ІСТОРІЯ РЕЛІГІЙ

фінансові зловживання, що привело до поділу Церкви на два угруповання, що суперничають. Багато членів Української Православної Церкви належать до діаспори, всі вони перебу вають під юрисдикцією Константинопольського патріархату.

Білоруська Автокефальна Православна Церква

Протягом сторіч Білорусія була частиною Російської імперії, а потім Радянського Союзу. Все це час більшість її пра вославних віруючих входило в Російську Православну Церк ву. Коли влада Москви ослабнула в часи хаосу після революції 1917 року, були початі (в 1922 й 1927 роках) безуспішні спро би заснувати автокефальну Білоруську Православну Церкву. Під час нацистської окупації німці підтримували відроджен ня релігійного життя й відкриття православних церков, для того щоб послабити зв’язок місцевого населення з Москвою. У цій ситуації в 1942 році група білоруських єпископів прого лосила Білоруську Православну Церкву автокефальної. До 1944 року в Церкві було 10 ієрархів в 9 єпархіях – митрополит, 2 архієпископа, 7 правлячих єпископів і один вікарний єпис коп. Коли радянські війська зайняли Білорусію, автокефаль ний статус Церкви був відмінен. Єпископи емігрували на За хід, і більшість із них примкнуло до Російської Православної Церкви Закордоном, однак в 1949 році група білоруських єпи скопів емігрантів оголосила свою автокефалію. Ця група існує тільки в діаспорі й не визнана ні однією православною Церк вою.

В 1991 році, після знаходження Білорусією незалежності, Автокефальна Церква тут так і не виникла. Наприкінці 1970 х років після смерті архієпископа Андрія Криту в Білоруській автокефальній Церкві, що має зараз 12 приходів, відбувся роз кол. Одну групу очолює архієпископ Михайло Мацюкевич (один прихід у Канаді, один в Австралії і 5 у США), іншу – митрополит Изяслав Бруцький (2 приходи в Австралії й 3 в Англії). Загальна чисельність Білоруської Православної Цер кви оцінюється в 140 000. Є ще 4 приходи Білоруської Право

529

Лубський В.І., Лубська М.В.

славної Церкви в США й один у Канаді під юрисдикцією Всес вітнього Патріархату.

Македонська Православна Церква

Віддавна Македонія є важливим геополітичним центром на Балканах, за який вели боротьбу Туреччина, Сербія, Болга рія й Греція. У часи перебування Македонії під керуванням Османської імперії Православна Церква в Македонії була час тиною Константинопольського Патріархату. Після закінчен ня Балканських війн (1912—1913) турецькому правлінню був покладений кінець, і південна Македонія стала частиною Греції. При цьому північна Македонія, населена слов’янами, які по імені країни називають себе македонцями, увійшла в новостворене Югославське королівство. За згодою із Всесвіт нім Патріархатом православні віруючої північної Македонії об’єдналися в Сербський патріархат й утворили в ньому три єпархії. Коли після закінчення Другої світової війни до влади в Югославії прийшли комуністи, вони вирішили реорганізу вати Югославію на федеративній основі й сприяли появі в її складі Македонської республіки. Комуністи підтримали спо дівання македонців, які хотіли затвердити свою національну самобутність, для того щоб ті підтримали новий уряд. Тоді ж уряд схвалив зусилля македонців, що мріяли створити окре му Македонську Православну Церкву.

У жовтні 1958 року в Охриді відбувся Церковний і Наці ональний собор, що зібрав 220 священиків і мирян, на якому було вирішено відновити древню архієпископську кафедру в Охриді і автономію Македонської Православної Церкви. На Соборі були обрані 3 нових єпископа для трьох нових єпархій Церкви. Це обрання було розцінено як неканонічне, оскільки на ньому був присутній усього один єпископ. Проте нова Цер ква заявила, що перебуває в канонічній єдності із Сербською Православною Церквою в особі Сербського патріарха. У червні 1959 року Сербський Священний Синод визнав здійснений факт,, і в наступному місяці обрані єпископи були хиротони

530

ІСТОРІЯ РЕЛІГІЙ

совані сербськими православними єпископами. Восени 1966 року Македонська Православна Церква офіційно звер нулася до Сербського Патріархату із проханням надати їй ав токефальний статус, але в травні 1967 року собор єпископів Сербської Церкви відкинув це прохання. Македонці наполя гали на своєму й 17–19 липня 1967 року скликали собор в Охриді. 19 липня, ґрунтуючись на резолюції собору, Священ ний Синод Македонської Церкви проголосив автокефалію Православної Церкви Республіки Македонія. Митрополит одержав новий титул «архієпископ Охридський і Македонсь кий». Все це відкрито підтримувалося урядом Македонії, чле ни якого були присутні на поставленні архієпископа і віддали йому належну честь.

Увересні 1967 року Синод Сербської Церкви оголосив Македонську Православну Церкву раскольничиєю релігійною організацією і порвав з її ієрархією всі литургичні й канонічні відносини, хоча й зберіг їх із простими віруючими. Це рішен ня було підтримано іншими Православними Церквами: жод на з них не визнала канонічності Македонської Церкви.

Розпад Югославії в 1991 році привів до проголошення незалежної Македонської Республіки, але назва цієї республі ки заперечується Грецією, і вона не одержала визнання біль шості країн миру. У грудні 1991 року архієпископ Гаврило по кинув свій пост предстоятеля Церкви, як думають, через роз біжності серед ієрархії щодо канонічного статусу Церкви, од нак його впросили відмовитися від відставки після того, як Священний Синод заявив про солідарність із ним.

Усередині 1992 року Сербський патріарх Павло прийн яв делегацію єпископів Македонської Православної Церкви й обговорив з нею канонічний статус Церкви, але переговори так і не привели до відновлення литургичного спілкування. І якщо нинішній уряд колишньої Югославської Республіки Ма кедонія рішуче виступає за церковну автокефалію, то Конста нтинопольський патріарх Варфоломій заявляє, що цей статус не може бути визнаний, оскільки мотиви його вимоги чисто

531

Лубський В.І., Лубська М.В.

політичні. Вчасно оголошення в 1967 році про автокефалії Македонська Православна Церква нараховувала 334 свяще ника, що служили в 400 приходах. Чернецтво перебувало в найсильнішим занепаді: в 1992 році в Церкві було всього на всього 10 черниць, які жили при громадах Бітоли й Прилепа, тоді ж виникла громада ченців у стародавньому монастирі Св. Наума на озері Охрид. Біля двох третин населення Македонії — православні.

МІСЦЕЗНАХОДЖЕННЯ: КОЛИШНЯ ЮГОСЛАВСЬКА РЕСПУ БЛІКА МАКЕДОНІЯ,

ДІАСПОРА В ПІВНІЧНІЙ АМЕРИЦІ Й АВСТРАЛІЇ ГЛАВА: АРХІЄПИСКОП МИХАЙЛО (НАРОДИВСЯ В 1912 РОЦІ,

ОБРАНИЙ В 1993 РОКУ)

ТИТУЛ: АРХІЄПИСКОП ОХРИДСЬКИЙ І МАКЕДОНСЬКИЙ РЕЗИДЕНЦІЯ: СКОПЛЕ (КОЛИШНЯ ЮГОСЛАВСЬКА РЕСПУБ

ЛІКА МАКЕДОНІЯ) ЧИСЕЛЬНІСТЬ: 1 200 000

Старостильні Православні Церкви

Після Першої світовий воїни деякі Православні Церкви, починаючи з Константинопольського Патріархату, по різних причинах стали переходити з юліанського календаря на гри горианський (названий на Сході «новим стилем»), що випе реджає перший на 13 днів. У цей час більшість Православних Церков (за винятком Єрусалима, Росії, Сербії й Гори Афона) використовують «новий стиль» для неперехідних свят, а юлі анський календар — для Великодня й пов’язаних з нею перехі дних свят. Подібні розбіжності є й серед католиків східного обряду: наприклад, українські греко католики у США вико ристають юліанський календар.

Коли в 1924 році Священний Синод за підтримкою уря ду проводив реформу календаря в Грецькій Церкві, вона ви кликала серед простих кліриків і мирян найсильніший опір. Вони затверджували, що такого роду реформу можна прово дити тільки після скликання Всесвітнього Собору. Хоча роз біжності виникли із приводу календаря, опозиція доглянула в

532

ІСТОРІЯ РЕЛІГІЙ

прийнятті «нового стилю» один з наслідків впливу що наро дився екуменізму й неправославних Церков, що, з її точки зору, порушувало чистоту православної віри.

У травні 1935 року 3 єпископи Грецької Церкви поверну лися до старого календаря й очолили виниклий рух. Незаба ром вони присвятили ще 4 єпископів, але потім один з ініціа торів і двоє знову присвячених повернулися в Грецьку Церк ву. Священний Синод негайно змістив 4 інших «старостиль них» єпископів, позбавив їхнього єпископського сану й на п’ять років заслав у віддалений монастир. Крім того, Священ ний Синод призвав уряд або вжити суворих заходів проти опозиції, або погодитися на повернення до юліанського кале ндаря. Влада,однак, відмовилася від рішучих мір – почасти тому, що ті, хто перебував в опозиції реформам, підтримували монархію, що була тоді слабкою.

Через кілька місяців чотири зміщених єпископи повер нулися в Афіни.

Супротивники нового календаря відомі як «старостиль ники», або Істинно Православна Церква Греції. Спочатку їх очолював митрополит Флоринський Хрізостом. Незабаром у цій групі почалися розколи через суперечки про дійсність таїнств у Грецькій Православній Церкві: меншість наполяга ла на тому, що таїнства офіційної Церкви безблагодатні. Піс ля смерті Хрізостома в 1955 році старостильники залишили ся без ієрархів, поки в 1960 році єпископи Російської Право славної Церкви Закордоном не присвятили для них декіль кох нових єпископів. В 1970 році виник новий розкол, що призвів до того, що в 1979 році утворилися два суперничих Синоди: очолюваний архієпископом Гардікским Оксентієм і митрополитом Корінфским Каллістом справжньому. В 1983 році Калліст пішов на спочинок, і його перемінив ми трополит Мегарський Антоній.

В 1984 році від Авксентиєвського Синоду відпала група, очолювана митрополитом Пірейським Геронтиєм. У тому ж році Синод митрополита Антонія саморозпустився й при

533

Лубський В.І., Лубська М.В.

мкнув до Синоду митрополита Геронтія, тобто до тих, хто за перечує благодатність таїнств Грецької Церкви. Главою Сино ду був обраний архієпископ Хрізостом II. До цього часу з єпи сків старостильников таїнства Грецької Церкви визнавали тільки митрополит Оропосський і Філейський Купріян і мит рополит Сардінський Іоанн. В 1985 році вони хиротонисова ли нових єпископів і знайшли підтримку в старостильників Румунії й Болгарії. В 1994 році архієпископ Оксентій вмер, і до середини 1998 року новий глава його Синоду обраний не був. У цей час Синод, очолюваний архієпископом Хрізосто мом ІІ, – самий численний серед груп старостильників у Греції. Другий по чисельності синод на чолі з митрополитом Купрія ном. Число прихильників Синоду, раніше очолюваного архіє пископом Оксентієм, у Греції помітно скоротилося, але досить велико за її межами, зокрема, у США.

Існує невелика група крайнього толку, так званих «мат фєївців», що має в Греції близько 40 священиків і сильну чер нечу традицію в жіночому Введенському монастирі в Кератеа (300 черниць) і чоловічому Преображенському монастирі (60 ченців). Кілька десятків тисяч прихильників цієї групи впе внені, що вони єдині православні, що залишилися у світі.

Незважаючи на всі ці поділи, грецькі старостильники сприймають себе як єдиний рух. Хоча в Греції, особливо в 1950 і роки, старостильники піддавалися сильним гонінням, сьогодні вони існують цілком вільно. Вони затверджують, що їхньої сотні тисяч, що в них більше 200 священиків в 120 при ходах, 38 з яких перебувають навколо Афін, і близько 100 мо настирів. Церкви старостильників можна довідатися по відсу тності в них електричного висвітлення й ослонів, і по таких особливостях богослужіння, як традиційний візантійський спів і часті цілонічні пильнування.

Подібний рух старостильників виник в Румунії після того, як в 1924 році патріарх Мирон Крістя ввів григорианський календар. На чолі опозиції стояв настоятель молдавського Покровського Скиту ієромонах Гликерії. До 1936 року він по

534