7.1. Влада як явище суспільного життя

 

ВЛАДА – вплив однієї частини суспільства (індивіда, групи,

організації тощо) на поведінку іншої у бажаному для себе напрямі.

СУБЄКТИ І ОБ’ЄКТИ ВЛАДИ – сторону з переважним впливом доцільно називати суб'єктом, а сторону, яка цього впливу зазнає, – об’єктом владного відношення. Суб’єктами влади можуть бути індивіди, соціальні групи, організації тощо. Влада не є властивістю не тільки об’єкта, а й суб’єкта. Вона виступає саме як відношення між ними і не існує як без суб’єкта, так і без об’єкта.

ПРИЧИНИ ВЛАДНИХ ВІДНОСИН. Існують різні підходи до пояснення причин владних відносин:

Біологічний підхід – визнає владу притаманною біологічній природі людини. А оскільки біологічна природа людини і тварин є спільною, то визнається наявність владних відносин не тільки в суспільстві, а й у тваринному світі. Арістотель розглядав владу в суспільстві як продовження влади в природі. Однак, відносини в суспільстві мають свідомий характер, тоді як у тваринному світі вони зумовлюються інстинктами і рефлексами.

Психологічний підхід – розглядає владу крізь призму міжособистісних стосунків, де більш сильна особистість домінує над слабшими, нав’язуючи останнім свою волю. Особливу увагу прихильники психологічного підходу приділяють аналізу поведінки суб’єктів політичних відносин.

Антропологічний підхід (від грецьк. anthropos – людина) – пов’язує поняття політичної влади, а отже, й політики з суспільною природою людини і поширює його на всі соціальні, в тому числі й докласові, утворення. Прихильники цього підходу доводять наявність політичної влади на всіх етапах розвитку суспільства.

Політологічний підхід – на відміну від антропологічного ґрунтується на органічному зв’язку влади й політики, пов’язує їх існування лише з певними етапами суспільного розвитку, для яких характерною є наявність спеціальних суспільних інститутів здійснення влади, насамперед держави.

Оскільки влада є суто суспільним відношенням, у якому задіяні наділені свідомістю і волею люди, а переважний вплив одних людей на інших є вольовим відношенням між ними, то влада може бути визначена як вольове відношення між людьми, тобто таке відношення, за якого одні люди можуть нав’язувати свою волю іншим.

Як вольове відношення влада існує в потенціальній і реальній формах. Потенціальною є влада, що не виявила себе. Вона не менш істотна, ніж реалізована влада.

Нав’язування одними людьми своєї волі іншим може здійснюватись із використанням різних засобів – примусу, права, авторитету тощо.

101. Основні сучасні концепції влади.

Центральне місце у політиці посідає влада. Проблема влади завжди була найбільш загадковою та цікавою і займала важливе місце в історії політичної думки та політичної теорії сучасності.

 Уявлення про політичну владу трансформувалося в часі. Давньогрецький філософ Арістотель у своїх працях намагався осмислити, що є влада, та охарактеризував "добрі" форми правління державою, за яких виключена можливість корисливого використання влади.

Владу політичну та владу державну ототожнювали. Арістотель писав: "Існує така влада, у силу якої людина панує над людьми собі подібними та вільними. Цю владу ми називаємо владою державною".

Висловлену думку обгрунтував та розвинув Н. Макіавеллі, він обгрунтував суть та соціальну природу політичної влади як державної.

Т. Гоббс розвинув уявлення про політичну владу та її зверхність у житті суспільства. Державна влада – "особа або зібрання, волі якої підкоряються усі інші." Благо народу – найвищий закон держави. Влада – це сила, хто не має сили, той не має влади.

Ключове поняття вчення Д. Лока про владу – trust, коли парламент і уряд застосовують політичну владу як довірені особи народу і цю довіру можуть втратити. На цій тезі базується теорія про поділ влади.

"Головний засіб політики – насильство", тому М.Вебер визначив владу як можливість індивіда здійснювати свою волю всупереч опору інших незалежно від підстав цієї можливості. М. Вебер не відійшов від розуміння влади як насильства та володарювання, проте вони повинні базуватися на легітимності.

 У політичній теорії сучасності відбувається низка "внутрішніх" та "зовнішніх" розмежовувань на формальну сферу політичної влади та на реальну практику (структуру держави та економічну систему).

Складність та багатоаспектність такого явища, як влада, обумовлюють існування її різноманітних концепцій.

В основі наданої класифікації лежить теза польського політолога Є. Вятра.

1.  Біхевіористська концепція влади (Г. Лассуел, Дж. Кетлін, Ф. Гегель). Влада як особливий тип поведінки, за якого одні люди командують іншими, а інші їм підкоряються. Запропонували три "моделі" політичного процесу: силову, ринкову, ігрову:                                                                 

а)"силова модель" – "воля до влади";

б)"ринкова модель" – "влада продається й купується";

в)"ігрова модель" – "політика – це театр та поле гри".

2. Психологічна концепція влади (З. Фрейд, К. Юнг). Влада – це поведінка реальних індивідів, витоки влади коріняться у свідомості та підсвідомості людей. Прагнення до влади, і особливо оволодіння нею, виконують функції суб'єктивної компенсації фізичної або духовної неповноцінності.

3. Системна концепція влади. Існування та продукування влади залежить не від індивідуальних відносин до суспільства, а від соціальної системи. Три підходи:

а) макропідхід (Т. Парсонс, Д. Істон) – влада є способом організації, посередником у політичній системі, умовою її виживання, засобом прийняття рішень і розподілу цінностей;

б) мезопідхід (М. Кроз’є, Н. Луман) – влада аналізується у співвідношенні з підсистемами суспільства, з його організаційними структурами, влада як засіб соціального спілкування, що дозволяє регулювати групові конфлікти і забезпечує інтеграцію суспільства;

в) мікропідхід (Т. Кларк, М. Роджерс) – влада як взаємодія індивідів у рамках специфічної соціальної системи.

4. Телеологічна (Б. Рассел). Влада – це здатність досягти поставленої мети, отримання намічених результатів.

5. Структурно-функціональна. Влада як особливий вид відносин між підлеглими і керівниками. Суспільство має ієрархію, яка диференціює управлінські та виконавські ролі.

6.   Реляціоністська. Влада як відносини між особами, за яких один з них впливає на іншого. Три підходи до трактування влади:

а)   "опору" (Д. Картрайт, Дж. Френч) – психологічний акцент у системі владних відносин;

б)  "обміну ресурсами" (П. Блау, Д. Хіксон) – соціологічний акцент;

в)   "розподіл зон впливу" (Д. Ронг) – політичний акцент.

7.      Інструменталістська концепція влади. Влада як можливість використання певних засобів, зокрема насильства і примусу.

8. Конфліктна концепція влади. Влада як можливість прийняття рішень, що регулюють розподіл благ у конфліктних ситуаціях.

1. Марксистська концепція влади (К. Маркс, Ф. Енгельс). Влада носить класовий характер, існують відносини панування та підкорення. Головне місце в системі соціальної влади посідає державна влада.

У сучасній вітчизняній політичній науці влада також стала об'єктом дослідження. Це пов'язано з потребою політичних змін у владній структурі життя, розбудові правової держави та розвитком самої політичної науки.

У соціальній системі особливе місце посідає політична влада. Політична влада – здатність і можливість здійснювати певний вплив на політичну діяльність і політичну поведінку людей та їх об'єднання за допомогою будь-яких засобів – волі, авторитету, права, насильства тощо.

 На цій підставі можемо з'ясувати особливості політичної влади:

 1. Представництво політичним суб’єктом інтересів соціальної спільноти, яку він представляє.

 2. Інституціональна особливість, тобто розв’язання політичним суб'єктом проблем суспільства, коли він вступає у взаємодію з іншими політичними суб'єктами.

 3. Політична діяльність – здатність знайти способи розв’язання соціальних проблем.

У сучасній політологічній літературі виділяють три аспекти влади: директивний, функціональний та комунікативний. Як виявляються ці аспекти, ми побачимо далі.

102. Дискусія про 3 обличчя влади: представники і сутність.

П. Бахрах та М. Барац розробили модель двох облич влади: відкрите і приховане. Відкрите обличчя влади – це нібито відкритий процес збору вимог суспільства, приховане обличчя – процесс прийняття рішень, можливість влади визначати, що важливо, а що ні, організаційно може відкинути деякі питання або ж надати не всю інформацію тощо. Таким чином, П. Бахрах та М. Барац вважають, що успішна реалізація влади залежить від відносної значимості конфліктних цінностей у свідомості об’єкта. Конфлікт інтересів чи цінностей є обов’язковою умовою влади.

Міркування щодо влади, прихованих рішень, облич влади продовжив інший дослідник – Стівен Люкес, який визначив ще й третю сторону влади – політична гра, яка подекуди змушує приймати рішення всупереч інтересам громадян, це гра між політичними переконаннями та політичними інтересами. При цьому навіть відкритий процес формування порядку денного суспільства стає грою між політичними акторами. На відміну від концепції П. Бахрах та М. Барац, які акцентують увагу на відкритому та прихованому конфлікті між акторами, найбільш важливими термінами в концепції С. Люкеса є «об’єктивні інтереси» («реальні інтереси») і латентний конфлікт. Об’єктивні інтереси – це те, що люди би вибрали в умовах «реальної автономії», тобто в ситуаціях, де б над людьми б не здійснювалася влада. Індивіди часто не зовсім усвідомлюють свої реальні інтереси чи мають помилкові уявлення, їх преференції можуть бути наслідком здійснення влади над ними. Тому конфлікт інтересів може існувати в латентній формі без його усвідомлення об’єктом влади. С. Люкес наголошує на двох аспектах влади: 1) влада є функцією колективних сил і соціальних механізмів; 2) влада – результат певного роду організації. Тому владу не можна розглядати як індивідуальні рішення, це рішення організацій, що мають на меті захист колективних інтересів. Нерішення та мобілізація схильностей – це наслідки організації влади, вони можуть використовуватися для впливу на протікання латентного конфлікту між об’єктом та суб’єктом влади.

103. Елітистський та плюралістичний підходи до розуміння влади.

Для аналізу владних рішень, важливим є підходи елітаризму та плюралізму, що ставлять в основу суб’єктів влади – групи еліт. У висновках цих підходів є положення про те, що в реальній політичній ситуації всі найважливіші рішення у суспільстві приймає саме владна еліта. Тому всі прихильники цього типу аналізу погоджуються з тим, що у суспільстві ключову роль мають відігравати інтелектуали, учені та дослідники, які мають здійснювати контроль за зростаючою владою еліт.

Своєрідним продовженням елітаризму стали теорії вивчення професійних якостей владної еліти, у рамках якого аналізується, яким чином професійні еліти впливають на процес прийняття рішень і яким чином вони беруть участь у впровадженні публічної політики. Прихильники цієї моделі,ставлячи в центр свого аналізу еліту, зосереджують свою увагу на тих чинниках, які мають вплив на неї, можуть здійснювати контроль за нею і не допустити зловживанням владою. Сам же процес прийняття рішення не вивчається та не аналізується. Його досліджують лише через призму діяльності еліти.

Подальші дослідження влади, що включають в тому числі й вивчення еліти і розуміння влади як асиметричних відносин, представлені у працях Г. Лассвелла і Е. Кеплена, Р. Даля, Д. Картрайта, С. Люкса, Е. Гідденса. Дослідження цього напряму прийнято називати «традицією реалізму» (за Р. Далем) або «секційні групові концепції влади» [16]. У цих теоріях влада включає в себе актуальний та потенційний конфлікт між індивідами. Вона розуміється як влада над кимось, гра з нульовою сумою. Так, збільшення влади одних автоматично означає зменшення влади інших. Р. Даль, як і Г. Лассвелл, наголошує на здатності влади впливати та контролювати поведінку інших акторів. Визначення влади Р. Даля стало класичним: «А має владу над Б настільки, наскільки може змусити Б робить щось, що Б не став би робити без впливу А» [9, с. 245]. Влада – це та причина/ послідовність причин, що змушує інших акторів поводитися певним чином. Таким чином, через цю скупість причинно-наслідкових зв’язків влада виступає як емпірична регулярність, подієвий причинно-наслідковий зв’язок, що передбачає точки дотику між владним суб’єктом та іншими акторами.

На думку В. Ледяєва, Р. Даль, по суті, пропонує два доволі різних визначення влади. Одне з них «диспозиційне» (А може змусити С робити щось), друге – «епізодичне», яке характеризує владу як актуальні казуальні відносини [7, с. 32]. Таким чином, влада здійснюється тільки тоді, коли суб’єкт влади здійснює усвідомлений спрямований вплив на об’єкт, змушуючи його зробити щось, що той не став би робити без такого впливу. Лише після цього актор стає суб’єктом влади. Якщо потенціал залишається невикористаним, то його не можна вважати владою.

Р. Даль, як і Г. Лассвелл та Е. Кеплен, концентрує увагу на процесі прийняття політичних рішень, в якому виявляється здатність одних індивідів і груп нав’язати свою волю іншим індивідам та групам у процесі конкуренції. Влада, як і у М. Вебера – асиметричні відносини, що передбачають конфлікт і опозицію сторін. Інша традиція – «несекційна концепція влади», яку представляються Т. Парсонс, Х. Арендт, М. Фуко, відкидає ідею нульової суми, і відстоює тезу про те, що влада може слугувати для повселюдної користі. Влада розглядається як колективний ресурс, як здатність досягати благ, вона належить не індивідам чи групам, а колективам. Х. Арендт вважає, що влада зовсім не належить одній окремій людини, а тільки групі людей, що діють спільно: «Влада – означає здатність людини не стільки діяти самому, скільки взаємодіяти з іншими людьми. Влада не є власністю одного індивіда – вона належить групі до тих пір, поки ця група діє узгоджено».

Концепція Т. Парсонса з самого початку була вписана в його загальну схему аналізу соціальних систем суспільства. Т. Парсонс обмежив сферу влади простором політики, не розглядаючи владу як міжособистісний феномен, тут важливою є ідея порівняння політики та економіки: що гроші роблять для економіки, те ж влада робить у політиці. Влада – це засіб впорядкування політичних процесів, володіння владою забезпечує виконання широкого набору політичних обов’язків та функцій. Влада, за Т. Парсонсом, – це генералізована здатність забезпечити виконання елементами системи своїх обов’язків, які легітимуються тим, що спрямована на виконання колективних цілей і передбачає у разі непідкорення застосування негативних санкцій [15, c. 103]. Влада не є цінністю сама по собі, її роль полягає в тому, що вона забезпечує досягнення колективних цілей через згоду членів суспільства і надання мандату на прийняття рішень і формування політики від імені суспільства тим, хто перебуває на лідерських позиціях.

Оскільки влада є характеристикою системи, то владою можна називати лише інституційні та символічні форми, які повністю залежать від довіри людей до цієї системи влади. Тому примус, маніпуляція, персональний авторитет, насилля не є формами влади. Таким чином, влада залежить від довіри громадян. Громадяни інвестують свою довіру в тих, хто ними управляє, при цьому всі виграють від реалізації влади, оскільки влада забезпечує реалізацію колективних цілей.