4. Соціальна самоорганізація на території України доби енеоліту та мідного віку (племена ямної, катакомбної, зрубної археологічних культур, ііі – іі тис. До н.Е.).

Племена ямної культури мали високу як на той час суспільну організацію патріархального типу. Матеріали курганних могильників, де основним (центральним) було поховання чоловіка — глави сім'ї, патріарха (над його похованням нерідко насипали курган), підтверджують провідне місце чоловіків у житті племен ямної культури. В той же час поховання ямної культури ще не дають достатніх матеріалів, які б засвідчили наявність майнової диференціації у цих племен. Тільки деякі знахідки, що можуть розглядатися як символ влади племінних вождів (булави, кинджали і особливо скіпетри), вказують на виділення з загальної племінної маси панівної верхівки.

У розвитку ямної культури виділяються 3 періоди:

Перший (ранній) етап (1-а половина — середина 3-го тисячоліття до н. е.)

По всій території ямної культури поширені одноманітні поховання з лежачими на спині й забарвленими вохрою кістяками, орієнтованими головою на схід, гостродонні і круглодонні посудини з високим горлом, врізним, накольчастим і штампованим орнаментом, прикраси з раковин і кістки, кам'яні вироби (у тому числі зооморфні «скіпетри») при майже повній відсутності металу. Поселення — тимчасові стоянки скотарів. Вже на ранньому етапі окремі групи племен ямної культури вторгаються у Подунав'я і на Балканський півострів.

Другий етап (3-тя — початок 4-ої чверті 3-го тисячоліття до н. е.)

Виникають локальні варіанти. У причорноморських степах разом з ознаками раннього етапу з'являються поховання на боці з орієнтуванням головою на захід, яйцеподібні посудини з низьким горлом, плоскодонні горщики, шнуровий орнамент, мідні вироби (ножі, шила). На заході окремі племена ямної культури переходять до осідлості і створюють постійні поселення (Михайлівське поселення, Скеля Каменоломня та ін. на Нижньому Дніпрі).

Третій етап (кінець 3 — початок 2-го тисячоліття до н. е.)

Локальні відмінності наростають: архаїчні обрядові ознаки та інвентар зберігаються тільки у волзько-уральському варіанті. Західніше поширені поховання з кістяками, не завжди забарвленими вохрою, з нестійким орієнтуванням, ями з уступами, безкурганні могильники, плоскодонна кераміка. З'являються крупні мідні вироби (клиновидні сокири, провушні молоти) і специфічні комплекси кістяних прикрас з молоточкоподібними шпильками, вози з суцільними колесами. До кінця третього етапу зростання локальних відмінностей і поширення нових культур (перш за все катакомбної культури) привели до зникнення ямної культури.

Суспільні відносини племен катакомбної спільноти

Основним соціально-економічним осередком суспільства була община, але в її межах важливого значення набуває індивідуальна сім'я. У катакомбних культурах окрім одиночних великим числом представлені парні й колективні поховання, що налічують від трьох до шести похованих різної статі й віку. Деякі з них є різночасними похованнями, здійсненими в одній і тій же камері — в сімейному склепі. При різностатевих парних похованнях зустрічаються пози на боці — vis-a-vis, обіймаючи одне одного, – ймовірно, це були сімейні пари. Практично у всіх катакомбних культурах практикувалися кенотафи — символічні поховання, які влаштовувалися у разі загибелі людини десь на стороні й неможливості отримати її тіло. Разом з ними, зустрічаються поховання з вибраними рештками, які забиралися родичами для перепоховання при переселенні на нові місця мешкання. Рештки, що були так перепоховані, часто знаходяться у складі парних або колективних сімейних склепів.

Люди вірили у відродження померлих в іншому світі, відповідно до того розуміння, якого вони досягли щодо цього, тому забезпечували померлих усім необхідним для переходу до іншого життя. Великі за розмірами могили, їхня глибина і багатство поховального приданого відрізняють поховання знаті — племінних вождів і старійшин, військових лідерів і видатних воїнів, жерців. Поховальні маски-личини, дерев'яні вози або їхні символи, парадна зброя, клейноди, набори металевих предметів були атрибутами високого соціального рангу померлих. Атрибутами особливої майстерності в різних видах діяльності були набори інструментів, сировина і напівфабрикати — окрім поховань ковалів-ливарників, відомі поховання майстрів з виготовлення крем'яних наконечників стріл і луків, возів, майстрів-ткачів, шкіряників та інше.

Зрубна культурно-історична спільнота

Традиція утворення великих спільнот у Степу та Лісостепу за доби бронзи знайшла своє логічне завершення з формуванням зрубної КІС (XVII—XII ст. до н. е.). Зрубна спільнота була поширена на півдні Східної Європи між Дніпром і Уралом. Проникнення її носіїв до Азії фіксується у верхній та нижній течії р. Урал й уздовж східного узбережжя Каспійського моря до передгір'ю Копет-Дагу на півдні Туркменістану. Дослідження цього грандіозного явища розпочате В. О. Городцовим у 1901—1903 pp. Під час розкопок курганів Сіверськодонеччини дослідник звернув увагу на скорчені поховання у дерев'яних рамах (зрубах) і назвав виділену ним культуру зрубною. Концепцію походження зрубної культури від полтавкинських пам'яток Заволжя та міграції її носіїв на терени України на пізньому етапі розвитку розробила О. О. Кривцова-Гракова на початку 50-х років XX ст. На початку 70-х років М. Я. Мерперт та Є. М. Черних увели до наукового обігу поняття "зрубної культурно-історичної спільноти (області)", що засвідчувало масштабність та неоднорідність цього явища. Концепцію розвитку зрубної спільноти запропонував у 90-ті роки минулого століття В. В. Отрощенко. Згідно з нею культури зрубної спільноти (покровська та бережнівсько-маївська) склалися на базі культур бойових колісниць (синташтинська, пам'ятки потапівського типу, доно-волзька абашевська, бабинська) у процесі їхньої взаємодії.