71. Антирадянський Рух Опору в Україні: програма державотворення і практика (червень 1941 р. – 1945 рр.).

У 1942 р. була сформована Українська Повстанська Армія — УПА. її головнокомандувачем став член проводу ОУН (б) Роман Шухевич. Партизанська армія контролювала частину території Волині, Полісся та Галичини. У своєму складі вона нараховувала близько 30—40 тис. бійців. Конгрес ОУН (б) проголосив своєю метою боротьбу проти більшовизму та нацизму. У 1944 р. в Карпатах представники довоєнних політичних партій Західної України та східних українців створили Українську Головну Визвольну Раду (УГВР), яка закликала неросійські народи СРСР об'єднатися проти Москви. Також на західноукраїнських землях діяли польські партизанські загони Армії Крайової (АК) і Армії Людової (АЛ). АК підпорядковувалася польському емігрантському уряду в Лондоні, АЛ — керували комуністи. Стосунки між радянським, українським і польським рухами Опору складались не найкраще. Особливо нетерпимі відносини були між рядянськими партизанами і УПА, між УПА і АК. Протистояння між польським і українським населенням на Волині призвело до справжньої трагедії (трагедія Волині 1943 р.)Таким чином, рух Опору в Україні в роки Другої світової війни увібрав боротьбу як проти фашистських окупантів, так і за створення Української держави. Комуністичний і націоналістичний партизанський та підпільний рух наближали час перемоги. Однак вони залишались на різних політичних позиціях, тому радянські війська й УПА перебували у стані відкритої війни.

72.Усрр доби культу особи й. Сталіна. Національно-визвольний рух у Західній Україні (1946 – 1953 рр.).

Друга світова війна мала для України не лише нищівні наслідки. Післявоєнна УРСР у багатьох важливих аспектах виявилася відмінною від довоєнної. Значно розширилися кордони, зросла її політична й економічна вага в СРСР, докорінно змінився етнічний склад населення і вперше за багато століть усі українці знаходилися в межах однієї держави. Найважливішим завданням того періоду- була відбудова народного господарства, Передбачалося перевершити довоєнний рівень валового випуску продукції та відновлення виробничих потужностей. Сталін запропонував ряд грандіозних проектів "перетворення природи", які передбачали будівництво в Україні величезної греблі на Дніпрі, створення великих лісосмуг у степах для боротьби з посухами. План і надалі базувався на довоєнній моделі розвитку народного господарства з її традиційними радянсько-плановими компонентами, орієнтацією на важку промисловість, на кількісні показники, "вал". Абсолютно виключалися ринкові елементи, приватна власність, конкуренція, співпраця та інтеграція з розвинутими країнами світу. Натомість передбачалися планово-командний тиск держави на трудящих, різниця цін на промислову та сільськогосподарську продукцію (як завжди не на користь останньої). Всі вказівки диктувалися, доводилися зверху, ставилася вимога їх безумовного виконання, а невиконання завдань підлягало осуду та суворої відповідальності. Скасування карткової системи у 1947 р. призвело до значного зростання цін на продукти. Нові ціни більше ніж у три рази перевищили довоєнний рівень, тоді як зарплата загалом збільшилася лише наполовину. розвиток важкої промисловості спрямовано 88 % державних капіталовкладень, У Західній Україні, де до війни важкої промисловості практично не існувало, прогрес у цій галузі особливо вражав: до 1950 р. промислове виробництво зросло на 230 %. У 50-х роках Україна знову стала однією з провідних індустріальних країн Європи. Проте таке стрімке зростання промисловості відбувалося за рахунок нехтування випуску товарів народного споживання І не привело до підвищення життєвого рівня населення. На 1950 р. легка промисловість ледве досягла 80 % довоєнного рівня. Купити у той час пару взуття, одяг чи навіть буханець хліба було проблемою. Особливо складним у повоєнний період було становище сільського господарства, яке внаслідок війни та колективної системи господарювання повністю деградувало. Хронічно не вистачало техніки, реманенту, тяглової худоби, насіння, робочих рук. Вироблена колгоспами продукція фактично, вилучалася державою методом продрозкладки. Оплата праці сільських виробників була символічною, а існували вони, в основному, за рахунок присадибних ділянок. Село не забезпечувалося пенсіями. Більшість колгоспників не мали паспортів і без особливого дозволу не могли залишити села. Катастрофу сільського господарства України довершила жорстока посуха, яка знищила врожай у південних областях республіки. Почався голод 1946—1947 рр., який охопив значну територію, де проживали мільйони людей. За найскромнішими підрахунками, понад 1 млн. осіб загинуло. Траплялися випадки людоїдства. СРСР мав достатні резерви для забезпечення людей зерном.

Національно-визвольний рух у Західній Україні 1944-1953. Одразу ж після війни в Західній Україні почали форсовану ліквідацію приватної власності на землю, примусове залучення селян до колгоспів, поспішну індустріалізацію краю. Безумовно, що Східна Галичина, Волинь, Північна Буковина й Закарпаття були аграрними окраїнами різних держав. У Львові, Ужгороді, Чернівцях, Івано-Франківську, Тернополі та інших містах будували заводи-гіганти. Швидкими темпами зростало число промислових робітників. Нестача кваліфікованих кадрів примусила уряд УРСР відкривати школи, ВНЗ, дослідні інститути, філіали АН України. Можновладці вважали, що їхня марксистсько-ленінська система освіти швидко, як у східних областях, зросійщить місцевий пролетаріат і створить вірнопіддану інтелігенцію. Ніколи в західних областях не було місцевого першого секретаря обкому партії, одиниці вихідців з місцевих очолювали райкоми. Ще менше вони займали керівних посад у економіці, науці, управлінському апараті. Ці посади отримували переважно вихідці з Росії та східних областей України. Міста й села краю було вкрито пильною агентурно-інформаційною мережею держбезпеки. заліковуючи рани війни, українці західних областей разом із тим змушені були знову вести національно-визвольну війну проти тоталітарного режиму більшовицької влади. Ризикуючи життям, проти неї виступали юнаки під девізом: "Здобути волю Україні або загинути за неї!" Сутички між оунівцями та радянськими військами приносили нові розорення, кров і сльози мирним жителям, перешкоджали їм у відбудові рідного краю. Відомі факти зловживань і знущань з місцевих жителів з боку партійних та радянських органів у Західній Україні. Так, прибувши в село Смордве (Тернопільська обл.), члени спеціальної групи НКВС займалися пограбуванням і навіть розбоями. Після закінчення радянсько-німецької війни на боротьбу з УПА було мобілізовано великі військові сили. Почалися тотальні прочісування місцевостей, де зосереджувалися оунівські партизани. Зважаючи на багаторазову кількісну перевагу військ НКВС, керівництво УПА, зокрема її головнокомандувач генерал-хорунжий Тарас Чупринка (Роман Шухевич), відмовилося від дій великими з'єднаннями (куренями), перейшовши до тактики дій малими, рухливішими загонами — сотнями. Чимало партизанських загонів було розформовано, й вони злилися з оунівським підпіллям. Розуміючи, що УПА користується підтримкою значної частини місцевого населення, власті вивезли до концтаборів або просто вислали в східні області жителів сотень сіл. Тюрми були забиті в'язнями. Без суду й слідства зникали тисячі людей. Усього в 1944— 1953 рр. було депортовано понад 600 тис. осіб. Зі свого боку "оунівська служба безпеки", яка також мала розгалужену мережу боївок та інформаторів, проводила терористичні акти проти партійних і радянських працівників та їхніх сімей, а також проти військовослужбовців і просто громадян, що співпрацювали з органами влади. Протягом 1944—1952 рр. українські партизани знищили ЗО тис. осіб. Одним словом, від протистояння ОУН—УПА і органів радянської влади гинули тисячі мирних жителів. Соціально-економічний розвиток України у 40-х—на початку 60-х рр. відбувався у складних умовах. Пошуки шляхів удосконалення управління розвитком промисловості, будівництва та інших галузей народного господарства, які велися в цей період, не дали бажаних результатів. Причиною цього було те, що реформи кінця 50-х— початку 60-х рр. так і не дійшли до трудових колективів, яких не торкнулася демократизація управління. Ініціатори тодішньої перебудови не ставили за мету відмову від командування в розвитку економіки, вони лише намагалися перефарбувати фасад будівлі. Населення України продовжувало працювати, докладало багато зусиль для поліпшення становища в народному господарстві, але соціально-політичні умови в країні не дозволяли повною мірою реалізувати величезний творчий потенціал суспільства.