ІСТОРІЯ РЕЛІГІЙ

ється остаточна паулінська редакція християнства, яка відріз няється від християнства ісусових часів.

Дії апостолів

За Євангеліями упорядники Нового Завіту розмістили Дії апостолів, яких в Ісуса було дванадцять. Після його смерті, коли почалося поширення християнства серед інших народів, апо столів стало сімдесят. У цьому ж творі йдеться про діяльність апостола Петра (розділи 1–12) в іудейських християнських общинах і апостола Павла (розділи 13–28) в язичеських краї нах, по яких він довго мандрував. У Діях також висвітлені події, пов’язані з християнськими проповідниками Варнавою, Сте фаном, Филипом та Аполосом, які до складу апостолів взагалі не входили. Отже, назва цього твору неточна.

Авторство Діянь належить апостолу Луці [34, 99]. Писа лись вони майже одночасно з Євангеліями. Але є думка, що це колективний твір компілятивного плану. Це історична збірка, що мала висвітлити події історії християнства після страти Ісуса.

Послання

Наступні твори Новозавітного канону цілком зберегли свою індивідуальність, вони називаються Посланнями, їх два дцять одне.

Перші сім називаються соборними Посланнями. Вони присвячені актуальним на той час проблемам віровчення. Ав тори стурбовані появою численних єресей, гоніннями на хри стиян збоку римської держави та іудеїв. У цьому вони вбача ють ознаки другого пришестя Ісуса і тому розроблюють теоре тичні деталі цієї події.

Серед авторів соборних Послань з’являється одна з клю чових осіб нової релігії – апостол Петро, який вважається бу дівничим християнської церкви.

Послання апостолів написані на початку, а частина – в кінці ІІ ст. Послання являють собою ряд листів інструктивно го спрямування, вони також адресовані різним общинам і осо

341

Лубський В.І., Лубська М.В.

бам. Проте тут уже християнство відокремлене від іудаїзму, чітко формулюються специфічні християнські ідеї покірності й примирення з дійсністю. Ідеї месіанізму виражені значно слабше, прихід Месії і “Страшний суд” відкладені на невизна чене майбутнє. Втім, з’являється нова ідея – спокутної смерті за гріхи людства і воскресіння божества. Це пояснюється змі ною політичної обстановки в Римі – імператорська влада змі цнюється, народні повстання придушені. Судячи з усього, се ред християн перемогли ті, хто стояв на позиціях примирення з існуючим ладом. Мабуть, це і є початок існування християн ства як нової релігії. Як уже сказано, його пов’язують з діяльні стю Павла, який “відредагував” християнство і остаточно ви травив з нього демократичний дух. Цілком слушно багато до слідників у зв’язку з Посланнями говорять про “допауліансь ке” і “пауліанське” християнство.

Найдавніший документ Нового Завіту –Апокаліпсис. Доведено, що точною датою його написання є період між 9 че рвня 68 р. – 15 січня 69 р. Це період царювання імператора Гальби. Свого часу ці дати вирахував Ф.Енгельс, і вони досі вважаються найвірогіднішими.

Апокаліпсис являє собою ряд послань, адресованих семи християнським общинам у Малій Азії, кожній окремо. У пос ланнях зазначається, що всередині общин є свої групування, між общинами і всередині їх відбувається боротьба віровчень. Зрозуміло, що єдиного християнства ще немає, немає навіть назви його, йдеться про іудеїв, що перебувають у якійсь секті. Апокаліпсис свідчить про початок створення нової релігії.

Найбільше місця в Апокаліпсисі відведено пророцтвам “кінця світу”, приходу антихриста, битві з ним, встановлення після перемоги Бога Царства небесного. Ці пророцтва викла деніу фантастичних образах і туманних висловах, що допус кають найрізноманітніші тлумачення. А фактично Апокаліп сис, написаний під час повстання в Іудеї та боротьби за владу після смерті Нерона, відображає настрої пригноблюваних Ри мом народів і рабів, які чекають краху імператорської влади – “кінця світу”, “страшного суду” і встановленого месією царст

342

ІСТОРІЯ РЕЛІГІЙ

ва праведних. Дух месіанізму, запозичений з іудаїзму, прони зує цей твір: за Апокаліпсисом, Месія повинен прийти негай но, якщо не сьогодні, то завтра – обов’язково.

За християнською традицією автором Апокаліпсиса вва жається апостол Іван, якому нібито належить також авторст во четвертого Євангелія і три соборних Послання. Але Пос лання написано значно пізніше, за час більший, ніж життя однієї людини.

Дослідження текстів Нового Завіту дає чимало свідчень про зв’язок їхнього змісту з іншими, попередніми джерелами у сфері анімістичних і міфологічних ідей та проблематик. Але вони можуть бути названі “запозиченими” лише з позицій вульгарної критики християнства. Насправді ж Новий Завіт постає як оригінальна світоглядна система, тісно пов’язана з культурним розвитком усього попереднього людства, певним наслідком духовного розвитку цивілізації, що успадковує до сягнення попередників і робить крок уперед відповідно до нових етапів суспільного прогресу.

Утворення християнської церкви

Створення й становлення нової релігії відбувалися в спе цифічних релігійних організаціях – общинах первісних хрис тиян, які пізніше злилися в християнську церкву. З християн ського погляду християнська церква є божественним встано вленням самого Ісуса Христа, який доручив владу над нею апостолові Петру, а той передав божественну благодать усьо му наступному духовенству.

Історичний аналіз свідчить, що утворення християнської церкви – це тривалий процес організаційного становлення нової релігійної структури.

Одні з послідовників Ісуса, залишивши свій дім та близь ких, цілком присвячували себе служінню справі поширення нового вчення, інші – дотримували вірність йому, продовжу ючи своє громадянське і родинне життя. Ні в тому, ні в іншому випадку ніякої сталої організації не було. Як не було жодних культових встановлень.

343

Лубський В.І., Лубська М.В.

Потреба в сталій організації виявилася в період поширен ня християнства серед населення Іудеї та інших народів Рим ської імперії. Тоді поступово в різних містах з’явилися сталі християнські общини, різко зросла кількість проповідників (сталих і мандрівних). Про ці елементарні общини повідом ляють нам Послання, Дії та Євангелія. Із них ми взнаємо, що діяльність цих общин зводилася в основному до релігійних зборів і спільних трапез. Під час релігійних зборів будь який член общини мав право виступити як виконавець релігійного культу. Окремого духовного кліру ще не було. Сам Ісус жод ного духовного звання чи чину не мав. Він був Учителем, Спа сителем, Господом. Общини не мали постійного зв’язку, кож на община існувала окремо. Вони обмінювалися проповідни ками, але цей обмін був спорадичним, а не систематичним.

Зміцнення церковної структури ми бачимо і в період ста новлення пауліанських ідей у християнстві.

У Посланнях апостола Павла зазначається, що духовенс тво, зокрема апостол, має переваги перед мирянами, він “слу жить вівтарю, з вівтаря має частку”, тобто формується профе сійне духовенство, яке утримує общини [І Кор. 9:1–14; 16:10– 18]. Про єпископів і дияконів згадується вже в І ст. у посланні Климента Римського, стверджується, що вони були поставлені апостолами, і звідси виходило, що вони несуть благодать Хри стову. Влада єпископів постійно зростає, общини стають більш заможними, особливо коли зміна соціальної платформи церк ви зробила можливим звернення до нової релігії верхівки сус пільства. Єпископи беруть у свої руки матеріальне життя об щини, а потім і керівництво проповідницькою діяльністю, діяльністю у сфері віровчення і культу.

Необхідність у сталій організації общин особливо гостро відчувалась при поширенні християнства в столиці імперії – Римі. Християнські історики звичайно пов’язують це поши рення з ім’ям апостола Павла. Його роль у цьому незаперечна. Але про християнство в Римі знали ще до нього. Інформація про успіхи нової релігії в Малій Азії, Єгипті, в інших місцях імперії не могла бути непомітною в столиці. Бурхливе еконо

344

ІСТОРІЯ РЕЛІГІЙ

мічне і політичне життя столиці втягувало в себе і християн. Ось тому християни були в Римі й до Павла. Але поява тала новитого проповідника і реформатора християнства, який проповідував саме таке християнство, яке було потрібне тому часу, одразу зробило християнство досить помітним явищем і в столиці, і в державі.

Очевидно, спочатку християнство знайшло майже гото ву суспільну організаційну форму, яка дала йому можливість охопити своїм впливом широкі народні маси, незалежно від їх етнічної належності. Такою формою були римські асоціації, колегії і братства, що створювалися здебільшого для похован ня своїх членів. Ці колегії складалися з вільновідпущених, бід няків і рабів, їх метою було забезпечити своїх членів у разі смерті пристойною могилою. Люди, вступаючи до колегії, ро били разовий внесок, а потім – періодичні внески. Коли хтось із членів колегії помирав, йому купували місце для поховання і ховали всією колегією. Це об’єднувало членів колегії, вони організовували спільні обіди, вечері та свята; ці зустрічі дава ли вихід суспільним настроям тієї доби. Члени колегії допома гали один одному, займалися благодійництвом. У колегії оби ралися керівні особи, які вели її справи та фінанси. Ці колегії й стали прообразом християнських общин.

У Римі швидко ростуть християнські общини. У 251 р. у місті вже нараховувалось кілька десятків тисяч християн.

Поступово християнські общини вдосконалювалися. У них виділялися люди, що обіймали постійні посади: старійши на (пресвітер), вчитель (апостол), єпископ, який займався го сподарчими справами і фінансами. Формується професійне духовенство – клір, решта членів общини дістає найменування мирян. Перші становлять активну частину общини, другі – па сивну. Розробляється вчення про особливу благодать духо венства, близькість його до Бога, а тому – і про особливі його привілеї. Дуже впливовою була посада єпископа, адже її за ймали багаті, освічені люди, що мали досвід управління госпо дарством. Незабаром єпископ очолює общину. У ІІ ст. існу

345