Лубський В.І., Лубська М.В.

диться покладанням рук архієрея на голову людини, яку висвя чують (“рукопокладення”), унаслідок чого їй передається свя тість. Вона йде через усі покоління вищих ієрархів церкви від Ісуса Христа, котрий здійснив висвячення першого Римського єпископа апостола Петра. Це таїнство має обґрунтувати і підк реслити виняткове становище духовенства щодо віруючих.

Таїнство шлюбу полягає в релігійному освяченні шлюбно го союзу за допомогою церемоній, що мають зробити цей союз міцним, плідним. Шлюбний обряд виник ще в глибокій давнині у процесі становлення самої родини. Християнський обряд вступу до шлюбу успадкував багато народних звичаїв і церемо ній такого роду, тому в різних країнах існують специфічні особ ливості його проведення, однак усюди він дуже урочистий.

Таїнство маслосвяття (останнє помазання, соборування) здійснюється над умираючою людиною. Воно полягає у зма щуванні певних частин її тіла спеціально освяченою маслино вою олією – єлеєм і супроводиться читанням спеціальних мо литов.

До цього обряду дуже близьке й релігійне поховання, що супроводиться певними церемоніями для забезпечення успі шної мандрівки душі померлого до раю. Для цього разом з по кійником у труну кладуть “дозвільну грамоту”, могила освя чується, читаються відповідні молитви.

Свята і пости

У пауліністський період формування християнства акти вно розробляється християнська святковість. Насамперед встановлюється святкування неділі, що необхідно для проти ставлення іудейській суботі. Неділя оголошена святом як по чаток днів Божого творіння. Кожний день у християнському календарі присвячений певним подіям або пам’яті якогось свя того. Кожний день є по своєму святковим чи жалобним. Поря док днів тижня християни запозичили у зороастрів, у яких день бога Сонця припадав на перший день іудейського тижня і став Неділею (Воскресінням).

376

ІСТОРІЯ РЕЛІГІЙ

Особливо шануються річні свята. Основні християнські свята пов’язані з біографією Ісуса Христа. Центральні серед них – Пасха (для православ’я) і Різдво (для католицизму).

Пасха (Великдень) присвячена воскресінню страченого на розп’ятті Ісуса Христа. Вона має єдині генетичні корені з численними землеробськими культами вмираючих і воскре саючих богів давнини та пов’язаними з ними уявленнями про спокутну жертву і торжество всепереможного життя. Спорід неністю з язичницькими весняними святами пояснюються специфічні пасхальні обряди та звичаї: випікання пасок, фар бування яєць тощо. Нікейський собор у 325 р. встановив дату Пасхи: перша неділя після весняного рівнодення. Обов’язко ва умова – має минути повний тиждень після іудейської Пас хи. Розрахунки святкових днів християнської Пасхи ведуть ся за спеціальними пасхаліями, що складаються на багато ро ків наперед і публікуються в церковних календарях. Святку ванню Пасхи передує Великій Піст, що триває сім тижнів.

Після цього (першого за значенням) свята християнсь кий канон називає такі дванадцять найважливіших свят (два надесяті свята): Різдво Христове, Хрещення Господнє, Стрі тення, Благовіщення, Вхід Господній в Єрусалим (“вербна неділя”), Вознесіння, Трійця, Преображення чи Спас, Успін ня Богородиці (“перша пречиста”), Різдво Богородиці, Возд виження Хреста, Введення в храм Богородиці. Великими цер ковними святами є також Обрізання Господнє, Різдво Іоанна Предтечі, апостолів Петра і Павла, Усікання голови Іоанна Предтечі та Покрова Пресвятої Богородиці. За 40 днів до Різ два починається різдвяний, або Пилипів, піст. Крім того, вліт ку проходять Петрівка, або Апостольський піст, і Успенський (Богородичний) піст.

Дуже поширені, особливо в сільській місцевості, свята, встановлені на вшанування християнських святих, ім’ям яких названо місцевий храм. Це місцеві храмові свята.

377

Лубський В.І., Лубська М.В.

Храми

Розповімо про історію християнських храмів (не свят, а будівель), культових споруд. Стале місце для проведення збо рів віруючих і виконання культових дій завжди було першою умовою існування християнської общини. Перші християни таким місцем обирали гаї, сади, пагорби. Христос дуже любив природу і всі проповіді проголошував у природних умовах. Потім християни стали будувати невеличкі храми і базиліки.

Уперіоди гонінь широко влаштовували храми в підземних галереях і печерах, відомих як катакомби. Але невдовзі хрис тиянство перейшло до спорудження фундаментальних хра мів, які були базою адміністративних і господарських справ єпископа. Споруджувались вони за греко католицьким язи чницьким храмовим зразком – базилікою. Це прямокутна бу дівля, поділена всередині колонами чи стовпами на окремі нефи чи кораблі (3 чи 5), з них середній є більшим і головним.

Уголовному нефі з орієнтацією на схід влаштовується вівтар. Храми прикрашаються розписами, іконами, скульптурами, мозаїкою, вітражами.

Архітектура храмів має змістовну історію. Крім культових вимог, вона зумовлена рівнем розвитку будівельної техніки, національними рисами, соціальними факторами. Архітектурна символіка, внутрішній декорум храму мають ідеологічне наван таження, яке виходить далеко за межі релігійних уявлень, і ма теріалізують естетичні та інші уявлення людей часу будівницт ва храму. При цьому виключного значення набувають ідеї не перехідні, загальнолюдські, загальнонародні. Зразками і пам’я тниками церковної архітектури є Софійський і Володимирсь кий собори у Києві, храми Києво Печерської лаври, Андріївсь

ка церква, чудові собори Чернігова та ряд інших.

Виникнення чернецтва

В останні десятиріччя ІІІ ст. виникає і починає активно розвиватись інститут чернецтва. Раннє християнство утриму валось від активного аскетизму. Євангелія змальовують Ісуса життєлюбною людиною, яка аж ніяк не уникала товариства. У

378

ІСТОРІЯ РЕЛІГІЙ

подальшому в християнстві складається уявлення про особ ливий стиль життя тих, хто прагне до вищого релігійного доб рочинства: цнотливість, безшлюбність, відмова від життєвих благ, бідність, аскетизм. Хто ж не хоче і не може вийти на цей рівень, хай живе звичайним життям. Про це пише Евсевій Ке сарійський у 323 р. Серед християн з’являються перші анахо рети, тобто ті, які живуть самітністю: св. Антоній, Павло із Фів, Іларіон, Аммоній. З’являються терміни “монах” (від слова “мо нос” – один, ізольований), “інок” (від “ін” – один), “пустель ник” – той, хто живе в пустелі, “монастир” (пустинь).

Ініціатива організації першого монастиря належить св. Пахомію, який уперше створив таку установу у Фіванді на бе резі річки Ніл у 322 р.

Особливо високу оцінку аскетизм і чернецтво одержали в працях отців церкви римо католиків: св. Амвросія (340–397), св. Єроніма (347–420) і св. Августина (354–430) .

Християнська церква – державна

З 96 р. імператорський престол у Римі посідає династія Антонінів. У її часи Римська імперія в ІІ ст. досягла найбіль шого розширення своїх територій. На заході її кордони йшли європейським узбережжям Атлантичного океану; на півночі до території імперії входили Британія і землі сучасної Франції, уся Центральна Європа, на сході кордони вийшли за західне узбережжя Чорного моря. Уся Мала Азія, Іранське нагір’я, Ме сопотамія, східне узбережжя Середземного моря, на півдні – Єгипет, уся північ Африки – все це було територією Римської імперії. На той час це була світова держава.

Усе ІІ ст. йшов інтенсивний економічний розвиток імперії. Загарбані країни, які перетворилися на провінції імперії, були включені в політичну систему розвиненої рабовласницької держави, їхнє населення одержувало суспільний поділ, тото жний метрополії. Римське право і римська культура поширю вались у провінціях заселенням їх римлянами, головним чи ном із числа воїнів завойовників, ветеранів. Розпочався про

379

Лубський В.І., Лубська М.В.

цес перетворення рабів на кріпаків колонів. Зростало і вдос ко налювалося виробництво. Мали місце й соціальні завору шення, час від часу спалахували повстання рабів.

Але в ІІІ ст. почалася тяжка і затяжна криза імперії. Сіль ське господарство, ремісництво і торгівля занепали, продук тивність праці знизилася. У провінціях почалися відцентрові процеси, посилюється відчуження їх від Риму. Активізуються зовнішні напади. Племена германців, сарматів, арабів з різних боків демонструють свою агресію до імперії. У війні з Персією римляни зазнали тяжкої поразки. Народне невдоволення час від часу веде до гострого соціального напруження. Це була “криза ІІІ століття”, яка істотно похитнула політичні підвали ни імперії.

На цьому історичному тлі й відбувався розвиток христи янської церкви як єпископальної.

У перші десятиріччя IV ст. християнство вже мало значне поширення в Римській імперії. А. Доніні визначає три зони його поширення. Перша – зона найбільш ефективного впли ву на населення. Це Мала Азія до кордону з Кавказом, Вірме нія, острови Егейського моря, деякі зони Едесси. Друга – зона, де християнство ще не набуло повної переваги над іншими релігіями. Це Греція, Македонія, Сирія, деякі грецькі міста Па лестини, Єгипту, північ Африки і Нумідії. Сюди ж входив Рим і наближені до нього області, узбережжя північної Італії та Сицилії, Іспанія і значною частиною Галія. Третя зона, де пе реможна хода християн ще тільки почалася, – це Палестина, частина Аравії і Месопотамія, Епір, Далмація, Центральна і Пі внічна Італія, дунайські провінції, Мезія і Паннонія, Кіреної ка, Лівія і Мавританія.

Завдання для учасників наукового гуртка

Складіть карту поширення християнства напередодні першого Нікейського собору.

Складена карта може бути зарахована як курсова ро

бота.

380

ІСТОРІЯ РЕЛІГІЙ

А. Доніні також повідомляє про кількість єпископських кафедр: на сході імперії – від 800 до 900, на заході – від 600 до 700, разом – близько 1700. При цьому він зауважує, що біль шість їх за своїми розмірами були подібні до теперішніх пара фій. Єпископи столиць провінцій одержували титул ми трополитів. У ІІІ ст. існування християнства (тобто в 230– 311 рр.), на думку А.Гарнака, остаточно складається єпископ ська церква. Як зауважує Кіпріан, “церква – в єпископі, а не тільки єпископ у церкві”.

УIV ст. Діоклетіан (284–305) розділив імперію на чотири префектури. У східній префектурі утворились митрополії Ан тіохійська (Сирія, Палестина, Месопотамія, Аравія, Кілікія, південно східна частина Малої Азії), Александрійська (Єги пет) і Константинопольська (останні провінції Малої Азії і Балканського півострова). Три західні префектури імперії (Іта лія, Галія та Іларія) увійшли до однієї Римської митрополії. З 451 р. утворились Палестинська митрополія, виділившись із Антіохійської. Так утворилось чотири центри християнства на сході і один – на заході імперії. За імператора Юстиніана (527–565) вже в VI ст. ці чотири митрополії – значні центри християнства – одержали назву патріархій.

У311 р. імператор Галерій видав едикт (указ), згідно з яким християнство було оголошене дозволеною релігією. У люто му 313 р. імператори Константин і Ліціній видають Мілансь кий едикт, у якому християнство урівнювалося в правах з інши ми релігіями. У 325 р. Константин скликає І Вселенський со бор у Нікеї, на якому закликав делегатів виявити єдність. Весь час роботи собору він наглядав за ним, головував на засідан нях, у цілому сприяв успіху собору. Але сам Константин на час проведення собору ще не був хрещеним, хрестився він лише в 337 р. перед смертю. Правда, існує легенда про те, що перед вирішальним боєм у жовтні 312 р. з Максенцієм, який теж претендував на імператорську владу, Константин мав ви діння хреста з написом ”сим переможеш” і переміг з ім’ям Хри стовим. А язичницькі автори повідомляють, що Константин

381

Лубський В.І., Лубська М.В.

бачив уві сні бога Аполлона з богинею Перемоги. Так це було, чи ні, але він переміг. Підтримку ж християнства він здійснив свідомо, бо імператорська влада вже була готова спертися на християнство як загальну релігію імперії, а християнство теж готове було стати опорою імператорської влади.

У соборі брало участь від 250 до 318 єпископів – пред ставників виключно східних церков (Малої Азії, Сирії, Палес тини і Єгипту). Західна частина імперії вже почала свій шлях самостійного історичного розвитку і тяжіла до Римської єпархії як центральної. Римський єпископ Сильвестр (314–335) на соборі присутній не був, але були два його представники. По закінченні собору перед єпископами ще раз виступив Конста нтин, закликаючи їх жити мирно, терпимо ставитися один до одного, дбати про поширення віри. “Внутрішнє сум’яття в Церкві Божій, на мою думку, більш страшне і обтяжливе, ніж війна і битва”, – сказав Константин, звертаючись до собору. У цьому й полягало значення соборності. Так чи інакше, але з 325 р. становлення церкви завершилося, як вважає історик християнства А.Юліхер.

Після Константина соборна практика набула сталого хара ктеру. Починаючи з IV ст., спілкування місцевих церков уже відбувається у формі церковних соборів, які відобразили боро тьбу між окремими напрямами первісного християнства. Цер ковні собори поділяються на вселенські, де присутні представ ники всіх самостійних місцевих церков, і помісні, куди входи ли представники вищого духовенства місцевої церкви або цер ковних ієрархів певної адміністративно географічної території.

Вселенські собори відбувалися в період 325–788 рр. Хри стиянські історики вважають ці собори виявленням розуму і “голосу Вселенської Церкви”. Собори підтвердили істину це рковного переказу, сформулювали догмати віри, впорядкува ли культ, засудили всі відхилення від віровченських і культо вих положень, впорядкували управління церквою.

Сьомим і останнім Вселенським собором був І Нікейсь кий (787), що засудив іконоборство й утвердив поклоніння іконам. Перші сім вселенських соборів визнаються всіма на

382