Лубський В.І., Лубська М.В.

вання християнства (тобто в 130–230 рр.), на думку А.Гарнака, клір відокремлюється в окрему соціальну групу.

Внутрішній розвиток общин супроводжується встанов ленням зв’язків між ними. Відбувається об’єднання общин у територіальні групи під керівництвом старшого єпископа або архієпископа. З’являються інші духовні чини. Ось тоді й ви никає християнська організація, утворюються церкви, які ма ють владу над общинами значної території. Зміцнюються зв’я зки між групами общин. Виникають стійкі територіальні об’є днання общин – помісні церкви.

Помісну церкву очолює єпископ чи архієпископ, а то й митрополит, назва якого вказує, що він глава церкви вже цілої держави. Згодом з’являється такий титул, як патріарх – глава церковного світового на той час масштабу. Християнська цер ква набуває всесвітнього значення.

Організаційний розвиток церкви йшов у напрямі центра лізації. Якщо раніше проповідник, учитель обов’язково пови нен був мати харизматичний дар, він навчав, лікував, рятував, пророкував, то тепер він мав поступитися місцем єпископу, який керував, господарював у церкві. Харизматична община мала поступитися єпископальній церкві. Це відбулося в кінці ІІ ст.

Єпископальна церква суттєво відрізнялася від ранньохри стиянських общин. Запроваджуються обов’язкові внески до спільної каси, але відмова від власного майна вже не обов’яз кова. Багатство не засуджується. Друге пришестя відкладаєть ся на невизначений час – церква має думати про своє стано вище у цьому світі. Вчення про рай і пекло має бути догматом для пастви. Аскетизм не в повазі. Це вже церква, яка може існу вати для користі віруючих в існуючому суспільстві.

Перші віки християнства Християнство в Римі

Появу християнства в Римі пов’язують із проповідниць кою діяльністю апостола Павла. Але це ще нічого не говорить ні про перемогу, ні про визнання християнства. У той час до всесвітньої столиці збігалися всі струмки людської думки, тому

346

ІСТОРІЯ РЕЛІГІЙ

в ній були представлені всі релігійні та ідейні течії. Христи янство одержало можливість порівнятися з багатьма іншими релігіями, конкурувати з ними і в ході цієї конкуренції вдос коналювати своє віровчення і культ у напрямі відповідного пристосування до нових умов існування. Заслуга апостола Павла і полягає саме в цьому пристосуванні. У Римі триває й завершується паулінізація християнства, а разом з цим стає явним факт всесвітньоісторичної перемоги християнства над усіма релігіями стародавнього світу, чи, користуючись хрис тиянською термінологією, над язичництвом, тобто над релігі єю інших народів, “язиків”. Що цьому сприяло? Як же це від булося?

Справа склалася так, що на початку нашої ери розвиток Римської імперії підійшов до етапу переходу до феодальних виробничих і суспільних відносин. Настав крах останньої сві тової держави рабовласництва – Римської імперії. Криза ра бовласництва в цій імперії охопила економіку, політику та іде ологію. У сфері економіки це було руйнування продуктивних сил: зниження економічної ефективності виробництва і про дуктивності праці. Рабська праця стала непродуктивною. Жа хливі умови життя вели до фізичної деградації головної про дуктивної сили – людей. У політичному житті це була криза державної влади, встановлення деспотичних режимів, таких як, наприклад, правління Нерона. Повсякчас спалахували по встання рабів, серед них і повстання в 74–71 рр. до н.е. під про водом Спартака. У сфері ідеології це був цілковитий мораль ний розклад римського суспільства, у панівних класів виник ло почуття приреченості. Поразки рабів у класових битвах вели до поширення і серед них ідей безвихідності, безпер спективності. Посилюються песимістичні настрої, маси впа дають у містицизм. Характерними рисами римського суспіль ства часів виникнення християнства К. Каутський називає розгубленість, легковірність, лицемірство, гуманність, інтерна ціоналізм, релігійність, монотеїзм. Поступово в рабів склада лось уявлення, ніби в усіх їхніх бідах винні вони самі, що при чина тяжкого життя – власна “гріховність”, за яку вони й від

347

Лубський В.І., Лубська М.В.

бувають покарання в земному житті. Поширюються ідеї, що позбутися життєвих негараздів допоможе Месія – ”бо жественний спаситель”, який спокутуватиме “гріхи” людей.

Таким чином, криза римського рабовласницького сус пільства поставила низку ідеологічних проблем. Вони могли бути розв’язані лише в релігійній формі, оскільки інші ідеоло гічні форми масам були недоступні.

Кінець ІІ ст. для Римської імперії був часом певного спо кою. За Марка Аврелія (161–180) був відбитий натиск варва рів, і Рим переходить до оборони. Імператор Коммод (180– 192) теж пішов на ряд поступок варварам. Після його вбивст ва доля імператорського трону опинилася в руках преторіан ської гвардії. Відбувається процес ліквідації республіки. Рим, Італія і провінції зрівнюються в правах, виникають нові краї ни, виростає державна бюрократія. З’являється зовсім нове суспільство, якому потрібна нова релігія, насамперед геть поз бавлена етнічних обмежень.

Але чому знадобилася саме нова релігія? Адже на тери торії Римської імперії сповідувалося чимало традиційних на ціонально державних релігій. Справа в тому, що існуючі ре лігії не можна було використати для виразу ідей різних етніч них верств. Потрібна була релігія, спільна для всіх рабів, неза лежно від їхньої етнічної належності. Такої релігії імператор ський Рим не знав.

Робилися спроби створити єдину для всієї держави релі гію у вигляді культу імператора. Так, Цезар, перший фактич ний римський монарх, був ще за життя проголошений потом ком богині Венери, на його честь споруджувалися храми, на його статуях вирізьблювали напис “Напівбог”. Прийомний син Цезаря Август проголошувався сином Аполлона, його ім’ям назвали один з місяців року, день його народження вважався початком року. Введення культу імператора не завершилося успіхом, але багато в чому зумовило потяг майбутнього хрис тиянства до монотеїзму.

Збіг цих обставин відкривав “зелену вулицю” тій релігії, яка відповідала б поставленим вимогам. Такою релігією було

348

ІСТОРІЯ РЕЛІГІЙ

християнство. Християнство народжувалось у зіткненні етніч них інтересів. Його створив народ нечисленний, але щедро роз порошений серед інших народів. Це й було джерелом космопо літичності християнства, бо воно зверталося до всіх народів. Християнство завчасно позбулося революційно демократич них ілюзій і навчилося враховувати інтереси всіх соціальних верств та держави. А головне – воно розвинуло і дало релігійне обґрунтування зростаючому гуманізмові, який був для народу ідеологічною засадою руйнування жахів рабовласництва. Ось чому головною причиною перемоги християнства слід вважа ти його високий гуманістичний заряд, створення системи ідей, потрібних і визнаних усіма членами суспільства, тобто вічних загальнолюдських моральних цінностей.

І ст. н.е. є початком історії християнської церкви. Цілком природно, що християнські церковні осередки за взірець своєї будови брали іудейські синагоги. Але вони чітко протиставля ли себе їм і були підкреслено демократичними. Вважають, що взірцем для християнських общин були також римські асоці ації та колегії, інші орієнтувалися на вільні релігійні союзи чи на своєрідні патронати. У Римській імперії діяли різні асоці ації, колегії, товариства, братства, спілки. Це був один з вихо дів із приватного життя в суспільне. Вони мали здебільшого релігійний характер, переважна більшість їх створювалась для поховання її членів. Відомий дослідник історії Риму францу зький вчений Г.Буасьє описує одну з колегій на підставі напи су на храмі. Ця колегія складалася з вільновідпущених, бідня ків, а також рабів, які мали дозвіл на це від своїх власників. Мета колегії – забезпечувати своїх членів у разі смерті при стойною могилою. При вступі до колегії для кожного був обо в’язковий разовий грошовий внесок і пляшка доброго вина. Потім гроші вносилися щомісяця. Коли хтось із членів колегії помирав, йому купували місце для поховання і ховали всією колегією. Якщо це був раб і його власник відмовлявся видати тіло для поховання (за законами рабовласництва і труп раба належав рабовласнику), тоді відбувалися символічні похоро ни і споруджувалась порожня гробниця з відповідним напи

349

Лубський В.І., Лубська М.В.

сом. Члени колегії утворювали тісне коло спільників, часто зустрічалися, організовували спільні обіди, вечері, свята. Саме під час цих зустрічей знаходили вихід ті настрої, які складали ся у них під впливом умов життя. Члени колегії допомагали один одному, займалися благодійництвом. Керівні особи – магістри, квестори – були виборними. Вони відали справами і фінансами колегії. Релігійне спрямування колегії, дуже часто етнічна спільність її учасників робили можливим вступ до них представників заможних верств, які відразу ж займали там керівні посади. Організаційний лад римських колегій у май бутньому послужив основою організаційної побудови хрис тиянських громад. Саме з них черпалися демократичні прин ципи їх структури.

Утворюючись як самостійна суспільна структура, хрис тиянська церква насамперед мусила визначити своє ставлен ня до держави та існуючого права. Ідеологія первісного хрис тиянства створювала відчуження перших християн від світу і, звісно, від держави. Вони вважали себе громадянами небесної держави, а земну державу – язичницькою, диявольською. Це відверто висловлено в Одкровенні Івана. Але разом з тим хри стияни не могли не бачити регулюючу і організуючу роль дер жави. Римська держава як світова, що об’єднала народи з різ ними релігіями, взагалі була віротерпимою. Визнавши за іудей ством право на існування, вона тим самим визнала право на життя і християнства, яке (не без підстав) вважалось на той час іудейською сектою. І християнам не раз доводилося шука ти захист від своїх владних опонентів в органах держави. Це вело до утворення двоїстих поглядів християн на державу і право та засудження їх, визнання та впровадження. Але від чуваючи себе чимось особливим у державі, християни посту пово будували свої громади. В основу життєдіяльності хрис тиянських громад були покладені такі принципи: регулярні спільні богослужіння за регламентованим обов’язковим по рядком; утворення спільного грошового фонду; підкорення авторитету общинної влади, яка персоніфікувалася в певних посадових особах; владне втручання в проблеми шлюбу і ро

350

ІСТОРІЯ РЕЛІГІЙ

дини; поступове утворення власного судочинства; підтримка і зміцнення міжобщинних відносин, без яких неможливо й думати про утворення єдиної церкви. Два передостанніх по ложення несли в собі зародки дедалі більшого протиставлення християнської церкви Римській державі.

Перше століття існування християнської церкви, коли вона тільки ще зароджувалася, було роками невинного органі заційного дитинства. Кожна община існувала сама по собі, встановлювала свої порядки і не визнавала інших. Було на віть ворогування між громадами. Усередині громад вирувала боротьба навколо догматики, що вироблялась. Поступово зро стали місцеві авторитети, і між ними теж велася боротьба, зв’я зки між громадами були спорадичними. Церкви як сталої ор ганізації ще не було, тому для цього періоду історії християнс тва користуємося терміном “церква” з певними застережен нями. В ІІ ст. відбувається більш активне організаційне офор млення. Близько середини ІІ ст. в Римі оформлюються єпис копат і колегії пресвітерів. У міру зміцнення церковних зв’яз ків і народження відчуття власної сили та впливовості хрис тиянські церкви в Римській державі потрапляють у ситуацію досить складних відносин з державою.

Гоніння

Імперський Рим поступово став ставитися до християнс тва вороже. Насамперед потрібно було з’ясовувати відношен ня між християнством і державою. Але з’ясування відносин між християнською церквою (точніше – церквами) і держа вою дещо гальмувалося через ряд обставин. Серед них – бага тотечійність нової релігії; наявність організаційних розгалу жень, ворогуючих одна з іншою; постійна ідеологічна бороть ба всередині релігії – боротьба з єресями. Це часто надавало невизначеності всьому рухові в цілому. І, безумовно, турбував чітко окреслений гуманізм християнства, оскільки новому суспільному ладу, який змінював рабовласницький, гуманізм не був потрібний. Ось тому в ІІ–ІІІ ст. у відносинах християн ської церкви і Римської держави виник ряд колізій, які в історії

351

Лубський В.І., Лубська М.В.

християнства дістали назву гоніння на християнство. Питання про гоніння в історії християнства спірне.

У 1891 р. на лекції в актовому залі Київського університе ту св. Володимира професор Юліан Кулаковський прочитав на користь потерпілих від неврожаю лекцію “Християнська церква і римський закон протягом перших двох століть”, у якій розглянув питання про гоніння на християн у перші віки існу вання нової релігії. Він дійшов висновку, що жодних гонінь не було. Влада не переслідувала переконання віруючих, оскільки виявляла віротерпимість. Проти лектора виступив один з міс цевих київських богословів – М.Г.Ковальницький з рецензі єю в журналі “Труды Киевской духовной Академии” (1892), де на 214 сторінках доводив протилежне. Різні думки з приво ду гонінь висловлюються і в сучасній літературі.

Християнська література, присвячена цьому періоду, пе реповнена численними згадками про гоніння на християн збо ку імператорської влади. Римська влада взагалі додержувалась такої сякої віротерпимості, хоча відомий історик християнст ва А.Дніні називає релігійну терпимість Риму міфом. Але він трохи перебільшує. Завойовані народи та території несли в імперію свою віру, і якщо вона не суперечила культу імперато ра, то жодних проблем не виникало. Але в християнському русі був вагомий соціальний елемент, адже це був рух рабів, поневолених, які виступили проти зла та насильства, готові до боротьби з ними, і це перетворювало християн на головну політичну силу, небезпечну для імператорської влади. Отже, в останньої були підстави для ворожості супроти християнст ва, і Рим не втрачав нагоди для переслідування християн.

Гоніння йшли хвиля за хвилею, залежно від політичної ситуації в державі, були одним із заходів, щоб вибратись із си стематичних поглиблень кризи імперії.

Перше гоніння відбулося в часи Нерона (54–68), воно обмежилось Римом. Для організацій масових репресій проти християн був використаний привід – пожежа в Римі 64 р. Від повідальність за пожежу було покладено на християн. За на

352

ІСТОРІЯ РЕЛІГІЙ

казом Нерона їх розпинали на хрестах, кидали на розтерзання звірам на аренах цирків. На масових гуляннях з них робили палаючі смолоскипи. Потім гоніння Доміціана 81–96 рр. і Тро яна 98–117 рр. Саме Доміціан у 95 р. вислав на острів пустелю Патмос престарілого останнього на той час апостола Івана, де той нібито написав Апокаліпсис. Повернувся він у 98 р. вже за часів імператора Нерви, який припинив гоніння християн. Але його спадкоємець імператор Троян знову їх розпочав.

Вороже ставився до християнства Марк Аврелій (161– 180), який висловлював велику схильність до античної, зокре ма стоїчної філософії. Відомий у цьому відношенні його указ 176 р. У 202 р. новій хвилі для переслідувань дав поштовх едикт Септимія Севера (193–211). Потім були гоніння за часів прав ління Максиміна Фракійця (235–238).

Посилення гонінь відбувається за імператора Деція (249– 251). Але вони були короткочасними і негайно припинилися після його смерті, хоч його едикт 250 р. про гоніння одержав статус документа, дійсного на тривалий час. Християн змушу вали у визначені дні в присутності спеціальної комісії прино сити жертви язичеським богам і статуям імператора та одер жувати про це спеціальне посвідчення. Зловживань і одер жання фіктивних посвідчень було безліч. Дух цього докумен та відчувався при гоніннях, які були відновлені за Валеріана (253–260) – едикти 257 го і 258 років [5,420] та Авреліана (270– 275) – едикт 275 р.

Гоніння проти християн спалахували за імператорів Діо клетіана (284–305) і Галерія (293–311). Укази 303 і 304 років змушували християн приносити жертви язичеським богам. Взагалі гоніння Діоклетіана були дуже жорстокими, вони три вали аж до приходу до влади Костянтина (306–337).

У християнстві, починаючи з ІІІ ст., розвивається особ ливий жанр літератури – агіографічний, тобто житійний, у якому зображуються житія і страждання мучеників. Видають ся відповідні збірники “Діянь” (“Актів”) і “Страстей” (“Пансі онів”).

353

Лубський В.І., Лубська М.В.

Отже, майже два з половиною століття йшло жорстоке нищення інакодумців. Рівень жорстокості переслідувань змі нювався, іноді наставали часи легалізації, але загальна тенден ція до придушення християнського руху не послаблювалась. Для християн це були часи природного добору: слабкі духом не витримували. Це було моральне та ідейне загартування хри стиянства. І разом з тим ця боротьба змушувала християнство рухатись уперед в ідейному і віронавчальному напрямах, від биваючи напади зовнішніх і внутрішніх ворогів.

Значно небезпечнішою, ніж гоніння, для християнства була ідейна боротьба проти нього, що велась в освічених язичницьких колах римського суспільства. Для цієї боротьби були вагомі підстави. В інтелектуальному житті давньоримсь кого суспільства поява християнства була видатною подією, це була істотна альтернатива античному світоспогляданню. Християнство вороже ставилось до античної культури і філософії, у яких вбачало вияв язичництва. Безумовно, це не був однобарвний процес, християнство багато чого взяло з античної культури і філософії.

Богослов Юстін (100–163) поважав античну філософію, а Сократу і Геракліту навіть знайшов місце в царстві небесно му. Климент Александрійський (бл. 150 – 215) вважав доціль ним зіставлення філософії та християнства. Оріген (бл. 185– 254) вважав християнство завершенням античної філософії [6, 62]. Августин (354–430) взагалі заявив, що істинна релігія та істинна філософія тотожні. І вони мали рацію, коли брали до уваги ідеалізм, започаткований у стародавніх греків і рим лян. Але щодо матеріалізму стародавніх, то він відкидався хри стиянством без будь яких застережень. У перші віки христи янства проти нього були здійснені енергійні виступи. Лукіан (бл. 125 – після 180) пише памфлет “Про смерть Переграна”, Цельс (Кельс) (ІІ ст. н.е.) – “Правдиве слово”, Порфірій (бл. 233 – 304) написав полемічний твір “Проти християн” у 15 томах. Значну літературно полемічну діяльність вів імпе ратор Юліан, названий Відступником (332–363). Не дивно,

354