14. Боротьба давньоруських князів за давньоукраїнські землі та еволюція давньоруських князів (1097-1238).

2 етапи:-до1169-після1169. На 1 етапі: боротьба за Київ і К.землю як за центр майб воззєднан Русі.

Після смерті Мстислава Мономаховича ведеться відкрита боротьба за Київ між Черніг.княз. Олеговичами та Київ. Мономаховичами.У 149 втруч-ся Суздальський князь Юрій Довгорукий та захоплює Київ.У1157-гине в Києві під час Антисузд повстання.Наст 12 років боротьба за Київ йду з перемінним успіхом.

1169 -- коаліція 12-и руських князів на чолі з Ростово-Суздальським князем Андрієм Боголюбським захопив і розграбував Київ. Після цього за Київ і Київську землю ведеться боротьба давньоруських князів як за джерело додаткових фінансових і людських ресурсів. У 1170 Основними претендентами на Київ залишилося Суздальське і Чернігівське князівство, але після смерті Боголюбського Суздальські князі відійшли від цієї боротьби і у 1180-90 осн. претендентами стають Чернігівські князі і Смоленські.З 1199р. в цю боротьбу втручається Волинський князь Роман якому на короткий строк вдалося об’єднати Волинь + Галичина + Київ. Він висунув політичні програми об’єднання всіх Руських князівств на добровільній основі шляхом обрання єдиного Руського князя зі столицею в Києві. За модель системи була Руська імперія за якої також існували вибори імператора, але передчасна смерть завадила реалізації цього плану. Деякий час по тому формував Київське князівство Луцький князь, в результаті загострення протиріч Слов’янського і Чернігівського князівства і врешті-решт в Києві закріпилися Чернігівські князі, які протрималися до 1240 року.

15. Державність в умовах боротьби польських, литовських, угорських та ординських феодалів за українські землі у 14ст.

Близько середини XIV ст. в складі Литовської держави вже були білоруські землі й частина українських (Волинь). Внаслідок цього Литовська держава значно зміцнилася й посіла помітне місце в політичному житті Східної Європи. Великі матеріальні та людські ресурси приєднаних білоруських і українських земель давали Литві можливість успішно протистояти німецькій феодальній агресії та Орді.

Наступ литовських феодалів на українські землі полегшувався тим, що золотоординська держава вступила в період феодальної роздробленості, що з особливою силою проявилося в середині XIV ст. Після хана Бердибека у 1359 р. до вступу на престол Тохтамиша у 1381 р. в Орді змінилося понад 25 ханів. Колишня могутня монголо-татарська держава фактично розпалася на кілька частин. Зокрема, правителі татарських орд, що кочували в причорноморських степах, не мали постійної підтримки з боку центральної влади. Ольгерд, отже, мав можливість помірятися силами з західним улусом, не оглядаючись на верховного хана.

Боротьба Литви з Золотою Ордою за Подніпров'я залишила ряд слідів у письмових джерелах того часу. Так, у Густинському літописі під 1361 р. є звістка, що в Києві князював Федір, далі розповідається, що Ольгерд, очевидно, в 1362 р. на Синіх Водах (притока Південного Бугу) розбив «трех царков татарских... И оттоли от Подоля изгна власть татарскую. Сей Ольгерд и инныя рускія державы во власть свою пріят, и Кіев под Федором князем взят, и посади в нем Володымера сина своего».

Литовським феодалам вдалося оволодіти Київщиною, Переяславщиною і Поділлям. Ольгерд приєднав Переяславщину до Київського князівства, Подільську землю віддав синам свого брата Коріата — Юрію, Олександру, Костянтину й Федору. Брати Коріатовичі, утвердившись на Поділлі, перестали надсилати данину в Орду і почали готуватися до боротьби з нею. Вони спорудили, зокрема, фортеці Смотрич, Бакоту й Кам'янець. Із зміцненням свого становища Коріатовичі поступово виходили з-під влади великих князів литовських. Спершу вони орієнтувалися на Польщу, а потім на Угорщину й Молдавію.

Проте литовські князі не мали достатніх сил для повного визволення українських земель від татарського іга. Володимир Ольгердович, який княжив у Києві, наприклад, певний час перебував у залежності від татар, на що вказують дані письмових джерел і монети цього князя з татарським гербом. У грамотах подільських князів, спочатку Коріатовичів, потім Свидригайла, також є згадки про виплату данини татарам.

Щодо Чернігово-Сіверської землі, то відомо, що в першій половині XIV ст. вона переживала політичну кризу: численні слабосилі князі перебували в повній залежності від татар. Більш активну участь у тогочасному політичному житті брало Брянське князівство. Під 1356 р. в Никонівському літописі є згадка про те, що Ольгерд «...воевал Брянеск и Смоленск». Але литовці не мали успіху, і Брянськ залишився за князем Василієм, що одержав у Орді ярлик на княжіння. Незабаром Василій помер, «и бисть в Брянске мятеж от лихих людей, а замятна веліа, и опустение града, и потом нача обладати Брянском князь велики Литовски». З літописної розповіді не ясно, коли саме Ольгерд утвердився в Брянську, видно лише, що після походу 1356 р. минув якийсь час. Проте можна припустити, що на початку 70-х років XIV ст. більша частина Чернігово-Сіверської землі вже знаходилася під владою Литви.

Отже, у 40-х — 70-х роках XIV ст. більшість українських земель, політично роз'єднаних і послаблених залежністю від Золотої Орди, підпала під владу Польського королівства й Великого князівства Литовського.