3. Теорія літератури

4. Робота в групах

1 група

Схарактеризуйте образ Сивоока. Як через образ автор розкриває проблему творчого начала в людині, свободолюбства, людської гідності?

Очікувані результати

Хто звів собор — це диво з див? Не Ярослав же, як то твердить літопи­сець. Князю належав задум, ідея, воля. А хтось же втілював задум і, вивер­шуючи його, збагачував рідними мотивами й барвами. Не могли це робити ортодоксальні майстри з Візантії. Мав бути серед них і митець-русич, який піднявся до розуміння поступовості розвитку мистецтва в часі, прагнув збе­регти животворні народні уявлення, вітчизняну спадщину. Не в підмайстрах він ходив — таке могло вдатися лише творцю. Спираючись на логіїсу істо­ричної науки, на психологічні припущення, щедра фантазія П. Загребель- ного спородила могутній характер Сивоока — народного митця й мислителя, талановитого художника, архітектора. Це справжній творець дива: « Як же так? — думав Сивок.— Адже це існує поза всім! Ні з чого з’являється раптом цілий світ. Хіба тут досить простого проведення пензлем? Вкладати треба ціле своє суще, все своє яшття, та ще й додавати дещо поза тим — ось справжнє мистецтво!». Усе життя Сивоок є рабом, бунтівником проти свого злиденного становища як соціального, так і професійного.

Понад тридцять років він ішов гірким шляхом пізнання істини й май­стерності. Вони для Сивоока нерозривні, і незадовго до загибелі він відкриє для себе найголовніше: «Бо що є мистецтво? Це могутній голос народу, що лунає з уст вибраних умільців. Я — сопілка в устах мого народу, і тільки йому підвладні пісні, що пролунають, народившись у мені».

До цього відкриття митець ішов стихійно, але неухильно. Спочатку він не знав, що в ньому після смерті діда, який не прийняв хреста, оживе буй- зодивний світ кольорів. Коли вперше побачив Київ, золоті хрести на церков­них банях здалися йому чорними, бо перед цим він дивився на сонце. Воно, земне, символ радості, чорні хрести — смутку, жалоби за дідом-язичником. Хрести Сивоок ненавидів до загину, але як талановитий художник, що задив­лявся на гру барв, не міг не захопитися красою церкви Богородиці: «була рожево-сіра, розлога й струнка, летючо-легка, мов засвічена сонцем хмара, із сизо-вишневим мороком і золотими проморгами свічок усередині».

У язичницькій Радогості, захованій «в глибини зеленого дивосвіту», його зразила летюча барвна каплиця, а її хранителька Звенислава розкрила хлоп­цеві душу барв, які, мов люди, залежно від випадку, бувають веселі, чисті, лагідні, довірливі, невинні, сумні, нудьгуючі, крикливі, жалібні, холодні, теплі... Ось чому пізніше, у Константинополі, уже спробувавши в Радогості га болгарському монастирі «вичаровувати з небуття новий світ», Сивоок шукав у барві не бога, а людину. У своєму зухвальстві він поділяв крамольні думки Із заборонених у ті часи книг, що художник вищий за бога: після створення світу він створює новий світ!

Сивоок ніколи й нікому не корився. У поєднанні з талантом непокірність набула в ньому величі й певності. І майстру Агапіту, і князю Ярославу він гордо заявляє, що художник — не раб. Він служить не церкві, не князю, ве темним, мов вода-нетеч, боярам, а людям, які своєю працею прикрашають рідну землю. Поставивши перед храмом дві вежі, щоб оздобити їх не богами га їхніми прислужниками, а звичайними людьми, Сивоок хотів кинути їнклик закостенілому у своїй зневазі до всього живого християнству: «Ми БІ Ми живі!».

Приступаючи до спорудження собору в Києві, Сивоок задумує щось велике в незвичайне, бо малість не може здивувати світ. У його уяві собор стояв ек образ землі, який народився з давніх спогадів і нової зустрічі з Дніпром і пущами, це був «...образ пролітаючий, мов зітхання вітру в осінньому гисті...». Цю летючу церкву як символ краси рідної Вітчизни, а не приста- шще бога, митець вимріював усе життя, І він, перемігшії посередпість Міщила

і обережність Мудрого, «заганяє» всього себе в собор. В Оранті передає тихе

зітхання міт'гт. й сшьаажхві а*чі Зісзе. і!і болісно-нерозмірену постать летить у зТ тратчх тядреннл лн наче самознищувався — і цей виокремлен: ахттасш і і—іГні і ■ їм жхьстикою метафор і порівнянь: «7 зродилося в ньому здесь зойк расове; мов рослини — квітками і ли він теоер жжвіцшпвщьмшщА тільки барвами, і все для нього ак лося в маку барак. айв за—у дичав своє вмирання у творенні, спливав хінін д&дадг-з ні гзсС ж2*і£І23.. кВбкаеяжми кольорами, ВІН ХОТІВ би ]

ті: дівочий спів, пташиний полщиі мвмнв зірок з «яп кеба і сокце, сонце». Увібрати розмаїття світів потім сстуттж у сдтсах.— це і є та формула таїни художника, криз П- Зат7«»6ьгьнж± т :з->:?г. Сжвоокові.

Сгссгет:^-»з:'=з :;і тих. як творець із сум’яття вичаровує гарі Ярослав Мудрий згодом зробить відкриття: Сивоок схожий на Пщим—« »шпдіияр, широке, але за ним — безмежжя глибинних; хлопчик із путці став речником народу й рідної природи.

2. група

Розкрийте образ Ярослава Мудрого. Як через образ подг-ттв» влади й людини?

Очікувані результати

П. Загребельний показує Ярослава Мудрого ще з дитинства, вовченя, був упертим, а в дорослому житті цілеспрямованих й затямив собі: треба бути впертим в усякому ділі — і в знені.м та навіть у дріб’язку».

Особливо автор наголошує, що Ярославові нічого в просто. І подолання комплексу неповноцінності, і шлях д: бути завжди на виду — усе це мало якусь внутрішню сп.ту А теж не тішило Ярослава Мудрого. Не мав князь і друзів І іг* утіху в тому, що робив для розквіту своєї держави: прз виводив Русь на рівень європейський.

Загребельний показує свого героя як звичайну людину недоліки; часом Ярослав Мудрий був жорстоким, був «раніш закон, а потім благодать». Як бачимо, н:л бельний у змалюванні Ярослава знайшов добру міту історичного» та «людського»...

Від обмеженої князівської демократичності Ярослав лютної самотності. Проголосивши себе кесарем, ьи жаючи, що для нього тепер всі «живі — мертв. >. 6с а не він од них. Ідея безмежної влади пригасила. * все людяне: знищено беззахисного язичницько-; позашлюбна дочка, загинув Сивоок, ім’я якого звлето Рефрен «Роби задумане», який спочатку сприймав:;* діяльності, тепер набирає зловісного смислу⁷, бо іде* лася в ідею самодержавства.

І водночас П. Загребельний показує, що для Ярослава: «...Жив останні місяці в душеваиц терзаність в серці». Бо вирішив війною йти дічта його «приголомшливе чудо», відкрила йому тазе, й не скованої умовностями гідності, що хвнлжмв любні заміри. Та князівство стало на завал: -тзо свою землю, особливо гостро відчуваючи пору сон», однак не хотів і боявся бачити на ній ючи, що всілякі там хлібороби, як і ковал: т-а хскук а тим більше — творити державу. Уже будуча міркував: «Простий люд байдужий до зладж й державної гідності та незалежності не маз. ний князеві. Не князь дякуватиме комусь тіх : хай дякують князеві. Повчати їх про пе дензс ; закляте коло самотності оточує правителя. « на череві». Хіба не муки це людини, ідо гт

із воями Русі розбивала її ворогів, відбудовувала городи й церкви, одкривала житниці для голодних, заохочувала до освіти, але пісень усе одпо в народі про неї не складали!

Надолужуючи відсутність хвалебних пісень, задумав Ярослав спорудити собор на зразок величних храмів візантійських. Ним волів здивувати світ. І задум Сивоока припав йому до душі: у його незвичайному соборі він хотів знайти примирення нового чужого зі старим своїм, подолати роздвоєність, вка мучила його протягом багатьох років.

У дискусії зі святим язичником князь уперто відстоює нову віру, яка виво­дить Русь у широкий світ. Але в той же час розуміє, що заради християнства 5уло нищено й плюндровано душі свого народу. «Може, в піснях і віруваннях давньої Русі,— міркував Ярослав при спогляданні собору й народу, що кло- зотався біля нього,— ховалася та чистота й міць, яка мала прийти на зміну тому світові, що на його березі конала, мов здихаюче чудо-юдо, Візантія?

може, помилився князь Володимир, а за ним ще тяжче помилився він, їрослав, переймаючи від Візантії те, що, видавалося, приносило їй могуття,

і насправді ж обіцяло лиш загибель?». Та згодом відкидає цю думку заради, пс він гадає, вищих інтересів: «Невлаштованість людська його мало обходила. Ібав і не за себе — за державу». Але Павло Загребельний не поставив тут фапки. Логіка характеру, соціальна його реальність привела автора до розу- ііння, що Ярослав, зрештою, повинен був перед помазанням на кесаря запе- »ечити цю думку й визнати: «Зберігаючи державу, зберіг себе». Якщо князеві початку гадалося, що держава над усе, то кесареві годилося думати, як і всім юнархам, що він — це держава. Досягнувши безмежної влади, Ярослав став амотнім, душа його перетворилася на пустку. Могуття влади не могло при- оркати прагнення людей до волі, що й довела втечею дочка Забави, на яку ін нацькував вірних псів своєї держави. Не випадково роман завершується, к і початок розділу про Сивоока, у романтичному стилі, де фольклорно- іблійна узагальненість з повторенням приєднального «і», на противагу пиш- оті й подробицям опису покладання вінця на голову князеві, створює уро- истий гімн безсмертю тих, хто в єдності з народом творить дива:

«І почалася погоня по всіх усюдах, по всій землі.

І втікала Ярослава полями, лісами, крилася в пущах і на болотах.

І не наздогнали. Втекла. Заховалася між людьми. Народила сина від Сиво- <а. І син його — серед нас. Завжди з його талантом і горінням душі.

І диво це ніколи не кінчається і не переводиться».

З група

Як у трьох сюжетних лініях подається конфлікт влади й мистецтва? Очікувані результати

Сивоок і Ярослав — це образи-антиподи, перший виступає як представ- їк мистецтва, другий — влади. Уведення в роман образу Ярослави (поза- любної дочки Ярослава Мудрого) загострює конфлікт мистецтва й влади активізує протиставлення героїв, що можна простежити через зіставлення ль Ярослава й Шуйці, Сивоока і Ярослави. Для князя держава відігравала овідну роль, була найбільш значимою в його житті. І саме вона стала між юславом і Шуйцею. Для Сивоока не менш значимим, ніж для князя дер- івпі справи, було мистецтво. Проте, коли доля поставила вибір: собор чи хана,-— Сивоок став на захист Ярослави, переслідуваної за велінням князя, агинув від меча своїх ворогів. Конфлікт дістає такого завершення, тому що book — митець, а мистецтво вільне. На такому тлі князь Ярослав постає їільником свого високого становища. Син Сивоока, народжений Яросла-

о, асоціюється з образом спадкоємця таланту Сивоока.

Продовження конфлікту мистецтва й влади, а відповідно свободи та »в’язку людини, зображено в розділах, присвячених подіям XX ст. Лише д’ятки мистецтва тут потребують захисту.

У сюжетній лінії 40-х pp. XX ст. влада ототожнюється з фашизмом, гредставники — німецький професор Шнурре і його помічник Оссендор- ). «Представник» мистецтва — учений-історик Гордій Отава, спадкоємець іави Гордія — його син Борис. Між свободою людини та її обов’язком

при цьому твердженням: «Якщо не «Я:- —о змираю, то вмирає зі мною цілий