Тема 2. Психологія як система знань 75

лові, як слід було & очікувати, оскільки таке відображення будується за допомогою голови, а поза нею — в системі об'єктивних координат [35, т. 2]. Як і інші властивості образу (пізнавальної функції психіки), пред­метність є свідченням унікальності психіки, неможливості її редукції до явищ іншого, у цьому разі фізіологічного, порядку.

Отже, і на цьому рівні життя психічне відноситься не до мозку, а до світу. На відміну від психічного, фізіологічне стосується організму й локалізується в одному з ним просторі. Передусім, це процеси, які проду­куються системою взаємодіючих і надбудованих один над одним блоків мозку [39]. Якщо ж брати організм у цілому, то це процеси функціональ­них систем організму [6]. Звичайно, психічне прямо залежить від цих процесів, проте не є їх наслідком. Швидше, воно є наслідком життя, яке здійснюється через ці процеси.

Оскільки фізіологічне дозріває — набуває нових властивостей в резуль­таті закономірного (гено- і фенотипно зумовленого) ускладнення процесів організму, то на ґрунті дозрівання здійснюється й онтогенез психіки на цьому рівні.

Онтогенез психіки на рівні індивіда може бути описаний шляхом аналізу відношення «людина — суспільство». В межах цього відношення виявляються і пізнавальна, і регулятивна, і інструментальна функції психіки, однак провідною є регулятивна, яка несе на собі тягар опосередко-вувань, що пов"язують людину з суспільством. Відповідно психічний розви­ток здійснюється в процесі діяльності як освоєння продуктів культури.

Мається на увазі певний спосіб розв'язання психосоціальної пробле­ми — проблеми взаємовідношення психічного і соціального. За принци­пом взаємної доповнюваності, останні отримують свої взаємопов'язані характеристики на базі категорії ідеального, що описує об'єктивовану у продуктах культури сферу значень. Завдяки значенням предметний світ «переломлюється» в діяльності дитини, робить її означеною, а отже — усвідомленою. Діяльність є процесом освоєння значень.

Спочатку це спільна діяльність: дорослий допомагає дитині жити в світі «позначених» речей та соціальних норм. Далі, на етапі інтеріори­зації, діяльність все більше «індивідуалізується» [7]. При цьому психіка, що її опосередковує, набуває новоутворень [19, т. 4]. Відбувається це періодично, з переходом від одного віку, з притаманною йому діяльністю, до іншого.

Отже, психічний розвиток на рівні індивіда відбувається в процесі освоєння дитиною значень.

Онтогенез психіки на рівні особистості — розвиток, який висвітлює відношення «людина — світ». Це якісно вищий рівень життя — предмет проблеми людини в психології. На відміну від індивіда, який освоює надбання попередніх поколінь, особистість виробляє власне ставлення до світу — позицію, й за допомогою вчинку здійснює акти самореалі-зації та творчості у світі як бутті природи і культури. Тут домінує інструментальна функція психіки.

Вчинок характеризує людину як особистість. Саме вчинок дає змогу особистості вийти за власні межі, долати опір, що їй чинить світ, втілювати себе у ньому. Особистість заявляє про себе в момент вчинку як складно структурованої, наповненої глибоким змістом, розгорнутої в часі і просторі активності. Вчинок має зовнішню самодетермінацію; репродуктивну і творчу спрямованість; свідому і несвідому регуляцію. З одного боку, це реакція на обставини життя, з іншого — самодетермінована активність як вияв свободи людини, її здатності діяти всупереч зовнішнім детермі­нантам. З одного боку — вчинок несе в собі досвід людини, її минуле, а з другого — заперечує його, створюючи нові обставини життя, майбутнє. Нарешті, це і усвідомлювана активність, і вияв змісту несвідомого.

Вчинок — ґрунт, на якому виростає особистість. Вона породжується вчинком, проте й вчинок породжується особистістю. Це єдиний процес, що виникає в межах взаємин людини зі світом і формується в зв'язку з їх ускладненням. Привласнюючи суспільний досвід, формуючись як об'єкт суспільних стосунків, індивід прагне оволодіти ними й стати суб'єктом життя — використовувати власні можливості як засіб досягнення своїх цілей. Особистість і є прагненням індивіда вийти за наявні обмеження й стати суб'єктом власної активності [61]. Таке прагнення може реалізува­тися лише шляхом вчинку, потенційний етап якого складається протя­гом життя індивіда. З появою вчинку життя людини збагачується, набу­ває вигляду багаторівневих стосунків зі світом, через які вона виявляє себе і як організм, і як індивід, і як особистість.

Особистість розвивається сама й розвиває свої стосунки зі світом про­тягом життєвого шляху — закономірної історії й логіки свого життя. Власне, особистість сама є етапом життєвого шляху індивіда, позна­ченого вчинками.

Отже, людина народжується як організм, стає індивідом, протягом життєвого шляху творить з себе особистість.

Відношення «людина — світ» надбудовується над відношеннями «мо­зок — психіка» та «буття — свідомість» й включає їх у себе, їх аналіз дає змогу зрозуміти онтогенез психіки як такий, що здійснюється на ґрунті дозрівання, освоєння значень та вчинків. Це перехід від одного рівня життя до іншого — від пристосування, через освоєння, до творчості.

Системно-структурний принцип, за О. М. Ткаченком, є узагаль-нювальним у системі інших методологічних принципів психології (детер­мінізму, відображення-суб'єкта, єдності психіки і діяльності, роз­витку). Цей принцип спонукає розглядати психіку як детерміноване і самодетерміноване явище, що є різнорівневим осередком життя і перебу­ває у розвитку. Він дає підставу схарактеризувати запропонований підхід До аналізу психіки як системно-діяльнісний і подати його результати у структурованому вигляді (табл. 4). Можна бачити, що в межах застосу­вання кожного принципу психіка людини отримує свої взаємодоповню­ючі визначення: постає явищем, включеним у безперервний процес її життя.

Системно-діяльнісний аналіз є методологією створення цієї роботи. Це позначилось і на її структурі. Зокрема, пізнавальна функція психіки є предметом розділу III, регулятивна — розділу IV, інструменталь­на — розділу V. Розділ II конкретизує уявлення про психіку як осере­док життя. До того ж він слугує засобом систематизації відповідного емпіричного матеріалу психології.

У межах системно-діяльнісного підходу знімається протиставлення природничо-наукової і гуманітарної парадигм, про що вже йшлося у темі 1. Він передбачає поєднання їх на підставі принципу взаємної до-повнюваності.

Цей принцип стосується й методів психологічного дослідження — способів збагачення емпіричного матеріалу психології.