136. Еволюція неомарксизму у хх ст.

У Кембриджі (Англія) на поч. 20 в. діяв елітарний таємний клуб «Апостоли» (Г.Сіджвік, Б. Рассел, Дж.І.Мур, Литтон стреч, І.М.Форстер, Дж.М.Кейнс та ін.), на засіданнях якого розглядалися твори Маркса. У нач. 90-х рр. марксистом став найбільший іспанський письменник М.де Унамуно. Німецький історик і соціолог М. Вебер вніс величезний внесок у прояснення специфіки Марксова методу і публікував у своєму «Архіві» статті про марксизм і самих марксистів. Іншими словами, інтелектуальна Європа періоду fin de siècle була охоплена неомарксистського пошестю.

В ході міжнародної дискусії перед 1-ою світовою війною найбільш видатним представникам неомарксизма вдалося уточнити епістемологічних специфіку Марксова історичного матеріалізму, реконструювати його методологію в термінах трансценденталістской (неокантианской і почасти феноменологічної) теорії і логіки пізнання. Рецепція теоретичної спадщини Маркса Максом Вебером стала відправним пунктом інтелектуальної діяльності післявоєнного покоління неомарксистов, і насамперед Георга (Дьєрдя) Лукача, учня Вебера, члена вузького кола його друзів і однодумців.

Нова фаза неомарксизма - т.зв. західний марксизм - починається з 1923, коли з невеликим інтервалом виходять у світ дві згодом легендарні книга: «Історія та класова свідомість» Лукача та «Марксизм і філософія» К.Корша (рос. пер. 1924), які висунули вимогу застосувати марксизм до самого марксизму (історичний матеріалізм - до історичного матеріалізму, марксистську діалектику - до марксистської діалектики). Таке трактування марксизму втрималася у неомарксистских теоретиків протягом всього 20 в. (Її відстоював в 1-й пол. 80-х рр. У своїх лекціях «На шляхах історичного матеріалізму» англійський історіограф «західного марксизму» Перрі Андерсон). Т.ч., в руслі марксистської традиції стало складатися напрямок, відстоювати метамарксістскую концепцію марксизму, відповідно до якої марксизм як теорія виступав, на зразок природної мови, в ролі власної метатеоріі. Метамарксізм радикально історізіровал філософію, повністю скасував її традиційне членування на онтологію, логіку, теорію пізнання і етику, поставивши на чільне місце діалектику як філософію історії і теорію свідомості (Лукач: «Діалектика і є теорія історії»).

Внутрішньою логікою своєї концепції Лукач був примушений до принципового розмежування з ортодоксальним марксизмом епохи II Інтернаціоналу, в т.ч. в його Енгельсове редакції:

«Непорозуміння, що виникають з викладу діалектики Енгельсом, по суті викликані тим, що Енгельс - слідуючи помилковим наприклад Гегеля - поширює діалектичний метод на пізнання природи. Після публікації «Історії та класової свідомості» (ключовий її розділ «Уречевлення і пролетарська свідомість» був опублікований в 1923 російською мовою в «Віснику Соціалістичної Академії») у Лукача з'явилися учні (Б. Фогараші, Радвані, Рева) і послідовники на Заході і в Радянській Росії - не тільки серед лівої партійної інтелігенції, а й в академічних колах. Однією з перших спільних акцій неомарксистов Лукачевский призову стала «Літня академія» в Тюрінгії на поч. 20-х рр. У ній, поряд з Лукачем, брали участь Корш, Вейль, Р.Зорге (згодом знаменитий радянський розвідник), К.Віттфогель, Фогараші, Ф.Поллок та інші (з числа Тюрінгського «академіків» вийшли згодом провідні співробітники Інституту соціальних досліджень у Франкфурті на-Майні).

В умовах формування в сер. 20-х рр. в Радянській Росії нового марксистського канону - ленінізму метамарксістская інтелектуальна ініціатива Лукача та його однодумців була сприйнята як щось чужорідне і підмет ідеологічної репресії. Голова Виконкому Комінтерну Г.Зинов'єв на 5-му конгресі Комінтерну оголосив погляди Лукача і Корша «антимарксистськими», затаврувавши їх як «теоретичний ревізіонізм». Справжнім марксизмом 20 в. був оголошений ленінізм, яким його представив Сталін і його політичний соратник в 20-і рр. М. Бухарін. Все це зробило ще більш різкою лінію вододілу між вульгарним ленінізмом і неомарксизмом, яку все частіше стали інтерпретувати як межу між «східним» і «західним» марксизмом.

Черговим етапом еволюції неомарксизма стало формування Франкфуртської школи, що склалася навколо Франкфуртського інституту соціальних досліджень (організований в 1923 Карлом Грюнбергом, за фінансової підтримки багатого хліботорговця Вайля) та журналу «Zeitschrift für Sozialforschung». M.Хоркхаймер, який очолив в 1930 інститут, задав дослідницьку парадигму цієї версії неомарксизма. У своєму знаменитому трактаті «Традиційна і критична теорія» (1937) і в «Додатку» до нього, написаному у зв'язку з появою дискусійного відгуку Г.Маркузе, Хоркхаймер акцентував «відмінність двох способів пізнання» - декартовского, обгрунтованого в його "Роздумах про метод », і Марксової« критики політичної економії », тобто «Критична теорія» розумілася Хоркхаймером як марксизм у дусі самого Маркса. Франкфуртська школа в особі Хоркхаймера виступила проти економічного редукціонізму марксистських теоретиків, прихильних першого або другого марксистському канону: завдання дослідника полягає не в зведенні надбудовних явищ до економічній структурі суспільства, а в виведенні їх з цієї всеохоплюючої і всеопределяющім (при пануванні товарно-мінових відносин) структури (Хоркхаймер посилається на роботу X.Гроссманна «Громадські основи механістичної філософії та мануфактура», 1935). Цей франкфуртський концепт був підхоплений в 60-і рр. А.Зон-Ретеля, який у своїй книзі «Розумовий і фізичний труд» заявив, що «аналіз товарної форми містить у собі ключ не тільки до критики політичної економії, але і до історичної критиці абстрактного понятійного мислення» (Sohn-Rethel A. Intellectual and Manual Labor. L., 1978, p. 33). Він досить витончено аргументував тезу про те, що категоріальна структура класичного галілеївсько-ньютоновского природознавства не тільки була преформованими товарно-міновими відносинами, але і діяла в рамках товарного обміну між агентами ринку, не будучи ними усвідомленою. Серед інших новацій Франкфуртської школи, що наклали відбиток на її діяльність в 1930-60-х рр., Слід зазначити зближення Марксової антропології та концепції ідеології з психоаналізом і масовою психологією З.Фрейда. Найбільш значні роботи в цій галузі були створені Е. Фромма, Г. Маркузе, Т. Адорно («Авторитарна особистість») і примкнули до франкфуртцев вже в США В.Райха. Представники Франкфуртської школи створили чудові роботи з історії філософії (Маркузе, Хоркхаймер, Ю.Хабермас, А. Шмідт), соціальної психології, етики (Адорно, Хабермас), теорії комунікації (Хабермас), філософії мови (В.Беньямін), теорії нової музики і музики для кіно (Адорно, Г.Ейслер). Але справжньою областю їх філософських досліджень стали філософія мистецтва, естетика і культурологія.

У 20-30-ті рр. неомарксизм дав перші сходи в романських країнах. В Італії в якості одного з провідних теоретиків західного марксизму висунувся лідер Італійської компартії А. Грамші, який виносив свої головні ідеї у фашистських тюрмах, де він перебував з 1926 по 1937. Головними його джерелами були Ленін, Кроне і італійський історик літератури і критик Франческо де Санктіс . Рукописи Грамші, в яких він викладав в зашифрованою формі, використовуючи термінологічні евфемізми («філософія практики» замість «марксизму» і т.д.), свої роздуми про політику, філософії, культурі, історії, про Макіавеллі, Маркса, Леніна і Кроче, сформульовані в негласній, але жорсткої конфронтації з «вульгарним ленінізмом» Сталіна і Комінтерну, вперше були опубліковані в 1947-49 («Тюремні зошити») і справили величезний вплив на ліву інтелігенцію Заходу, на сучасну політологію та соціологію культури. Після 2-ї світової війни нову неомарксистського школу в Італії створив Г.Делла Вольпе; його учнями були комуністи Колетт, Меркеер, Пьетранера, Россі, Черроне, а також Н.Боббіо, що не входив в ІКП. Ця лінія неомарксистской традиції обірвалася в 2-й пол. 70-х рр., Коли через кілька років після смерті вчителя його кращі послідовники відступилися від неї.

У Франції до кін. 1920-х рр. неомарксизм був долею одинаків (Ж.Сорель), навіть у французькій компартії кваліфіковані марксистські теоретики з'явилися лише в 1928 (А.Лефевр, низу, Ж.Політцер, Фрідман та ін.). Інша філософська течія, яка влилося у французький неомарксизм 1950-70-х рр., Своїми витоками сходило до філософської діяльності А. Койре і його учня А.Кожева, знамениті лекції якого про «Феноменології духу» Гегеля в 30-х рр. слухали Ж.П.Сартр, М.Мерло-Понті, Р. Арон та ін. У центрі розумових зусиль французьких неомарксистов покоління Сартра перебувала розробка філософської антропології на базі синтезу західного марксизму і (атеїстичного) екзистенціалізму. Завдяки перекладацькій роботі Лефевра і Гутермана з 1933 все більшу популярність у Франції отримували «Економічно-філософські рукописи 1844 року» Маркса, які визначили перспективу першого марксистски інспірованого праці Сартра «Матеріалізм і революція» (1947). У «Критиці діалектичного розуму» Сартр оголосив марксизм «єдино можливою антропологією, яка повинна бути одночасно історичної та структурної», але при цьому поставив у провину «ледачим марксистам», що вони «повністю втратили сенс того, що є людина»; істинне призначення екзистенціалізму, згідно Сартром, - «повернути людину в марксизм» (Sartre J.-P. Critique de la raison dialectique. P., 1960, p. 59).

Завдяки діяльності лівих інтелектуалів, групувалися навколо Сартра і журналу «Les Temps Modernes» і сповідували неомарксистські погляди, стала складатися та унікальна духовна констеляція, на яку вказав П.Андерсон: «Франція протягом трьох десятиліть після Звільнення користувалася космополітичним верховенством у всій марксистській всесвіту, в деякому роді нагадував її домінуюче положення в епоху Просвітництва »(Андерсон П. Роздуми про західний марксизмі. На шляхах історичного матеріалізму. М., 1991, с. 177). У 50-60-і рр. щедру данину визнання віддали Марксу і неомарксизму такі відомі французькі інтелектуали, як Р. Барт, К.Леви-Строс, М. Фуко, Ж. Лакан, Люсьєн Гольдман (що став свого роду герольдом раннього Лукача у Франції).

Однак зміною парадигм неомарксистское мислення було зобов'язане В першу чергу Л.Альтюссеру і його школі (М.Годелье, Е.Балібар, Ж.Рансьер та ін.). В опублікованих у 1965 і разом змінили інтелектуальний клімат у Франції книгах «За Маркса» і «Читати« Капітал »» Альтюссер і його соратники включилися в розпочату Леві-Стросом (насамперед його книгою «Первісне мислення дикунів», 1962) критичну кампанію проти сартровского гуманізму і историцизма. У книзі «За Маркса» Альтюссер стверджує, що з 1845 Маркс «радикально пориває» з проблематикою людини і людської сутності, залишає позаду не тільки претензії гуманізму Фейєрбаха, але і претензії гуманізму як такого, в якому бачить не більше ніж ідеологію: «Теоретичний антигуманізм є вихідний пункт марксистської філософії »(AlthusserL. Pour Marx. P., 1965, p. 238). Розмежування з гуманізмом, з неомарксистской антропологією нерозривно пов'язане у Альтюссера з поваленням неомарксистського историцизма Лукача та Грамші.

Визнаючи велике значення категорії тотальності в теоретичній спадщині Маркса, Альтюссер через Гегеля зводив її до «Духу законів» Монтеск'є, якому він приписував відкриття громадської цілісності. Однак специфічний кут зору Альтюссера на категорію цілісності задається не Монтеск'є, Гегелем і Марксом, а Спінозою, філософію якого він вважав «безпрецедентною теоретичної революцією в історії філософії, можливо філософської революцією всіх часів» (Lire le Capital, p. 3). До Спіноза сходять багато теоретичні уявлення Альтюссера: розрізнення між «об'єктами знання» і «реальними об'єктами», концепція «структурної причинності», яка є перекладанням на мову структуралізму вчення Спінози про Бога як причину самого себе. Слідуючи Ф. де Соссюру І Леві-Строс, Альтюссер розглядає економічний базис як якийсь аналог мови, що розуміється в сенсі соссюровского протиставлення «мова - мова», тобто як неспостережуваних, несвідому, організовану за принципом дуальних опозицій структуру, реконструюються тільки засобами теорії.

Ідеологія аналізується Альтюссера по психоаналітичної методикою Фрейда і Лакана і розглядається як симптом, як підлягає дешифрування маніфестація несвідомого. Згідно Альтюссера, всі людські суспільства виділяють ідеологію як елемент і атмосфери, життєво необхідних для Їх історичного дихання і життя. Будучи «сверхдетермінірованной» несвідомим, ідеологія, згідно Альтюссера, не має історії, як не має її фрейдівське несвідоме, - вона незмінна за своєю структурою і функціонуванню в суспільстві і виступає не стільки як форма свідомості, скільки як система не проходять через нього каузальних впливів, так що і в безкласове суспільство збережуться ідеологія як «несвідома сфера проживав досвіду», «її система помилок і обману», необхідних для забезпечення життєво важливого єдності соціальної структури, невидимою і непроникною для індивідів.

2-га пол. 70-х рр. стала фінальним етапом західного марксизму як історичної формації неомарксизма. Пішли з життя Адорно, Е.Блох, Делла Вольпе, Гольдман, Лукач, Маркузе, Хоркхаймер, дещо пізніше - Альтюссер; різко впала продуктивність учнів Делла Вольпе та Банфі. На рубежі 70- 80-х рр. західний марксизм фактично припинив своє існування як самостійна ідейна течія в романських країнах - Франції, Італії, Іспанії. Встояли лише окремі його представники, про що свідчила книга італійського неомарксиста У.Черроні «Криза марксизму. Теорія перед обличчям «масового суспільства» »(1978), де він полемізував як з есе П.Андерсона« Західний марксизм »(1974), так і з твердженнями Альтюссера про« розкріпачує кризі марксизму ». Черроне не забув позначити «сфери напружено пульсуючою і передової думки», спорідненої західному марксизму, в Радянському Союзі та Угорщини: сформувалася навколо пізнього Лукача «будапештську школу» і персонально А.Хеллер, Е.Ільенкова і його однодумців, «логіків тбіліської школи, що представляють собою зірки першої величини на міжнародному небосхилі »(очевидно, малися на увазі К.Бакрадзе і М. Мамардашвілі). В Югославії рух за оновлення марксизму пов'язано з діяльністю журналу «Praxis» (Zagreb), у Чехословаччині з книгою К.Косіка «Діалектика конкретного» (Прага, 1967) та ідеологів «соціалізму з людським обличчям», у Польщі - з роботами Л.Колаковского .

Тим часом у Німеччині продовжували свою теоретичну діяльність представники другого (Ю.Хабермас) і третього (А Шмідт, К.Оффе) поколінь Франкфуртської школи; продовжував видавати і перевидавати свої книга Е. Фромм. Серйозним внеском у неомарксистського теорію стала робота Хабермаса «Про реконструкцію історичного матеріалізму» (Zur Rekonstruktion des Historischen Materialismus, 1976). «Ренесанс» неомарксизма спостерігався в англосаксонських країнах, насамперед у Великобританії та США, з поч. 70-х рр .; провісником його стала спрямована проти Альтюссера острополеміческая робота англійського марксиста Е.Томпсона «Злидні теорії». П.Андерсон в лекціях «На шляхах історичного матеріалізму» розкрив значення для марксизму дослідної роботи «блискучої плеяди» англійських вчених, «перетворили багато загальноприйняті інтерпретації англійського та європейського минулого».