1. Організаційний момент

2. Перевірка домашнього завдання

Учні зачитують відгуки про минулий урок.

3. Мотивація навчальної діяльності школярів

«Жити спішити треба, кохати спішити треба». Про що свідчать ці слова Василя Симоненка — про велику любов до земного життя чи про передчуття невблаганності долі, що відміряла йому такий короткий шлях у житті? Адже поет прожив лише 28 років, залишивши по собі неповторно високу лірику.

4. Оголошення теми, завдань уроку

5. Сприйняття й засвоєння учнями навчального матеріалу

1. Лекція вчителя (учні конспектують пропонований матеріал)

«Шістдесятництво» й «шістдесятники»

У 1953 р. помер «вождь усіх часів та народів» Йосип Сталін. А в 1956 р. на XX з’їзді партії Микита Хрущов виступив із доповіддю «Про культ особи і його наслідки», засудивши злодіяння Сталіна та його прислужників і цим розпочавши період так званої хрущовської відлиги. З’явилася надія. Надія на громадянську свободу, захищеність від беззаконня, від свавілля влади, на торжество справжньої демократії і права. Люди позбувалися страху, почи­нали сміливіше й вільніше думати й говорити.

Першими відчули й усвідомили цю свободу інтелігенти. Ще в 1953 р. вийшла дебютна книга Д. ГІавличка «Любов і ненависть», а в 1957 р. Л. Кос­тенко «Проміння землі» — митців, які стали немовби «предтечами» шіст­десятництва, а згодом на рівних улилися в цей широкий соціокультурний рух. У 1961 р. з’являється низка «кардинально» нових творів: М. Вінгра- новського «З книги першої, ще не виданої», вірші лікаря В. Коротича «Бет- ховен», І. Драча «Ніж у сонці. Феєрична трагедія в двох частинах», «Зелена радість конвалій» Є. Гуцала, публікації В. Симоненка, В. Стуса, Григора Тютюнника, Б. Олійника, Р. Іваничука... Молоді таланти намагалися позбу­тися нагляду й тиску КДБ, гуртувалися самочинно, виходячи зі справжніх ідейно-естетичних інтересів. Вони збиралися, зокрема, на київській квартирі

І. Світличного, яка на початку 1960-х рр. стала своєрідним центром націо­нальної культури.

Наступного, 1962 р., гарматним залпом «вистрелили» у світ перші пое­тичні збірки М. Вінграновського («Атомні прелюди»), В. Симоненка («Тиша і грім»), І. Драча («Соняшник»), В. Олійника («Б’ють у крицю ковалі»), книги малої прози В. Дрозда («Люблю сині зорі») та Є. Гуцала («Люди серед людей»). Це був таки справді — вибух. Хвиля творчої свободи явила Україні й світові плеяду митців, імена яких на той час були незнайомими й новими, а тепер є славою й гордістю нації. Саме їх стали називати шістдесятниками. Хоча, на думку Максима Рильського, охрестили так це гроно обдаровань дещо поспішно й невдало, та термін «шістдесятники» так і зостався в істо­рії. Здивоване й мало не шоковане суспільство, відвикле від зухвалих нова­цій як вияву природної зміпи поколінь, одначе, відразу збагнуло: з’явилася нова генерація творців, які прагнуть сказати власне, оригінальне слово — як виявилося згодом — не лише в мистецтві, але й у суспільному житті.

Реакція на свідоме новаторство двадцятип’ятилітніх «порушників супо­кою» була різною. Щойно читацька публіка трохи отямилася від перших вра­жень, розгорілися дискусії на вічні теми: батьки і діти, традиції чи новатор­ство. На М. Вінграновського, В. Коротича та особливо І. Драча посипався град звинувачень у навмисній незрозумілості, затуманеності поетичного мислення, силуваній оригінальності... Та в цій запальній полеміці пролунали й інші голоси — на захист новаторів 60-х стали посивілі новатори 20-х: П. Тичина й М. Рильський, трохи молодший від них А, Малишко...

Започатковане насамперед поетами, шістдесятництво невдовзі набуло масш­табу універсального соціокультурного феномену: літературно-мистецького, філософсько-ідеологічного, наукового, суспільно-політичного. В осерді цього руху були такі митці: поети (Д. Павличко, Л. Костенко, В. Симоненко, І. Драч, М. Вінграновський, В. Коротич, Б. Олійник, В. Стус, І Калинець); прозаїки (Григір Тютюнник, С. Гуцало, В. Дрозд, В. Шевчук, Р. Іваничук, Н. Бічуя); майстри художнього перекладу (зі старших — М. Лукаш, Г. Кочур, з молод­ших — А. Перепадя й А. Содомора); літературні критики (І. Світличний,

І. Дзюба, С. Сверстюк, М. Коцюбинська); малярі та графіки (О. Заливаха,

1. Горська, В. Зарецький, Г. Севрук, Л. Семикіна, В. Кушнір, Г. Якутович,

І. Остафійчук, І. Марчук); кіномитці й театральні діячі (режисери С. Пара­джанов, Ю. Іллєнко, Л. Осика, Л. Танюк, актор І. Миколайчук); компози­тори (В. Сильвестров, Л. Грабовський, Л. Дичко, М. Скорик, В. Івасюк); публіцисти та правозахисники (В. Чорновіл, Л. Лук’янєнко, В. Марчепко,

2. Мороз, О. Тихий, Ю. Литвин, М. Осадчий, Михайло та Богдан Горині, М. Зваричевська) та багато інших.

У 60-х рр. XX ст. відбувся перегляд морально-етичних цінностей у житті та літературі, загострилося питання правди та історичної пам’яті. Свій варі­ант зведення рахунків із несправедливим минулим і сучасністю запропонував М. Стельмах у романі «Правда і кривда». Він одним із перших в УРСР звер­нувся до забороненої теми — голодомору 1932-1933 рр. та сталінських репре­сій («Дума про тебе», «Чотири броди»), хоча повністю розкрити її з огляду на тогочасну цензуру йому не вдалося.

У цей час письменників надихали новітні здобутки НТР: розщеплення атома, з’ясузанпя молекулярної структури ДНК й особливо — польоти в між­планетний простір. Проте з орбіти планета видалася такою крихітною й без­боронною, що невдовзі на зміну романтиці нестримного освоєння космосу прийшло тверезе усвідомлення крихкої беззахисності всезагальної гармо­нії. До того ж віра в людину й любов до людини втілювалися насамперед у несамовито-щирій любові до України, вірі в непоборну силу її народу, його провідну місію. Тому у своїх виступах і публікаціях І. Світличний, Є. Свер­стюк, І. Дзюба не дуже голосно, але іронічно й дошкульно критично оціню­вали методологію соціалістичного реалізму; поезії В. Симоненка несли якийсь особливий новітній «шевченківський» дух. Популярність Симоненка та Драча виходила за межі усталеного й викликала роздратування в офіціозних колах », Зіткнення шістдесятників із системою було неминучим. Назрівав відкритий конфлікт із режимом. Тим паче, що на той час шістдесятництво вже гурту­валося не тільки довкола приватних «кухонних» осередків, але й в офіційно зареєстрованих громадсько-культурних організаціях — зі статутом, «керів­ними органами», плановими заходами. У Києві це був Клуб творчої молоді- •Сучасник» (голова — Л. Танюк), у Львові — «Пролісок» (на чолі з М. Косо- хем), імпульсом до створення якого став творчий візит до галицької столиці І Дзюби, М. Вінграновського та І. Драча 1962 р. Тут збиралися, щоб обго­ворити мистецькі й громадські питання, послухати гарну поезію й музику; гиуб організовував творчі вечори, вистави, виставки. Лунали гострі думки і «заборонені» слова — «Україна», «нація» (замість «УРСР», «радянський народ»), поширювалася «нерекомендована» чи й просто «крамольна» літе­ратура, зароджувався «самвидав». Але період загальної ейфорії був досить коротким.

Уже в жовтні 1964 р. зняли Хрущова; на його місце прийшов Л. Бреж­нєв. А в серпні-вересні 1965 р. Україною прокотилася хвиля політичних ірештів. Серед тих, хто потрапив за ґрати, переважно були шістдесятники: притик І. Світличний, маляр О. Заливаха, правозахисники В. Мороз, брати Горині... Почалася ера лицемірства й брехні, доносів і наклепів, закритих судів і публічних покаянь, тюрем і спецбожевілень, а то й фізичних роз­іграв, замаскованих під кримінальні злочини (наприклад, звірячі вбивства художниці А. Горської, композитора В. Івасюка). А 4 вересня 1965 р. під час прем’єри фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків» у київському кіноте­атрі «Україна» І. Дзюба виступив із заявою-протестом проти арештів україн­ської інтелігенції. Його підтримали В. Чорновіл, В. Стус, який, незважаючи на крики в залі, голосно вигукнув: «Хто проти тиранії, встаньте!». Відважні тднялися. Решта залишилися сидіти. Усі відчували: настав час вибору. Або відстоювати свої позиції «до кінця», або «пристосуватись» до нових умов життя, або «демонстративно» замовчати. Саме перед таким вибором постали :пістдесятники. їхня юність закінчилася разом з першими арештами.

Друга хвиля арештів прокотилася 1972 р. (тоді забрали В. Стуса, В. Чор- новола, Є. Сверстюка, І. Світличного, І. Дзюбу, І. Калинця...) — багатьох із них змусила передчасно посивіти.

1980-ті рр.— третя хвиля. Розпочалася жорстока боротьба комуністич­ного режиму з інтелігентами-гуманістами, яких зазвичай проголошували «буржуазними націоналістами».

Головних варіантів виходу з цієї кризової ситуації було всього три:

• дисидентство (від лат. сИзвісІепз незгодний) — активне інакодумство, відкрите протистояння тоталітарному режимові, цілковите неприйняття його псевдоідеалів і псевдоцінностей, опозиційна громадська діяльність — геройська відданість приречених на страту, свідомих своєї приреченості (В. Стус, І. Світличний, А. Горська...);

• «внутрішня еміграція» — самоізоляція у власному внутрішньому світі, втеча в мовчання (Л. Костенко, В. Шевчук, М. Коцюбинська...);

• конформізм (від лат. сопіогтія — подібний, відповідний) — намагання ціною моральних та ідейних вчинків урятуватрі власне життя й кар’єру; пасивне сприйняття нав’язуваної ідеології, підпорядкування «правилам гри» тоталітаризму заради фізичного виживання (Д. Павличко, І. Драч, В. Коротич...)

Перші гнили по тюрмах і висловлювали свою незгоду з політикою тота­літаризму через виснажливі голодування й відкриті листи протесту; другі намагалися хоч якось иідтримати своїх братів по той бік колючого дроту (хто плиткою шоколаду, хто книжкою чи випискою з важливої статті в періодиці, тто — просто добрим словом у листі, якимось дивом пропущеному в «зону») і писали «в шухляду» (часом навіть без щонайменшої надії на друк); треті в цей час друкували сотні віршів і статей в періодиці, видавали десятки :-:нижок з обов’язковими «паровозами» (програмовими поезіями про пар­тію й Леніна, які «витягували на собі цілу збірку», уможливлюючи її вихід у світ), обіймали високі посади у видавництвах, редакціях, творчих спілках, органах державної влади, отже, не тільки прямо не виступали проти сис­теми, але й оспівували її. Проте навряд чи ми маємо моральне право засу­джувати других чи третіх, тому що ніхто з нас не може бути впевненим, що на їх місці неодмінно залишився б героєм. Однак це не заважає нам схиляте голову перед тими, хто навіть у жахливих умовах «виправно-трудових», а насправді — концентраційних таборів і поселень продовжував писати твори неперевершеної художньої вартості.

Серед світоглядних засад шістдесятників, слід виділити:

• лібералізм (культ свободи в усіх її виявах: свободи особистості, нації\ свободи духу)-,

• гуманізм та антропоцентризм (культ людської особистості — центру Всесвіту);

• духовний демократизм (культ простої, звичайної людини-трудівника);

• духовний аристократизм (культ видатної творчої особистості);

• моралізм та етичний максималізм (культ моральності як абсолютного мірила людських вчинків);

• космізм (усвідомлення «планетарної причетності» людини як частинки Всесвіту до космічних процесів);

• активний патріотизм (любов до Батьківщини й рідного народу) і націо­нальна самосвідомість, сакральне сприйняття рідної мови та історичної пам’яті як оберегів нації;

• культурництво (відстоювання справжньої, високомайстерної культурот- ворчостї).

Досить розмаїто постає жанрова система «шістдесятників» (лірична поезія, балади, притчі, етюди, поеми, сонети, рубаї, ліричні новели, історичні романи, роман у віршах, химерна проза) і проблемно-тематичні обшири: традиційні (природа, Вітчизна, народ, історична пам’ять, людина у всьому багатстві її проявів — суспільне життя, моральність, кохання, творчість) та нові теми (підкорення космосу, етична правомірність НТР, стандартизація особистості в умовах новітнього міщанства).

Отже, явище «шістдесятництва» було неоднозначним як за творчими постатями, так і за стильовими течіями та ідейно-естетичними вподобан­нями. Тут є й модерністи (І. Драч, В. Голобородько, М. Воробйов), і нео­романтики (М. Вінграновський, Р. Лубківський), і неонародники (В. Симо­ненко, Б. Олійник), і постмодерністи (В. Стус). Таке розмаїття свідчило про багатство відновлюваної української літератури. Воно не вкладалося в жор­сткі рамки «соціалістичного реалізму», загрожувало його Існуванню, і тому радянська влада та слухняна критика (М. ІНамота й ін.) намагалися його дискредитувати, звинувачуючи в «естетизмі», «абстракціонізмі», відірва­ності від життя тощо.

0. Виступ учнів із доповіддю про життєвий і творчий шлях В. Симоненка

Народився Василь Андрійович Симоненко 8 січня 1935 р. в селянській сім’ї в Біївцях Лубенського району на Полтавщині. Дитинство припало на роки війни, було трудним, голодним, зростав Василь без батька, який залишив сім’ю. Мати тяжко працювала, заробляючи на шматок хліба. Допомагали дідусь і бабуся:

В мене була лиш мати Та був іще сивий дід,—

Нікому не мовив «тату»

І вірив, що так і слід,—

так згадував майбутній поет у поезії «З дитинства».

Бабуся й дідусь дуже любили свого кмітливого внука. їхню любов та тур­боту пам’ятав Василь до останніх днів свого короткого життя. Може й не дивно, що дідова смерть глибоко потрясла тодішнього восьмикласника, викликала більші роздуми про суть життя, які згодом вилилися у вірші «Дід умер» та оповідання «Дума про діда».

Ходив до школи далеко, аж за дев’ять кілометрів, «як на мої чотирнад­цять років, то це не так уже й мало»,— згадує письменник в оповіданні «Дума про діда».

1952 р. Василь Симоненко вступив на факультет журналістики Київ­ського університету, де водночас із ним навчався 10. Мушкетик, В. Шевчук, Т. Коломієць.

Студентське життя було багате на дружбу, на цікаві особистості, творчі суперечки, мрії про майбутнє. Щоб якось полегшити своє матеріальне ста­новище, а ще, мабуть, щоб набути газетярського досвіду, практики журна­лістської роботи, В. Симоненко працює секретарем в університетській бага­тотиражці.

У роки навчання продовжує писати, але з друком своїх творів не поспі­шає.

По закінченні університету Василь працює в газеті «Черкаська правда», потім — у «Молоді Черкащини», власним кореспондентом «Робітничої газети». Як журналіст, він сміливо вторгався в різні сфери життя, різко крити кував вияви бюрократизму, неуваги до трудівників, теплим словом відгукувався про добрих людей.

Як відомо, напровесні 1960 р. в Києві, з волі пробудженого «відлигою» юнацтва був заснований Клуб творчої молоді. На суспільно-політичній арені з’явилася ініціативна й динамічна громадська інституція, яка ставила своєю метою об’єднати духовні й фізичні зусилля молодого покоління для розбу­дови оновленої України. Пізніше, у літературі поетів, які належали до цього Клубу, почали називати шістдесятниками. Хоча на той час Симоненко жив і працював у Черкасах, проте з Аллою Горською й Іваном Драчем, Ліною Костенко й Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком і Василем Стусом, Мико­лою Вінграновським і Михайлом Брайчевським він став душею й окрасою цього Клубу. Охоче роз’їжджав по Україні, як загальновизнаний поет брав участь у літературних вечорах і творчих дискусіях, виступав перед робітни­чою та сільською молоддю, прагнучи пробудити в душах ровесників жагу до національного відродження.

Саме за участю В. Симоненка на основі незаперечних речових доказів для людства були відкриті братські могили жертв сталінізму на Лук’янівському н Васильківському кладовищах, у хащах Биковнянського лісу. За його участю тоді ж був написаний і відправлений до Київської міськради Меморандум із вимогою оприлюднити ці місця печалі й перетворити їх у національні меморіали.

Смерть дватцятивосьмирічного лицаря української поезії уже три деся­тиліття оповита туманом загадок, легенд, міщанських пліток.

Навколо причин смерті В. Симоненка ходило чимало чуток. Пізніше

В. Онойко згадував, що після звістки про затримання Симоненка за ним дозволили приїхати тільки після того, як у справу втрутився секретар Смі- лянського міськкому партії. Василь «сів на переднє сидіння поруч з шофе­ром, повернувся до нас і закотив рукава сорочки:

• Ось, подивіться...

Ми жахнулися: усі руки були в синцях.

• А на тілі, здається, ніяких слідів. Хоча били. Чим били, не знаю. Якісь товсті палиці, шкіряні і з піском, чи що. Обробили професійно. І цілили не по м’якому місцю, а по спині, попереку. Коли везли туди (до камери), погро­жували: ну, почекай, ти ще будеш проситися, на колінах повзатимеш».

Далі були побої в районному відділку міліції. Побої особливо жорстокі, біль яких невгамовно мучив Симоненка до самої смерті. Трохи більше як через рік після цього — 14 грудня 1963 р.— він помирає.

Проте офіційною версією смерті 28-річного поета так і залишилося пові­домлення про рак.

Після смерті в 1964 р. вийшла друга збірка поезій «Земне тяжіння». У 1965 р. вийшла збірка його новел «Вино з троянд». Через три роки по смерті знйшли «Поезії», де вміщено вірші з попередніх збірок і ще 20 не опублі­кованих творів. А потім — мовчанка, наче й не було В. Симоненка і його творчості.

Тільки у 1981 р. вийшла збірка «Лебеді материнства», а в 1984 р. ще одна збірка «Поезії», яку видали друзі поета. У другій половині 1980 — на початку 1990 рр. у журналах опубліковано невідомі твори поета. Він прийшов до нас провісником нової доби України. Короткий спалах його життя став незгас­ною зіркою його поезії.

Патріотична лірика, любов до рідної України посідає визначальне місце у творчості Симоненка. І не даремно. В. Симоненко знайшов проникливі, яскраві образи, щоб передати силу любові до Батьківщини, до рідної укра­їнської землі.

Україна для поета — найдорожче у світі. Він називає її «дивом», своєю «молитвою, віковою розлукою» — бо ж вічно вона знемагала в боротьбі проти сильніших ворогів, часто майже безнадійній. Як і в інших поезіях, Симо­ненко говорить, що живе й творить лише заради України:

Ради тебе перли в душі сію,

Ради тебе мислю і творю.

Хай мовчать америки й росії, коли я з тобою говорю.

0. Теорія літератури. Віршові розміри (повторення)

Віршовий розмір або метр (грец. metron — міра) — поширений у силабо- тонічній версифікації термін для позначення особливостей ритмічної оди­ниці, покладеної в основу певного віршового твору, власне — міра вірша, його загальна схема, з якою узгоджуються його елементи (ямбічний розмір, дактилічний розмір тощо).

Ямб — двоскладовий віршований розмір з наголосом на другому складі (U— ).

Хорей — двоскладовий віршований розмір з наголосом на першому складі (—и).

Дактиль — трискладова стопа з наголосом на першому складі (—v^aj). Амфібрахій — трискладова стопа з наголосом на другому складі — наго­лошений серед ненаголошених — у стопі (u—и).

Анапест — віршований розмір з трьох складів із наголосом на остан­ньому (ии—).

Пірихій — допоміжна стопа, що складається з двох коротких складів, може заміняти ямб або хорей, але самостійно не вживається й на визначення віршового розміру не впливає (ии).

0. Робота в групах

І група аналізує «Задивляюсь у твої зіниці...», II група — вірш «Я...». Орієнтовний план аналізу поетичних творів

1. Вид поезії.

2. Тема твору.

3. Філософічність, психологізм поезії.

4. Ліричний герой. Хто він і який?

5. Який образ є внутрішнім стрижнем твору?

6. Чи є в поезії символи? їх зміст і значення.

7. Які мовні засоби сприяють емоційному наснаженню твору?

8. Віршовий розмір, особливості рими.

9. Своєрідність художньої форми, художня деталь.

10. Яке почуття домінує у вірші (сповідь, сум, ZISpiCTb...)?

11. Як досягає автор динаміки образу?

12. Авторська оцінка зображуваного.

13. Цілісність твору. Провідна його думка.

14. Духовно-естетична цінність поезії.

6. Підбиття підсумків уроку

7. Оголошення результатів навчальної діяльності школярів

8. Домашнє завдання

1. Опрацювати матеріал конспекту’.

2. Вивчити напам’ять одну з поезій В. Симоненка на вибір).

3. Написати твір-мініатюру «Я читаю Василя Симоненка».

Урок № 43

ДМИТРО ПАВЛИЧКО.

ОСНОВНІ ВІДОМОСТІ ПРО ПОЕТА, ПЕРЕКЛАДАЧА.

Клас:

Дата;

ПІСНЯ «ДВА КОЛЬОРИ», ЩО СТАЛА НАРОДНОЮ

Мета: подати найосновніші відомості про Д. Павличка, охарактери­

зувати мотиви його творчості, пояснити популярність пісен­ної лірики поета; розвивати естетичний смак, відчуття краси форми й змістової глибини поетичного образу; формувати наці­ональну свідомість громадянина України.

Тип уроку: засвоєння нових знань.

Обладнання: портрет Д. Павличка, аудіозапис пісні «Два кольори» Д. Пав­личка та «Пісні про рушник» А. Малишка.

ПЕРЕБІГ УРОКУ