12.Сучасні соціальні технології та практика соціально-політичного управління.

Термін «соціальна технологія» має декілька

значень, а саме:

1. специфічно організована сфера знань про способи і проце­дури оптимізації життєдіяльності людини в умовах зростаючої взаємозалежності, динаміки та оновлення суспільних процесів;

2. спосіб здійснення діяльності на основі її раціонального роз­членування на процедури і операції з їх наступними координаці­єю і синхронізацією та вибором оптимальних засобів, методів їх здійснення;

3. метод управління соціальними процесами, який забезпечує систему їх відтворення за певними параметрами якості, характе­ристик, обсягу та цілісності діяльності.

На думку К. Попера, соціальні технології — це способи засто­сування теоретичних висновків у практичній діяльності. К. Попер розрізняє «часткові» та « холістичні» (або утопічні) соціальні технології. Перші характеризуються не стільки масштабністю поставлених цілей, скільки реалістичністю, правильним розумін­ням того, що можна зробити за допомогою наявних способів, форм і методів соціального впливу. Другі — намагаються під час соціальних перетворень вирішити поставлені завдання якомога швидше, рішуче й тому нездатні своєчасно врахувати та попере­дити небажані наслідки окреслених заходів.

Виникнення сучасних соціальних технологій пов'язане з по­требою швидкого і великомасштабного «тиражування» нових ви­дів діяльності. їх прийнято визначати як раціональний спосіб со­ціальної дії з переведення соціальної системи з одного якісного стану в інший для досягнення певного соціального результату. Головними пунктами такого визначення є: 1) соціальна техноло­гія — це певний спосіб досягнення суспільних цілей; 2) сутність цього способу полягає в поопераційному здійсненні діяльності; 3) операції розробляються завчасно; свідомо і планомірно; 4) ця розробка на основі й з використанням наукових знань; 5) врахо­вується специфіка тієї області, в якій здійснюється діяльність; 6) соціальна технологія виступає у двох формах: як проект, що містить процедури і операції, та як сама діяльність, що побудова­на відповідно до цього проекту; 7) соціальна технологія — це елемент людської культури, який або «виростає» у культурі, або будується за її законами як штучне утворення.

Розробка соціальних технологій передбачає такі процедури: 1) діагностика реального стану соціальної системи, вияв її больо­вих точок, уточнення соціальних проблем розвитку, завдань та цілей; 2) розробка можливих варіантів досягнення цілей, аналіз альтернатив; 3) вибір рішення на основі використання ділових ігор, опитувань громадської думки, проведення соціального екс­перименту; 4) визначення оптимально необхідних операцій, які забезпечують регулювання соціального процесу; 5) підготовка сценарію дій та його затвердження; 6) складання кошторису ви­трат; 7) визначення потреби у правовому, політичному забезпе­ченні кожного з етапів розробки та освоєння соціальних техноло­гій; 8) організація інформаційного забезпечення; 9) контроль за ходом реалізації програми технологізації; 10) оцінка ефективнос­ті застосування соціальних технологій. Умовами побудови соціа­льних технологій є: певна ступінь складності об'єкта, знання елементів його структури, особливостей їх будови та закономір­ностей функціонування, з одного боку, й здатність суб'єкта фор­малізувати реальні процеси й представити їх у вигляді показни­ків, нормативів, операцій, процедур, створити інноваційне сере­довище для їх відтворення та забезпечити необхідний рівень управління останнім, — з іншого боку. Розрізняють також такі етапи побудови соціальних технологій: 1) концептуальний — ви­значення цілі, об'єкта технологізації, розкладення його на скла­дові і з'ясування соціальних зв'язків; 2) методологічний — ви­значення методу діагностики, принципів вивчення об'єкта технологізації; 3) методичний — розробка методики збору, нако­пичення, обробки інформації для конкретних висновків та реко­мендацій; 4) процедурний — організація практичної діяльності з конструювання соціальних технологій.

Класифікація сучасних соціальних технологій здійснюється за різними критеріями. За рівнем соціальної дії розрізняють такі со­ціальні технології: глобальні, національні, регіональні, технології місцевого самоврядування; технології на рівні соціальних органі­зацій та трудових колективів. За сферами суспільного життя: технологічні, економічної модернізації, технології у соціальній сфері, екологічні, політичні та духовного оновлення. За цілями: руйнівні та технології створення. За характером завдань: універ­сальні та часткові. За термінами дії: довгострокові, середньост-рокові, короткострокові. За змістом: соціально-економічні, соціа­льно-політичні, екологічні, ідеологічні, педагогічні, творчі, діагностики соціальних процесів, соціального моделювання, про­гнозування, інноваційні, інформаційні.

Для практики соціально-політичного управління значний ін­терес становлять адаптаційні, психологічні, психофізичні та ко­мунікативні технології. Адаптаційні технології — це технології, які забезпечують відтворення процесів включення особистості у групи, колективи, в нові умови соціального середовища, діяль­ності, відносин. Психологічні — враховують особливості та специфіку психологічних процесів, якостей, явищ, відносин та можливості їх технологізації. Психофізіологічні технології до­зволяють змінювати параметри процесу, який відбувається усе­редині людини при одних і тих же стимулюючих факторах. За­вдяки оволодінню психофізичними технологіями індивід здат­ний: адекватно реагувати на зміну певних особистих якостей, захищати себе від накопичення негативних емоцій, мотивувати себе на досягнення тих чи інших цілей. Перша психофізіологіч­на технологія передбачає зміну внутрішнього психофізіологіч­ного стану особистості шляхом пригадування приємних чи не­приємних подій власного життя. Друга психофізіологічна техно­логія орієнтована на навчання технології оцінки значущості особистості шляхом проведення самооцінки у трьох вимірах: оцінити себе на основі особистих уявлень про власний імідж (погляд усередину себе); оцінити себе на підставі думок про вас інших («погляд збоку»); порівняти внутрішні і зовнішні показ­ними самооцінки та здійснити самокорекцію особистості. Третя психофізіологічна технологія, — «рефреймінг» «Нове Я», — використовується для самопрограмування особистої поведінки з метою зміни його стереотипу, позбавлення від небажаних якос­тей та формування нових якостей.

Комунікативні технології є методами організації комунікації та зміни свідомості й корекції поведінки людей, які передбача­ються останньою. До таких технологій відносять: паблік рі-лейшнз, іміджеологію, технології формування новин (так званий «спін-лікар»), кризові комунікації, технології мовленнєвого впливу, гуманітарні (виборчі) технології, технології вироблення та розповсюдження чуток, технології здійснення інформаційних операцій, психотерапевтичні комунікації (психоаналіз, групова психотерапія, нейро-лігвістичне програмування).

Ефективність соціальних технологій передбачає врахування ними як характеру розвитку глобальних процесів сучасного світу, так й специфіки національної культури розвитку населення.

Наприкінці слід розглянути взаємовідповідність практики со­ціальної роботи цілям соціально-політичного управління. Соціа­льна робота визначається У. Лоренцом через завдання підтримки внутрішньої стабільності у суспільстві за допомогою професій­ного обговорення різних точок зору та інтересів. Практика соціа­льної роботи виходить з того, що входження людини у суспільст­во та становлення особистості є процесом, який відбувається протягом всього людського життя. Звідси — важливість аніміції, тобто освітньої ініціативи поза офіційною

системою освіти, ор­ганізація дозвілля загалом. Мета, яка при цьому переслідуєть­ся, — це формування у людей почуття солідарності. Існують два способи такого формування. По-перше, через виключення, про­ведення чітких меж між групами, які відрізняються спільністю мови, культури, релігії. По-друге, через так зване міжкультурне виховання, яке охоплює: 1) культивування терпимості до всього, що сприймається як незвичайне, поєднано з критичним ставлен­ням до власних проглядів; 2) створення умов для прояву солідар­ності; 3) виокремлення та усталення цінностей, які могли б стати спільними для всіх культур.