2. Сприйняття й засвоєння учнями навчального матеріалу

і _ 1. Словникова робота

ч/ Корифей — найвидатніший діяч у певній галузі мистецтва, науки.

і ^ Аматорський — самодіяльний,

2. Вступне слово вчителя

^ Перші спроби відродити національний театр з’являються лише в 60-х та

70-х pp. XIX ст. У 1873-1874 рр. Марко Кропивницький з успіхом улаштову- _w вав українські вистави в Харкові, а 1876 року створив трупу в Катеринославі, w Проте Емський указ спричинив майже п’ятирічний вимушений «антракт» ^ у розвитку національного театру. У 1880 році пункт Емського указу стосовно ~ заборони українських п’єс був переглянутий, унаслідок чого театральні вистави

• та концерти, хоч і з величезними обмеженнями, але дозволили проводити.

Вісімдесяті роки дев’ятнадцятого століття на Наддніпрянській Україні стали періодом розквіту українського професійного театру, справжнім батьком якого вважають Марка Кропивницького. 10 січня 1882 року М. Кропивниць­кий здійснив постановку п’єси Т. Шевченка «Назар Стодоля». Власне, саме з цієї дати й починається літочислення українського професійного театру. Для повноцінного функціонування новоствореної трупи потрібні були кошти та досвідчений керівник. Ним став Михайло Старицький. На утримання трупи ^ він використав усі гроші з продажу свого маєтку, що дало змогу збільшити ^ персонал трупи, створити власний оркестр, підвищити платню акторам. Уже ^ восени в Єлисаветграді Старицький створив українську професійну трупу, куди ввійшли: Олександра Вірина, Ганна Затиркевич-Карпинська, брати Тобілевичі — Микола Садовський (театральний псевдонім від дівочого прі- w звища матері), Панас Саксаганський (псевдонім від назви місцевої річки Сак- ^ сагань), Іван Карпенко-Карий, їхня сестра Марія Садовська-Барілотті, Марія Заньковецька та інші самобутні актори, часто звані «корифеями українського ^w театру». Становлення М. Кропивницького, М. Старицького та І. Карпенка- ^w Карого як драматургів та театральних діячів нерозривно пов’язане з глибин­ними процесами в житті українського народу, з розвитком його культури. У середовищі селян, свідомих своєї національної гідності, представників ін­ших верств української суспільності вони вчилися розуміти людей і життя, під їх впливом задумувалися над своїми обов’язками, визначали свої життєві принципи та ідеали, своє місце у світі.

3. Повідомлення учнів про передумови формування літературно-

естетичних та театральних поглядів митців

1. й учень. Товаришуючи зі слобідськими парубками, Марко Кропив­ницький не тільки вивчав від них пісні та слухав казки, а й легко уловлював найтонші психологічні нюанси в їх характерах, як-то: добродушний гумор чи саркастичну насмішку, дотепність, почуття колективізму, доброзичливість, взаємоповагу, статечність, скромність або ж осуд тих чи інших потворних проявів у взаєминах між парубками й дівчатами, у житті в цілому. Такі об- „ ставини повсякденного буття формували й відповідний світогляд.

-ж

2. й учень. Незабутні враження вже в ранньому литпнстзі справили на М. Старицького розповіді, пісні та думи, яких багато знгз і майстерно виконував його дядько Олександр. Епічний розмах нодіг. колоритні типи героїв народного епосу несли в собі ідею боротьби як способу самовираження й самоутвердження цілої нації, формували свідомість майбутнього письмен­ника на героїчних традиціях минулого, викликали бажання ліяти. До того ж такі типи хлопчик спостерігав і в сучасному йому житті. Близький сусіда Старицьких капітан Гайдовський, про якого йдеться з бувальщині «Пан капі­тан.' Із галереї старих портретів», був живим утіленнямзідзаш. рішучої без­компромісності до будь-яких проявів зла й несправедливості. Сам вихований на традиціях козацької вольності, він учив розуміти й щнузати їх і у своїх односельців як у повсякденному побуті, так і у своїх ліях та зчинках.

3. й учень. В атмосфері фольклоризму,-на ґрунті народного життя фор­мувалися літературно-естетичні та театральні погляди й І. Карпенка^Карого. Дружина письменника Софія Тобілевич у спогадах стверджує, що його мати була першою вчителькою сина й заклала в душу Івана любов до свого народу, до його художньої творчості, до тих мистецьких і поетичних скарбів, які втілені в його казках, піснях і переказах. Вони викликали глибокі почуття, роздуми над тяжкою долею селянина, гордість за героїчні подвиги витязів- козаків. Усе це вчило тонко відчувати й розуміти думки, настрої, прагнення, характер народу в цілому, отже, і задуматися над своїм життям. Так само виховувала мати й інших дітей, створюючи тим самим у своїй родині світ благородства, пісенності, допитливості, мрійливості, взаєморозуміння.

4. Клас одержує завдання підготувати план-конспект

«Джерела драматургії та театру II пол. XIX століття» за поданим матеріалом

Матеріал для конспектування

У другій половині XIX ст. паралельно з розвитком професійного театру по­ширився аматорський рух, що сприяв піднесенню національної культури. Ама­торські вистави були популярними в Чернігові, Полтаві, Єлисаветграді, Києві. В аматорських гуртках розпочинали діяльність реформатори українського теа­тру І. Карпенко-Карий, М. Кропивнтщький, М. Садовський, П. Саксаганський, М. Старицький. У цей період посилюються утиски українського театру з боку царського уряду — Емський акт 1876р., циркуляр 1881р. Категорично забо­ронялися українські вистави історичного й соціального змісту. У 1883 р. київ­ський губернатор заборонив діяльність театральних труп на підвладній йому території — Київщині, Полтавщині, Волині, Поділлі. Репресивні заходи цар­ського уряду все ж не могли знищити глибокі українські театральні традиції.

У 1890 р. І. Карпенко-Карий і П. Саксаганський утворили «Товариство російсько-малоросійських артистів під керівництвом П. К. Саксаганського», яке було найкращим українським театральним колективом. На його основі в 1900р. виникла об’єднана трупа корифеїв українського театру — «Малоро­сійська трупа М. П. Кропивницького під керівництвом П. К. Саксаганського і М. К. Садовського за участю М. К. Заньковецької».

Одним із найвидатніших діячів українського театру корифеїв був

І. Карпенко-Карий. Він написав 18 оригінальних п’єс. Серед них — «Без­таланна», «Наймичка», «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн», «Сава Чалий» та ін. Його акторська творчість позначена щирістю і психологічною глибиною почуттів, філософським розумінням суспільного буття.

З театром корифеїв пов’язана творчість Марії Заньковецької. Її прирів­нювали до видатних актрис світу — італійки Елеонори Дузе та француженки Сари Бернар.

Театр корифеїв знаменує собою розквіт українського професійного теа­тру XIX ст.

У Галичині до 1848 р. українського театру не було, тут діяв театр німець­кий і польський. Поширювались аматорські гуртки в Коломиї, Львові, Пе­ремишлі.

Український професійний театр Галичини виник 1864 р. у Львові при культурно-освітньому товаристві «Руська бесіда». Його основоположником став український актор і режисер О. Бачинський.

На Буковині при чернівецькій «Руській бесіді» 1869 р. утворилися ама­торські гуртки. Театральна діяльність активізувалась із заснуванням .1884 р, «Руського літературно-драматичного товариства» під керівництвом С. Во- робкевича, відомого українського письменника, композитора, педагога. Він написав 18 музично-драматичних творів, побутових драм, комедій, що ста­новили основу театрального репертуару.

Творчу допомогу театрові надавав І. Франко. Свої роздуми про завдання театру він виклав у низці статей — «Руський театр у Галичині», «Наш те­атр» та ін. ₇

Український театральний процес кінця XIX — початку XX ст. засвідчує спільність із модерністськими тенденціями Європи.

Перші спроби підготовки професійних акторів пов’язані з діяльністю дра­матичної школи, заснованої 1904р. у Києві при музичній школі М. Лисенка.

Творчою лабораторією став один із найкращих тогочасних театрів — те­атр М. Садовського: 1906р.— у Полтаві, з 1907р.— у Києві.

М. Садовський розвивав кращі здобутки театру корифеїв у поєднанні з європейськими традиціями. У складі трупи працювали М. Заньковецька, М. Старицька, Лесь Курбас, якого М. Садовський запросив зі львівського українського народного театру товариства «Руська бесіда». Музичне оформ­лення спектаклів здійснювали композитори М. Лисенко та К. Стеценко, ху­дожнє — В. Кричевський. Таким чином, створилися передумови розвитку українського театру-модерну, основи якого заклала драматургія Лесі Укра­їнки, Володимира Винниченка, Олександра Олеся.

Українська музика була невід’ємною складовою побутово-реалістичного й романтичного театру, доповнювала його психологічну дію, чіткіше окрес­лювала людські характери. Тут багато важив неповторний чар української народної пісні.

Народна пісенна творчість пов’язана і з розвитком професійної української музики («Катерина» М. Аркаса, «Підгоряни» М. Вербицького, «Осада Дубна» П. Сокальського та ін.), стає основою фортепіанної музики та камерних во­кальних творів П. Сокальського, С. Воробкевича, М. Лисенка. Композитори охоче писали музику для хорів, використовуючи народний обрядовий мслос: щедрівки, купальські й весільні пісні тощо. Це сприяло піднесенню україн­ської пісні на рівень високого професійного мистецтва.

Поміж усіх видів і жанрів музичного мистецтва найнесприятливіші умови склалися для розвитку опери. Д. Антонович пояснював це тим, що для опери були затісні рамки українського музично-драматичного театру; фахової під­готовки актори не мали, відсутньою була національна оперна традиція і, го­ловне, не було державного опікування українською культурою.

Одним із відомих композиторів XIXст. був С. Гулак-Артемовський — оперний співак, драматург, що навчався в Київській духовній семінарії. У 1839 р. М. Глинка, О. Даргомижський та М. Волконський влаштували концерт і на зібрані кошти відправили талановитого юнака до Італії. Дебют С. Гулака-Артемовського відбувся на сцені Флорентійської опери.

Найважливіше досягнення С. Гулака-Артемовського — створення за влас­ним лібрето першої національної опери «Запорожець за Дунаєм» (1862р.). Сюжет опери підказаний М. Костомаровим. Майже 20 років царська цен­зура забороняла постановку опери. На українській сцені її вперше поставив 1884 р. М. Кропивницький.

У другій половині XIXст. виникає система української музичної освіти. Відкрилися музичні училища в Києві, Одесі, Харкові, Львові.

Серед українських професійних композиторів вирізняється творчість П. Ніщинського і П. Сокальського. П. Нііцинський закінчив Афінський уні­верситет, де здобув ступінь магістра наук. В Одесі організував хори і керував ними. Вершиною його творчості вважається музична картина «Вечорниці», написана для п’єси Т. Шевченка «Назар Стодоля».

П. Сокальський заснував 1864р. в Одесі Товариство любителів музики. Він створив близько 40 фортепіанних п’єс, 40 романсів, опери «Мазепа», «Майська ніч», «Облога Дубна».

V

Особливий внесок у розвиток національної музичної культури зробив М. Лисенко (1842-1912) — видатний композитор, піаніст, хоровий диригент, фольклорист, теоретик музики й педагог, засновник професійної школи. На­вчався в Петербурзькій та Лейпцігській консерваторіях. Активно освою­вав у своїй музиці шевченкіану (понад 80 вокально-хорових творів різних жанрів).

Композитор збагатив майже всі жанри української музики. Йому нале­жать опери «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Наталка Полтавка», «Енеїда», ди­тячі «Коза-дереза», «Пан Коцький», «Зима і Весна».

М. Лисенко — основоположник інструментальних жанрів в українській музиці, створив численні фортепіанні твори. З іменем Лисенка пов’язаний розвиток національної музичної освіти. Він організовував хори, недільну школу для хлопців-селян, викладав у приватних музичних школах, 1904 р. відкрив у Києві музично-драматичну школу. Тут навчались українські ком­позитори К. Стеценко, Л. Ревуцький, О. Кошиць.

Видатними творцями духовної музики на зламі ХІХ-ХХст. були К, Сте­ценко та М. Леонтович.

Розвитку професійної музичної освіти сприяло відкриття консервато­рій у Києві, Одесі, Харкові. Почали діяти Одеський Український музично- драматичний театр, Харківський театр опери та балету.

Значну роботу з розбудови музичної культури в Західній Україні прово­дили композитори І. Лаврівський, С. Воробкевич, В. Матюк, А. Вахнянин,

О. Нижанківський, Д. Сочинський, В. Барвінський, С. Людкевич.

У Львові 1903р. заснована музична школа (з 1907р.— Вищий музичний інститут, з 1939 р.— державна консерваторія імені М. В. Лисенка). У 30-х ро­ках діяли 9 філій музичного інституту — у Бориславі, Дрогобичі, Стрию, Тернополі, Яворові та інших містах.

Давні традиції має музично-театральна культура Львова. Тут у 1842 р. від­крився приватний міський театр С. Скарбека, один із найбільших у Європі (нині в цьому приміщенні — театр імені М. Заньковецької). На його сцені дебютували вихованці Львівської консерваторії С. Крушельницька, М. Мен- цинський, О. Мишута, Ф. Лопатинська, О. Носалевич, виконавська майстер­ність яких набула світового визнання.

У новій українській музиці одним з провідних діячів був В. Барвінський. У період першої світової війни з’являються стрілецькі пісні. Вони відо­бражають ідеї національно-визвольного руху на західноукраїнських зем­лях. Для січових стрільців писали пісні І. Франко, О. Маковей, Д. Макогон, Б. Лепкий, Л. Лепкий, Р. Купчинський. Музику створювали композитори Ф. Колесса, В. Барвінський, М. Гайворонський, Л. Лепкий, Р. Купчинський, Л. Леонтович.

2. Закріплення вивченого матеріалу

Літературна гра «Знайди помилку»

• Емський акт 1876р. сприяв розвитку українського театру. (Посилював утиски)

• У Галичині до 1848 р. існував тільки український театр, а діяльність ні­мецького та польського заборонялася. (Навпаки)

• 10 січня 1882 року М. Старицький здійснив постановку п’єси Т. Шевченка «Назар Стодоля». (М. КропивиицькиІЇ)

® І. Карпенко-Карий написав 19 оригінальних п’єс. (18)

• М. Лисенко навчався в Московській консерваторії. (Петербурзькій та Лейпцігській)

2. Домашнє завдання

1. Скласти тестові завдання на тему «Українська драматургія та театр 70- 90 років XIX століття» або підготувати повідомлення про життєвий та творчий шлях М. Заньковецької.

2. Творчій групі — підготуватися до уроку-вистави.

Урок № 15 І. КАРПЕНКО-КАРИЙ - «ВЕЛИКИЙ ОБСЕРВАТОР ЖИТТЯ». (І. ФРАНКО)

Мета: ознайомити учнів із основними віхами життєвого і творчого

шляху драматурга, його зв’язками з «театром корифеїв»; домог­тися усвідомленню багатогранності літературної та театральної діяльності; жанрової різноманітності його драматичних творів; розвивати навички виразного читання, акторські здібності шко- лярів; виховувати інтерес до творчості митця.

Тип уроку: урок-вистава.

Дійові особи: Карпенко-Карий, Мати, Батько І. Тобілевича, Сергій Єфремов, Софія Віталіївна Дітковська, Л. М. Толстой, П. Саксаганський, І. Франко, Поклик Серця, Сила Духу, Суд Совісті, Оповідач- персонаж, М. Рильський, Панас Мирний.

На дошці портрет І. Карпенка-Карого, обрамлений рушником. Виставка його тво­рів і творів про нього. Фотоілюстрації «Іван Карпенко-Карий. Життя і творчість».

Ліворуч слова:

«...Він був... великим драматургом, якому рівного не має наша література»

І. Франко

Праворуч слова:

Згайдуйте предків своїх, Щоб історія перед вами не згасла / золотої нитки не загубіть...

Молюся за вас.

0. Кобилянська

ХІД УРОКУ

На фоні музики (бажано фортепіанної) звучать поетичні рядки М. Риль­ського, які він присвятив заповітній садибі — літературно-меморіальному музею Тобілевича.

Ростуть дуби, купають в небі віти,

А навкруги, немов веселі діти,

Дубки і липки зводяться рясні!..

Співає молодь молоді пісні —

І, сповнені зичливості й любові,

Дуби над нею шелестять Маркові.

Поклик Серця. «Театр!.. Чи любите ви театр так, як я його люблю, тобто всіма силами душі вашої, зі всім ентузіазмом, зі всією нестримністю, на яку тільки здатна палка молодість, жадібна і пристрасна до вражень ви­шуканого? Або, краще сказати, чи можете ви не любити театр більше всього на світі, крім добра й істини?»

Оповідач-персонаж. Цей вислів В. Бєлінського часто із захопленням виголошував Карпенко-Карий. Пристрасними словами великого російського критика він визначав основи спрямування свого життя, своє творче покли­кання.

Дія І «Дитинство Івана Тобілевича»

Оповідач-персонаж. Карпенко-Карий — літературний і театральний псевдонім Івана Карповича Тобілевича. Народився І. Тобілевич 29 вересня 1845р. в с. Арсенівці, колишнього Бобринського повіту на Херсонщині. Ди­тинство драматурга минуло за кріпацтва.

Батько. Хлопець чув у родині про жорстокість і сваволю панів та їхніх посіпак. Йому й самому довелося бачити тяжку працю кріпаків на панщині й жорстоку розправу над ними на панській стайні. Страждання кріпаків гли­боко вражали Івана, бо й мати його до заміжжя була кріпачкою.

Опанувавши початкову грамоту в сільського дяка, Івана віддали до три­класного Бобринського повітового училища, яке з відзнакою «за успіхи

в науках» закінчив 1859 року. На цьому івгго надання й зупини­

лось. Розумний, здібний хлопчик мріяв стб*з^їзетЕЕЕєг^ лвагнув стати вчи­телем або лікарем, але через скрутне маг5С2££заз£ великої сім’ї довелося йому в 14 років перейти на злаг.-'Р'ч тд5 —- узязея за нудну, ви­снажливу працю чиновника-канцеляоисЕЕ. :ггбузав самотужки, наполегливо працюючи над книгою, зазлян-?: чгшг*- тщщзязся до рівня висо­коосвічених людей. >: : І изсгяваэдф^;. •-

Мати. Ще в дитинстві Іван аяттткя-{>уу ттт»тг?татат-=^=-^лгтгггтептвом. Цьому

сприяли мої хвилюючі розповіді птх> Нолтазка*, які до-

. * ) — водилося мені бачити у виконантмавздаё^ЗЕД ддетазь: ляч я аула и не писем­ною, але «Наталку Полтавку» визч^.~а ттез-гиг*яг~- Озтезахоплення театром передала й дітям. -Ж -..Ызг- -

Оповідач-персонаж. Тож не нитатайі» зе-.таги иі - и ТгД* -ртттгі в ВИЙШЛИ ще й такі видатні діячі української с£;г-.=~', .ягС^дгатанський, Микола Садовський, Марія Садовська (обидва зегсрст :,уЬ& сЬнгг 1 гесгра обрали собі те­атральні псевдоніми Садовських, - сксс-з^ітаді.д~зі-~ пріззищем матері Євдокії Зінов’ївни, а Панас — псездоншдвЕ.С^шивзіавеїга: — на честь міс­течка Саксагань, звідки мати була родом.

зраснзі голоси, тому

Сергій Єфремов. Батько п мати ж&шж сязбеї, в їх домі часто звучала народна пісня, яка створенню атмосфери те­

плоти і взаєморозуміння. Матір та батька ■гуг- їі±ї±=«,-^&ш тяк, як споконвіку шанували в українських родинах: діти дрсщададаея ~.гг:1х порад, дорожили батьківською і материнською любоз’ю та іїід^с^чохяіз. ІІпезда, Карпо Адамо-

« » г г — .-і.''- ' і Г- ’ І '<■»

вич не дуже тішився тим, що діти не на с^узгп^ але мирився.

Особливо допомагав старшому синозі, Івану, догггят.гз гвго дітей і господар­ство до останніх своїх днів.

Дія II

Оповідач-персонаж. Дзі чудові, самовіддані супроводжували

Івана Карповича на його нелегкому шляху, дІа'у.:гу^; з ним щастя й гіркоту життя. Перше глибоке й незгасне нохгння — Наздя Нігітзна Тарковська.

Карпенко-Карий. Вона стала моєю другннсгжз з 1871 роді. Обоє були пристрасними театралами, шанузальниканн Жєзнгннозого сяоза. Зіграли головні ролі в першій спільній сценічній роботі «Нааав Сгодоля», а згодом нарекли своїх дітей улюбленими іменами — Галя й Нгзар. А іменем коханої дружини назвав хутір, закладений на землях поміщиків Таркозських. І до­нині хутір Надія (Надежда, Надеждівка) є історико-культурним заповідником.

Оповідач-персонаж. У першому шлюбі, крім Галі йНазара, народилися в Тобілевичів Юрко та Орися. Але родинне щастя було недозгим. Навесні 1881 року від сухот помирає Надія Тарковська, а влітку 1882р.— улюблена старша дочка Галя.

Пережити горе, непоправні втрати допомогла Ізанозі Карпозичу робота в театрі, творче самозабуття. А ще — Софія Віталіїзна Дітковська, яка в липні 1884 року стала його дружиною.

Карпенко-Карий. Ми зустрілися з нею в труні М. Старицького, куди увійшов після звільнення з поліції. Коли ж мене було ззинузачено в анти­державній діяльності й заслано в Новочеркаськ, Софія сама простягла руку підтримки. І я її з вдячністю прийняв.

Оповідач-персонаж. Вона була розумною жінкою, талановитою ак­трисою, а для свого чоловіка — надійним тозаришем. помічником і порад­ником.

Софія Віталіївна. Дітям Тобілевича я замінила матір, шанобливо ста­вилася до пам’яті першої дружини. Доньці, що народилася у 1885 році, дала ім’я молодшої сестри Тобілевичів, яку Іван Карпозич: дузке любив,— Марія. Усі діти одержали гарну освіту: Назар стаз інженером-хіміком; Юрій навчався у Львові (будучи студентом, заприятелюваз із родиною І. Франка, деякий час жив у нього на квартирі), Орися (Ярина) та Марія здобули освіту у стінах Па­ризької Сорбонни. З усіма дітьми в Івана Карпозича були теплі, задушевні стосунки. Він щиро переймався всіма клопотами своїх синів та дочок.

Foil о с Духу. «Одним з найкращих лікарів є праця! Не дурна , без мети, аби утомить себе, свободу і незалежність!» (З листа до дочки Ярини, 1903р.)

Дія ill

Оповідач-персонаж. Основою життя і творчих здобутків Карпенка- Карого завжди була праця. На неї він ніколи не нарікав, хоч часом доводи­лося нелегко. У Новочеркаську працював ковалем-молотобійцем, потім — палітурником, на хуторі Надія — вправним, закоханим хліборобом. Любов до землі в нього з діда-прадіда.

Сергій Єфремов. Саме в косовицю та жнива Тобілевич брав відпустку й вибирався в села... Ціле літо Іван Карпович працював коло землі, як справ­жній робітник, ходив за плугом, косив і справляв усі роботи по господар­ству — і робив це не як дилетант, а як звичайний хлібороб: косар з його був, наприклад, навдивовижку навіть для сусідів-селян.

Суд Совісті. «Щодо біографії моєї... то я нічого не маю від себе додать, хіба те, що я п’ять років працював власними руками і нарівні з народом, що дало мені найбільше спроможності познайомитись із життям, про котре пишу» (Із листа до О. Лотоцького).

Сергій Єфремов. Довелось йому таки орати й засівати — тільки інше поле, поле української драматичної літератури й театру... І тут рівних йому не було, хоч сам автор прискіпливо ставився до своєї літературної праці й часто казав: «Поки писав, подобалось, а тепер не подобається». Прагнув, щоб кожна його п’єса була потрібна і зрозуміла не лише інтелігенції, а й про­стому народу.

Голос Духу. «Я дав кілька книжок «Хазяїна» своїм дядькам. Один із них, одібравши книжку в обід, надвечір уже прочитав. Дуже гарно зрозумів, ба­гато коментував і прикладав до знайомих йому людей і хазяїнів. Я рад, що книжка ніби суха, так зацікавила дядька. З цього видно, що вона буде ко­рисною» (Із листа до С. Єфремова).

Сергій Єфремов. Можливо, саме це мав на увазі Іван Карпович, коли говорив про розумну працю, що дає людині відчуття творчої свободи, незалеж­ності. Сам він був абсолютно вільним і в мистецьких уподобаннях, і в жит­тєвому виборі — служив Україні талантом, даним від Бога.

Суд Совісті. «Ради України, нам дорогої, ради скривдженого народу, не маючого навіть і порозуміння об нашій праці,— ми зробимо, що в наших силах!» (З листа до Саксаганського. 1898 рік)

Дія IV

Оповідач-персонаж. Мистецькі шукання привели Карпенка-Карого до створення одного з блискучих зразків психологічної драми — п’єси «Най­мичка» . У творі розкривається трагедія простих чесних людей в задушливій атмосфері гнобительського суспільства.

Сюжетну основу драми становить трагічна історія наймички Харитини, яка стала жертвою розбещеного багатія Цокуля.

Василь Цокуль — це, породлсення капіталістичних відносин у пореформе* ному селі, безчесний глитай, що відкуповує у шинкаря вродливу наймичку і знеславлює її.

Карпенко-Карий. Харитина, дочка нещасної, загиблої в шинку по­критки, змалку поневіряється в наймах, зносить наругу, але не втрачає ду­шевної чистоти. Щира й безкомпромісна у своїх почуттях, вона не витримує безчестя й кінчає життя самогубством.

Сила Духу. «О, будьте ж ви прокляті, всі баламути! Звірі ви, а не люди!.. Нехай наші сльози ... важким камінням ляжуть на душі ситих, розпутих катів».

(Інсценізація уривка з п'єси. Дія V. Ява II. Монолог Харитини.)

Оповідач-персонаж. «Наймичка» вперше була поставлена в Ростові- на-Дону трупою М. Кропивницького за участю М. Заньковецької в ролі Ха­ритини.

М. Садовський. На цю виставу крадькома з Новочеркаська приїхав і сам І. Карпенко-Карий і, стоячи в залі, плакав разом із публікою та акторами.

Глядач не бачив самогубства Харитини. Здавалося, на сцені звівся вели­кий Тарас і в образі Заньковецької кидав гнівні, пекучі слова в бік золотом шитих мундирів на захист всіх скривджених і знедолених». Серед глядачів були росіяни, українці, поляки, білоруси. Особливо захоплювалась студент­ська молодь.

Толстой. Подарованую Заньковецькою хустку, зрошену сльозами най­мички, бережу. Пам’ятаю, як зараз її гру... Яка сила ^аланту. Пригадую доб­ре і драму «Наймичка».

Написати її міг той, хто знає душу жінки, вміє зблизька заглянути в неї... Мабуть, автор зазнав сам душевних тривог. У нього є думки, які він наче бо­їться висловити до кінця. Передайте від мене драматургові, хай не стримує себе говорити правду гостру, вразливо й щиро.

Карпенко-Карий. Дякую за пораду.

Толстой. Дозвольте, то Ви є автор?

Адже автор Карпенко-Карий, а ви, знайомлячись, назвали себе Тобіле- вичем.

Карпенко-Карий. Це мій псевдонім.

Толстой. А ви пишіть драми. Пишіть правдиві життєві драми. Про га­стролі трупи я щодня читаю в газетах і чую від своїх друзів. Радію за ваші успіхи. Вони полягають не тільки в мистецькій грі, а насамперед — у ва­шій вірі, у переконанні творити добре діло. Я охоче подивлюсь якусь вашу п’єсу! А «Хазяїн» чия комедія? Чи не має чого спільного з «Хазяїном і ро­бітником»?

Карпенко-Карий. Комедію «Хазяїн» написав я. Цілком оригінальний твір.

Дія V

Поклик Серця. «Комедію нам дайте, комедію, що бичує сатирою страш­ною всіх і сміхом через сльози сміється над пороками, і заставляє людей, мимо їх волі, соромитися своїх учинків!.. Служить таким широким ідеалам любо!»

Карпенко-Карий. Комедію задумав. Не дає спокою...

П. Саксаганський. Комедія нам дуже потрібна... Але пам’ятай, брате, що комедія для сцени має бути виключно життєвою. Наше завдання — виховати глядача настільки, щоб він розумів не тільки поверховий комізм, а й навчився бачити і відчувати сльози крізь видимий сміх... Вірю в твої здібності...

Оповід ач-персонаж. Саме сільська буржуазія, капіталісти- землевласники і стали об’єктом «злої сатири» в комедії «Хазяїн».

І. Франко. У цій комедії І. Карпенко-Карий змалював «грандіозну по своїм замислам й по майже бездоганнім обрамленні картину великого промисловця і глитая з селян з його могутніми впливами і чисто селянською вдачею... Майстерна драматична техніка надає тій драмі велику сценічну вар­тість і запевняє їй довговічність на сцені».

Оповідач-персонаж. Перед тим, як подати п’єсу до цензури, Карпенко- Карий прочитав її в колі артистичного товариства.

Карпенко-Карий. Уважно слухала і дочка Орися, адже їй доведеться в комедії вперше зіграти роль Соні. Кожному виконавцю належить збаг- .пути комедійну гостроту картин капіталістичної системи господарювання великого багатія-землевласника. Хижак Пузир не гребує ніякими засобами наживи, не знає меж у своїх власницьких зазіханнях. Він малокультурний, бездушний, жорстокий і свавільний. Хижак навчає своїх управителів діяти шахрайськими засобами.

Треба показати, як жадоба наживи тяжіє над всіма помислами і вчин­ками тих/ кого винесла на поверхню хвиля капіталістичного розвитку. Цей шахрай розуміє, що колесо капіталістичної машини крутиться і треба вміти проскочити крізь нього, щоб не роздушило.

Кого ж протиставити цій темній, породженій капіталізмом силі? Інте­лігенцію? Але ілюзії народницьких сподіванок розвіяла реально капіталіс- ^ тична дійсність. *

Тому блідими тінями на її фоні проходить мрійлива Соня — дочка Пузиря *, та її наречений Калинович, Золотницький — носій культурних ідей. *

*

♦ е «

«

::: ШаИ^і

Розмірковував над драмами Чехова, в які прийшли герої-інтелігенти, що прагнуть осмислити зміст свого існування, але не знаходять у житті справж­нього місця. Шукають його, зневірюються і знову шукають, бо не задоволь­няє й атмосфера пошлості, духовної убогості, бездушності. Такими є Соня

і Калинович. Ще бліді вони, недовершені. Може на сцені оживуть ці образи, що носять у собі зародки свідомого, інтелектуального життя.

Треба готуватися до гастролей об’єднаної трупи в Москві, щоб і себе пЬ- казати й повчитися дечому в театральних новаторів.

(Із листа до Кропивницького, 1900р.)

Оповідач-персонаж. У комедії показано, як нещадна експлуатація при­зводить до загострення класових суперечностей, що виявляється спочатку в протесті робітників проти поганого харчування, а у фіналі п’єси — і в їх­ньому стихійному бунті, для придушення якого Пузир вдався навіть по до­помогу до влади. Показуючи ці виступи сільськогосподарських робітників проти хазяїна-капіталіста, драматург правдиво відбив процес наростання революційного руху в українському селі напередодні 1905 року.

Сила Духа. «Будущина в руках нового покоління, і чим більше ви­йде зі школи людей з чесним і правдивим поглядом на свої обов’язки перед спільною громадою, тим скоріше виросте серед людей найбільша сума спра­ведливості!»

Оповідач-персонаж. Уже перші вистави «Хазяїна» на початку 1901 року, в яких, до речі, найвідповідальнішу роль Пузиря виконував сам автор, були сприйняті глядачами з великим захопленням.

Поклик Серця. «Я сам бачу, що це найкраща моя комедія...» {Із листа синові Назару, 1901 р.)

Суд совісті. «Немає гірше, як чоловік, зіпсований життям і оточенням, потеряє натуральний розум: в голові макітриться, все ходе вверх ногами, і він сам ходе у тьмі та стукається лобом то об той, то об другий чужий одвірок

і до смерті вже не вийде на шлях простої, звичайної людини.

Оповідач-персонаж. У «Суєті» Карпенко-Карий гостро й дотепно ви­сміює вчителя гімназії Михайла Барильченка та його брата, кандидата прав Петра, які, потрапивши в полон кар’єристських прагнень, втратили «нату­ральність» своєї поведінки, відірвались від народу. Моральних покручів дра­матург бачить не лише серед інтелігенції. Невіглас і хвалько унтер-офіцер Тарас Гупаленко, заможний селянин Терешко Сурма, який прагне вивести свого сина Матюшу «в пани», також захоплені нікчемною «житейською су­єтою» .

Устами Карпа Барильченка автор нещадно картає відступників від здо­рової народної моралі.

Широко охоплюючи прояви житейської суєти, Карпенко-Карий, зокрема, гнівно засуджує опошлення, профанацію театральної справи і проголошує вимогу поставити театр на службу високим виховним завданням.

Поклик Серця. «Сцена ж — мій кумир, театр — священний храм для мене! Тільки з театру, як з храму крамарів, треба гнать і фарс, і-оперетку; вони — позор іскуства, бо смак псують і тільки тішаться пороком!..»

В театрі грать повинні тільки справжню літературну драму, де страж­дання душі людської тривожать кам’яні серця і, кору ледяну байдужості на них розбивши, проводить в душу слухача жадання правди, жадання за­гального добра...»

Дія VI

Карпенко-Карий. Яку ж тему обрати для трагедії? Прагнув до про­стоти в драматургії й сценічній грі. Розумів, що нема нічого складнішого, як відтворити художньо-змістовну простоту, що сенсація, авантюра, вуль­гарна тенденційність підмінюють справжню художність, звужують поняття типовості. Задумав написати історичну драму за мотивами народної думи про Саву Чалого.

_; Ой, був в Січі старий козак

На прозвище Чалий,

Вигодував сина Саву Козаком на славу.

Не схотів же та той Сава Козакам служити,

Відклонився до ляшепків В Польщу паном жити.

Ще хлопчиною слухав той спів з уст матері. Тоді плакав за Савою і гні­вався на нього, захоплювався відважними народними месниками, як Гнат Чалий. А тепер ось пісня-поема заговорила до мого серця й розуму. Яка це трагедія! Прокляття народне не минуло долі Сави. Не зазнав зрадник і осо­бистого щастя. Одружився з шляхтянкою, але не дістав душевного спокою. Переслідують думки про колишніх побратимів. І вони таки прийшли до нього й помстилися, як велить закон народного правосуддя.

Положили пана Саву На дубовій лаві.

Оце ж тобі, пане Саво,

Сукні-одамашки,

Що ти нажив, вражий сину,

З козацької ласки!..

Тож народ у своїй фантазії виношував тему трагічного, висловлював свої болі, гнів і надії. Треба назвати твір «Сава Чалий».

Головне — створити образ повсталої народної маси, показати непримирен­ність її до гнобителів, вивести на сцену разом з історичними особами і без­іменних представників із табору повстанців, створити героїчні характери месників — Гната Чалого та інших.

Основний герой трагедії повинен бути людиною яскравої індивідуаль­ності.

Оповідач-персонаж. Сава Чалий — людина великої енергії та при­страсті, що здатна глибоко переживати, любити й ненавидіти. Витративши багато сил на боротьбу за визволення народу з-під польсько-шляхетського гно­блення, він зневіряється й прагне добути спокій і добробут через примирення.

І, шукаючи згоди з польським панством, потрапляє у табір Потоцького, стає на шлях зради. Марно сподівається Сава Чалий домовитися з гетьманом, щоб той не чинив зла народові. Ця фатальна помилка стає основним конфліктом трагедії. Потрапляє в безвихідь герой, і колишні бойові побратими вчиня­ють над ним розправу. їхній суд Сава Чалий сприймає як заслужену кару: «Я кров’ю змив свою вину... Прощайте».

Цією кінцівкою драматург засвідчив, що не може бути примирення між класово ворожими силами.

(Інсценізація уривка п’єси (на вибір))

Домашнє завдання

Прочитати комедію «Мартин Воруля».

Урок № 16-17 КОМЕДІЯ «МАРТИН БОРУЛЯ». ПРАГНЕННЯ СТАТИ ДВОРЯНИНОМ ЯК МІФ ПРО КРАЩЕ ЖИТТЯ. ПСИХОЛОГІЧНА ПЕРЕКОНЛИВІСТЬ І ТРАПКОМІЧНЕ ЗВУЧАННЯ ОБРАЗУ МАРТИНА БОРУЛІ, ІНШІ ОБРАЗИ В П’ЄСІ

Мета: ознайомити десятикласників із змістом комедії, основними еле­

ментами її сюжету та композиції, розвивати навички ідейно- художнього аналізу драматичного твору, вміння характеризу­вати головного героя та інших персонажів, пояснювати засоби їхнього комічного зображення, на прикладах творів І. Карпенка- Карого довести його драматургічну майстерність у п’єсі; ви­ховувати в учнів гідність, простоту, щедрість у взаєминах

із людьми.

Тип уроку: комбінований.

Обладнання: портрет І. Карпенка-Карого, І. Франка; текст п’єси, фотоілю­страції до неї; аудіозапис.

«Мартин Боруля» — одна з найкращих українських комедій.

І, Франко

ХІД УРОКУ

І. Актуалізація опорних знань

1. Бесіда на повторення вивченого матеріалу про драму та жанри драматичних творів

• Назвати основні риси драматичної літератури. {Драматична література характеризується пристосованістю для сценічної інтерпретації. Основ ною ознакою є призначення її для театрального спектаклю. Текст дра­матичного твору розпадається на дві частини — мова героїв і ремарки, що вказують режисеру на декорації і дії персонажів. Твір, написаний у формі мови персонажів і ремарок, і є добутком «драматичної форми». Це поширюється і на ті твори, що вдаються до цієї форми без розрахунку па сценічну інтерпретацію.)

• Назвати провідні жанри драми. (Трагедія, комедія, драма (як жанр), тра­гікомедія, водевіль, мелодрама)

• Які види драми побутували в минулому? (Містерії, міраклі, мораліте, шкільні драми, інтермедії та ін.)

• Розповісти про розвиток драми в українській літературі. (В українській літературі драма з’являється на початку XIX ст. («Наталка Пол­тавка» Івана Котляревського, «Простак» М. Гоголя, «Чари» Кирила Тополі, «Чорноморський побит» Яківа Кухаренка, «Купала на Івана»

С. Писаревського).

У всіх цих творах виявилися, з одного боку, риси шкільної драми, вер­тепу, притаманні українській драматургії попередньої доби, а з іншого — враховано досвід західноєвропейської драми кінця XVIII ст. Ідейно-тематичні горизонти згаданих творів обмежувалися колом любовно-родинних взаємин. Однак, як і в європейській драмі, помітними були й кроки до реалістичного відображення дійсності. Згодом через обставини родинного плану порушу­валися важливі суспільні.проблеми («Назар Стодоля» Т, Шевченка, «Лиме- рівна» Панаса Мирного). Із 80-их років XIX ст. спостерігається розширення ідейно-тематичних обріїв драми, з’являються твори з життя інтелігенції, мешканців міста, порушуються проблеми взаємин села і міста («Не суди­лось» Михайла Старицького, «Доки сонце зійде» Марка Кропивницького, «Житейське море» Івана Карпенка-Карого, «Украдене щастя» Івана Франка, «Нахмарило» Бориса Грінченка.)

• Які бувають жанрові типи драми як жанру? («Закрита» і «відкрита»)

• Назвати письменників, які використовували «відкриту» драму. (Іван Кот­ляревський, Григорій Квітка-Основ’яненко, Іван Карпенко-Карий, Іван Франко). Існує вона й у сучасній драматургії.

• Назвати ознаки «закритої» драми. (Ознаками ((закритої» драми є: вве­дення в історію події та персонажів; однозначна зав’язка; тісний змісто­вий зв’язок між сценами; причиново-наслідкові ланцюжки та ланцюжки зв'язків між персонажами; лінійна дія; відсутність зміни місця дії, або незначна зміна; лінійна часова послідовність; коротка тривалість дії; фабульна побудова з необхідними для цього атрибутами — зав'язкою, розвитком дії, кульмінацією та розв'язкою; зберігається хронологія по­дій і вчинків дійових осіб на відносно обмеженому простори) ^а Назвати жанрові особливості «відкритої» драми. (Іншим жанровим ти­пом є «неаристотелівська», або «відкрита» драма. Ознаками відкри­тої драми є: відсутність введення; відсутність однозначної зав'язки; відсутність зв'язку або неясний зв’язок між сценам.и; сцени, пов'язані фразовими мотивами, центральним Я, повтором місць; нелінійна дія; відсутність формально визначених відрізків дїі; часта зміна місця дії; перервна часова послідовність.)

2. Літературний диктант «Так» — «ні»

Чи правильне твердження?

1. Справжнє прізвище І. Карпенка-Карого — Іван Панасович Карпенко. («Яг»)

2. П’єса, в основі якої лежить гострий життєвий конфлікт, напружена бо­ротьба й складні переживання персонажів, але розв’язка не має трагіч­ного характеру, називається драмою. («Так»)

3. «З усього... треба користь виймать, хоч би зубами пришилось тягнуть — тягни!» — основна мораль Пузирів (П’єса «Хазяїн»). («Так»)

4. «Наймичка» за жанром — соціально-психологічна драма. («Так»)

5. Родина Тобілевичів — це Карпенко-Карий, Старицький, Кропивницький, Заньковецька. («Яг»)

6. Мова автора у п’єсі називається ремаркою. («Так»)

7. У п’єсі «Наймичка» роль Харитини виконала М. Заньковецька. («Так»)

8. Мартин, Палажка, дочка її Марися, Микола та наймити — Омелько й Тро­хим — персонажі драматичного твору «Мартин Боруля». («Так»)

1. Карпенко-Карий правдиво показав нескореність народу, його стійкість і незламність у боротьбі проти своїх гнобителів у творі «Суєта». («Яг»)

10. Уперше була поставлена в Ростові-на-Дону трупою М. Кропивницького за участю М. Заньковецької п’єса «Сава Чалий». («Ні»)

11. «Одним із найкращих лікарів — праця» — так у листі Карпенко-Карий писав своїй дружині. («Яі»)

12. «Цілісність драматичної творчості Карпенка-Карого наповнює нас почут­тям подиву для його таланту». Ці слова належать Л. Толстому. («Яі»)

8. Мотивація навчальної діяльності учнів.

Оголошення теми і мети уроку

НІ. Сприйняття й засвоєння учнями навчального матеріалу

8. Виступ учня-«літературознавця»

Великим кроком уперед у творчому зростанні драматурга була комедія «Мартин Боруля» (1886). Біографи письменника вказують, що поштов­хом до написання цього твору стала комічна історія про домагання дво­рянських прав, яку пережив батько Івана Карповича — Карпо Адамович Тобілевич.

Цей біографічний факт драматург підніс до широкого узагальнення, гостро висміявши й засудивши станове честолюбство і паразитизм привілейованої соціальної касти — дворянства.

(До слова, батько письменника, як і герой п’єси, не добився дворянських прав, бо в частині родових документів стояло прізвище не Тобілевич, а То- булевич (аналогічно і в комедії: Боруля — Беруля.)

2. Виступ учня — «літературного критика»

У недалекому минулому Мартин Боруля жив здоровим трудовим життям, але внаслідок конфлікту з дворянином Красовським, який назвав його «бидлом», пройнявся фантастичним бажанням довести, що він також «уродзоний шлях­тич». І поки повірений Трандалаєв добивався офіційного підтвердження «дво­рянських прав» Мартина Борулі, той поспішив завести у своїй сім*ї «дво­рянські порядки».

Мартин забороняє своїм дітям «мужицьку роботу», сам намагається по­довгу вилежуватись у ліжку; хоч з незвички у нього й боки болять; хоче пе­ревести сім’ю на «панську» страву — «кофе» — і велить розпитати, «коли його подають: чи до борщу, чи на ніч».

Щоб вивести своїх дітей на «дворянську лінію», Мартин Боруля, не шко­дуючи грошей, утримує сина Степана писарчуком у земському суді, а дочку Марисю збирається видати заміж за «благородного ясениха» — регістратора в ратуші Націєвського.

Одну за одною розгортає драматург сцени й ситуації, майстерно підводячи «уродзоного шляхтича» до катастрофи. Націєвський, «благородний жених» Марисі, ганебно тікає, Степан залишається «поза шпатом», а тим часом се­нат не підтверджує дворянські права, бо в старих документах писалося «Бе- руля», а в нових — «Боруля».

Довівши до цілковитого провалу честолюбні прагнення свого героя, Карпенко-Карий у фіналі комедії показує його протверезіння. Мартин Бо­руля, спалюючи після всього пережитого «дворянські документи», говорить: «Чую, як мені легко робиться, наче нова душа сюди ввійшла, а стара, дво­рянська, попелом стала».