ІСТОРІЯ РЕЛІГІЙ

дина, стоячи під сонцем, все ж робить тінь і вже цим грішить. Але, каже іудейський богослов, якщо людина цілком зосере диться на ідеях і символах свята, тоді вимоги Тори переста нуть бути для нього тяжкими. Єврейські свята дуже складні за своїм ритуалом, потребують знання цього ритуалу і чимало зусиль для його виконання. Вони приносять віруючим радості і задоволення тим більше, чим ретельніше виконуються.

Рабиністичний іудаїзм. Талмуд

У феодальну епоху іудаїзм увійшов як релігія народу у ви гнанні, яке тривало майже 1800 років, аж до середини ХХ ст. н.е.

Весь цей час іудейське віровчення і культ зазнавали змін. Правда, не докорінних, не принципових, а таких, що уточню ють, удосконалюють іудаїзм.

Єдиний релігійний центр – Єрусалимський храм був зруй нований. Та й з далекої діаспори вже неможливо було прийти до нього і принести жертву. Жертва як така зникає з іудейсь кого культу. Залишається її імітація (приміром, спалювання свічок) і заміна словесною жертвою – молитвою. Як мінірелі гійні центри виникають синагоги (в перекладі з грец. – збори, місце зборів), окремі общини зі своїм молитовним будинком. Перші синагоги виникли в Палестині в IV ст. до н.е., в Єгипті – в ІІІ ст. до н.е. З поширенням діаспори вони з’явилися в усіх місцях розселення євреїв. Синагога є місцем богослужінь, ви конання обрядів, проведення свят, читанн Біблії. Молитовні збори в синагогах проходили під керівництвом релігійних учи телів – рабинів. Єврейські общини жили відокремлено, раби ни керували не тільки відправленням обрядів, а й громадянсь ко правовим життям общини. Звідси й інші назви цього пері оду: рабиністичний, синагоїдальний.

Наявність синагог у місцях розселення євреїв не виклю чало намагань створити релігійні центри з більш широкою сферою впливу. Такі центри постійно виникали, навколо їх гуртувались видатні богослови, в них відбувався процес роз витку віровчення і культу.

159

Лубський В.І., Лубська М.В.

Ще до руйнування Єрусалимського храму рабин Іоханан бен Заккай з дозволу Веспасіана створив у місті Явні школу, а при школі – суд (бетдін) для вирішення теологічних проблем, а потім і Синедріон, як у Єрусалимі. Він же був першим Насі – головою Синедріону. Іоханан і наступні покоління вчених Явни стали називатися танаї (ті, що повторюють вчення). Так виникла духовна столиця Іудеї, її авторитет був беззастереж но визнаний євреями всієї діаспори.

УЯвні було встановлено, що Тора і Невіїм має читатись у синагогах щосуботи і в свята, а уривки з них – у понеділок і четвер, коли землероби приходять у місто на базар.

Утій же Явні було завершено кодифікацію Біблії, яка набрала тієї форми, яку вона має й тепер. Був зроблений но вий переклад грецькою мовою, бо Септуагінта, на думку то дішніх учених, була не досить точною. На жаль, цей переклад втрачено.

Була перекладена Біблія і арамейською мовою, як найпо ширенішою серед євреїв на той час. Цей переклад називають Таргум, він застосовується й нині. У Явні почалася і класифі кація Усної традиції.

Проте на цьому робота над Біблією не закінчилася, її про довжували протягом ХІ–ХІІ ст. вчені рабини, яких називали масоретами (від давньоєвр. “масора” – переказ, традиція), а відредагований ними текст Біблії, який дещо відрізнявся від Септуагінти, названо Масоретським текстом.

Римський імператор Андріан (117–138) після поразки повстання Бар Кохби ліквідував богословський іудейський центр в Явні. Після припинення аурівнових гонінь такий центр було утворено в місті Уша в Галілеї, згодом – у місті Бет Шеа рім, а потім – у місті Ціппорі. Там рабі Ієхуда бар Ілай записав

івідредагував усю Усну традицію. Цей запис одержав назву – Мішна. Це перша частина Талмуда.

Мішна складається з Галахи – коментарів до Тори у ви гляді записів суперечок і дискусій мудреців і рішень по конкре тних випадках, і Аггади (переказ, розповідь) – це проповіді та

160

ІСТОРІЯ РЕЛІГІЙ

наїв, оповідання і притчі з біблійної тематики. Те з Усної тра диції, що не потрапило в Мішну, було оформлено в збірник, який дістав назву Тосефта. Це ніби доповнення до Мішни.

Після смерті Ієхуди ще два століття існувала духовна шко ла і Синедріон. Останні роки цього періоду школа діяла в місті Тверії. Богослови цієї школи звалися амореями (“ті, що пояс нюють, тлумачі”). Амореї зібрали нові матеріали, що нагрома дились після написання Мішни, і написали її продовження, що зветься Гемара. Писали Гемару не тільки в Палестині, а й у Вавилоні.

Отже, Талмуд складається з Мішни і Гемари. Оскільки Гемару писали і у Вавилоні, то склалося два варіанти Талмуда: Палестинський і Вавилонський. Мішна в них однакова, а Ге мара – різна. Палестинський Талмуд був написаний трохи ра ніше, Вавилонський – пізніше.

Талмуд у складі Мішни і Тосерти перекладений російсь кою мовою орієнталістом Н.Я.Переферковичем у 6 ти томах у кінці ХІХ ст. Він викладений також у численних практичних керівництвах з іудейського культу.

Мішна має 6 розділів (63 трактати), які регулюють питан ня, пов’язані із землеробством, проведенням релігійних свят родинно шлюбними взаєминами, нормами цивільного і кри мінального права, здійснення пожертв, дотриманням ритуа льної чистоти.

У 395 р. Римська імперія остаточно розпалася на Західно Римську імперію і Східно Візантійську імперію. Іудея отри мала нового господаря – візантійського імператора. У 426 р. помер останній насі Гамліель VІ. Імператор Феодосій ІІ лікві дував інститут насі. Посилився виїзд євреїв з Палестини, вона перетворилась на християнську країну.

Після того як Палестина перестала бути центром єврей ської релігії і культури, ця роль на певний час, до початку ХІІ ст., перейшла до вавилонської общини. У VIII ст. там утво рилася секта караїмів, її засновником вважають Анана бен Да вида, який звів іудейську релігію до 10 заповідей Мойсея, аб солютизував Тору, категорично заперечував Талмуд.

161

Лубський В.І., Лубська М.В.

Існування євреїв у межах Халіфату сприяло їх розселен ню в Єгипті, Північній Африці, Іспанії та Італії. Історія існу вання євреїв у Європі в часи середньовіччя була трагічною. Вона була знаменна частими спалахами антисемітизму. Так, в Іспанії в IV ст. вже склалась велика єврейська колонія, та коли на початку V ст. туди вторглися вестготи, які в VI ст. прийняли християнство, становище євреїв погіршилося, їх насильно обертали в християнську віру. Завоювання Іспанії арабами у VIII ст. змінило становище на краще. З’явилися єврейські ака демії – ієшиви, вчені талмудисти, поети, філософи.

Подальші гоніння на євреїв змусили їх вирушити до Франції, а звідти – до інших країн Європи. Але їх і там приг нічували. У 1215 р. Папа Римський установив, що всі євреї мусять носити жовтий клапоть тканини, як знак належності до єврейства. У 1242 р. в Парижі було вчинене публічне спа лення Талмуду. З 1350 р. в Європі євреї змушені були жити в гетто. У 1394 р. євреї були вигнані з Франції, в 1492 – з Іспанії. Під тиском переслідувань євреї кочують з країни в країну: до Північної Африки, Туреччини, Португалії, до Східної Європи, частина повернулася до Ізраїлю.

Вепоху Відродження настало полегшення в житті євреїв

уЄвропі. Так, в Ізраїлі, в місті Фаті, виникла нова община, в якій розроблялись проблеми каббалістичної течії в іудейсько му богослов’ї. За Каббалою світ складається з 32 елементів, якими є 10 цифр і 22 літери єврейського алфавіту. За допомо гою цих елементів і слід аналізувати Біблію; комбінуючи їх можна розкрити її потаємний сенс. Вчення Каббали підтри мує послідовний монотеїзм, вважає, що людина може втруча тися в божественно космічний процес історії, бо кожному “збу дженню знизу” відповідає “збудження зверху”.

Іудейська Каббала була заснована ще в Іспанії Моше де Леоном (1250–1305), який написав книгу “Зохар” (“Сяйво”) – алегоричне тлумачення Тори, де зібрано містичні прийоми впливу на світ.

У Цфаті лідером каббалістів був рабі Іухан Лурія (1534– 1572), який розробив цілу систему каббалістичної теорії, яка

162