180 Розділі). Розвиток психіки

Тема 6. Ненормативний психічний розвиток 181

Психоаналіз тут зосереджує свої зусилля на несвідомому дитини. Симп­томи розглядаються як символи ознак ненормативності. В межах цього підходу широко застосовують ігрову і малюнкову форми корекції. У пер­шому випадку психолог організовує гру дитини у такий спосіб, щоб звільни­ти негативний зміст несвідомого і відпрацювати необхідні їй способи по­ведінки. Малюнкова корекція передбачає звільнення дитини від конфлікт­них стосунків з довколишніми шляхом їх втілення у продукти образот­ворчої діяльності. При цьому психолог надає дитині емоційну підтримку, співпереживає з нею її труднощі |98].

Біхевіоризм тлумачить поведінку дитини як прямий виразник її проб­лем. Він використовує різні прийоми,, але всі вони є маніпуляцією зовніш­німи стимулами з метою підкріплення або гальмування дезадаптивної пове­дінки [81J. Використовується також механізм зворотного зв'язку, який дає змогу дитині одержати інформацію про свою поведінку (наприклад, у відеозапису) і в такий спосіб позбутись її небажаних форм. Чи не найві-домішим здобутком цього підходу є «жетонні програми корекції», за яки­ми дитина отримує привілеї, гроші тощо в обмін на «жетони» — нагороди за соціально схвалювану поведінку. Реалізація таких програм можлива лише в умовах суворого контролю за поведінкою. Психолог у цьому ви­падку розробляє правила поведінки дітей, навчає персонал оцінювати її, пояснює дітям, як слід дотримуватися правил і що вони за це матимуть. В межах цього підходу набули поширення також програми поведінкового тренінгу, які будуються на демонстрації оптимальних зразків поведінки, обґрунтуванні їх доцільності, вправах на закріплення цих зразків, зворот­ному зв'язку.

Діяльнісний підхід з'ясовує можливості оптимізації життя дитини з ознаками ненормативного розвитку [9, 10, 91]. При цьому він, по-перше, передбачає врахування закономірностей нормативного розвитку, що дає можливість зіставляти з ними варіанти відхилень. По-друге, орієнтується на зону найближчого розвитку, яка задає напрямок корекції. По-третє, ставить у центр психокорекційної роботи організацію діяльності дитини та зміну соціальної ситуації її розвитку. До того ж, така діяльність повинна органічно вписуватись у систему повсякденних життєвих сто­сунків дитини і мати для неї особистісний смисл. Це означає, що будь-який психокорекційний прийом (а він може бути відпрацьований у межах інших підходів) має створювати умови для діяльності, адекватної вікові дитини, і завданням корекції її стосунків з оточенням.

Відмітною ознакою діяльнісного (як і його варіанта — системно-діяль-нісного) підходу є прагнення подолати постулат безпосередності, за яким психічний розвиток вважають наслідком прямого впливу на людину зовнішніх чинників Однак цей постулат ігнорує багаторівневу природу розвитку, те, що його механізми складаються не лише протягом онтоге­незу, а й філогенезу та історіогенезу. Тому психологічна допомога ре­ально обмежується лише симптомами ненормативності. Інакше кажучи, психолог допомагає дитині, поліпшуючи її психічний стан, гальмуючи

небажану реакцію, сприяючи формуванню квазінормативних власти­востей характеру, проте він не може впливати на реальні ознаки ненор­мативності. Для цього треба мати можливість впливати на життя в сукупності його біологічних, соціальних і психологічних складових. Відтак, претензії на психологічну корекцію як «усунення відхилень у психічно­му розвитку» [21; 140] навряд чи є науково обґрунтованими, хоча саме так вона розуміється в Положеннях про психологічну службу школи [68; 69] та роботах, присвячених її теоретичному та методичному забезпечен­ню [21; 28; 56; 62; 79; 107].

Про обмежені можливості психологічної допомоги свідчить також її невисока ефективність [3; 27; 81 ; 91 ; 102]'. Незважаючи на неодноразові спроби довести перевагу якогось підходу над іншими, було лише встанов­лено, що, по-перше, ефективність допомоги залежить не стільки від нау­кової орієнтації психолога чи прийомів, які він застосовує, скільки від його досвіду та індивідуальності. По-друге, різні діти потребують різних форм допомоги. По-третє, за всіх форм допомоги діють одні й ті самі закономірності, серед яких неабияке місце посідає трансфер (від лат. transfиre — переношу) — емоційне ставлення пацієнта до психолога.

Усе це дає підставу вважати психологічну допомогу пошуком засобів оптимізації життя дитини, розглядаючи останнє не глобально, а як соці­альну ситуацію розвитку, не виявляючи при цьому надмірного оптимізму, не перебільшуючи можливостей психології, не претендуючи на володіння радикальними засобами впливу на психічний розвиток.

У межах діяльнісного підходу психолог шукає засобів оптимізації ситуа­ції розвитку дитини. Це змушує його виконувати функцію посередника в системі стосунків дитини з довколишніми і потребує від нього гума­ністичної позиції та реальної участі в спільній діяльності. При цьому психолог демонструє зразки орієнтованої на дитину поведінки, реалізує довірливий стиль спілкування, обмінюється з іншими учасниками спільної діяльності особистими внесками.

Аналіз філогенезу, історіогенезу та онтогенезу психіки характери­зує її як осередок життя, що функціонує на різних рівнях останнього. Це відбувається в межах активності, зміст якої дає змогу повніше зро­зуміти життєве призначення психіки (див. розділ III).

Т. Айзенк [3) проаналізував результати психологічної допомоги при неврозах, яка надавалася в англомовних країнах за період 40 років, і з'ясував, що приблизно в 67% випадків протягом двох років наставало стійке поліпшення психічного здоров'я, навіть якщо хворі не лікувались у психотерапевтів Тимчасове покращення без лікування мало місце так само часто, як І лікування після раціональної психотерапії і психоаналізу Більше того, інколи останні негативно впливали на пацієнтів. Відносну ефективність, за Цими даними, має лише біхевіористична терапія.