76. Державотворче питання у визвольному русі в Україні доби «загальнонародної держави» (1961 – 1985 рр.).

У другій половині 1960-х - першій половині 1970-х pp. у радянському суспільстві виникла духовна опозиція — дисидентство (виступ проти існуючого державного ладу чи загальноприйнятих норм певної країни, протистояння офіційній ідеології та політиці). Дисидентських рух у СРСР - складова частина руху спротиву тоталітарній системі.

Причини: реформи постсталінської модернізації, соціальна апатія, дегуманізація культури, бездуховність, втрата національних традицій.

Особливості :1)у ці роки дисидентський рух став організованим явищем; 2)антитоталітарний характер; 3) був представлений течіями різного ідеологічного напрямку; 4) дисиденти здійснювали зв'язок з громадськістю країн Заходу і міжнародними правоохоронним організаціями; 5)заперечували насильницькі методи боротьби.

Основні течії дис. руху: 1) національно-визвольна течія; 2) боротьба за демократичний соціалізм; 3)демократична правозахисна течія; 4) релігійна течія.

Основні методи боротьби: 1)організація масових заходів; 2) написання листів-протестів до керівних органів УРСР і СРСР; 3)протести, відкриті звернення на адресу міжнародних організацій та урядів демократичних країн; 4) акції солідарності з іншими народами, які зазнали утисків з боку тоталітарної системи (наприклад, з кримськими татарами); 5) видання і розповсюдження «самвидаву», випуск із січня 1970 р. «самвидавського журналу «Український вісник», розповсюдження листівок; 6) індивідуальні протести, вивішування синьо-жовтих прапорів.

Основні передумови піднесення визв. руху: 1)прояви політики шовінізму стосовно народів СРСР з боку партії; 2) продовження русифікаторської політики; 3) переслідування учасників визв. руху; 4) порушення прав людини на вільний розвиток своєї мови та культури, дотримання духовних цінностей свого народу.

Спочатку активними учасниками національно-визвольного руху стали представники інтелігенції, «шестидесятниками» : Костенко, Симоненко, Драч, Світличний, Стус та ін. Потім визв. рух охопив практично всі верстви населення, став загальноукраїнським явищем. Створювалися організації (союзи, комітети, об'єднання).

Цілі: 1)боротьба проти русифікації, шовінізму; 2)звільнення усіх політичних в'язнів; 3)всебічний розвиток національної культури і національного духовного життя, ліквідація цензури; 4)боротьба за відновлення національної свідомості та людської гідності; 5)вихід України із складу СРСР конституційними методами; 6)створення незалежної Укр. держави.

Нова хвиля репресій (початок 1970-х pp.). Арешти супроводжувалися численними обшуками, допитами, переслідуванням родин учасників визв. руху та їхніх друзів. Строки покарання значно збільшувалися. У 1971 р. ЦК КПРС прийняв дві постанови, націлені на розгром політичної та духовної опозиції, і в обох основна увага приділялася «самвидаву». Січень 1972 р.- наступ на учасників визвольного руху, тривав без перерви майже два роки. Почалася чистка від інакодумців в інститутах АН УРСР, вищих навчальних закладах, видавництвах, творчих спілках.

Переслідування учасників визв. руху продовжилися й посилилися після створення у листопаді 1976 р. Української Гельсінської групи (УГГ) на чолі з М. Руденком, діяльність якої була спрямована на виконання документів Гельсінської наради з питань безпеки та співробітництва в Європі. Члени УГТ прийняли декларацію і підписали цей документ своїми іменами, щоб підкреслити намір діяти виключно на легальних засадах. У грудні 1977 р. один з фундаторів УГТ Л. Лук'яненко був заарештований і дістав по суду як «особливо небезпечний рецидивіст» 10 років таборів і 5 років заслання. Одного за одним заарештували також інших членів УГГ. Однак змусити дисидентів замовкнути владі не вдалося. Учасники визвольного руху пробуджували громадянську думку, національну свідомість, людську гідність, активно піднімали державотворче питання.