається в життя своїх громадян лише в тому разі, якщо вони особисто, їх сім’я або різноманітні благодійні ор-ції не в змозі розв’язати своїх проблем.

120. Критерії та характеристика держав стійкої демократії за А. Лейпхартом.

Американський політолог Аренд Лейпхарт (народ. 1936) запропонував ідею консоціальної (співсуспільної) демократії, під якою він розумів "сегментарний плюралізм", що включає всі можливі в багатоскладному товаристві лінії розділення, та демократію згоди. Більшість сучасних суспільств є багатоскладними, характеризуються "сегментарними відмінностями", які можуть мати релігійну, ідеологічну, мовну, регіональну, расову або етнічну природу. Групи населення, що виділяються на основі вказаних відмінностей, американський політолог назвав сегментами багатоскладного суспільства. Для такого суспільства як найважливіша характеристика виступає політична стабільність, що включає такі поняття, як підтримка системи, громадський порядок, легітимність і ефективність. До найважливіших характеристик демократичного режиму належать висока вірогідність збереження якості демократичності і низький рівень насильства, що застосовується до суспільства.

Цю модель демократії А. Лейпхарт визначав через чотири характерні елементи:

- здійснення влади великою коаліцією політичних лідерів всіх значних сегментів багатоскладного суспільства, що передбачає, перш за все, створення коаліційного уряду за участю всіх партій, що представляють основні верстви суспільства;

- пропорційність як головний принцип політичного представництва, розподіл постів у державному апараті і засобів державного бюджету;

- взаємне вето або правило "більшості, що збігається", яка виступає як додаткова гарантія життєво важливих інтересів меншини і передбачає при ухваленні остаточного рішення не звичайну, а кваліфіковану більшість (у дві третини або три чверті голосів), що давало б представникам меншин додаткові шанси на захист своїх інтересів;

- високий ступінь автономності кожного сегменту в управлінні своїми внутрішніми справами.

Проте на практиці така модель демократичної співучасті у владі, спрямована проти відтиснення меншин на політичну периферію і в опозицію, застосовується лише в тому випадку, якщо групи мають свою політичну організацію і проводять відносно самостійну політику. При цьому характерно, що вирішальна роль тут також визнається за елітами, які повинні отримати велику свободу і незалежність від тиску рядових членів для укладання угод і компромісів, які можуть не цілком схвалювати їх прихильники. Це дає можливість уникнути загострення суперечностей, навіть якщо на низовому рівні існують нерозуміння між людьми, розбіжності, ато і ворожість. Проте і при такому підході передбачається наявність мінімального консенсусу щодо основних суспільних цінностей. Тому особливої важливості такий автономний елітизм набуває в глибоко розділених суспільствах (наприклад, у Північній Ірландії). Водночас особливе положення еліт провокує їх егоїзм, призводить до непідзвітності керівників членам групи. Внаслідок цього консоціація як практична модель демократії може застосовуватися в основному в країнах, де діє відповідальна еліта.

121. Ірраціонально-раціоналістичні основи у політико-договірній концепції Ж. Ж. Руссо.

Жан-Жак Руссо (Rousseau), 1712–1778, — один з найбільш яскравих представників Просвітництва у Франції. Його головні політико-правові праці: "Роздуми про походження і причини нерівності між людьми" (1754) і "Про суспільний договір, або принципи політичного права" (1762).

Основою політико-правової концепції Руссо була ідея народного суверенітету. Руссо, як і багато його попередників, виходить з ідеї про наявність в історії людства природного стану, в якому всі люди рівні. На відміну від Гобса, він вважає цей період "золотим віком". Цей період характеризується станом свободи і рівності всіх. Появу суспільної нерівності Руссо пов'язує з виникненням приватної власності, перш за все на землю. Люди, поступаючись своєю природною свободою, отримують свободу громадянську і, уклавши суспільний договір, створюють державу і право. У концепції Руссо є важливим те, що він заперечує необхідність наявності правителя і того, ким правлять. Свобода, як і рівність, є найвище благо людей, підкреслював мислитель. Для досягнення такої свободи він висуває ідею народного суверенітету, суть якої полягає у тому, що, укладаючи такий суспільний договір, всі його учасники отримують рівні права. Для цього необхідно, щоб кожен індивід відмовився від прав, що належали йому раніше, зокрема права на захист своєї особи і свого майна, і замість цих прав, базованих на силі, отримав громадянські права і свободи, включаючи і право власності. Після укладення такого договору особа та її майно поступають під захист спільноти. Індивідуальні права, таким чином, набувають юридичного характеру, оскільки вони забезпечуються взаємною згодою і сукупною силою всіх громадян. В результаті суспільного договору, утворюється асоціація рівних і вільних індивідів, або республіка. Як і Монтеск'є, він заперечує договір, як угоду між правителями і тими, ким правлять. В його концепції договір — це угода між рівними суб'єктами. Підпорядковуючи себе спільноті, індивід не підпорядковує себе нікому конкретно і залишається таким же вільним, як і був раніше. Свобода і рівність учасників договору забезпечують об'єднання народу в єдине ціле — колективну особу, інтереси якої не можуть суперечити інтересам окремої особи. Власне, в цьому суть ідеї Руссо про народний суверенітет, тобто приналежність суверенітету народові, як базовий принцип республіканського ладу. Суверенітет народу проявляється у здійснюваній ним законодавчій владі, оскільки політична свобода можлива тільки у такій державі, де законодавцем виступає народ. Свобода, згідно з Руссо, полягає у тому, щоб громадяни знаходилися під захистом законів і самі їх приймали. А, даючи визначення закону, він підкреслював: "Будь-який закон, якщо народ не затвердив його безпосередньо сам, недійсний; це взагалі не закон". Участь всіх громадян у законодавчій владі виключає, на думку Руссо, прийняття рішень, які б спричинили шкоду окремому індивіду. При народному суверенітеті, відповідно, відпадає необхідність у тому, щоб верховна влада була обмежена природними правами індивіда. Її межами служить загальна згода громадян. Загальне благо, як мета держави, за переконанням Руссо, може бути виявлене тільки більшістю голосів. Характеризуючи народний суверенітет, Руссо виділяє дві його важливі ознаки — він невідчужуваний і неподільний.

Власне, політико-правова доктрина Руссо, у значній мірі, лягла в основу державно-правової практики періоду Великої французької революції, зі всіма її позитивними і негативними рисами. Визначальним був вплив Руссо на формування ряду нових політико-правових доктрин вже у пізніші часи. Зокрема, на формуваня такої течії, як радикалізм.

122. Політична ідеологія.

Термін «ідеологія» (від грецького idea — поняття і logos — учення) у науковий обіг уперше ввів французький учений Дестюд Детрасі (1754—1836) у своїй праці «Елементи ідеології». У політичній науці існують різноманітні підходи до визначення поняття «політична ідеологія». Марксизм, наприклад, виходить із того, що ідеологічні доктрини залежать від матеріальних умов життя суспільства, а тому вони є теоретичними уявленнями, які відбивають колективні інтереси. Неоанархісти вважають, що ідеологія породжена масовою свідомістю. Ідеологію нерідко визначають і як «служницю влади», яка не має серйозної ваги та значення в політиці. Більшість учених вважають, що політична ідеологія є формою політичної свідомості. В широкому розумінні — це синтезована сукупність поглядів, що віддзеркалюють і захищають інтереси тієї чи тієї суспільної групи, її мету й завдання під час завоювання й утримання влади. У вужчому розумінні політична ідеологія — доктрина, яка обґрунтовує прагнення відповідної групи на владу або її використання і тому передбачає ту чи ту стратегію політичних дій. Політична ідеологія здійснює відповідні функції. Теоретико-концептуальна функція формує головні положення, які розкривають інтереси й ідеали того чи того класу, верстви, нації, держави. Програмово-політична функція переводить соціально-філософські принципи та ідеали в програми, гасла, вимоги політичної еліти. Ця функція безпосередньо пов'язана з діяльністю політичних партій, союзів, об'єднань, виборчих блоків. Функція оволодіння масовою політичною свідомістю населення досягає позитивних результатів лише тоді, коли ідеї та положення ідеології відповідають буденним поглядам і уявленням населення про стиль життя, якому віддається перевага порівняно з іншими. Ідеологія інтегрує суспільство на ґрунті свідомо сформульованих цілей. У демократичному суспільстві політична ідеологія здійснює свої функції на етапі входження громадян у політичне життя; тоталітарне суспільство силоміць утверджує ідеали панівної ідеології у свідомості громадян і їхньому повсякденному житті. Політична доктрина (від лат. doctrina — учення) — засадничий принцип діяльності суб'єктів політичного процесу, заснований на певній політичній ідеології. У політичній доктрині відображається розуміння політичної системи, шляхів її розвитку, засобів і методів розв'язання політичних проблем, вибору політичних пріоритетів. Політична наука виокремлює такі доктрини: лібералізм, консерватизм, соціалізм, соціал-демократія, фашизм.

123. Громадянське суспільство: суть і структура. Розвиток теорії громадянського суспільства.

Поняття і сутність громадянського суспільства. Історично громадянське суспільство прийшло на зміну традиційному, станово-кастовому, в якому держава практично співпадала з майновими класами і була відособлена від основної маси населення. Громадянське суспільство по суті своїй буржуазне: його основою є вільний індивід, незалежний від влади і форм колективного життя. Найістотніша передумова його свободи - інститут приватної власності, що формує розвинуту цивільну самосвідомість.  Відособлення громадянського суспільства від держави відбувалося в процесі ліквідації станової нерівності і роздержавлення суспільних відносин. Початок даному процесу поклав формування представницької держави, виступаючої від імені всього населення.  Відособлення суспільства від всепроникаючої влади держави завершилося в ході революцій ХУП-ХУШ століть і подальших реформ. Сам же перехід відображав формування нових соціально-економічних, політичних і культурних реальностей:

• всеосяжним розвитком товарно-грошових відносин;

• промисловою революцією;

• появою прошарку самостійних товаровиробників;

• кризою легітимності абсолютистських режимів;

• секулярізацією (звільненням від церковного впливу) індивідуальної і масової свідомості;

• виникненням політичних партій, які стали важливим каналом трансляції різнорідних інтересів різних груп.

 Головними передумовами громадянського суспільства є:

• законодавче закріплення юридичної рівності людей на основі надідення їх правами і свободами;

• юридична свобода людини, обумовлена матеріальним благополуччям, свободою підприємництва, наявністю приватної власності, яка є економічною основою цивільного суспільства;

• створення механізмів саморегуляції і саморозвитку, формування сфери невладних відносин вільних індивідів, що володіють здатністю і реальною можливістю здійснювати свої природні права.

 Сам термін «громадянське суспільство» використовується як в широкому, так і у вузькому значеннях. В широкому значенні громадянське суспільство включає всі соціальні структури і відносини, які безпосередньо не регулюються державою. Воно виникає і змінюється в ході природноісторичного розвитку як автономна, безпосередньо не залежна від держави сфера. При такому підході громадянське суспільство сумісно не тільки з демократією, але і авторитаризмом, і лише тоталітаризм означає його повне, а частіше часткове поглинання політичною владою.  У вузькому значенні - це суспільство на певному етапі свого розвитку, коли воно виступає соціально-економічною основою демократичної і правової держави. Сучасне розуміння громадянського суспільства в політології переважно виходить з цього вузького значення.  Громадянське суспільство - це сукупність між особових відносин, які розвиваються зовні кордонів і без втручання держави, а також розгалужена мережа незалежних від держави суспільних інститутів, реалізуючих індивідуальні і колективні потреби.  Головні ознаки громадянського суспільства:

• розмежування компетенції держави і суспільства, незалежність інститутів громадянського суспільства від держави в рамках своєї компетенції;

• демократія і плюралізм в політичній сфері;

• ринкова економіка, основу якої складають недержавні підприємства;

• середній клас як соціальна основа громадянського суспільства;

• правова держава, пріоритет прав і свобод індивіда перед інтересами держави;

• ідеологічний і політичний плюралізм;

• свобода слова і засобів масової інформації.

 Громадянське суспільство є системою, в якій переважають горизонтальні (невладні) зв'язки і відносини, що само організовується і само розвивається. В державі ж переважаючими є вертикальні зв'язки. В основі функціональної взаємодії громадянського суспільства і правової держави лежить принцип єдності і боротьби протилежностей. З одного боку, вони як би протистоять один одному, а з іншою - вони неможливі один без одного.  9.3. Структура громадянського суспільства. В сучасній політології громадянське суспільство розглядається як складна і багаторівнева система невладних зв'язків і структур. Вона включає: 1) всю сукупність між особових відносин, які розвиваються зовні кордонів і без втручання держави; 2) розгалужену систему незалежних від держави суспільних інститутів, що реалізовують повсякденні індивідуальні і колективні потреби.  Оскільки повсякденні інтереси громадян нерівнозначні, остільки і сфери громадянського суспільства мають визначену підпорядкованість, яку можна виразити таким чином:

• перший рівень між особових взаємодій - базові (первинні, вітальні) потреби в їжі, одязі, житлі і т.д., забезпечуючи життєдіяльність індивідів. Вони задовольняються завдяки виробничим відносинам і реалізуються через такі суспільні інститути, як професійні, споживацькі та інші об'єднання та асоціації;

• другий рівень між особових взаємозв'язків - потреби в продовженні роду, здоров'ї, вихованні дітей, духовному вдосконаленні, інформації, спілкуванні, сексі і т.д., які реалізують комплекс соціокультурних відносин (включаючи релігійні, сімейно-шлюбні, етнічні та інші взаємодії) в рамках таких інститутів, як сім'я, церква, освітні і наукові установи, творчі союзу, спортивні суспільства і т.д.;

• третій, вищий рівень між особових відносин складають потреби в політичній участі, пов'язані з індивідуальним вибором на основі політичних переваг і ціннісних орієнтацій. Політичні переваги індивідів і груп реалізуються за допомогою груп інтересів, політичних партій, рухів і т.д.

Генезис поняття «громадянське суспільство». Можна сказати, що поняття «громадянське суспільство» є ще більш давним аніж знання про політику. Згадки про громадянське суспільство, роздуми про його значення і призначення виникли ще дві з половиною тисячі літ тому назад.  Арістотель не виділяє державу з суспільства. В його вченні, як і в теорії Платона, мають місце тоталітарні тенденції: людина - частина держави, особисті інтереси підпорядковані суспільному благу.  Николо Макіавеллі вважав, що вищим втіленням людського духу є держава, а метою, значенням і щастям життя - служіння їй. В одній з своїх робіт Макіавеллі пише про прагнення держави знесилити і підірвати всяку діяльність суспільства, щоб піднестися. Тут очевидно розрізнення автором держави і громадянського суспільства, політичної і цивільної сфер.  Томас Гоббс вже використовує поняття «громадянське суспільство, хоча і непослідовно. З одного боку він затверджує, що громадянське суспільство не зв'язано цивільними законами, звичаями, правом, тобто як би відокремлено від громадянського суспільства. З другого боку - він вважав, що держава, подібно біблійній істоті Левіафану, підпорядковує собі все і вся, і через поняття «громадянське суспільство» показує, що воно саме підкоряється державі.  Основоположник лібералізму Джон Локк вперше поставив особу вище за суспільство і державу, а свободу - вище за інші цінності. Активно використовуючи поняття «громадянське суспільство», він проголошує певною мірою примат громадянського суспільства над державою. Суспільство виникає до держави і важливіше, довговічніше за неї. Розпад держави не викличе розпаду суспільства, тоді як ніякій державі не встояти у разі руйнування суспільства.  Шарль Монтеськ’є вслід за Локком розділяв суспільство і державу. Громадянське суспільство виникає до держави, яка і виростає з громадянського суспільства, щоб запобігти або нейтралізувати вороже відношення людей другові до друга. Жан-Жак Руссо також показує громадянське суспільство як суспільство, що перетворюється в державу, але тільки за допомогою суспільного договору. Він сформулював саме поняття громадянського суспільства.  Принципово новими положеннями збагатив розгляд проблеми громадянського суспільства німецький мислитель Г.Гегель, згідно якому:

• громадянське суспільство є сукупністю індивідів, що задовольняють за допомогою праці свої повсякденні потреби;

• основою громадянського суспільства є приватна власність;

• рушійною силою історичного прогресу є не громадянське суспільство, а держава, яка захищає людину від випадковостей, забезпечує справедливість і реалізує загальність інтересів;

• громадянське суспільство та індивід підпорядковані державі, бо саме воно інтегрує окремих індивідів і їх групи в органічну цілісність;

• небезпека існування всеосяжної держави полягає в тому, що воно поглинає громадянське суспільство і не прагне гарантувати громадянам їх права і свободи.

 К.Маркс вказав на обмеженість концепції Гегеля про взаємостосунки громадянського суспільства і держави. Полемізуючи з Гегелем, він не протиставляв державу громадянському суспільству, але доводив, що державна влада не повинна нав'язувати свою волю останньому. Держава, здійснюючи владні функції, повинна спиратися на потреби та інтереси громадянського суспільства, розумно виражати і захищати їх, шукати варіанти зближення, подолання виникаючих суперечностей. Марксисти розглядали взаємини між державою і громадянським суспільством як відносини між публічною владою та індивідуальною свободою.

124. Політичні доктрини екологізму: джерела, різновиди.

Політичні доктрини екологізму, на відміну від інших розглянутих нами доктрин, неоднозначні стосовно назви. Як синонімічні використовують терміни: "екологізм", "зелені" та "енвайроменталізм".

Термін "екологізм" походить від поняття "екологія", утвореного з двох грецьких слів: oikos – "середовище" та logos – "наука". Вперше термін використав у 1869 р. німецький природознавець Ернст Геккель (1834–1919) для означення напряму біології, який досліджував відносини між живими організмами та їхнім середовищем, тобто між органічним і неорганічним. Від початку XX ст. поняття "екологія" розглядали як напрям біології, а з 60-х років воно почало набувати політичного контексту.

Термін "зелені/ний" застосовують з 50-х років XX ст. для означення прихильників/симпатиків реалізації проектів, пов'язаних з природним середовищем, а з 70-х років його прийняли політичні партії та рухи (першою з них була Партія зелених у Німеччині).

Термін "енвайроменталізм" у науці відомий з 50-х років, а поширення він набув у 70-ті роки минулого століття. Його використовували для означення напряму соціологічної теорії, відповідно до якої відмінності між людськими культурами були детерміновані дією природних чинників: ґрунту, клімату, запасів продуктів харчування тощо.

Всі згадані терміни придатні до означення визначеного феномена. Надалі ми будемо застосовувати лише термін "екологізм", який, на нашу думку, більш коректний та універсальний, позаяк охоплює доктрини й спеціалізовані інститути.

Наступною особливістю доктрин екологізму є те, що вони сформувались як певна цілісність лише в 60-ті роки минулого століття, їхнє оформлення було зумовлене тривалими процесами активної індустріалізації та урбанізації людства, що детермінувало появу остраху: безупинне економічне зростання може призвести до формування потужної загрози природі та людству загалом. Усвідомлення цієї проблеми відбулось під впливом багатьох публікацій. Прийнято вважати, що першою працею, присвяченою питанням можливої екологічної кризи в світі, була "Мовчазна весна" (1962) Рейчел Карсон (1907–1964). У ній доведено негативні наслідки для природи та людей активного застосування пестицидів і мінеральних добрив у сільському господарстві. Публікація спричинила не лише потужні суспільні дискусії, а й дала імпульс до ініціювання сучасного екологічного руху. З-поміж інших ключових публікацій варто згадати "Популяційну бомбу" (1968) Пола Еріха (нар. 1932), присвячену питанням перенаселення, потенційному голоду, злидням і загибелі багатьох людей, що змусило його сформулювати заклик до законодавчого обмеження народжуваності в усіх країнах світу; доповідь Римського клубу "Межі росту" (1972) та працю "Енергія і рівність" (1974) Івана Ілліча (1926–2002), в якій проаналізовано загрозливі для людства наслідки спустошення натуральних джерел енергії.

Традиційно політичні доктрини є антропоцентричними, тобто зорієнтованими на людину. Екологісти стверджують, що такий підхід помилковий, оскільки він шкодить відносинам між людиною та природним середовищем. Вони декларували новий концепт політики, який передбачав трактування природи як мережі складних ціннісних зв'язків між існуючими живими видами. У цих відносинах людський вид не може посідати виняткове, центральне місце. Його розглядають як частину, іманентну складову природи загалом. Як стверджують екологи, людина повинна поводитися помірковано та скромно, відмовитись від думки, що досягнення науки і впровадження нових технологій допоможуть розв'язати всі актуальні проблеми людства за рахунок природи. Отже, екологізм як доктрина/ни є екоцентричним.

Доктринам екологізму також властивий холізм (грец. holos – "цілісність"). Уперше термін використав у суспільнознавчому дискурсі в 1926 р. Ян Смете (1870–1950) – державний діяч ПАР (двічі його обирали прем'єр-міністром Південно-Африканської Республіки).

Він зауважував, іцо природний світ можна зрозуміти лише як цілісність, а не співіснування окремих частин. Відповідно до холізму цілісний спосіб бачення мав ґрунтуватися на засадах організації системи (цілого), що функціонує. Смете надавав важливого значення інтеграції окремих елементів у цілісність і питанням відносин у межах системи. Враховуючи цей підхід, людину не можна вивчати тільки в контексті соціального середовища. Треба також помістити її в природне середовище. Людину не можна розглядати як домінуючий елемент, а лише як сумірний до інших частин природи.

Доктрини екологізму характеризуються також апокаліпсизмом, оскільки представники цього напряму постійно застерігають людство від можливості несподіваної, швидкої, глобальної екологічної катастрофи, за умови збереження засади антропоцентризму. Розривом/перешкодою заданості лінійного руху до загибелі є перехід до якісно нової системи взаємовідносин між людиною та природою, відмова людства від ідей постійного розвитку та зростаючого споживання за рахунок експлуатації природних ресурсів.

Представники екологічного руху на підставі пропозиції норвезького філософа та еколога Арне Несса (1912–2009) вирізняють "неглибокий" і "глибокий" екологізм. Прихильники "неглибокого" екологізму головну увагу приділяють охороні та захисту природного світу, збереженню та підтримці його в стані, придатному для людського життя. Цей напрям концентрує свою увагу на питаннях контролю за зростанням популяції, відновленням знищеного природного середовища, зменшенням рівня використання невідновлюваних природних ресурсів тощо. Представники "глибокого" екологізму трактують "неглибокий" як замасковану форму антропоцентризму. Згідно з Варвіком Фоксом глибока гкологія – це "погляд, відповідно до якого не можна здійснити жодного тривалого онтологічного поділу поля екзистенції, оскільки дійсність людська і позалюдська є неподільною, і якщо ми уявляємо між ними границі, то лише тому, що нам не вистачає екологічної свідомості"^*67.

Для "глибоких" екологів проблеми навколишнього середовища є симптомами екологічної кризи, яку ототожнюють з кризою особистою та культурною. Зміна ситуації на краще передбачає реалізацію двох ключових засад: самореалізації та біоцентричної рівності. Принцип самореалізації означає прагнення до духовного розвитку і "поглиблення" самого себе, а також самоідентифікацію особистості не лише з іншими людьми, а й з природним позалюдським світом. Засада біоцентричноїрівності передбачає, що за всіма складовими частинами біосфери визнається ідентичне право на існування і досягнення особливих, притаманних лише їм форм розвитку та самореалізації. Всі організми, які живуть в екосфері, є частинами взаємопов'язаної цілісності, отже, їх треба розглядати як рівноцінні. Глибока екологія апелює до зменшення впливу людини на інші форми життя та обмеження навіть базових матеріальних потреб людства, а також темпів приросту населення світу.

Людина потребує безпосереднього контакту з неспотвореною, "дикою" природою, а не з місцями, які людина вже "освоїла". До дій політичного спрямування варто віднести здійснення правової реформи з позиції пріоритетного захисту навколишнього середовища, ретельного дотримання законодавчих актів з охорони природи, особливої уваги щодо збереження ще не спотворених людиною просторів: Аитарктиди, тропічних лісів, пустелі тощо. Це повинні бути завдання для національної політичної влади та міжнародного співтовариства.

Концептуальний розвиток положень, які належать до екологізму, є творчим продуктом багатьох акторів: науковців, експертів, активістів екологічного руху, міжнародних інститутів та громадських ініціатив, партій зелених.

125. Політичні цінності, їх специфіка і структура.

Політичні цінності виконують роль орієнтирів у складному світі політики, визначають її сенс і зміст. Сутність поняття “політичні цінності” розкривається так: найвищі принципи, які забезпечують злагоду в суспільстві чи соціально-політичних групах по відношенню до головних цілей і проблем. Енциклопедія з політології трактує політичні цінності як “сукупність ідей, уявлень і відповідних соціопсихологічних утворень (настанов, орієнтацій, переживань, стереотипів), що визначають цілеспрямування, стратегію і тактику політичної діяльності”. Цінностям із політиці призначено сприяти процесу інтеграції соціальної групи як частини більш осяжної соціальної цілісності; мотивувати політичну участь і діяльність через утворення умов, за яких соціально-політичні цілі становляться безпосередніми стимулами суб’єктів політичного процесу; визначити ієрархію різноманітних цілей і завдань із політиці та впливати на вибір заходів і методів їх досягнення та реалізації. У змісті політичних цінностей – відбиваються політичні ідеали, бажання та інтереси соціальних суб’єктів, тому, як підкреслюється в методології М. Вебера, система цінностей слугує т. зв. “ідеальними конструктами”, за допомогою яких здійснюється пізнання світу політики. Політичні цінності сприяють формуванню стандартів оцінки (стандартизації) кожної політичної дії, вчинку та їх наслідків; вони здатні певним чином орієнтувати будь-яких учасників політичного процесу (партію, політичний рух, клас, політичну групу, особу) по відношенню до всіх інших суб’єктів політики. Комплекс політичних цінностей досить осяжний і різноманітний, тому існують в їх систематизації й типології. Насамперед, це визначається тим, що у сучасній політиці все більшого значення набувають загальнолюдські цінності й інтереси, реалізація яких у політичній цілісності відбувається вкрай суперечливо і непослідовно. Пояснюється це гетерогенністю (розрізненістю) кінцевих інтересів і цілей членів, багатьох політичних коаліцій, які формально виступають з позицій загальногуманних ідеалів; вузькокорисними домаганнями політичних партій; загостренням суперництва за владу між політичними лідерами і елітними групами; помилками в оцінці політичної кон’юнктури тощо. Найбільш типові критерії, що можна застосувати до типології політичних цінностей це – система уявлень і вірувань людей щодо бажаного і найкращого типу політичної системи, режиму влади; потреби і умови, що забезпечують посилення соціально-політичних зв’язків у групі, соціальній спільноті чи організації (політична інтеграція); здатність політичного інституту ефективно виконувати свої функції; відповідність політичних феноменів структурі соціальних потреб і жадань; наповнення каталогу політичних благ, які повинні забезпечувати чинні та майбутні політичні інститути; врешті, набір певних ідеалів (принципів, непорушних постулатів, традицій), які наповнюють ціннісним змістом сучасні ідеологічні системи. За сучасних умов політичні цінності відбиваються у змісті т.зв. політичних універсалій – найзагальніших політичних утворень і понять, які трактуються через сукупність рис і проявів у політичній культурі, діяльності та ідеології. До найбільш оформлених загальнолюдських політико-культурних універсалій відносяться: •  загальнолюдські політичні принципи та ідеали – Мир, Свобода, Правопорядок, Демократія, Суверенітет, Права Людини, Рівність (соціально-правова), Братерство тощо, які хоча б декларативно визнаються у масштабах світового співтовариства; •  міжнародна політична мова, в якій закріплено поняттєво і лексично все різноманіття політичних явищ, процесів, і зокрема – цінностей; •  міжнародна політична символіка, яка володіє найсуттєвішими емоційно-психологічними механізмами впливу на політичну свідомість: це і відомі символічні емблеми та знаки; і музичні твори чи теми, символізуючи певні політичні настрої; і навіть символіка кольорів (білий – символ допомоги, чистоти дій і думок; блакитний – знак захисту, мирочинства; зелений – життя планети, природи, людства, колір екології; рожевий - захист дитини і материнства); •  міжнародні політичні організації, діяльність і саме існування яких затверджує загальнолюдську політику культури та координує спрямованість глобальної політики; •  глобальна політична інтеграція – ціннісний процес, який ще діє як тенденція та безпосередньо визначається поглиблення глобальних проблем сучасності; •  всесвітня розповсюдженість держави як універсальної форми політичної організації народів, що історично утвердився в якості політико- інституційного “фундаменту” людської цивілізації; •  міжнародне право – нормативна система, визнана як політична ціннісна універсалія, завдяки механізмам регулювання відносин між державами, світовими організаціями і спільнотами, яка спирається на досягнення політичної культури і історичний досвід політичних стосунків. Крім того, політологія виокремлює також негативні політичні універсалії (анти-цінності), які отримали розповсюдження в політичному житті. Це – політичний нігілізм; політичний абсентеізм (пасивність, аполітизм); популізм у політиці;політична істерія і фанатизм (крайні вирази політичного ідеалізму);політичний екстремізм (вкрай радикальна позиція); політичний регіоналізм (противага глобальній політичній інтеграції); політичне (перш за все, нелегітимне) насильство. “Людина подоба” політики у значній мірі, залежить від світу цінностей – суб’єктивних уподобань людей, їх уявлень про бажані або небажані події, явища, політичні процеси тощо. Фундаментальне підгрунтя політичних цінностей полягає, як не дивно, поза межами політики і тяжіє до найгрунтовніших сфер буття: моралі, релігій та економіки. Але все рівно, системи цінностей екстраполюються звідти в політичну сферу, де вони набувають форми і практичної реалізації. Так, в ідеології політичні цінності та групові переконання є ідеальними конструктами, відмінними рисами й ознаками: •  в політичній культурі вони виявляються через моделі та стандарти поведінки, орієнтацій в політиці, що містять знання, емоції, оцінки та слугують критерієм відбору політичної інформації; •  в політичній системі – через ціннісні принципи побудови і функціонування інститутів, що реалізують ресурси і механізми влади (демократії, політичного плюралізму, соціальної справедливості, верховенства права тощо); •  в самій політиці як феномену, що постійно співвідносять з мораллю, наукою і мистецтвом; отже, їх ціннісні системи виступають мірилом відповідності політики до етичних, науково-методичних принципів чи досконалості й неперевершеності істинного мистецтва. Слід розуміти, якщо суб’єктивні регулятори політичної мотивації (серед яких політичні цінності – найголовніші) є відсутніми, то політика і галузь влади перетворюється на “поле гри” егоїстичних політичних інстинктів, що неминуче веде суспільство до краху, а політичну систему – до руйнування. Відомий російський історик В.С.Соловйов, підкреслюючи значення ціннісної мотивації в політиці, суттєво наголосив: “Є в народа інтерес, є в нього і сумління”* , - що означало неможливість встановити поза цими духовними кордонами якісь важливі речі для людини чи соціальної спільноти. Завдяки системі визнаних і діючих політичних цінностей здійснюється добір та ієрархізація політичних пріоритетів, визначається характер політичної аргументації, формується інструментарій та технології (антитехнології) політичної діяльності; утворюються і насичуються змістовними акцентами програми політичного життя. Саме з цих можливостей ціннісного впливу політолог А.І.Демідов виокремлює ціннісні домінанти політики, які фактично є тенденціями виявлення духовно-ідеальних сторін (характеристик) у політичному процесі. Серед них: Сакралізація політичної сфери: формування уявлень про політичну реальність через її трактування, як богоугодну чи, навпаки, боговідступну справу, як особливий засіб реалізації вказівок, які визначив Всевишній. Вплив цієї домінанти надзвичайно поляризує політику, замість плюралізму позицій виникає жорстка дихотомія “божественого” і “диявольською”, ідеологічні постулати підмінюються релігійними догматами, увесь політичний процес ірраціоналізується. Під впливом етнічного фактору, актуалізуються цінності патріотичної і національної спрямованості. Цінності національного пріоритету стають домінантними в політиці (та навіть організуються у націоналістичні ідеології) за певних умов – захист від зовнішньої агресії (акцентує патріотизм), національно-культурний ренесанс, захист національно-етнічної ідентичності, прагнення зрілих етносів (народностей, що вже усвідомлюють себе як націю) до утворення власної національної держави. Гуманітарна домінанта пов’язана з ідеєю захисту і реалізації прав людини. Вона суттєво впливає на механізм політичної влади, посилюючи особистісний вимір усіх соціополітичних реалій, засобів рішення соціальних проблем і досягнення політичних цілей. Дана ціннісна домінанта збагачує зміст традиційних політичних цінностей (напр., демократії, плюралізму, стабільності тощо). Зокрема, в безпеці особи увага концентрується на її людяному розумінні, а змістовне розуміння поширюється, завдяки врахуванню економічного, правового, психологічного, культурного й екологічного аспектів. Екологічна домінанта особливо насичує політику в ХХ ст.; вона впливає на цілі та програми політичних партій і рухів, стає компонентом прогресивної, "рефлексивної” державної політики, лягає у підгрунтя глобальних світових екологічних рухів. Але слід враховувати, що зворотна сторона цієї ціннісної домінанти – це загроза технологічного регресу та екологічної стагнації, тому “спекуляція” та популізм на цій ідеї – неприпустимі; вона потребує фахової і сумлінної політичної уваги. Політичні цінності характеризуються трьома ознаками: 1) реалізація їх можлива лише в ході спільних дій (зусиль) людей; 2)активний характер впливу на всі сторони і механізми державної влади; 3) мають безпосередній зв’язок із єдиним інтересом соціальної спільності. Згідно засобів впливу і глибини включення до політичного буття, їх поділяють на дві групи: цінності – цілі та цінності – засоби. Серед найбільш значних цінностей - цілей слід назвати: добробут; безпеку (правову, екологічну, техногенну, військову, інформаційну, економічну); порядок (державно-політичний, соціальний, правовий); прогрес (розвиток соціальний, технологічний, культурний); справедливість соціальна і моральна; рівність ( у можливостях, у правах, політична, соціальна); легітимність; легальність (законність); свобода. Доцільно відмітити, що цінності – цілі мають значні відмінності у змістовному навантаженні в різних ідейно – політичних системах. Так, наприклад, інтерпретація “свободи” чи “рівності” в “лівих” ідеологіях (комунізму, “демосоціалізму”) принципово не співпадає з розумінням їх у неоліберальній чи неоконсервативній традиції.

126. Ірраціональні основи теорії соціально-політичного утопізму.

Розгляд "соціалістично-утопічної думки", безперечно, треба розпочинати з видатної постаті Томаса Мора (1478-1532рр.) - автора "Утопії"* (1516 p.). Видатний мислитель-гуманіст, політичний діяч Англії епохи Тюдорів (англійський канцлер за правління Генріха VIII) Т.Мор був страчений за "опозицію абсолютизму". Головний твір цієї видатної і трагічної фігури в історії людства, позначив цілий напрям в історії соціалістичної думки, і в подальшому протиставлявся марксистами т.зв. "науковому соціалізму". В своїй "Утопії" Т.Мор позначив модель "справедливого суспільства", побудованого на загальнонародній власності, "зрівняльному розподілі за розумними потребами", планово-організованій і обов'язковій для всіх фізичній праці. У своїй книзі він цілковито заперечує приватну власність і гроші, і вбачає "єдиний шлях до громадського спасіння, тобто до рівності, у повному викоріненні приватної власності". Управління у такому громадянському суспільстві здійснюється обраними народом представниками. До представників ранніх ідей "утопічного соціалізму" належав італійський мислитель Томмазо Кампаислла (1568-1639рр.). Цей монах-домініканець за свої єретичні погляди три десятки років просидів у в'язниці, де й написав свій знаменитий твір "Місто Сонця" (1623 p.). Будучи майже позбавленим світла у своїй в'язниці, цей мислитель малює "ідеальну державу" (Місто Сонця), де панує загальнонародна власність на майно (окрім індивідуального житла), немає грошей (основи нерівності), споживання є суспільним (виходячи з потреб), діти виховуються у колективістському дусі. Соціально-економічні погляди Т.Кампанели: панування натурального господарства, суспільно корисна праця є обов'язковою для всіх свідомих громадян, і саме висока свідомість є основою економічного добробуту, вона не потребує ніяких додаткових стимулів до праці. Відносини між співгромадянами будуються на принципах дружби, взаєморозуміння, товариського співробітництва, взаємоповаги. Прикметною особливістю т.зв. "ранніх соціалістів-утопістів" Томаса Мора і Томмазо Кампанелли - було те, що вони не займалися практичним втіленням своїх "соціалістичних ідей". Щоправда, за океаном, у далекому Парагваї упродовж кількох десятиліть проіснувала "комуністична держава", яку заснували монахи - єзуїти, але і вона розпалася через відсутність економічних стимулів до праці. Подальший "утопічний соціалізм" (Сен-Сімон, Фур'є, Оуен) відзначався, окрім іншого, неодноразовими спробами втілити ідеї в практику, в життя. б) "Індустріальний соціалізм " А НРІ де СЕН СІМ ОН А (1760-1825рр.) В усі часи були люди, які мріяли про кращу долю для людства. Найперше до них слід віднести французького графа Клода Анрі Сен-Сімона де Рувруа, який незважаючи на своє дворянське походження, усе своє життя мріяв про покращення долі незаможних верств. Як політично неблагонадійний, - був ув'язнений. Після звільнення займається комерцією, подорожує, вивчає науки. "Останній з дворян і перший з соціалістів" Анрі де Сен-Сімон пише кілька визначних праць - "Катехизис промисловців" (1823 р.), "Про промислову систему", "Про стару і нову політичну систему", "Нове християнство" (1824 р.). В цих роботах він вводить нове поняття "Індустріалізм", аби підкреслити роль промисловості та виробників як основи соціального, економічного і технічного прогресу. В основі нового "соціального устрою" має бути принцип "від кожного - за здібностями, кожному - за працею". Цей суто "соціалістичний принцип" одразу позначає його соціалістичну настанову. Методологічні і теоретичні погляди Сен-Сімона досить оригінальні. "Індустріальний соціалізм" Сен-Сімона базується на історичному методі, тобто минуле людства потрібно вивчати для того, щоб вчасно розпізнавати тенденції сучасного розвитку. На думку Сен-Сімона, будь - яке суспільство являє собою цілісну і органічну систему, у якій поєднується політика, знання, техніка і економіка. У своєму історичному розвитку людство проходить кілька соціально-економічних формацій - первісну, рабовласницьку, феодальну, індустріальну. На кожному з названих етапів існує відповідний йому рівень розвитку політики, знань та господарювання. Цікаво, що "капіталізм" він розглядав як стадію проміжну між феодалізмом та індустріалізмом. З цих позицій він і критикує "капіталізм" як сповнений суперечностей. Головною вадою цього ладу він вважав відсутність в ньому організуючої, об'єднуючої основи. Буржуазне суспільство він критикує в основному за те, що "індустрія" в ньому не займає належного їй місця, що і спричиняється до усіх інших вад цього суспільства. Усе тогочасне суспільство Сен-Сімон поділяв на два провідні класи - "індустріалів" і "власників". До перших він відносить усіх, "хто не ухиляється від суспільно корисної праці" у будь - якій сфері: виробництво, обіг чи розподіл. Така праця є основою "суспільної індустрії". "Власники" утворюють т. зв. "непродуктивний клас", - елемент феодалізму. Це непродуктивна частка населення - "ледарі". Антагонізм між першими і другими є головним класовим антагонізмом у тогочасному суспільстві. За Сен-Сімоном, майбутнє суспільство базуватиметься на "індустрії" та розвиткові "асоціацій", які він трактує досить широко. На його думку, прогресивний рух людства відбувається від дрібних "асоціацій" до більш великих - від родини до общини, від общини до нації, від нації до міжнародних утворень. Кінцевий пункт усіх соціальних та індустріальних перетворень - "всесвітня асоціація всіх людей на земній кулі і в усіх їхніх відносинах". Заслуговують на увагу деякі погляди цього дивного "утопіста", який багато в чому випередив своїх наступників - "наукових соціалістів", зокрема з проблем розподілу у майбутньому суспільстві. Послідовно виходячи з "індустріальної системи" як основи усіх соціальних перетворень, Сен-Сімон вбачає у ній не лише нові можливості виробництва, яке згодом забезпечить усі потреби, але й основу для зміни усього соціального середовища. Сен-Сімон передбачав, що індустріалізація та асоціація самі змінять форму розподілу. При цьому він не заперечував власність підприємця - члена "асоціації" як основи функціонування індустріальної системи. На його думку, капітал має таке саме право на винагороду, як і праця. Сен-Сімон, хай і в суперечливій формі, являв собою чи не єдиний випадок в історії соціалістичної думки, коли "розподільча концепція" не базувалася на огульній "зрівнялівці". Так, на його думку, загальний сукупний доход в суспільстві має розподілятися відповідно до праці і вкладеного капіталу. Він чітко усвідомлює різницю між суто "власником" (як ледарем) і "підприємцем", який є керівником промислового підприємства. Доходи останнього - плата і природна винагорода за його висококваліфіковану працю. Проблему "соціальної справедливості" у майбутньому суспільстві Сен-Сімон розуміє не як "зрівнялівку", а як розподіл благ відповідно із внеском у суспільне (громадське) виробництво. Однак частка сукупних надходжень має використовуватися на суспільні потреби. Перевихований капіталіст-власник-підприємець з часом повинен усвідомити, якої шкоди він завдає суспільству своїм суто приватним господарюванням і сам, використовуючи свій капітал, перейде до "асоціацій", де власність і розподіл наберуть справедливих форм і потраплять під контроль членів асоціації. Коли ж "асоціація" набере планетарного масштабу, розподіл взагалі відбуватиметься за потребами. З часом "асоціація" ліквідує і конкуренцію. Індустрія керуватиметься з єдиного центру, за єдиним планом, що його розроблятимуть вчені. Виконавчу владу буде доручено уповноваженим "індустріалам" - "палаті депутатів", які будуть опрацьовувати закони, спрямовані на зростання добробуту країни. Політика не зникне, але цілковито змінить свою сутність. Вона стане наукою про виробництво і всебічний розвиток людини, тобто досягнення суспільством і кожним його членом найкращого розвитку. Керуватимуть "асоціацією" найбільш обдаровані вчені та підприємці. Перші розроблятимуть наукові настанови, а інші втілюватимуть їх у життя на благо і в ім'я добробуту всього населення. Чисельні ідеї цієї видатної людини були з часом використані в наступних теоріях "індустріального суспільства" та інших "технократичних теоріях". в) "Кооперативний (асоціативний) соціалізм" Ш. ФУР'Є (1772-1837 pp.) З ім'ям всебічно обдарованої і талановитої людини Шарля Фур'є пов'язують один з напрямків соціалістичної думки, який ми сьогодні могли б позначити як "кооперативний" ("фаланстер" Фур'є - якась подібність виробничого кооперативу). На той час його "соціалізм" назвали "асоціативним" (від слова "асоціація"). Головні твори Ш.Фур'є - "Трактат про домашню землеробську асоціацію" (1828 p.), "Новий промисловий і суспільний світ" (1828 p.), двотомна збірка статей, об'єднана загальною назвою "Фальшива промисловість, - роздроблена, відразлива, брехлива і промисловість природна - суспільна, злагоджена, приваблива" (1835 p.). Фур'є розробив досить складну соціально-економічну систему на основі не дуже послідовної методології, яка поєднала геніальні прозріння з не менш дивними і незрозумілими, часто містичними поглядами. В історію соціально-економічної думки Фур'є увійшов як послідовний критик капіталізму і прибічник нового суспільства, побудованого на засадах рівності, справедливості і соціальної гармонії. Багатьма його ідеями скористалися у подальшому засновники "наукового комунізму". Можна констатувати, що багато в чому він навіть їх перевершив. Так, капіталізм, з його пануванням приватної власності, безперечно, породжує анархію і соціальну нерівність, конкуренцію і злидні, а тому потребує обов'язкового реформування. Тому капіталістична приватна власність, на думку Фур'є, має бути замінена на суспільну, але він вкрай негативно ставився до революцій, оскільки "вони лише збагачують інтриганів". Уся методологія Ш.Фур'є пройнята чітко вираженим "історизмом", тобто розглядом усіх соціально-економічних процесів в їхньому історичному розвиткові. Фур'є зробив цікаву спробу представити історичну еволюцію і закономірності розвитку людської цивілізації. В основу історичної періодизації ним покладений рівень економічного розвитку, зокрема розвиток промисловості, який і відрізняє окремі епохи. З цієї точки зору, він вирізняє періоди, які передували індустрії, потім періоди, коли домінувала "фальшива промисловість" - "роздроблена, відразлива і брехлива", і, нарешті, періоди з пануванням "природної промисловості" - "суспільної, злагодженої і привабливої". Названі періоди, в свою чергу поділяються: перший - на етапи "первісний" (який він називає Едемом), та етап - "дикості" (характеризується інертністю і бездіяльністю). Другий період, в свою чергу, поділяється на "патріархат" (дрібна індустрія), "варварство" (середня індустрія), і "цивілізацію" (велика індустрія). Зрештою, третій період він розглядав під кутом зору розвитку і руху "асоціацій": на першому етапі - "гарантизм" (напівасоціація), на другому - "соціантизм" (проста асоціація), на третьому - "гармонізм" (складна асоціація). Оригінальним у вченні Фур'є є також виділення "змішаних періодів" (він називає їх "гібридами"), де панують риси, запозичені з минулих чи інших періодів. Фур'є робить висновок, що комбінуючи різні риси, можна свідомо формувати бажане суспільство. Методологічною основою усієї "соціальної концепції" Фур 'є є вчення про "природу людини" (за Фур'є, "теорія пристрастей"). На його думку, в капіталістичному суспільстві пристрасті діють хаотично і вносять у людські стосунки безладдя і непорозуміння. Ці пристрасті треба "гармонізувати". В майбутньому "гармонійному суспільстві" наступить "природний порядок". Фур'є вважав, що сама "природа людини" потребує налагодженого організованого виробництва. Тільки у "гармонійному суспільстві" пристрасті стануть силою, яка регулює всю громадську діяльність і тільки тоді, на його думку, праця стане привабливою. Концепція "привабливої праці" посідає важливе місце у всій конструкції Ш.Фур'є. На всіх попередніх етапах людського розвитку ("первісний лад", "дикість", "патріархат", "варварство" і навіть "цивілізація") праця, за Фур'є - відразлива. В умовах рабовласництва, феодалізму і капіталізму, як пізніше скажуть марксисти, праця все ще носить примусовий характер, людина працює під примусом злиднів, голоду й бідності. Лише "асоційоване виробництво", з високим рівнем поділу праці, дасть змогу кожному знайти своє місце. Лише тоді праця втрачає примусовий характер, а людина отримує достойний рівень добробуту. На основі своєї методології, Фур'є доводить, що мають бути створені суспільні відносини, які відповідають "людській природі" (людина за своєю природою завжди готова до цього, треба лише відповідно організувати "гармонійне суспільство"). Шляхи до такої організації - розвиток "асоціацій" в широкому розумінні слова. Головним здобутком свого творчого доробку сам Фур'є вважав відкриття нової форми організації суспільства - асоціації. Як було показано вище, проблема "асоціації", за Фур'є, є наріжним каменем розвитку людської цивілізації взагалі (напівасоціація, проста асоціація, складна асоціація). Первинною господарчою одиницею національної асоціації він вважав "фалангу" (частіше "фаланстер"). Як було зазначено, це щось на зразок виробничого кооперативу чи акціонерної форми господарювання, де на основі колективної власності та спільної праці відбувається виробництво і розподіл. Однак Ш.Фур'є - один з небагатьох "соціалістів-утопістів", який на відміну від інших, проблему "розподілу" ставить у залежність від внеску кожного у виробництво. В його "фалангах" зберігається також і приватна власність. Вона визначає пропорції розподілу продукту, хоча і не впливає на суспільне, за своїм характером, виробництво. Хазяїном виробництва є весь колектив фаланги: він управляє виробництвом, планує спільну Діяльність, розподіляє вироблений продукт. Розподіл, як сказано, здійснюється відповідно до внеску кожного: працівник отримує свою частку прибутків на зразок того, як це робиться в сучасних акціонерних товариствах. Капіталіст отримує свій зиск на "капітал", підприємець - на свій "підприємницький талант", працівники - за свою "працю". Фур'є переконаний, що "приваблива праця" буде настільки плідною та продуктивною, що кожен член "асоціації" отримає доходи більші від потреб його поточного споживання, а тому кожен матиме заощадження, які він інвестуватиме, а це дасть додатковий прибуток. Отже, в його "фаланзі" власність матимуть практично всі. Таким чином, сукупний розмір доходів у "Світі гармонії" визначатиметься не тільки часткою майна у спільній власності, а головне - кількістю і якістю витраченої праці, здібностями, талантом і старанністю. Тобто, за Фур'є, розподіл у майбутньому суспільстві відбуватиметься за капіталом, працею і талантом. Фур'є, на відміну від інших "соціалістів", підійшов до жагучої проблеми "розподілу" цілком конкретно і предметно. Виходячи з "виробничих факторів" він визначає навіть пропорції "розподілу" згідно до часток "праці", "капіталу" і "таланту" - відповідно 5:4:3. Тобто він намагався розв'язати навіть таку складну дискусійну проблему як соціальна значущість кожного з названих "факторів виробництва". Надзвичайно цікаво, що у Фур'є практично відсутня категорія "заробітної плати" в нашому сучасному розумінні (через відсутність у "фаланзі" найманих працівників). Члени "гармонійного суспільства" отримують доходи, які визначаються і працею, і капіталом, і талантом (знаннями, здібностями, майстерністю). Окрім того, певна частка сукупного доходу спрямовується на громадські (суспільні) потреби, вирівнюючи певну соціальну несправедливість і гарантуючи необхідний мінімум споживання. Аналізуючи принципи "справедливого розподілу" Ш.Фур'є, ми одразу помічаємо розуміння ним проблеми "рівності" і "соціальної справедливості", за яким він випередив не тільки свій час, але й майбутніх дослідників. "Соціальну рівність" Фур'є розумів як рівність стосовно засобів виробництва. "Справедливий розподіл" зробить працю привабливою для всіх. Продуктивність такої праці буде набагато вищою, аніж тоді, коли праця була "відразливою". В "асоціаціях-фалангах" бідність буде повністю знищено. Як зазначалося, господарську систему нового "Світу Гармонії" складатимуть окремі, економічно відокремлені одиниці - "фаланги", а для громадських масштабних робіт будуть створюватись міжфалангові "промислові армії". "Фаланга" займає площу не більше однієї квадратної милі і до неї входить приблизно 1500-2000 осіб. Фаланги в основному займаються агровиробництвом на індустріальній основі. Різні види промисловості і ремесла - лише підсобні для сільського господарства. Економічна основа нового устрою - суспільна (загальнонародна) власність на засоби виробництва, але власність усуспільнюється не державою, а саме "фалангами", які і стають реальними власниками виробленого продукту. Оскільки у фалангах зберігається приватна власність, стосунки між фалангами носять товарно-грошовий характер. Фур'є, чи не єдиний з "соціалістів", який не заперечував існування і необхідності грошей. Отже, цей дивний "соціаліст" проголосив програму перебудови суспільства не на засадах експропріації власності, а шляхом її кооперування як форми усуспільнення. Він пропагував не боротьбу класів, а "асоціацію представників праці й капіталу", виробника і споживача, кредитора і боржника. Сьогодні, кидаючи, як то кажуть, ретроспективний погляд на творчий доробок цього дивного "соціаліста-утопіста", можна констатувати, що він набагато випередив не тільки своїх сучасників, але й майбутніх представників т.зв. "наукового соціалізму і комунізму". г) "Кооперативно-профспілковий соціалізм (комунізм) " Р. ОУЕНЛ (1771-1858рр.). Роберта Оуена, так само як і Ш.Фур'є, відносять до т. зв. асоціаністів, тобто прибічників "асоціації" (кооперації), яка дасть змогу реформувати і розв'язати соціально-економічні проблеми капіталізму. Наріжним каменем усієї своєї доктрини Р.Оуен вважав виховання через "асоціацію", яка створюється на основі економічного кооперування праці, рівної участі у виробництві і розподілі, профспілкового єднання трудящих. Однак "асоціанізм" Фур'є та Оуена суттєво різнилися. "Асоціації" Фур'є ("фаланги") побудовані на корпоративних засадах, на зразок акціонерного товариства, де зберігається приватна власність, прибутки на капітал, гроші і товарно-грошові відносини. "Асоціації" (кооперативи) Р.Оуена ґрунтуються виключно на суспільній формі власності, приватну власність він заперечує, гроші і товарно-грошові відносини відкидає, оскільки вони "спотворюють обмін і розподіл" (останній має відбуватися лише "за працею" і через "суспільні фонди споживання"). Виходячи з цього, Р.Оуена можна характеризувати як більш послідовного і радикального соціаліста (комуніста). Концепції А.Сен-Сімона і Ш.Фур'є не були послідовно соціалістичними в тому сенсі, що вони допускали існування приватної власності, наявність капіталістів, які отримували свої статки від капіталу. Система Оуена носить не тільки послідовно соціалістичний характер, але й містить зародки другої, вищої фази - комунізму, коли повністю ліквідується приватна власність, усуваються усі класові відмінності, праця стає обов'язковою для всіх, без винятку, і, на основі зростання продуктивних сил, здійснюється розподіл за потребами. Отже, "утопія Оуена" носить вже "комуністичний характер". Головні праці Оуена - "Новий погляд на суспільство, або досвід про принципи формування людського характеру" (1813 p.), "Доповідь графству Ленарк про план полегшення суспільних вад" (1821 p.), "Зауваження про вплив промислової системи" (1815 p.), "Виклад раціональної системи суспільства" (1830 p.), "Книга про "Новий Світ" (1842 p.). Р.Оуен уславив своє ім'я як теоретик і практик. В основі теоретичної системи Оуена лежала методологія, згідно із якою усі соціально-економічні і суспільні перетворення залежать від соціального середовища. Під останнім він розуміє суспільно-економічні відносини, які формують поведінку людини, впливають на її всебічний розвиток та ефективність її праці. До основних складових соціального середовища він відносить "інституціональні" та суто "економічні" компоненти. Оуен впевнений, що з допомогою прогресивного законодавства, інститутів права, моралі, виховання, освіти, можна створити нове суспільство і розв'язати усі нагальні соціально-економічні проблеми. Для перебудови економічного середовища, на його думку, найперше треба знищити приватну власність і прибуток, гроші замінити "трудовими бонами" (як справжній еквівалент цінності). Тоді й товари обмінюватимуться еквівалентно. Виходячи з аналізу суперечностей капіталізму, Оуен теоретично обґрунтовує соціально-економічну систему майбутнього суспільства.* Водночас Р.Оуен позначився і як видатний практик своїх теорій. Керуючись ідеєю створення "соціального середовища" Оуен купує фабричне селище Ленарк з 4 прядильними фабриками і створює зразкову колонію. У Ленарку було практично запроваджено майже усі інститути "соціалістичного суспільства" - житло для працівників, їдальні, дитячі садки, фабрично-заводські крамниці. Він на практиці поліпшив організацію праці та її продуктивність, підвищив трудову дисципліну (хоча знищив штрафну систему). В межах фабричного селища він створив висококультурне середовище, поліпшив умови праці, життя й побуту робітників (зменшив тривалість робочого дня для дорослих з 17 до 10 годин, заборонив працю дітей до 10 років і зробив обов'язковим навчання у школі). Успіхи, яких він домігся у графстві Ленарк, Оуен мріяв поширити на все суспільство. Однак його подальша громадсько-реформаторська діяльність зазнала спротиву і в 1824 р. Оуен кидає Англію і їде до США, щоб там реалізувати свій "кооперативний" план. В 1825 р. він купує 30 тис. акрів землі з будівлями на них і засновує товариство під назвою" "Нью Гармонія". Товариство проіснувало лише 3 роки і розпалося через чвари і невдоволення окремих членів громади. Після повернення до Англії Р.Оуен знову займається громадською діяльністю, але віднині в її основу покладає профспілковий рух. У "тред-юніонах" (профспілках) він вбачає форму об'єднання робітників і організацій "кооперативних громад". З метою докорінної реорганізації суспільства він розробляє плани створення "Великої національної об'єднаної спілки виробництв" і "Банку справедливого обміну". В 1832 р. в Лондоні він створює "Національний банк справедливого обміну праці", а через рік у Бірмінгемі — його філію. Обидві установи працювали лише за участі самого Оуена, але зазнали краху щойно він відійшов від справ. "Нова гармонія" була заснована на принципах "зрівняльного комунізму" і саме тому розпалася, поглинувши майже весь статок Оуена. Р.Оуена не можна вважати "революціонером" у повному розумінні слова: він був противником приватної власності, але ніколи не виступав за її експропріацію. Він виступав за "соціалізацію" і "соціалістичне реформування", але на засадах просвітництва та різного роду рухів (кооперативного, профспілкового). Завершуючи короткий огляд уявлень найвидатніших представників соціалістичної думки (домарксовий період), слід зазначити, що усі вони, мріючи про кращу долю для людства, будували свої, здебільшого соціальні конструкції майбутніх суспільств, керуючись принципами "соціальної справедливості" і "рівності" (кожний в міру свого розуміння цих віковічних категорій). "Соціалісти-утопісти", на відміну від своїх попередників, які розуміли "справедливість" як рівність у споживанні та користуванні благами, вже значно просунулися вперед у трактовці цієї основоположної категорії. Майже усі "соціалісти-утопісти" не визнавали ані "рівності потреб", ані "рівності здібностей". Усі свої надії на краще життя вони покладали на новий, значно вищий рівень організації суспільного життя, виробництва і продуктивності праці. І саме цього, економічного обґрунтування майбутнього соціального устрою ми не знаходимо ані в "Утопії" Томаса Мора, ані у "Місті Сонця" Томмазо Кампанелли, ані в "асоціаціях індустріалів" Сен-Сімона, "фалангах" Шарля Фур'є, чи в "гармонійних товариствах" Роберта Оуена. Це й дало підстави марксистам твердити про "утопічний" (нездійснений) характер соціальних конструкцій своїх попередників.