Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Konfliktologiya.doc
Скачиваний:
3
Добавлен:
01.07.2025
Размер:
499 Кб
Скачать
☆

16. Теорія і практика переговорного процесу

На межі 60-70-х років XX століття почала формуватися теорія переговорного процесу як окремий напрям вивчення конфліктної взаємодії. До розробки проблем, характерних для цього підходу, наблизився М. Дойч, вказавши одним із шляхів ліквідації конфлікту можуть бути принципові . оговори. Такий підхід розглядає дві основні проблеми:

1) визначення сукупності умов, які сприяють прийняттю сторонами конфлікту рішення про початок переговорів;

2) вивчення самого процесу переговорів.

Значний вклад у розробку теорії та практики переговорного процесу зробили Д. Прюітт, Д. Рубін, Р. Фішер, У. Юрі.

До чинників, які потенційно посилюють негативний потенціал конфліктів, Д. Прюітт та Д. Рубін відносять структурні зміни у групах та пастки. Пастки виникають, коли зобов'язання недостатні для збільшення активності, чим сторони конфлікту намагаються пояснити ситуацію, яка виникає. У такому разі кожен учасник конфлікту дотримується жорсткої програми поведінки, не вважаючи за можливе визнати, що така програма привела до марних затрат, не поліпшивши ситуації. Саме такі чинники призводять до виникнення конфліктних ситуацій, які сприймаються як безвихідні, а тому потребують спеціальної роботи для їхнього розв'язання.

Представники цієї теорії, аналізуючи попередній досвід людства щодо врегулювання різноманітних конфліктів, дійшли висновку, що для врегулювання конфліктів звичайно застосовуються стандартні переговорні стратегії поведінки у конфлікті: бути жорстким або піддаватися. Р. Фішер та У. Юрі визначають переговори як взаємне спілкування партнерів з метою досягнення спільного рішення. Вони пропонують шлях переговорів, який поєднує у собі жорсткість із м'якістю, шлях принципових переговорів. Перевага цього методу полягає в тому, що він дає змогу у разі незбігу інтересів сторін наполягати на результаті, основаному на справедливих нормах, незалежно від волі учасників. Тобто такий підхід, на думку авторів, полягає в тому, щоб жорстко підходити до суті справи, але як найм'якше до стосунків між учасниками переговорів.

Р. Фішер та У. Юрі визначили низку критеріїв, Вони вважають, що метод переговорів, який застосовується, має, по-перше, привести до розумної згоди, якщо вона взагалі можлива, по-друге, має бути ефективним, по-третє, мусить поліпшити або хоча б не погіршити стосунків між сторонами. Автори також зазначають, що переговори можуть проходити на двох рівнях: на першому рівні обговорення стосується сутності справи, а на другому рівні обговорення неусвідомлювано зосереджується на процедурі вирішення суттєвих питань. На другому рівні вирішується питання про те, яким саме чином будуть вестися переговори з приводу сутності проблеми.

У цьому підході чітко виділено стадії принципових переговорів: стадія аналізу, стадія планування та стадія дискусії. На стадії аналізу відбувається діагностика ситуації. На стадії планування основним питанням, яке розглядається, є питання про те, як вирішуватиметься проблема стосунків з людьми. На стадії дискусії треба усвідомити, чи є насправді відмінності у сприйманні ситуації, відчуття невдоволення, труднощі у спілкуванні з опонентом. Обидві сторони мають зрозуміти інтереси іншої та висунути варіанти, які є взаємовигідними.

Відмежування учасника конфлікту від обговорюваної проблеми видається авторам методу важливим, оскільки вони вважають, що кожен учасник переговорів переслідує подвійний інтерес: стосовно суті справи та стосовно взаємин між партнерами.

У. Юрі, працюючи над розробкою проблем, пов'язаних із веденням переговорів, дійшов висновку, що застосування методу принципових переговорів іноді пов'язане із значними труднощами, оскільки будь-які переговори - це процес двосторонній і їхній успіх залежить від зусиль, докладених обома сторонами. Для ситуацій, коли одна із сторін-учасниць переговорного процесу -не виявляє наміру вести конструктивні переговори, він розробив стратегію, яка сприяла б залученню до переговорів сторони, яка попередньо такого наміру не мала - стратегію переговорів "прориву". Серед перешкод, які треба подолати на шляху до співробітництва, він виділив:

1) негативні емоції опонента;

2) навички спілкування опонента;

3) скептицизм опонента стосовно переваг, які надає угода;

4) уявлення опонента про власну силу;

5) власні реакції на складну переговорну ситуацію. Подолання цих перешкод і є стратегією прориву, суть якої – у непрямій дії, оскільки автор характеризує її як контрінтуїтивну, тобто таку, що побудована на діях, що суперечать очікуванням опонента та загальноприйнятим реакціям на подібні ситуації.

На думку представників цього напрямку, для досягнення кращих результатів доцільно залучати до участі у переговорах третю сторону - посередників. Тому проблема роботи посередників, так званих медіаторів, у переговорному процесі допомагає подолати упереджене ставлення однієї із сторін, її переконаність у власній перевазі, що приводить до значних непродуктивних затрат. У разі співробітництва обидві сторони відчувають можливість взаємної вигоди та можуть знайти підхід до розв'язання проблеми.