ІСТОРІЯ РЕЛІГІЙ

В елліністичну епоху намітився відчутний зв’язок про гресу релігійної свідомості з іншими формами життя духовно го суспільства.

Релігія стародавніх греків значною мірою одержувала по штовх від розвитку старогрецької науки і мистецтва. Про та кий зв’язок можна говорити більш впевнено, ніж про зв’язок науки і мистецтва у Дворіччі та Єгипті. “Основи” Евкліда і “Аль магест” Птолемея зробили всі попередні математичні та аст рономічні досягнення здобутком історії і започаткували нову епоху в науковому розвитку. Що ж до давньогрецького мисте цтва, то про нього й говорити годі.

Започаткування римської релігії

Початок цивілізації на Апеннінському півострові пов’я зують із започаткуванням Риму і навіть називають точну дату цієї події – 21 квітня 753 р. до н.е.

УVIII ст. до н.е. в північно західній частині Апеннінсько го півострова утворилася держава, яка згодом дістала назву Стародавнього Риму. 3 754/753 до 510/509 рр. до н.е. тривав царський період, під час якого відбувалось поступове злиття первісного населення цієї частини півострова.

УСтародавньому Римі суспільство складалося з трьох триб (племен). Це були латиняни, сабіняни і етруски. У кож ній трибі було десять курій, а в курії – 10 родів, роди складали ся з родин. Кожна курія мала спільну землю, спільних божеств

іспільні обряди. Члени курії збирались у “священному місці”, де приносили жертву своєму богові і здійснювали культову трапезу. Виконував релігійні церемонії куріон, він же був вій ськовим керівником курії.

Родину очолював “патер фаміліас”, він мав необмежену владу над життям і смертю будь кого з родини. Члени родини, які брали участь у куріальних зборах, звалися патриціями, вони були повноправними громадянами. Крім них, у римсь кому суспільстві були ще особисто вільні, але без політичних прав, плебеї. Можливо, це були вихідці із сусідніх з Римом общин. Крім того, існувала численна соціальна група – раби.

301

Лубський В.І., Лубська М.В.

Уже тоді римляни шанували богів: Юпітера – бога неба, світла, володаря погоди і дощу, носія перемоги; Юнону – дру жину Юпітера; Марса – бога війни; Мінерву – богиню родю чості, покровительку мирної праці, наук і мудрості, а також ремесла, медицини, мистецтва. Вони також вірили в числен них дрібних божеств, духів, що населяють весь світ, у духів предків, займались ворожінням і всілякими магічними діями.

Поступово відбувалося злиття культів курій і триб у від носно загальну релігію міста держави.

Особлива заслуга в утворенні початкової стародавньо римської релігії належить другому із семи царів Риму – Нумі Помпілієві. Вважають, що саме він і є засновником релігії ста родавніх римлян.

Стародавній історик Тіт Лівій у творі “Історія від засну вання Риму” повідомляє, що Нума Помпілій, коли одержав владу, вирішив у місті, яке було започатковане силою зброї, встановити порядки, що спираються на право і закони. А авто ритет права і законів мав триматися на страху перед богами, який є “найбільш дієвим засобом для неосвіченого і, відповід но тому часові, брутального натовпу”.

Нума Помпілій встановив посаду верховного жерця бога Юпітера, мотивуючи це тим, що цареві, який теж був верхов ним жерцем, доводилось дуже часто залишати Рим, керуючи військами у походах, а без верховного жерця місту бути не го диться. Він дав йому також двох помічників, які були жерця ми богів Марса і Квірина, призначив дів, що служили богині Весті – весталок, встановив посаду понтіфика, якому доручив наглядати за всіма жертвоприношеннями, які сам розписав, визначивши жертви, дні і храми, де вони будуть здійснювати ся. Отже, Нума Помпілій зробив перші кроки впорядкування релігійного культу, формальний бік якого потім набув у старо давній римській релігії надзвичайної ваги.

Тіт Лівій пише, що всі свої дії з нормування релігійного культу Нума Помпілій пояснював тим, що він “ночами сходи вся з богинею Егерією, за намовлянням якої нібито і встанов лює він священнодійства, які богам більше до вподоби, приз

302

ІСТОРІЯ РЕЛІГІЙ

начає для кожного бога особливих жерців”. Це певний натяк на одкровення, але все ж Нума Помпілій більше керується ло гічними аргументами своєї релігієтворчості.

Так уже й повелося, що старанне дотримання всіх обря дових норм мало для римлян велике значення. Найменше по рушення їх могло розсердити божество, і вся церемонія става ла марною. Всі заклинання, магічні формули, звернення і за клики до богів були суворо регламентовані: їх мало бути не менше, бо це зневага до бога, якому вклоняються, і не більше, бо це зневага до інших богів. Треба було також суворо дотри муватись установленого календаря поклонінь. І що особливо складно – враховувати всі обставини поклоніння чи жертви, визначаючи, сприяють вони процесові, чи ні? Усі ці складності розв’язувалися з допомогою численного жрецтва, серед якого виникла спеціалізація. Жерці фламіни обслуговували якогось одного бога. Жерці авгури ворожили за характером польоту птахів. Жерці гаруспики ворожили на нутрощах тварин. Жриці весталки доглядали вогнище в храмах богині Вести. Посада жерця була виборною, вона не оплачувалася, але мала свою вигоду, до того ж досить велику.

Релігія в республіканському Римі

За царським періодом в історії Стародавнього Риму на став період республіки, який тривав з кінця 6 до 30 р. до н.е. Майже п’ятсот років тривав процес піднесення могутньої дер жави і продуктивної цивілізації.

Політична історія Риму періоду республіки була дуже бу ремною, а його політичний розвиток надзвичайно інтенсив ний. Цілком природно, що це накладало відбиток і на розви ток староримської релігії, і на її функціонування в суспільстві.

Республіканський Рим успадкував стародавню релігію царської епохи. Але ця релігія не могла встояти перед впли вом еллінської культури і вже в ІІІ ст. до н.е. почалася її елліні зація, в римській релігії з’явилися грецькі культи. Грецькі боги Деметра, Діоніс і Кора стали римськими Церерою, Лібером і

303

Лубський В.І., Лубська М.В.

Ліберою, Меркурій – Гермесом, культ бога цілителя Ескулапа – культом Асклепія тощо.

Згодом, до початку ІІ ст. до н.е., остаточно склався культ 12 головних богів: Юпітера і Юнони, Нептуна і Мінерви, Ма рса і Венери, Аполлона і Діани, Вулкана і Вести, Меркурія і Цербери. Усі вони мали відповідних “візаві”. Були встанов лені ритуальні трапези богів. У центрі Рима, де відбувалися збори римлян і всі державні події – Форумі, – були встанов лені антропоморфні статуї богів. Усі релігійні справи вирішу вав сенат.

Наприкінці 2 ої Пунічної війни з Карфагеном (218– 201 р. до н.е.) у Римі набрав значного поширення східний культ Кібели, оскільки там з’явилися його прихильники зі Сходу. Стали поклонятися Кібелі і римляни. У 194 р. до н.е. на честь Кібели були запроваджені Мегалезійські ігри.

Стародавня Римська держава майже постійно вела за гарбницькі війни. Внаслідок цих воєн до кінця ІІІ ст. до н.е. римляни завоювали всі італійські землі. Потім римляни підко рили собі Карфаген, відібрали в нього Іспанію, вдерлися в Ма кедонію і в Малу Азію. На це їм було потрібно 135 років (з 264 по 129 р. до н.е.). У ІІ І ст. до н.е. римляни були вже на півден ному узбережжі теперішньої Франції, завоювали східне узбе режжя Середземного моря, нові землі в Малій Азії (Віфінію, Понт, Фрігію). В середині І ст. до н.е. підкорили землі аж до Ла Маншу. Тоді ж були завойовані землі на північ від Балкан, Нумідія і Єгипет в Африці.

До початку нової ери Римська держава, безперечно, була світовою державою. Вона вбирала в себе військовий і економі чний потенціал завойованих народів. До культури і релігії цих народів римляни ставилися терпимо, хоч і вважали їх варварсь кими.

В умовах широкої демократизації суспільства республі канського Риму релігія набирає вкрай політизованого вигля ду. Безумовно, насамперед вона обслуговує суспільство духо вно, задовольняє релігійні потреби громадян відповідно до їхніх запитів. Разом з тим вона стає зброєю боротьби за владу.

304

ІСТОРІЯ РЕЛІГІЙ

І це яскраво виявилося на заключному етапі існування Рим ської республіки. Той, хто приходив до влади, привласнював собі і зверхність у релігії, використовував її авторитет для за кріплення влади за собою.

Із середини ІІ ст. до н.е. політична ситуація у Стародав ньомв Римі значно загострюється. Не припиняються повстан ня рабів. Зростає соціальний протест сільського плебсу, а та кож населення італійських провінцій. У сенатській верхівці йде гостра боротьба за владу.

Швидко руйнуються демократичні порядки, одна за од ною встановлюються диктатури. Піднесення політичного і вій ськового діяча Гая Юлія Цезаря (100–44 р. до н.е.) після ряду його військових перемог привело до його одноосібної влади. Сенат визнав його довічну диктатуру, надав йому трибунську владу, титул “імператора”, проголосив “батьком вітчизни” тощо.

Светоній повідомляє цікавий факт ставлення римських імператорів до богів: коли буря знищила флот Юлія Цезаря, “він начебто вигукнув, що і Нептун не перешкодить йому здо бути перемогу, а на найближчих святкуваннях усунув з уро чистої процесії статую цього бога”.

Підкреслюючи свою причетність до богів, Юлій Цезар, виголошуючи промову з ростральної трибуни на похованні своєї тітки Юлії, говорив: “Рід моєї тітки Юлії сходить по ма тері до царів, по батьку ж – до безсмертних богів... Ось чому наш рід освячений недоторканністю, як царі, які могутністю вищі від усіх людей, та благоволінням, як боги, котрим підв ладні і самі царі.”

Це відверте застосування релігії для досягнення політич них інтересів разом з тим було і обґрунтуванням політеїзму римської релігії – потрібна була множинність богів, щоб серед них утвердити і культ диктатора. Ось тому в Римській імперії природний процес розвитку релігії в напрямі до монотеїзму був пригальмований, і до того ж надовго.

305