Лубський В.І., Лубська М.В.
Розділ VІІ. ІУДАЇЗМ
Іудаїзм – одна з монотеїстичних національно державних релігій стародавнього світу, поширена головним чином серед євреїв. Вона не стала світовою релігією з ряду причин, про які ми скажемо далі, але здобула світове поширення, повторивши долю свого розсіяного по всьому світу народу. Це перша релі гія Одкровення, тобто релігія, яка безпосередньо продиктова на Богом людям через свого пророка і викладена в Святому Письмі. Історія стародавніх євреїв є одночасно історією вини кнення і розвитку іудаїзму та його священної книги – іудейсь кої Біблії. Ми будемо розглядати всі ці три сюжети одночасно, весь час пам’ятаючи, що історія народу його релігії та його Свя того Письма – це різні, але невід’ємні одна від одної речі.
Насамперед – декілька слів про Біблію, в якій викладено історію єврейського народу.
Коли стародавні євреї творили своє Святе Письмо, вони ще не знали, що його називатимуть Біблією. Ця назва закріпи лася за ним лише в IV ст. Вперше воно зустрічається в працях Іоана Золотоустого (347–407), а остаточно цей термін утвер джується в богослов’ї лише в ХІІІ ст. Слово “Біблія” грецького походження – від назви папірусу, який виготовлявся з очере ту – біблусу, а звідси – і грецька назва книги, складеної з лист ків папірусу – “біблос”, “бібліон”. Отже, буквально слово “Біб лія” означає “книги”, давньоєврейською мовою – “Соферім”.
Почавши з кількох книг, це зібрання розрослося в оста точному вигляді до зібрання багатьох книг. Це вже ціла бібліо тека в одній книзі. Сучасний протестантський богослов Джон Макдауелл так характеризує унікальність Біблії: вона писалася 1600 років протягом життя 60 поколінь, її писали понад 40 ав торів з різних суспільних прошарків, у різних місцях, за різ них обставин і настроїв, на трьох континентах трьома мовами.
128
ІСТОРІЯ РЕЛІГІЙ
Створена стародавніми євреями священна книга була ус падкована християнами, вони доповнили її своїми творами, назвали Біблією. Вони визначили і дві основні частини Біблії: першу, іудейську – Старий Завіт, другу, християнську, яку, ясна річ, іудеї не визнають, Новий Завіт. Саме християнство і дало Святому Письму іудеїв друге життя. Його переклали на латину – світову мову середньовіччя, а потім майже всіма мо вами світу.
До 1966 р. Біблія була перекладена на 240 мов і діалектів, а її окремий текст – ще на 739 мов.
Вважають, що історія іудаїзму пройшла такі періоди:
•біблійний іудаїзм (XX– IV ст. до н.е.);
•еллінський іудаїзм (IV ст. до н.е. – II ст. н.е.);
•рабіністичний іудаїзм (II – XVIII ст.);
•сучасний іудаїзм (з 1750 р.).
Смисл назв цих періодів розглянемо далі.
Біблійний іудаїзм
Святе Письмо стародавніх євреїв містить у собі історію цього народу, який ще не мав літочислення, свого письма, коли в нього тільки складалося уявлення про себе. Тому ця історія, що передавалася усною традицією, дуже неточна, міфологізо вана і потребує критичного ставлення. Тривалий час Біблія була єдиним історичним джерелом історії стародавніх євреїв. Згодом осягнення її за допомогою єгипетських, ассіро вави лонських, давньоіранських та інших джерел дало можливість внести в неї істотні уточнення. Якою ж була історія стародав ніх євреїв у біблійний період, що тривав з початку ІІ тис. до н.е. до IV ст. до н.е. – майже 2000 років!
Початковий період історії стародавніх євреїв нам майже невідомий. Е.Ренан висловлює припущення, що вони з’яви лися на Аравійському півострові з країни, яку він звав Арія (територія сучасного Афганістану) і яка була нібито прабать ківщиною кельтів, скіфів (германців та слов’ян) і пелазгів (гре ків та італіків). Сучасна історична наука це заперечує. Більш
129
Лубський В.І., Лубська М.В.
вірогідно, що стародавні євреї були кочівниками, які прийшли на територію Аравії з Центральної Азії. Біблія починає єврей ську історію з Авраама, вихідця з міста Ур, що частково підтве рджує цю думку.
За Ренаном, у Сирії в ІІ тис. до н.е. оселяються кочові семі ти номади. У них існували племінні релігії з монотеїстичним ухилом, оскільки номади не знали міфології, яка неодмінно вела до політеїзму. І.І. Скворцов Степанов зауважує, що ця тенденція до монотеїзму була спричинена теократичною ор ганізацією раннього давньоєврейського суспільства.
Стародавні євреї в той період уникали давати ім’я своєму богові. Навіщо, мовляв, йому власне ім’я, коли він єдиний і неповторний? Але пізніше він таки отримав ім’я – Ягве.
За біблійною міфологією родоначальником стародавніх євре їв був Авраам – праотець багатьох народів цілого ряду етнічних гілок, серед яких було і плем’я Ізраїль. Цей процес історично точ но не датований – десь у першій половині ІІ тис. до н.е.
Ізраїльтяни мали спрощену релігію, ще без догм, без книг і без жерців, тому вони легко сприймали побічний релігійний вплив.
В іудейській міфології важливе місце посідає міф про пе ребування ізраїльтян у єгипетській землі.
Увага! Ми починаємо цитувати Біблію. В усьому світі Біб' лію цитують не за сторінками, а вказують назву книги, главу і вірш. Наприклад: “А Йосип був відведений до Єгипту” (Буття 31, І). Іноді вказані лише глави, бо не цитується якийсь вірш, а мається на увазі зміст усієї чи кількох глав.
Перебування ізраїльтян у Єгипті, тридцятирічне мандру вання з Єгипту до Ханаану не має прямого історичного підт вердження. Безумовно, прихід ізраїльтян на узбережжя Се редземного моря якось відчувся в Єгипті, тим більше що єгип тяни добре пам’ятали навалу гіксосів. Були ізраїльтяни в Єгипті, чи не були, а вплив єгипетського ідолопоклонства на їх релігію мав місце: вони стали влаштовувати житло для сво
130
ІСТОРІЯ РЕЛІГІЙ
го бога в ковчезі – невеликій скриньці з дерева акації. Ковчег зберігався в спеціальному шатрі – Скінії. Це було святилище з вівтарем жертовником.
Вихід ізраїльтян з Єгипту очолив Мойсей. Це він одер жав Одкровення і написав перші чотири книги Святого Пись ма, як стверджує Біблія. Але значна частина коментаторів Біблії, а також істориків вважають особу Мойсея легендарною. Е.Ренан вважає історичним лише факт виходу ізраїльтян з Єгипту та їх вступ на Синайський півострів. Відомий історик Сходу Н.Нікольський у своїй книзі “Стародавній Ізраїль” ви ходу ізраїльтян з Єгипту та Мойсею присвятив лише кілька рядків, не спростовуючи і не підтверджуючи цей факт. Але та увага, яку приділяє цьому сюжетові давньоєврейської історії Біблія, його провідне значення для розроблення віровчення (ідея союзу з Ягве) і культу (свято Пасхи) примушує нас з ро зумінням ставитися до цієї проблеми і висловлюватися за істо ричність цього факту.
Якщо визнати вірогідним вигнання стародавніх євреїв з Єгипту, то слід вважати це також і початком антисемітизму, концепції, яка з національно політичних міркувань вислов лює неприховану ворожість до єврейського народу.
З другої половини ІІ тис. до н.е. історія стародавніх євреїв уже більш документована. Цей час – теж глибока давнина – три з половиною тисячі років тому від нашого часу! Мало на родів на нашій планеті мають таку сиву історію. Про стародав ніх євреїв пишуть такі стародавні історики, як Манефон з Єги пту, Геродот з Греції, Йосип Флавій та ін.
Історикам добре відомо, що близько 1350 р. до н.е. ізраїль тяни з’явилися на східному березі Мертвого моря і річки Йор дан, де вже жили племена амореїв, амонітів і маовітів. Згодом ізраїльтяни розселяються (теж не без застосування сили) на західному березі Йордану, де їм довелось подолати опір хана анців. Відбувався ряд воєн. Перемогу здобули ізраїльтяни, в нагороду їм дісталася чудова родюча країна – тепер вона зветь ся Палестиною. Їх успіх пояснюється просто – вони були доб
131
Лубський В.І., Лубська М.В.
ре згуртовані, а згуртувала їх ідея єдиного Бога – вони знали за що билися. При всьому цьому ізраїльтян того часу не мож на розглядати, як завойовників Палестини. Адже вони повер талися додому після перебування в Єгипті. Релігійний культ ханаанців відчув вплив фінікійського культу, переданий зго дом ізраїльтянському. Так поступово розширювалися і збага чувалися релігійні уявлення Ізраїлю. Це був процес поглиб лення і вдосконалення культу єдиного Бога – Ягве.
Вище було сказано про згуртованість ізраїльтян. Але на ціональної єдності в той час все ж ще не було. У політичному і релігійному житті переважав давній племінний поділ на колі на. Потреба в єдності тільки но виникала. Тому не було єдиної держави, не було єдиного царя, єдиної церковної організації, ідея єдиного Бога ще цілком не утвердилася. Скінія з Богом постійного місця перебування не мала. Храму ще не було. Але вже були постійні служителі біля Ковчегу. Як зародок майбу тньої держави виник інститут тимчасових ватажків, яких зва ли суддями. Історія зафіксувала імена дванадцяти суддів.
Саме в період завоювання Палестини жили пророчиця Девора (Дебора), яка виконувала обов’язки судді (Суд 4,4). Це свідчить про те, що в стародавньому єврейському суспільстві становище жінки було не таке вже принижене, як звикли тве рдити, розглядаючи ставлення іудаїзму до жінки. Коли ізраї льтяни перемогли ханаанські війська, які очолював Сісера, Девора співала тріумфальну пісню, що стала гімном перемоги (Суд 5,1–31). Ця пісня разом з розповіддю про Іфтаха (Суд 11,1–39) є найстародавнішим текстом Біблії, що відноситься до ХІІІ ст. до н.е.
У Біблії розповідається про нескінченні війни Ізраїлю з іншими народами і між окремими колінами Ізраїлю. З XI ст. до н.е. хронологія подій стає ще точнішою, з’явилися записи.
В цей період зв’язки між колінами міцніють, дедалі чіткі ше проявляється ідея народної єдності. Ягвізм стає національ ним культом. У народній пам’яті вже чітко зафіксовано: Ягве вивів народ з Єгипту, подарував йому Ханаанську землю. Зго
132
ІСТОРІЯ РЕЛІГІЙ
дом фіксується релігійний центр –місто Сілом, куди люди пе ренесли ковчег. Сюди ходять прочани питати оракула ковчега про майбутнє.
Авторитет Ягве зміцнюється завдяки рішучим діям судді Самуїла. Він поклав біля ковчега хартію з першими письмена ми ізраїльтян, свідченням започаткування іудейського Свя того Письма. Як пише Ренан, це був перший архів людства. Що письмо вже було в ті часи, свідчить рядок з пісні Девори про тих, “хто веде пером писаря” (Суд 4,14).
З ХІ ст. до н.е. починається існування Ізраїльського іудей ського царства зі столицею в місті Єрусалимі.
Перший ізраїльський цар Саул (1020–1004 рр. до н.е.) ще не мав постійної столиці і вважався більше військовим вож дем, ніж керівником держави. Ще при житті Саула досяг вій ськової слави Давид (1004–965 рр. до н.е.) з коліна Іуди. Коли після загибелі Саула з синами в битві з філістимлянами царем став син Саула Ісбаал, Давид сів на престол у місті Хеврон.
На думку Ренана, Давид не був переконаним послідовни ком Ягве, але йому випала доля стати народним героєм. До того ж він був видатним дипломатом і державним діячем, пое том і музикантом. Він свідомо спирався на культ Ягве і возве личив його. У 1050 р. до н.е. Давид був проголошений царем племені Іуди. Своєю столицею він обрав Єрусалим.
Царювання Давида було успішним. Він вів численні пе реможні війни. Особливу увагу він приділив розвиткові іуда їзму. Насамперед він переніс ковчег у Єрусалим і розмістив його в пишному шатрі поряд зі своїм палацом. Це перенесен ня супроводилося урочистою процесією зі співами і танцями, з численними жертвоприношеннями.
Давидову державу успадкував його син Соломон (965– 926 рр. до н.е.). Він зміцнив державний апарат, побудував но вий пишний палац і храм Ягве, встановив єдину податкову систему.
Після смерті Соломона єдина держава розпалася. Виник ли дві нові держави. На півночі – Ізраїльське царство зі столи цею Самарією, яке проіснувало близько двохсот років і в 722 р.
133
Лубський В.І., Лубська М.В.
було завойоване ассирійцями. На півдні – Іудейське царство зі столицею Єрусалимом; воно проіснувало до 587 р. до н.е. і впало під ударами вавилонян. Тоді з “вавилонського полону”
іпочалося розсіяння стародавніх євреїв по всьому світу.
ВІудеї та Ізраїлі остаточно склалася релігія, яка дістала назву іудаїзму. З побудовою Єрусалимського храму утворив ся постійний центр віровчення швидко міцніючої релігії.
Історія стародавніх євреїв у цей період відбилась у Біблії в історичних книгах. У цей час з’явилися й пророки, які володіли даром слова і передбачення майбутнього. Вони виступали перед своїми військами, надихаючи на перемогу, кляли ворогів, проро куючи їм поразки. Пізніше, у VIII ст. до н.е., пророки стали цілою школою релігійно політичних ораторів і проповідників.
Пророки стають виразниками почуттів нації – зазначає Е.Ренан. Вони виступали захисниками народних інтересів. Пророки вже були за один крок від цілковитого утвердження Ягве єдиним богом.
Пророцтво як релігійна професія виникло і розвивалось в іудаїзмі паралельно із жрецтвом. Пророки вважалися знаря ддям божества не через належність до певної соціальної гру пи, а лише за свій хист входити в контакт з божеством. За до помогою різних засобів, а більше – молитви, танцю і співів вони впадали в екстатичний стан і провіщали волю Божу, як оракули, чи передбачали майбутнє. Були серед них люди мудрі
ідосвідчені, з піднесеною душею і сильним характером. Добре розуміючи хід історичних подій, вони висунули нову концеп цію віри в месію, тобто віри в єдиного, живого, всюдисущого і невмираючого Бога. Пророкам належить також і поглиблення ідеї договору (“Завіту”) між народом Ізраїлю і богом Ягве, а також кредо винятковості історичної ролі євреїв.
Серед ізраїльських пророків видатне місце посідає пророк Ілія, який закликав до миру і справедливості, викривав жорсто кість царів та їх оточення, їх прихильність до фінікійського ку льту Ваала. В Іудеї серед пророків виділявся Ісайя, який мріяв про щастя всього людства, про вічний мир на планеті. Це йому
134
ІСТОРІЯ РЕЛІГІЙ
належать пристрасні слова, які прикрашають будови Організації Об’єднаних Націй у Нью Йорку: “І мечі свої вони перекують на лемеші, а списи свої – на серпи. Не підійме меча народ проти народу, і більше не будуть навчатись війні” (Іс. 2,4).
Біблія зафіксувала виступи трьох великих пророків: Ісайї, Єремії і Єзакіїля і дванадцяти малих пророків. Їх твори склали розділ пророцьких книг.
Історична доля давньоєврейських держав склалась неща сливо. Тривалі війни між собою та іншими державами ви снажували їх і робили життя народу особливо тяжким. Соціа льне напруження в суспільстві не спадало.
Ізраїльське царство (на півночі Палестини) проіснувало з 928 до 722 р. до н.е. Царювало 19 царів, з них 7 – близько одного року. Це свідчить про постійне внутрішнє напруження в державі. У 722 р. до н.е. ассірійський цар Саргон ІІ руйнує столицю держави Самарію і забирає в полон десять ізраїльсь ких племен.
Іудейське царство трималось довше. У ньому царювало 20 царів з династії Давида, з них короткочасно три. У 586 р. до н.е. Іудея була завойована вавилонянами. Тоді ж вавилонсь кий цар Навуходоносор ІІ переселив більшу частину іудеїв до Вавилонії, а Єрусалимський храм зруйнував, перетворивши іудейське царство на вавилонську провінцію. Під час “вави лонського полону” іудейська релігія зазнала впливу ірансько го маздоїзму. У Вавилоні активно виступав Єзакіїль. Він про пагував ідею поновлення Ізраїлю як теократичної держави, відбудови Єрусалимського храму. Все це мусила зробити ме сія з роду Давидового.
Вавилон був розгромлений персами в 539 р. до н.е. і увій шов до складу Ахеменідської держави. Іудеї в 538 р. до н.е. змо гли повернутися додому з дозволу перського царя Кіра. Від роджена єврейська держава дістала назву Іудеї. Її очолював правитель, якого призначив перський цар.
Єрусалим одержав статус міста із самоврядуванням. Єру салимський храм було відбудовано, а його первосвященик мав державну владу.
135
Лубський В.І., Лубська М.В.
Цей період в історії стародавніх євреїв дістав назву Дру гого храму.
Цей період відзначений діяльністю писця Езури (Езри), який одержав повноваження від Артаксеркса І на ревізію Іудеї. Значну роль відіграв і вавилонський єврей Неємія, якого Ар таксеркс І призначив правителем Іудеї. Вони домоглись не прийняття до Єрусалимської общини євреїв, які не були у “ва вилонському полоні”. Ці євреї частково змішалися з іншими народами, яких ассирійці оселили навколо Самарії, і вже нази валися самаритянами. Ездра і Неємія виступали за посилення ізоляції євреїв від інших народів, вони вимагали анулювати змішані шлюби, через що немало родин було зруйновано. Від Ездри і Неємії залишилися книги в Святому Письмі.
З початку “вавилонського полону” почалося розселення євреїв за межі Палестини. Частина євреїв, що були вивезені до Вавилонії, не побажали повернутися до Палестини і цим пок лали початок діаспорі – розселенню в інших країнах. Частина євреїв оселилися під час цих подій в Елефантині в Єгипті.
У часи існування Ахемінідської держави поневолені кра їни перетворювались на підлеглі провінції типу сатрапій, де продовжували володарювати місцеві династії, але вже без будь якої самостійності, під суворим наглядом метрополії. Тоді ж у західних сатрапіях Ахемінідської держави утворилась осо блива форма релігійного і місцевого політичного об’єднання, яка дістала назву “храмової громади”. Такою храмовою грома дою була громада Єрусалимського храму. Вона складалася з 32 об’єднань, які звалися бетабат (“батьківський дім”). Кожну громаду очолював глава, який контролював життя родин, що входили до цієї громади. Земля належала бетабатові і була у спадкоємному володінні родин. Останні користувалися най маною землею. Бетабат сплачував належні податки державі і мав, хоч і обмежену, але власну юрисдикцію.
За таким зразком, правда, вже без громадської власності на землю, але з колективною економічною відповідальністю і обмеженою юрисдикцією виникли згодом в іудеїстів синаго гальні громади.
136