2. Виступи старшокласників

(Учням заздалегідь були запропоновані теми виступів.)

Виступ 1

Олесь Терентійович Гончар народився 3 квітня 1918 р., за свідченням зтаршої сестри, у робітничому селищі Ломівці в Дніпропетровську, хоч офі­ційно місцем народження вважається слобода Суха Кобеляцького району

на Полтавщині. Коли йому було два роки, померла мати. Виховувала Сашка бабуся, доброта й сердечність якої зігріли дитинство майбутнього письмен­ника, навчили любити людей. «У її лагідній людинолюбній натурі», в її образі ніби втілювалося для мене все краще, що є в нашого народу: працьовитість, чесність, правдивість, безмежна доброта, обдарованість. Ця вічпа трудівниця, ця темна, неписьменна, але винятково чуйна до чужого горя жінка своєю широкою людяністю стоїть для мене поряд із тими, чиї творіння нас захоплю­ють і кого ми називаємо за їхню діяльність справжніми гуманістами»,— так високо підносить Олесь Гончар цю неписьменну жінку, яка стільки значила в його житті. Мабуть, тут треба шукати коріння, зачатки того гуманізму, людинолюбства, уміння побачити в найзвичайнісінькій, простій, на перший погляд, людині незмірну глибину думки та почуття, красу душі, світлість розуму — утілення справжньої народності характеру, які притаманні творам Олеся Гончара. Більше того, саме звідси, мабуть, і ота надзвичайна чутли­вість, яка дозволяє йому побачити, відчути те, що більшість людей просто не помічає, і багатство уяви, й образність мислення. «Я пригадую, як захо­плювали дитячу уяву її пристрасні розповіді — поетичні видіння набожної жінки,— ділиться спогадами про бабусю Олесь Гончар.— Без неї, певно, я не став би письменником».

У сім’ї був Шевченків «КОБЗАР», над яким «бабуся й тітки проливали сльози», коли малий Сашко читав його вечорами. А невдовзі в життя хлопця прийшли й інші митці слова — Панас Мирний, Іван Франко, Леся Українка, Степан Васильченко, радянські письменники — Андрій Головко, Григорій Косинка.

Дитячі й підліткові роки Олеся припали на кінець 20-х — початок 30-х рр., позначених героїкою перших п’ятирічок, індустріалізацією країни, колек­тивізацією села, яке жило тоді бурхливим життям, шукаючи нових шляхів, часом помиляючись, але невтримно простуючи вперед. Олесь Гончар навча­ється в Вреусівській семирічці, стає комсомольцем, бере активну участь у сус­пільному житті: «Ми відчули всю радість високих обов’язків, ми починали жити на високих температурах невщухаючого бою і безмежно пишалися тим, що ми є помічниками великої більшовицької партії»,— згадує О. Гончар.

Писати Олесь починає ще з дитинства. Насамперед, очевидно, через при­родне мистецьке обдарування, а також під впливом славних своїх попередни­ків. Велику роль відіграв і улюблений учитель мови й літератури, який зумів прищепити «палку любов до рідного слова, красного письменства». До речі, саме він і назвав Гончара Олесем, якого до того називали Сашком.

Тоді ж з’являються й перші друковані виступи майбутнього письменника: кореспонденції в районній газеті «Розгорнутим фронтом», вірші та коротенькі оповідання в газеті «На зміну» та в журналі «Піонерія». Після закінчення семирічки в 1933 р. О. Гончар працює в Козельщинській районній газеті. Без­перечний літературний хист хлопця було помічено, і 1934 р. він за комсо­мольською рекомендацією вступає до Харківського технікуму журналістики. Роки навчання в технікумі, літературне та культурне життя великого міста багато дали здібному, допитливому юнакові, утвердили його в правильності вибору шляху.

По закінченні навчання в технікумі 1937 р.О. Гончар працює в газеті, пише оповідання та вірші й друкує їх на сторінках журналів. Його твори привернули увагу читача важливістю проблематики, гарною мовою, виразно виписаними характерами.

Успіх не запаморочив голови молодому письменникові. Навпаки, він гостро відчув потребу в дальшому збагаченні своїх знань, підвищенпі освітнього рівня. І 1938 р. Гончар вступає на філологічний факультет Харківського уні­верситету. Про свою альма-матер письменник згадує з теплотою та любов’ю: «Університет на цілих три роки став рідною домівкою, обдарував щастям дружби, в його аудиторіях, у тиші бібліотек пізнавали міс радість прилучення до скарбниці людських знань, тут переживали насолоду й захват творчої праці». До речі, одночасно з Гончарем тут навчався талановитий письменник, автор незакінченого, на жаль, роману «Вир» — Григорій Тютюнник.

Олесь Гончар з усім запалом душі поринає в кипуче студентське життя: оволодіває всіма багатствами рідної та світової літератури, вивчає мови, пише цікаву наукову працю про художню майстерність М. Коцюбинського, дослі­джує поему І. Франка «Мойсей». Водночас він збирає матеріали для роману про видатного українського філософа й письменника Г. Сковороду, пише нові оповідання, одне з яких, «Орля», було відзначено премією на обласному конкурсі, а також повість «Стокозове поле», надруковану в 1941 р. Воістину наполеглива праця студента Гончара може служити яскравим прикладом працьовитості, відданості улюбленій справі.

Виступ 2

У бібліотечній читальній залі й застала молодого письменника звістка про війну. «Одним ударом були строщені всі наші студентські, по-юнацькому світлі мрії, сподівання. Невимовно тяжко було на душі. Мороком окутува­лося майбутнє.

Наступного дня ми були в райкомі комсомолу. Тут зібралися сотні таких, як і ми, студентів, котрі прагнули якомога швидше потрапити на фронт.

Після двотижневого навчання в чугуївських таборах під Харковом наш студентський батальйон направили на Дніпро в район Білої Церкви, де в цей час точилися жорстокі бої»,— згадує Олесь Гончар.

Жорстокі бої на берегах Росі, оспіваної І. Нечуєм-Левицьким... Бої за Київ... Скільки там полягло вірних друзів-студбатівців! Мужньо й правдиво розпо­вість про це Гончар у романі «Людина і зброя». Покаже, як билися й гинули майбутні поети, учителі, вчені — цвіт народу нашого. І покаже головне: навіть там, у кривавих боях, захлинаючись від ненависті до ворога, йдучи на смерть, вони залишалися гуманістами, людьми високих ідеалів.

Солдатом, старшим сержантом — командиром обслуги батальйонного міно­мета, потім — старшиною батареї пройшов Гончар від берегів Росі, через аль­пійські бескеття й голубий Дунай до золотої Праги. Цей шлях проліг і через похмурі оточенські ночі. Та пройдений він був гідно, чесно, достойно. Свід­ченням тому — орден Слави, Червоної Зірки й три медалі «За відвагу».

Та війна вчила не тільки воювати, битися з ворогом, вона вчила його жити, керуючись красою вірності, і вчила писати.

І там, в «окопних університетах», продовжував Олесь Гончар писати. Певна річ, у круговерті фронтових буднів солдатові не до роману. Але в нечасті хвилини затишшя лягали на папір, може й не відшліфовані, але пристрасні, гарячі й правдиві віршовані рядки. Пише про фронтові дороги, про вірних бойових побратимів. Вірші, які скоряють своєю простотою, щирістю й правди­вістю, не випадково були надруковані (українською мовою) у фронтовій газеті 72-ї стрілецької дивізії «Советский богатырь» на першій шпальті. Вірші при­вернули увагу, і Олесеві було запропоновано перейти до редакції дивізійної газети. Але він уважав, при всій повазі й любові до літературної, газетярської праці, що його місце — там, в окопах, на передньому краї. І залишився зі сво­їми бойовими побратимами до кінця, до останнього пострілу війни. Ось як роз­повідає про це сам письменник: «Я подивився на своїх товаришів, зарослих, змучених. «Невже ти підеш?» — запитували їхні очі, налиті смутком утоми, смутком невідомості перед завтрашнім днем. До болю близькі й дорогі мені ці люди. Це брати твої, вони тобі найрідніші за всіх. Тому, що в тебе з ними була одна доля, ти ділив з ними все, що випадає солдатові... Я залишився з ними...».

Виступ З

З невситимою спрагою творити, з пам’яттю, у якій жили живі й мертві друзі, гриміли вибухи, горіли танки й хати, повертається Олесь Гончар до мир­ного життя. Приїздить до Харкова, Але, розповідає письменник, «у Харкові я не залишився. Надто багато нагадувало тут про минуле, надто ласкавим і щедрим було раніше до мене це місто, яке тепер похмуро чорніло в руїнах. Усе тут краяло серце, пригнічувало, викликало болісні спогади. Поїхав у Дні­пропетровськ» . До війни неподалік Дніпропетровська жив батько, молодші Олесеві брати, а в самому місті працювала старша сестра. Одна тільки вона й зосталася — батька й братів забрала війна... «Приїжджай,— запрошувала сестра Олеся,— хата тепла, хоч одігрієшся після окопів...».

Гончар продовжує навчання в університеті, й тут виявляючи неабияку наполегливість та силу волі. Ходити на заняття доводилося пішки, за десять кілометрів. Учився він добре — це видно вже з того, що після закінчення навчання його залишають в університеті асистентом кафедри історії україн­ської літератури. А до цього ще — уперта творча праця безсонними ночами, при світлі карбідної лампи. На папір лягають щирі, схвильовані рядки про все побачене, почуте, пережите.

Перший повоєнний твір — новела «Модри камінь», надрукований 1946 р. в журналі «Україна». У цей час побачила світ і перша частина трилогії «Прапороносці*. Того самого року О. Гончар вступає в аспірантуру Інсти­туту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР і переїздить до Києва, де від­тоді й мешкає.

О. Гончар прагне поставити своє перо на службу рідному народові, писати про все, чим він живе. «Найважливіше, здається мені, для письменника про­тягом усього його життя не втратити чуття єдності,— так уважає митець і сам керується в житті й творчості цим положенням. Його твори відзначаються багатотемністю, глибиною розкриття народного життя. З’являється повість «Земля гуде» (1947), дилогія «Таврія» (1952) та «Перекоп* (1957).

О. Гончар продовжує звертатися до теми Вітчизняної війни. 1956 р. вихо­дить кіноповість «Партизанська іскра» — про одиошвенну підпільну молодіжну організацію, що діяла в селі Кримці на Одещині. А 1960 р. письменник видає роман «Людина і зброя», у якому розповіді-: ~ - важкі й гіркі перші місяці боїв з фашистськими нападниками, про те. як нгрязазся з друзями з оточення. Роман був відзначений Державною пре>с:*г>: :х Т. Г. Шевченка за 1962 рік.

І в подальших творах Олесь Гончар ззер'гьгть.г.з: го найістотніших про­блем народного життя. Його романи зsei :дгт'5е:стю та неповтор­ністю характерів дійових осіб, художньсае жждгетовііг:до. Один за другим, як наслідок невтомної праці письменника. z.тс нові твори. Роман

«Тронка» (1963), у якому порушуються ь&ту'ктьг ддоедеми війни й миру, наступності поколінь, сутності людсізедст: lesymssjL. ггеесзлєння молодої людини, був відзначений Ленінськ грезсиав ш IÄ&4 Потім — романи «Собор» (1968), «Циклон» (1970). «Берет jroc*a§»(I т~і . - Твоя зброя» (1980), повість «Бригантина» (1973).

О. Гончар відомий і як блискучхх зіждист ЙЬегче д-їдт належить кілька збірок новел та оповідань. Він тзсож дд«їда:aiagpt тзвлзЕДД. :-:дасиків — май­стрів малої форми — М. Коцюожзгажмг^.ЩДаифш'Ггі і. :-с^гативши новелу поліфонічністю змісту, фLtосод^.гх^ддіимИмияшавашж- Йсго новели гли­боко психологічні, розкртгБ^іг- j заждиві, переломні моменти їх життя.

Виступає О. Гончар і її _ и і і — звзсужхгзнй учений-літе-

ратурознавець і критик, і тъзяждро його книги — враження від знайозгттзі зі 4рЙНК: Чех ізаччиною, Япо­

нією, США, Данією, зоітіог ііеє письменство«

(1972) та «Письменн?д^:-~ : виступає в пресі

із статтями на актуатьзд, ддо €»:;•: гьбу за мир, про

розвиток літератур* і а гт*1г-ш_т,я&вшвдрат>шшшл-*гш жаггтя народу.

Олесь Терентін:*^ Він — депутат Вер­

ховної Ради СРСР za Жш'зштшгвшш itt-Ірииіигшаі тс РД59-1972) очолював Спілку письмєеніехізЛйцзеіЙМ^^^^^^^И^^^^НнвКпг': 7*= гдубліканського комітету захисту atxzjc. 3 хжзначні досягнення

в літературній rt академіком Ака­

демії наук нн^чл нагородами.