ІСТОРІЯ РЕЛІГІЙ
зумовно, вдосконалюється моральне вчення Христа, починає панувати теософське вчення про Христа. Апостол Павло роз роблює вчення про боголюдину Христа як про дух і образ Бога. Він підтверджує версію воскресіння Ісуса і твердить, що віра в це воскресіння дає вічне життя [Кор. 15:3–18]. Посилено роз роблюється моральний бік вчення Ісуса. Павлові послання – це цілий моральний компендіум: не хвалися перед Богом і не хвалися людською мудрістю [ Кор. 1:19 31; 2:18–23], не чвань ся [4:6–13], остерігайся перелюбу [5:1–5], утікай від розпусти [6:12–20], будь слугою для всіх [19:16–23] і багато інших по ложень.
З’являються рішучі акценти в соціальному вченні Ісуса. “Нехай кожна людина кориться вищій владі, бо немає влади, як не від Бога, і влади існуючі встановлені від Бога. Тому той, хто противиться владі, противиться Божій постанові; а ті, хто про тивиться, самі візьмуть осуд на себе” [Рим. 13:1–2]. І далі: “Тож віддайте належне усім: кому податок – податок, кому мито – мито, кому страх – страх, кому честь – честь” [Рим. 13:7].
Новий Завіт
Ми вже знаємо, що християнство виникло в іудейських общинах. Від іудаїзму християнство запозичило його голов ний релігійний документ – Біблію, дещо переглянувши та до повнивши її. Християнство висунуло ряд нових принципів (без чого воно не стало б новою релігією), сформульованих у релігійному документі, що дістав назву Новий Завіт. Він ста новить другу частину християнської Біблії, а за іудейською, першою частиною Біблії, була закріплена назва Старий Завіт.
До Нового Завіту входять: чотири Євангелія, близька до них книга Діянь апостолів, двадцять одне Послання апостолів і Апокаліпсис, або Об’явлення Іоанна Богослова – усього 27 книг. Християнське богослов’я, виходячи зі змісту і спря мованості книг Нового Завіту, ділить їх на законоположні (Євангелія), історичні (Діяння), навчальні (Послання) та про рочі (Апокаліпсис) [44, 13]. Склад Нового Завіту, тобто уста
335
Лубський В.І., Лубська М.В.
лений список творів, що його становлять (“канон”), формува вся поступово. Офіційне остаточне визнання з 26 творів, які є тепер, було зроблено лише в 363 р. н.е. на Лаодикійському со борі (без Апокаліпсису). У 419 р. Карфагенський собор ввів у канон Апокаліпсис. Поза каноном залишилася велика кіль кість (кілька десятків!) творів, вони вважаються апокрифіч ними. Деякі апокрифічні твори були визнані церквою і увійш ли до Священного переказу поряд із творами отців церкви, видатних богословів. Але все ж серед апокрифів переважають такі, що визнано єретичними, забороненими для церковного користування; їхретельно знищувала церква. Причини, через які деякі твори не потрапили до канону (а деякі й знищували ся), мабуть, мають політичний характер: був не до вподоби ав тор (багато з авторів – це єпископи, що домагалися церковно го впливу і влади) чи якісь ідеї були несприйнятливі або вони дуже вже суперечили визнаним творам тощо. Більшість апок рифів було написано у ІІ ст.
У складі ранньохристиянської літератури перебувають і так звані Логії – вислови Ісуса Христа, що були знайдені в 1897–1904 рр. в Оксірінхі (Єгипет). Вони доповнюють і проя снюють віровчительні положення Нового Завіту, але до його канону, як бачимо, не потрапили.
Для висвітлення складу найстародавніших джерел ново завітного канону важливе значення мають нещодавно відк риті кумранські рукописи.
Навесні 1947 р. двоє арабських пастухів із племені Таамі ра Мухаммед і Ахмед сповістили про знахідку в одній із печер на західному узбережжі Мертвого моря семи сувоїв стародав ніх рукописів, які після кількох перепродажів за дуже великі кошти були куплені Єрусалимським університетом. Почалася лихоманкова кампанія розшуків стародавніх рукописів у пе черах узбережжя Мертвого моря, особливо в період 1951– 1957 рр., продовжується вона і дотепер. Район розшуків роз ширився, розкопані не окремі печери, а цілі поселення. Ви явилося, що там жила община, члени якої відокремилися від
336
ІСТОРІЯ РЕЛІГІЙ
світу з релігійних міркувань (вони чекали “кінця світу”) і ство рили спільність із особливим релігійним побутом. Місцевість, де знайдені ці пам’ятки культури, називалася Ваді Кумран, а члени общини дістали назву кумранітів, а рукописи – кумран ських рукописів. Ці рукописи є записами текстів Старого За віту, коментарі на духовні книги, богослужбові тексти, гімни і молитви, плачі, гороскопи, есхатологічні сказання тощо. Се ред них Статут общини, Статут війни, Сувій скарбів, Сувій псалмів тощо. У великій кількості були знайдені твори, які входять у Старий Завіт, в іудейські релігійні книги і навіть тво ри нерелігійні. Усього було знайдено понад 800 манускриптів. Вони одержали назву “Рукописів Мертвого моря”.
Щоб уявити собі історичну цінність цих документів, до сить сказати, що найстарішим із нині відомих єврейських до кументів є pукoпис Cтapoгo Завіту Codex Petropolitanus, який відносять до 916 р. н.е. і який зберігається у Санкт Петербурзі. З новозавітних пам’яток слід вказати на фрагмент Євангелія Матвія, який датується 65 р. н.е., він зберігається в Оксфорді. Найбільш стародавніми рукописами Нового Завіту є папірусні фрагменти, що мали застосування в безпосередній релігійній практиці звичайних віруючих. Найдавніший з них – папірус Райленда (у Манчестері) відноситься до першої чверті ІІ ст. і містить уривок з Євангелія Івана.
Знайдений у Кумрані матеріал охоплює час від IV тис. до н. е. до VIII–IX ст. н.е., але найбільше його стосуються останні два століття до новоїери і І ст. н.е., тобто часи виникнення хри стиянства. Це були залишки великої бібліотеки і книг, що існу вали окремо. До їх числа входили рукописи біблійних книг, що дуже багато значило для поглиблення історії Біблії, а та кож документи, що висвітлюють життя общини кумранітів, яка була певною мірою аналогом первісних християнських общин. Ці документи підтвердили революційно демократичне спря мування первісного християнства.
Вважають, що всі новозавітні твори були написані ара мейською (народним діалектом давньоєврейської мови) і гре
337
Лубський В.І., Лубська М.В.
цькою мовами. Уся термінологія Нового Завіту (віронавчаль на, культова, церковна) – грецька, такою вона залишилася й дотепер. Жодного оригіналу документів Нового Завіту не збе реглося. Є лише переклади грецькою, якою й записано канон. Безумовно, при перекладі й перезаписах текст не міг не зазнати пошкоджень і втрат. Із “солідних” манускриптів найбільш дав нім є Синайський і Ватиканській кодекси, які були написані в IV ст. У них поряд із текстом Старого Завіту є, хоч і неповні, тексти Нового Завіту і деякі апокрифи. Переклади Нового За віту новими мовами, у тому числі й українською, здійснювали ся разом із перекладом Старого Завіту, тобто Біблії в цілому.
Християнська традиція вважає, що всі документи Нового Завіту написані учнями Христа саме в тій послідовності, в якій вони розміщені у Новому Завіті. Створені вони нібито майже водночас, у першій половині І ст. в Палестині, де проповідував Христос. Але і час, і місце написання Нового Завіту проблема тичні. Початок складання документів Нового Завіту слід шука ти в другій половині І ст. Перші варіанти цих документів науці невідомі. За найсміливішими розрахунками можна допускати, що їх почали писати в середині І ст. Більш вірогідним є час їх завершення. Остаточні варіанти склалися в період до початку
ІІІ ст. (вони нам відомі теж не з оригіналів). Отже, історія скла дання Нового Завіту ще й дотепер має багато білих плям. Що ж до остаточного варіанту документів, то після їх канонізації тек сти лишалися без змін, хоч іноді псувалися під час перекладів. Вони й зараз є предметом ретельних історичних пошуків.
Євангелія
Центральним твором Нового Завіту є Євангелія (ґрец. – “блага вість”), в яких викладена біографія і вчення Ісуса Хрис та, історія його мандрувань і страждань. Християнська тради ція вважає авторами Євангелій учнів Христа – Матвія й Івана та його найближчих послідовників – Марка і Луку (останні Христа знали особисто). Євангелія від Матвія, Марка і Луки багато в чому збігаються в описі подій і висловлювань Христа.
338
ІСТОРІЯ РЕЛІГІЙ
Їх називають синоптичними. Підраховано, що в Євангелії від Марка 93 % матеріалу збігається з матеріалами інших Єванге лій, в Євангелії від Матвія – 50 %, від Луки – 40 %. Якщо зважити на те, що більшість істориків, у тому числі й христи янських, вважають твір Марка найбільш стародавнім із цих чотирьох Євангелій, то слід визнати, що Матвій і Лука широко запозичували матеріал у нього. Так чи інакше, але автори Єва нгелій, безумовно, мали загальне спільне джерело, з якого вони могли запозичувати все, що їм потрібно, без будь якого ризи ку в обвинуваченнях у тенденційності могли відкидати те, що суперечить їхнім поглядам на цю історію. Це спільне джерело
– усна традиція, дуже мінлива і багатоваріантна, а тому й дуже зручна для користування. Євангелія мають тісний зв’язок із розвитком культури того часу. Певною мірою можна вважати, що Євангелія – продукт іудейської думки; там, в іудаїзмі, її висхідне джерело. Але потім, із самого початку існування Єва нгелій, під час збирання письмових документів, вони зазнали оброблення елліністичною культурою.
Починається Новий Завіт з Євангелія від Матвія. Воно має 28 розділів, його автор – митар, закликаний Ісусом в учні, про що пише й сам Матвій (Мт. 9:9]. Він постає добрим знавцем іудейської традиції. Про Євангеліє від Матвія сучасний його перекладач Л.Лутковський пише, що воно написано іудеєм і для іудеїв, він добре знає Палестину, іудейські звичаї, ревно ставить ся до іудейського вчення. Головна ідея його твору – довести, що Ісус є Месією. Матвій наполягає на моральних проблемах вчен ня Ісуса. Чітко простежується іудейське походження христи янства. Теологи датують написання Євангелія від Матвія 42 р. н.е., тобто негайно після страти Ісуса Христа. Більшість науковців – початком ІІ ст. Вони вважають, що в основі Єван гелія від Матвія лежить давно вже втрачений варіант арамейсь кого Євангелія і Євангеліє від Марка. Цей варіант арамейського Євангелія А.Робертсон називає “єврейським Матвієм”.
Другим у Новому Завіті йде Євангеліє від Марка. Вважають, що воно є найдавнішим. Воно найбільш стисло викладає біогра фію Ісуса, починаючи її з його водного хрещення у Івана Хрести
339
Лубський В.І., Лубська М.В.
теля в річці Йордан, тобто охоплює останні шість років його жит тя. Написано Євангеліє в 62–63 рр. у Римі й для римлян. Його автор Марк мандрував з апостолом Павлом, а згодом – з апосто лом Петром. Не виключено, що сам він із римлян. Євангеліє від Марка має лише 16 розділів і є найкоротшим з усіх.
Євангеліє від Луки, лікаря, живописця, мабуть, грека з Антіохії – найбільш докладне, має 24 розділи, написане як до бротний літературний твір. Автор, безумовно, видатний гума ніст. Він писав своє Євангеліє для християн з язичників. Бо гослови вважають його ровесником Євангелія від Марка, але дослідження тексту говорять про його написання у ІІ ст.
Трохи осторонь від синоптичних Євангелій стоїть четве рте Євангеліє – від Івана, рибалки з Генісаретського озера, улю бленого учня Ісуса, який майже завжди був з учителем. Іван, опускаючи деталі попереднього життя Ісуса, зосереджує свою увагу на житті Ісуса в Єрусалимі, докладно передаючи його промови. Відчутно, що автор звертається до освічених людей, він хоче переконати їх у тому, що Ісус є сином та посланцем Бога і що головне в його вченні – любов до ближнього. Проте перше – переважає. Навіть чудеса, яких Іван описав сім, пос тають не тільки як акти людинолюбства, а йяк засіб виявлення божественності Ісуса. Іван посилено розробляє христологію, і це свідчить, що його Євангеліє молодше синоптичних і, оче видно, написано в 90 х р. Чи не з нього слід було б починати новозавітний канон?
Крім визнаних церквою чотирьох Євангелій, що дістали назву канонічних, відомі ще близько тридцяти інших: Євангеліє від дванадцяти апостолів (Дідахе), Євангелія від єгиптян, си рійців, євреїв, назареїв, ебіонітів, від Марії, Єви та ін. Усі вони потім названі апокрифічними, і до нас дійшли або тільки їхні назви, або уривки. Річ у тому, що первісне християнство було представлене багатьма общинами різного соціального плану, нове віровчення складалося в численних Євангеліях, існували різні погляди. Як відомо, синоптичні Євангелія були завершені написанням на початку, а може, і в середині ІІ ст. У них і фіксу
340