Тема 5. Онтогенез психіки 155

задовольнити його. Але у будь-якому разі він повинен підпорядковувати свої мотиви — вибирати в якості головного чи то учителя, чи то учня. Тоді «горизонтальні», суперечливі стосунки мотивів стануть «вертикаль­ними», несуперечливими. Школяр може дати списати, знявши при цьому конфліктний смисл своїх дій якимось виправданням («допомагаю їм у навчанні»).

Дослідження показують, що при нормативному — закономірному пси­хічному розвитку підпорядковування мотивів визначається соціальними нормами, a не індивідуальними потребами [15; 102]. Завдання на «підпо­рядкування мотивів» (виділення головних і другорядних) зумовлює появу саморегуляції — новоутворення цього віку, а також пояснює роль таких явищ, як самоконтроль, рівень домагань тощо.

Усе це характеризує особистість молодшого школяра як суб'єкта соціальних норм. Він не лише привласнює (освоює) їх, а й виробляє до них певне ставлення.

Підлітковий вік — це переростання можливостей навчальної діяль­ності і черговий акт розширення соціальної ситуації розвитку. Підліток здійснює ряд самостійних діяльностей, мотиви яких закономірно перети­наються між собою. Це відбувається, зокрема, тому, що у групах (клас, сім'я, спортивна секція, однолітки), в межах яких він діє, мають місце як офіційні, так і неофіційні стосунки. Норми і тих, і тих не збігаються між собою (те, що можна в одному випадку, не можна в іншому), тому відпо­відно різняться і діяльності, що регулюються цими нормами. Так з'яв­ляється передумова конфліктного смислу його самосвідомості, який тим «гіркіший», чим більше розходяться між собою норми його життя. Цей смисл забарвлює передусім «місце перетину» його офіційних і не­офіційних стосунків, а оскільки носієм перших для підлітка найчастіше є дорослі, то таким місцем стає насамперед спілкування з ними.

Своєрідність соціальної ситуації розвитку підлітка виявляється у яви­щах, які у своїй сукупності складають його психологію: егоцентричній самосвідомості (новоутворення віку), неадекватній (ефект неадекват­ності) самооцінці, екстернальному рівні контролю, конвенційній мора­лі. Вона ж ставить підлітка перед необхідністю визначити шляхом іденти­фікації (статевої, рольової, групової) своє місце у стосунках з довко­лишніми — носіями групових норм.

Це, власне, й характеризує його як особистість — суб'єкта таких стосунків. Підліток активно освоює групові норми з тим, щоб вийти за межі норм свого віку і перейти до норм поведінки дорослих.

Ранній юнацький вік — це вже значне коло діяльностей. Юнаки тяжіють до різних видів активності, що виявляється у широкому спектрі ціннісних орієнтацій. Зміст останніх засвідчує: якщо підліток — це «відкриття «Я», то юнак — «відкриття себе в світі». За цих умов постає завдання на впорядкування своїх стосунків зі світом, пошук свого місця у ньому. Завдяки високому рівневі пізнавальної діяльності вона розв'я­зується вже не практично, як раніше, а теоретично. Це робота свідо-

мості, що прагне проникнути у сутність власних мотивів і мотивів інших людей та співвіднести їх між собою.

Особистість переходить на якісно новий — усвідомлюваний етап ста­новлення, відбувається її «друге народження» [42, т. 2]). Складається більш-менш цілісний світогляд та формується готовність до самови­значення. Юнак — це вже особистість як суб'єкт суспільних стосунків, що активно будує образ світу, спрямований у майбутнє. Завдяки віко­вим новоутворенням відкривається можливість обирати життєвий шлях і нести відповідальність за цей вибір.

Отже, розвиток особистості має вигляд саморуху, викликаного супе­речностями, які виникають у діяльності індивіда і зумовлюють його пе­реходи на більш високий рівень життя — рівень особистості. Осо­бистість — індивід, який прагне здійснити себе у світі. Це інструмен­тальна функція психіки, яка на цьому рівні характеризує психологічний зміст відношення «людина — світ». Психічні новоутворення стають тут засобами, послуговуючись якими людина живе — здійснює акти саморе-алізації. Відповідно, особистість є активно діючим індивідом, суб'єктом вчинку.

Отже, вчинок є «одиницею» аналізу особистості. Вчинок є виявом су­перечливих стосунків індивіда з суспільством. Саме вчинком особистість розв'язує завдання на підпорядковування мотивів. Вчинком особистість стверджує свою позицію. Зрештою, за допомогою вчинків вона творить свій особливий світ — світ людини.

Вчинок не випливає безпосередньо зі свідомості індивіда. Свідомість, як і позиція, є вторинним явищем, похідним від діяльностей, у межах яких вона формується. Та й мотиви діяльності далеко не завжди усвідом­люються. Ситуація «перетину мотивів» штовхає індивіда до вчинку, одно­часно активізуючи процеси свідомості і самосвідомості. Лише на вищих етапах свого становлення він отримує здатність проникати свідомістю у Царину своїх мотивів, готуючи ґрунт вчинку.

Тому логіка психічного розвитку на рівні особистості є логікою роз­гортання вчинку. Якщо індивід діє, то особистість вчиняє, змінюючи цим і своє оточення, і саму себе. Юнацький вік у цьому плані відкриває шлях до вчинку.

Результати застосування системно-діяльнісного підходу до аналізу психічного розвитку наведено у табл. 13.

Як видно з таблиці, на кожному рівні життя психічний розвиток відбу­вається шляхом певних процесів: на рівні організму — переважно біологіч­них (процеси дозрівання в зв'язку з розвитком), на рівні індивіда — соціальних (процеси освоєння), на рівні особистості — власне психічних (діяльність як вчинок). У своїй сукупності вони становлять багаторівневу систему механізмів, взаємодія яких позначається на закономірностях пси­хічного розвитку: його гетерохронності, нерівномірності, періодичності.

Органічний рівень психічного розвитку починається ще у зиготі (поча­ток розгортання функціональних систем), індивідний — з двомісячного віку (комплекс пожвавлення), особистісний — з дошкільного (полімо-тивованість діяльності). Психічні новоутворення з'являються законо­мірно й характеризують досягнення кожного віку.

Лінії психічного розвитку переплітаються, накладаються одна на одну, чим, очевидно, й пояснюється нерозв'язаність проблеми періодизації. При цьому вони мають спільну закономірність: і дозрівання, і освоєння, і вчинок е моментами людської діяльності. За допомогою діяльності індивід здійснює сходження до рівня, на якому він стає суб'єктом життя — особистістю.

Аналіз психічного розвитку на всіх рівнях свідчить, що під впливом діяльності дитини він дедалі більше опосередковується продуктами її взаємодії з довкіллям. Психіка, в свою чергу, дедалі більше опосередковує її життя. Так виявляється фундаментальна закономірність психічно­го розвитку.

З цього випливає, що керування психічним розвитком не може зводи­тися до словесних впливів на свідомість дитини. Воно має полягати в організації діяльностей, що несуть у собі рушійні сили психічного розвит­ку і створюють можливості формування нормативних новоутворень. Ці діяльності мусять бути спільними: дорослий тут здійснює акти персона-лізації, виявляє власну позицію, не лише діє, а й вчиняє. В такий спосіб він готує дитину до вибору життєвого шляху, виховує відповідальність за цей вибір, розвиває необхідні для цього здібності.

Таким чином, створено теоретичну модель психічного розвитку в онтогенезі. Критерієм адекватності моделі відповідній реальності є те, що вона дає змогу систематизувати емпіричний матеріал психології розвитку. В цьому випадку він охоплює початкові періоди людського життя, проте саме в цей час формуються психічні новоутворення, які