Глава 9

Право інтелектуальної власності на комерційне (фірмове) найменування

§ 1. Поняття «комерційне найменування»

та вимоги до нього

Термін «комерційне найменування» є новим для законодавства України про інтелектуальну власність. За чинним раніше зако­нодавством цей інститут називався «фірмове найменування» або «фірма». Поняття «фірмове найменування» закріплене у міжнарод­но-правових актах, учасницею яких є Україна (статті 1, 8 Паризь­кої конвенції про охорону промислової- власності, ст. 2 Конвенції про заснування Всесвітньої організації інтелектуальної власності (1967 р.), а також в окремих актах законодавства України (ст. 4 Закону України від 7 червня 1996 р. «Про захист від недобро­совісної конкуренції», ст. 1 Закону України від 21 грудня 1993 р. «Про телебачення і радіомовлення» (в редакції Закону від 12 січня 2006 р.). З огляду на це, у ст. 420 ЦК України, де міститься перелік об'єктів права інтелектуальної власності, вказано «комерційні (фір­мові) найменування». Тобто поняття «комерційне найменування» і «фірмове найменування» розглядаються як синонімічні.

Сьогодні в Україні не прийнято спеціального закону, який регу­лював би відносини щодо використання комерційного (фірмового) найменування. Довгий час відповідно до Постанови Верховної

Ради України від 12 вересня 1991 p. № 1545-ХІІ «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу PCP» на території України застосовувалось Положення про'фірму, затверджене постановою ЦВКта РЫК Союзу PCP від 22 червня 1927 р. Проте, як зазначено у п. б рекомендацій Вищого господарського суду України від 10 червня 2004 р. № 04-5/1107 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із за­хистом прав інтелектуальної власності», у зв'язку з врегулюванням ЦК України та ГК України питання про право інтелектуальної власності на комерційне найменування у справах, пов'язаних із за­хистом зазначеного права, господарськими судами з 1 січня 2004 р. не може застосовуватися Положения про фірму, затверджене постановою ЦВК і РНК Союзу PCP від 22 червня 1927 р.

Законодавство України, на жаль, не містить визначення ко­мерційного (фірмового) найменування. У літературі суть фірмо­вого найменування, як правило, зводиться до того, що це певне позначення (найменування), під яким підприємець виступає в цивільному обороті і яке індивідуалізує цю особу поряд з іншими учасниками цивільного обороту¹.

Комерційне (фірмове) найменування має на меті індивіду­алізувати певну особу-в процесі здійснення нею діяльності з виробництва та (або) реалізації товарів, надання послуг. Як і торговельна марка (знак для товарів та послуг), комерційне най­менування виконує функцію індивідуалізації. Однак, якщо перша індивідуалізує товари та послуги суб'єкта серед товарів та послуг Інших осіб, то комерційне найменування індивідуалізує самого суб'єкта, його діяльність в цілому. Отже, юридична особа може мати декілька торговельних марок, зареєстрованих для різних видів товарів та послуг, але лише одне комерційне найменування. Щодо співвідношення між комерційним (фірмовим) найменуван­ням і торговельною маркою варто також додати, що відповідно до ст. 6 Закону України «Про охорону прав па знаки для товарів і послуг» .не можуть бути зареєстровані як знаки позначення, які є тотожними або схожими настільки, що їх можна сплутати з фір­мовими найменуваннями, що відомі в Україні і належать іншим особам, які одержали право на них до дати подання до Установи заявки щодо таких самих або споріднених товарів і послуг.

На практиці постало питання щодо можливості охорони найменування юридичної особи на основі положень авторського права. Державним підприємством «Українське агентство з ав­торських і суміжних прав» у 1998 р. було видано свідоцтво про державну реєстрацію виключної правомочності па твір — «Назва

¹ Сергеев А. П. Право интеллектуальной собствеїшости в Российской Федерации. — С. 571; Калятнн В. О. Интеллектуальная собственность (Исключительные прана). — М.: Норма, 2000. — С. 331; Право інтелектуальної власності: Підручник / За ред. О. А. Шдопригори, О. Д. Святоцького. — К.: 1н Юре, 2002. — С. 151; Селіваноіз А. Кому належить право на фірмове найменування (фірму) // Право України. — 2002. - № 11. - С. 71.

закритого акціонерного товариства страхової компанії «Д...К» з іноземними інвестиціями». При вирішенні справи за позовом про скасування вказаної державної реєстрації господарські суди усіх інстанцій виходили з того, що словосполучення «Назва закритого акціонерного товариства страхової компанії «Д...К» з інозем­ними інвестиціями» не може бути об'єктом авторського права, оскільки не є твором у галузі літератури, науки або мистецтва; зареєстроване словосполучення є найменуванням ЗАТ страхової компанії «Д...К» з іноземними інвестиціями, під яким його за­реєстровано в ЄДРГІОУ, та використовується на його бланках, тобто фактично є комерційним найменуванням третьої особи (п. (S Оглядового листа Вищого господарського суду України «Про практику застосування господарськими судами законодав­ства про захист прав па об'єкти авторського права і суміжних прав (за матеріалами справ, розглянутих у касаційному порядку Вищим господарським судом України)»¹).

Структурно у комерційному найменуванні прийнято виділяти дві частини:

• основну частину («корпус фірми»);

• додаткову².

До корпусу фірми включаються відомості про організацій- по-правову форму, а також інші відомості, обов'язковість яких передбачена законодавством. Наприклад, найменування повного товариства, крім вказівки па оргаиізаційно-правову форму — «повне товариство», має містити також імена (найменування) всіх учасників або імена (найменування) одного чи кількох з них із додаванням слів «і компанія» (ст. 119 ЦК України). Додаткова частина включає назву юридичної особи («Орбіта», «Сармат» тощо), яка слугує для розрізнення юридичних осіб, що мають однакову організаційно-правову форму, а також може містити інші додаткові відомості.

Комерційне найменування має відповідати низці вимог. У зв'язку з цим у літературі вказуються три принципи:

1. істинність фірми;

2. виключність фірми;

3. постійність фірми³.

Принцип істинності полягає в тому, що комерційне найме­нування не має вводити спохипзачів в оману щодо справжньої діяльності особи (ст. 489 ЦК України). Цей принцип потрібно тлумачити з урахуванням принципу свободи підприємницької

1. Вісник господарського судочинства. — 2006. — № 4.

2. Калягин В. О. Интеллектуальная собственность (Исключительные права)..— С. 332; Сергеев А. П. Право интеллектуальной собственности в Российской Федера­ции. — С. 573 — 574; Макаров О. Правовое положение фирменного наименования: состояние и перспективы развития // Интеллектуальная собственность: Авторское право и смежные права. — 2005. — №> 3.

Сергеев Л. II. Право интеллектуальной собственности в Российской Федерации. — С. 571 —573.

діяльності (ст. З ЦК України) та положень, про правоздатність юридичної особи (ст. 91 ЦК України). Тобто певне комерційне найменування не може обмежувати сферу діяльності конкретної юридичної особи.- Закон лише вимагає, щоб комерційне наймену­вання не вводило в оману споживачів щодо діяльності юридичної особи. В окремих випадках спеціальне законодавство забороняє використовувати певні слова (словосполучення) у комерційних найменуваннях, щоб виключити введения споживачів в оману. Наприклад, ст. 15 Закону України від 7 грудня 2000 р. «Про банки і банківську діяльність» передбачено, що слово «банк» та похідні від нього дозволяється використовувати у назві лише тим юридичним особам, які зареєстровані Національним бан­ком України як банк і мають банківську ліцензію. Аналогічні норми, якими забороняється використання'відповідних слів у найменуваннях, є у законах України від 7 березня 1996 р. «Про страхування» (в редакції Закону від 4 жовтня 2000 p.), від 2 грудня 1997 р. «Про торгово-промислові палати в Україні», від 23 лютого 2006 р. «Про цінні папери і фондовий рипок» та іп. Ре­алізація принципу істинності фірми забезпечується також і ст. 27 Закону України від 15 травня 2003 р. «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб —підприємців», відповідно /[О якої використання у найменуванні юридичної особи приватного права повного чи скороченого найменування органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи похідних від цих найменувань або історичного державного найменування, перелік яких встановлюється Кабінетом Міністрів України, є підставою для відмови у державній реєстрації юридичної особи.

Принцип виключності означає, що комерційне найменуван­ня має давати можливість відрізняти цю особу з-поміж інших (ст. 489 ЦК України). Основне призначення комерційного най­менування — індивідуалізація певної особи. Як правило, це за­безпечується завдяки оригінальності комерційного найменування, яке має відрізнятися від вже існуючих комерційних найменувань .інших осіб. Водночас ЦК України не забороняє мати однакові комерційні найменування кільком особам за умови, що це не вводить в оману споживачів щодо їх товарів чи послуг (ч. 4 ст. 489 ЦК України). Варто зауважити, що відповідно до поло­жень ст. 2-7 Закону України «Про державну реєстрацію юридич­них осіб та фізичних осіб — підприємців», до підстав відмови у проведенні державної реєстрації юридичної особи віднесено на­явність в Єдиному державному реєстрі-найменування, тотожного найменуванню юридичної особи,-яка має намір зареєструватися. Отже, це положения .потребує його узгодження із ч. 4 ст. 489 ЦК України.

' Принцип постійності передбачає стабільність комерційного найменування, що забезпечується, як правило, протягом всього часу існування юридичної особи. Законодавство дозволяє зміну найменування юридичної особи (ч. 4 ст. 90 ЦК України; ч. 5 ст. 29 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних

осіб та фізичних осіб — підприємців»). Водночас постійність фірми забезпечується іншими правовими засобами. Так, зако­нодавство не передбачає конкретних строків чинності майнових прав інтелектуальної власності на комерційне найменування, оскільки це має місце щодо більшості об'єктів права інтелекту­альної власності. Крім цього, закріплено обмеження щодо мож­ливості передапня прав інтелектуальної власності на комерційне найменування іншій особі.