Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
komarov_v_v_kurs_civilnogo_procesu.rtf
Скачиваний:
0
Добавлен:
01.05.2025
Размер:
22 Мб
Скачать
☆

§ 3. Принцип змагальності

Відповідно до ч. 4 ст. 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості тлумачиться як основопо­ложний принцип судочинства, притаманний судочинству у сферах окремих судових юрисдикцій. Зміст цього принципу закріплюється у процесуальному законодавстві, але суттєвим для забезпечення

змагальності є визначення змагального типу судочинства, який харак- теризується, перш за все, змагальністю сторін. Тому за своїм змістом конституційне положення, яке сформульоване загальним чином, по суті, фіксує змагальний тип судочинства як базову засаду, яка має бути конкретизована у галузевому процесуальному законодавстві.

Для змагального типу процесу характерною є така побудова судо­чинства, при якій, як мінімум, по-перше, необхідне розмежування процесуальних функцій, тобто функцій сторін та суду; по-друге, на­явними є дві протилежні процесуально рівні сторони; по-третє, функ­ціонування незалежного від сторін суду, який здійснює функцію право­суддя та розгляду справи.

Характер розмежування процесуальних функцій та процедури реалізації змагальності у судочинстві визначається процесуальним законодавством. Так, у кримінальному судочинстві виокремлюються функції обвинувачення, захисту і вирішення справ. Змагальність сторін відображається у статтях КПК, які наділяють обвинувача, потерпілого, підсудного, захисника, цивільного позивача, їх представників певними правами щодо надання доказів, а також участі в їх дослідженні (статті 16і, 45, 262, 264, 288, 289, 290 та ін.). У цивільному судочинстві ви­окремлюються функції позивача, відповідача, третіх осіб та інших осіб, що беруть участь у справі і вирішенні цивільних справ.

Відповідно до ст. 10 ЦПК цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна до­вести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, установлених ЦПК. Суд сприяє всебіч­ному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їхні права та обов'язки, попереджує про на­слідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійснен­ню їхніх прав у випадках, встановлених ЦПК.

Органічною частиною змагальності судочинства є участь сторін у дослідженні доказів. Тому в змагальному процесі встановлення об­ставин справи стає результатом як діяльності сторін (осіб, які беруть участь у справі) з надання доказів, так і дослідження цих доказів судом із наданням сторонам права брати участь у процедурах їх дослідження, а також оцінки судом лише доказів, наданих йому сторонами (само­стійно чи за їх клопотанням за допомогою суду). При цьому невико­ристання стороною права брати участь у процедурах дослідження доказів вважається допустимою формою його реалізації.

188Розгляд судових справ у змагальному процесі не може виключати активності суду у формі реалізації тих повноважень, які адекватні його процесуальній функції і не можуть підміняти ту чи іншу сторону. Так, у цивільному судочинстві за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, суд сприяє здійсненню їхніх прав; вказує сторонам на обста­вини, котрі за законом вони мають доказати, тощо. Виходячи з визна­ченої у цивільному процесуальному законодавстві моделі змагальнос­ті, суд розглядає справу за участю сторін, але має право розглянути справу за наявності в ній достатніх матеріалів про права та взаємовід­носини сторін, якщо обидві сторони або відповідач не з'явилися в су­дове засідання; залишити заяву без розгляду, якщо в судове засідання не з'явився позивач. Відповідно до ст. 169 ЦПК суд відкладає розгляд справи в межах строків, встановлених ст. 157 цього Кодексу, у разі: неявки в судове засідання однієї із сторін або будь-кого з інших осіб, які беруть участь у справі, про яких нема відомостей, що їм вручені судові повістки; першої неявки в судове засідання сторони або будь- кого з інших осіб, які беруть участь у справі, оповіщених у встановле­ному порядку про час і місце судового розгляду, якщо вони повідо­мили про причини неявки, які судом визнано поважними; першої не­явки без поважних причин належним чином повідомленого позивача в судове засідання або неповідомлення ним про причини неявки, якщо від нього не надійшла заява про розгляд справи за його відсутності; якщо суд визнає потрібним, щоб сторона, яка подала заяву про розгляд справи за її відсутності, дала особисті пояснення. Викликати позивача або відповідача для особистих пояснень можна і тоді, коли у справі беруть участь їх представники. При цьому неявка представника в су­дове засідання без поважних причин або неповідомлення ним про причини неявки не є перешкодою для розгляду справи. За клопотанням сторони та з урахуванням обставин справи суд може відкласти її роз­гляд. У разі повторної неявки в судове засідання відповідача, повідом­леного належним чином, суд вирішує справу на підставі наявних у ній даних чи доказів (постановляє заочне рішення). У разі повторної не­явки в судове засідання позивача, повідомленого належним чином, якщо від нього не надійшла заява про розгляд справи за його відсут­ності відповідно до п. З ч. 1 ст. 207 ЦПК, суд залишає позовну заяву без розгляду.

Класична форма змагальності процесу в історичному аспекті є ан­типодом слідчого процесу. Процес може бути побудований або за слідчим принципом, або за принципом змагальності. У процесі, по­будованому за слідчим принципом, збір і підготовку всього фактич­ного і доказового матеріалу, необхідного для вирішення спорів між сторонами, закон покладає на суд. Суд зобов'язаний за своєю ініціати­вою виявляти всі факти, що як підтверджують позовні вимоги позива­ча, так і підтверджують заперечення відповідача; суд зобов'язаний також збирати всі необхідні докази підтвердження вірогідності цих фактів. При цьому сторони не є суб'єктами процесу, вони не користу­ються процесуальними правами, не беруть участі в дослідженні об­ставин справи." У такому процесі сторони розцінюються лише як дже­рела доказів.

У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і під­готовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторо­нами покладається законом на сторони. Суд зобов'язаний при цьому вирішити спір на підставі та у відповідності з тим фактичним матері­алом, що підготували і надали сторони; суд тільки оцінює надані сто­ронам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає. Сторони у процесі змагальності є суб'єктами доказової діяль­ності і користуються комплексом процесуальних прав.

У національних законодавствах закріплюються різні моделі зма­гальності залежно від ролі сторін і суду у формуванні доказового ма­теріалу. Ще на етапі становлення науки цивільного процесуального права К. Малишев розглядав змагальність як принцип, згідно з яким різні дії суду в процесі залежать від вимог сторін, від їх ініціативи, і спірні відносини обговорюються лише на фактах, які повідомлені суду . Є. В. Васьковський вважав, що змагальний процес є самодіяль­ністю сторін при пасивному становищі суду, до функцій якого входить

лише оцінка наданого сторонами матеріалу, а відповідальність за пов-

2

ноту та достовірність доказів несуть сторони .

Основним елементом змагальності є право та обов'язок сторін вказувати на факти, що обґрунтовують їх вимоги та заперечення, на­давати докази з метою підтвердження цих фактів, брати участь у до­слідженні доказів. Враховуючи наведене, необхідно виокремлювати такі елементи принципу змагальності:

  1. Участь у процесі.

  2. Обґрунтування вимог і заперечень.

  1. Малышев, К. И. Курс гражданского судопроизводства [Текст] / К. И. Малышев. -

СПб., 1876.-С. 357.

2

Васьковский, Е. В. Учебник гражданского процесса [Текст] / Е. В. Васьковский. - М., 1914.-С. 379.

  1. Надання доказів суб'єктами, на яких розподілений тягар дове­дення.

  2. Заява клопотань.

  3. Надання нових і додаткових матеріалів у суді апеляційної, каса­ційної інстанції тощо.

Наприклад, право сторін на участь у провадженні у справі має багатоаспектний характер і містить такі основні складові: 1) право сторони бути повідомленою про вимоги і заперечення протилежної сторони; 2) право сторони брати участь у провадженні у справі осо­бисто або через представника; 3) право сторони знайомитися з мате­ріалами справи; 4) право сторони бути повідомленою про час і місце судового засідання і повідомленою про акти суду, ухвалені в судовому засіданні; 5) право сторони брати участь у судових дебатах; 6) право сторони на оскарження дій суду, спрямованих на розвиток і закінчення процесу.

Принцип змагальності за предметом регулювання відбиває не лише статусні аспекти правового становища сторін цивільного судочинства, але і, так би мовити, форму судочинства як змагальну в розумінні та­кого порядку організації судового процесу, порядку проведення судових засідань, в якому здійснюється обмін аргументами, відстоювання своєї позиції кожною стороною тощо. Стосовно цього можна говорити про змагальну форму судочинства як певну складову принципу змагаль­ності, як механізм дослідження матеріалів справи та тактику поведін­ки сторін у судочинстві.

За своєю природою змагальність судочинства, у тому числі цивіль­ного, засновується, як зазначалось, на диференціації процесуальних функцій і відповідно — правомочностей головних суб'єктів процесу­альної діяльності цивільного судочинства — суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому ро­зумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що слід особливо підкреслити, — із принципом незалежності суду. Він зніве- льовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом та стає перешкодою для можливої суддів­ської упередженості. Тобто щодо цього сторони є «господарями» про­цесу, сторони у цивільному судочинстві відповідно до принципу зма­гальності стають «сильнішими» за суд і це є гарантією ефективного судового захисту їх прав завдяки реалізації ними права на судовий за­хист.

Як видно, суть змагальності як принципу судочинства опосеред­ковано також свідчить про приватноправову природу цивільного судо­чинства та його ліберальну модель, що є логічним для сучасного сус­пільства з його соціально-політичними інститутами, ринковою еконо­мікою та приватною власністю.

Іноді така змістовна характеристика принципу змагальності необ­грунтовано зазна'є критики з тих підстав, що знівелювання активної ролі суду у збиранні доказів піддає сумніву принцип об'єктивної іс­тини як мети процесу, як істини, що грунтується на з'ясуванні всіх дійсних обставин справи та доведеності їх належними доказами. Ви­знання можливості ухвалення судового рішення лише на підставі зі­браних доказів сторонами вважається посяганням на ідеали право­суддя.

У зв'язку з прийняттям чинного цивільного процесуального зако­нодавства, дійсно, постало питання щодо наявності у цивільному про­цесі принципу об'єктивної істини. Деякі вчені виходять із того, що у зв'язку з посиленням змагальних засад судочинства принципу об'єктивної істини не існує. Інші, навпаки, стверджують, що встанов­лення об'єктивної істини як мети процесу залишається, але змінилися лише методи її досягнення .

Відповідно до ст. 2 ЦПК 1963 р. завдання цивільного судочинства формулювались як охорона прав та законних інтересів фізичних, юри­дичних осіб, держави шляхом всебічного розгляду та вирішення ци­вільних справ у повній відповідності з чинним законодавством. Кодекс певним чином регламентував принцип змагальності, але він кінець- кінцем виходив із монополії та домінування суду у встановленні об'єктивної істини та фактично тягар доказування перекладав зі сторін на суд. Відповідно до ст. ЗО ЦПК 1963 р. кожна сторона повинна до­вести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Також у цій статті містилася норма про обов'язок суду збирати докази за своєю ініціативою, якщо поданих сторонами доказів недостатньо. Крім того, на суд покладався обов'язок не обмежуватися поданими матеріалами та поясненнями, вживати передбачених законом заходів до всебічного, повного і об'єктивного з'ясування дійсних об-

1 Огляд літератури див.: Боннер, А. Т. Избранные труды по гражданскому про­цессу [Текст] / А. Т. Боннер. - СПб. : Изд. дом С.-Петерб. гос. ун-та ; Изд-во юрид. фак. С.-Петерб. гос. ун-та, 2005. - С. 793-801.ставин справи, прав і обов'язків сторін (ч. 1 ст. 15 ЦПК). Згідно з цими правилами суд здійснював оцінку доказів на основі всебічного, повно­го й об'єктивного розгляду в судовому засіданні всіх обставин справи (ч. 1 ст. 62 ЦПК), що означало — і тих, які зібрані самим судом.

«Відступ» від принципу об'єктивної істини визначився у 1996 р. Відповідно до ст. 15 ЦПК 1963 р. у редакції Закону № 27/96-ВР від 02.02.96 розгляд і вирішення цивільних справ у судах проводиться на засадах змагальності. Суд зобов'язаний вживати передбачених законом заходів до всебічного, повного і об'єктивного з'ясування обставин справи, роз'ясняти особам, які беруть участь у справі, їхні права та обов'язки та сприяти у здійсненні їхніх прав. Ця стаття закріпила за­сади змагальності цивільного судочинства. Попередня назва статті та її зміст виходили з того, що в основі цивільного судочинства лежить не змагальність, а принцип об'єктивної істини. Стаття 15 ЦПК мала назву «З'ясування судом дійсних обставин справ, прав та обов'язків сторін», а суд був зобов'язаний, не обмежуючись поданими матеріала­ми та поясненнями, вживати всіх передбачених законом заходів до всебічного, повного і об'єктивного з'ясування дійсних обставин спра­ви, прав і обов'язків сторін. Редакційні й сутнісні зміни статті свідчи­ли про намагання законодавця поглибити змагальність судочинства і «пом'якшити» офіційну діяльність суду у формуванні доказового матеріалу.

Таким чином, якщо раніше судочинство мало формально змагаль­ний характер та обов'язок встановити всі обставини справи покладав­ся на суд, то зараз змагальність за своїм змістом не є процесуальним інструментом встановлення істини. Суд не зобов'язаний здійснювати заходи щодо з'ясування всіх обставин цивільної справи, прав та обов'язків сторін.

Виходячи з того, що суд не зобов'язаний збирати докази та роз­глядає справу лише у межах заявлених вимог та заперечень сторін, ухвалює рішення на підставі лише доказів, які надані сторонами, оче­видно, що принцип об'єктивної істини втрачає характер базовості, яку свого часу він мав, коли він дійсно відтворював мету цивільного судо­чинства.

Порушення принципу об'єктивної істини визначалося тим, що суд офіційно не забезпечив збір усіх доказів по справі, тим самим не з'ясував усіх обставин справи та не надав їм належної правової оцінки. Як видно, визначальним у кваліфікації об'єктивної істини як принци­пу цивільного процесу був обов'язок суду збирати докази по справі за

193

7 Курс цивільного процесу своєю ініціативою та здійснювати правозахисну діяльність. Правильна оцінка доказів по справі та застосування норм права для ухвалення рішення мало похідний характер.

Отже, у сучасному цивільному процесі суттєво змінено співвідно­шення повноти та всебічності розгляду справи та втрачається їх зв'язок і тлумачення у контексті принципу об'єктивної істини. І тому правиль­не застосування судом норм права при розгляді справи, оцінка наявних доказів по справі як висновок щодо підтвердження вимог та заперечень сторін охоплюється принципом законності.

Слід звернути увагу, що таке тлумачення принципу змагальності логічно підводить до питання, що впровадження у реальну практику судочинства такої ліберальної моделі змагальності може впливати на фундаментальний принцип цивільного судочинства — рівноправність сторін, оскільки у змагальному процесі результат розгляду справи за­лежить від обставин реальної можливості сторони здійснити судовий захист своїх прав (обізнаності у питаннях права, можливості мати судового представника для здійснення професійного судового пред­ставництва, матеріальний стан тощо). Логічно, що рівноправність сторін може бути забезпечена рівносильністю сторін у доказовій ді­яльності, але це можливо не завдяки підвищенню ролі суду у доказовій діяльності, а завдяки розвитку процесуальних гарантій прав сторін для урівноваження таких процесуальних цінностей, як рівноправність та суддівська незалежність. Шлях розвитку процесуальних гарантій зво­диться до створення високоякісної системи процесуальної правової допомоги.

Принагідно зазначимо, що «чистої» моделі змагальності не існує в національних законодавствах і змагальність сторін завжди пов'язана також із межами активності суду у доказовій діяльності, тому пробле­ма змагальності — це проблема співвідношення приватноправового і публічно-правового. Оптимальна модель змагальності має унемож­ливити переваги однієї сторони над іншою у зв'язку з наявними мож­ливостями сторін вести змагальний процес. І тому в основі змагально­го судочинства має бути така модель, яка забезпечує «рівносильність» сторін, що неможливо без відповідного втручання суду, а точніше ка­жучи — судового керівництва. Судове керівництво в контексті прин­ципу змагальності випливає зі статусу суду як органу судової влади, що здійснює правосуддя і забезпечує право сторін на судовий захист у змагальному процесі. На підставі цього суд здійснює керівництво ходом цивільного процесу для забезпечення «рівносильності» сторін, що випливає з їх рівного становища перед судом. Однак вона в контек­сті змагальності може мати лише факультативний характер. Реалізація принципу змагальності цивільного судочинства здійснюється завдяки процесуальній активності самих сторін на підставі визначеного у за­коні тягаря по доказуванню.

Це означає, що метою цивільного судочинства не може бути вста­новлення об'єктивної інстини, тобто дійсних обставин справи як єди­ної юридико-фактичної підстави для розгляду і вирішення цивільної справи. Цивільна справа розглядається судом на підставі лише тих доказів, які надаються сторонами в межах їх вимог та заперечень.

Очевидно, що в сучасних умовах функціонування судочинства принцип змагальності має інтерпретуватися лише з точки зору його функціональної характеристики як базової вимоги судочинства, як право сторін на змагальний процес з точки зору їх правомочностей щодо формування доказового матеріалу по цивільній справі та зма­гальну форму судочинства, що в цілому зводиться до двох комбінова­них за змістом фундаментальних прав, — права бути заслуханим у суді і права на участь при розгляді своєї справи. Власне кажучи, мова, по суті, йде про процесуальні гарантії забезпечення права на справедливий суд як атрибут сучасного судочинства в контексті ст. 6 ЄКПЛ.

Таким чином, принцип змагальності за своїм змістом визначається правовою позицією сторін судового процесу. Діяльність суду не вхо­дить до змісту принципу змагальності. Не випадково у п. 4 ст. 129 Конституції України як засада судочинства називається змагальність сторін та свобода в наданні ними судові своїх доказів і доведення перед судом їх переконливості.

м: І І І І І І § 4. Принцип публічності та судового керівництва

Цивільне судочинство є процесуальною формою захисту прав, сво­бод та законних інтересів суб'єктів права. Якщо принципи диспозитив­ності та змагальності цивільного судочинства відбивають головним чином його приватноправову природу, то принцип публічності та судо­вого керівництва — його самоцінність як інституту судової влади, яка Є виключно публічною владою за своїм змістом та функціями.

У теоретичному аспекті публічність цивільного судочинства — це межі втручання держави безпосередньо або через свої інститути у сфе- 7* 195 ру приватних інтересів, у сферу приватного права. Принцип публіч­ності у цивільному судочинстві відбиває заінтересованість держави та суспільства у відповідній організації судочинства для забезпечення рівного доступу сторін до правосуддя і виявляється у процесуальних інститутах, які віддзеркалюють інтереси держави, а також наявність суспільного, а не приватного інтересу. Причому, мова йде власне не про інтереси держави як суб'єкта права, а інтереси держави як зако­нодавчої влади, яка «проводить» певну суспільну політику. В умовах демократичної та* соціально орієнтованої держави це є природним.

Судова влада, правосуддя, судочинство — це публічно-правові інститути, оскільки функціонують як атрибут держави і для загально­го блага, тобто блага кожного і всякого. Держава відповідальна за на­лежну організацію судової влади і здійснення правосуддя перед сус­пільством. Але держава відповідальна і перед приватними особами, оскільки здобутком правової культури стало право на справедливий судовий розгляд, яке має гарантуватися не лише національним, а й міжнародним законодавством.

Оскільки співвідношення приватного та публічного у цивільному судочинстві відбиває конкретно-історичні законодавчі підходи, то межі такого співвідношення відтворюють конкретну внутрішню законодавчу політику у цій сфері. І тому початок публічності в історичному аспекті розвитку цивільного процесуального законодавства змінювався. Як при­клад, до прийняття ЦПК 2004 р. цивільний процес більшою мірою мав публічний характер (суд був значно активнішим, що покладало на нього обов'язок встановити об'єктивну істину у справі, певний час прокурор­ський нагляд здійснювався і за судочинством, була низька роль адвоката та професійного представництва, існував протест у порядку судового нагляду на судові рішення, що набули чинності тощо) .

Отже, виходячи з того, що об'єктом судового захисту є приватний інтерес, приватне матеріальне право, а судочинство спрямоване на розгляд приватноправових спорів і тільки через це має приватнопра­вову природу, публічність не може бути всеохоплюючою та безмежною. Теоретично публічність цивільного судочинства допустима тією мірою, якою вона не суперечить приватноправовій природі цивільно-правового спору та інтересам сторін. Лише у цих межах уявляється можливим говорити про певну допустимість публічності та гармонізацію, під-

Див.: Комаров, В. В. Проблемы науки гражданского процессуального права [Текст] / В. В. Комаров, В. А. Бігун, В. В. Баранкова ; под ред. проф. В. В. Комарова. - Харьков : Право, 2002. - С. 86-94.

тримку балансу між публічними інтересами держави, суспільства та інтересами приватних осіб. Тому заінтересованість держави має від­биватися у завданнях та цілях судочинства. Через такий опосередко­ваний механізм здійснення судочинства мають досягатися публічні інтереси держави в організації цивільного судочинства.

Оскільки об'єктом судового захисту виступає приватне право, при­ватний інтерес, а предметом судової діяльності — спір про право, публічні інтереси не входять до складу об'єкта цивільного процесу чи предмета спору про право. Тому очевидним є те, що предметом судо­вого захисту у цивільному процесі не можуть бути публічні чи громад­ські інтереси, але можна і потрібно з точки зору вимог правової та соціальної держави говорити про наявні реальні публічні інтереси держави та суспільства у здійсненні правосуддя. Публічні інтереси, таким чином, це інтереси держави та суспільства, які мають конкретно- історичну обумовленість та нормативне значення.

Щодо сфери регулювання судової влади та правосуддя, а також вираження публічних інтересів у цивільному процесуальному праві, то воно визначається базисними положеннями Конституції України та окремими інститутами цивільного процесуального права. Конституція України, наприклад, встановлює основоположні засади функціонуван­ня правосуддя як публічної інституції, принципи цивільного процесу­ального права, які визначають публічно-правовий вимір цивільного судочинства (наприклад, правила юрисдикції, право на судовий захист, обов'язок держави щодо забезпечення прав та свобод громадян, роз­поділ державної влади та незалежність різних гілок державної влади тощо), які трансформуються в окремих інститутах цивільного проце­суального права.

Не випадково останнім часом активно обговорюється проблема гарантування та захисту громадського інтересу через процесуальні форми цивільного судочинства. Право громадського інтересу — це сукупність процесуальних засобів, що забезпечують доступність су­дового захисту окремих верств населення чи, навпаки, невизначеного кола осіб, виходячи з існуючої соціальної потреби у такому захисті, але за наявності реальної неможливості чи тих чи інших перешкод (віку, фізичного або психічного стану, правового становища, майново­го стану тощо). В умовах сучасного суспільства реальним фактом стає потреба у забезпеченні захисту різних соціальних груп населення, які самі не спроможні здійснити свій захист та представляти свої інтереси в суді (мова перш за все йде про малозабезпечені верстви населення,які не мають рівних можливостей участі в суді, та соціально малоза- хищених громадян). Такий підхід дозволяє гармонічно поєднати сфе­ру цивільного судочинства через предметну характеристику право­суддя у цивільних справах, розширити, так би мовити, соціалізацію цивільного процесу.

Громадський інтерес як об'єкт судового захисту — це суб'єктивні матеріальні права, свободи або законні інтереси, які одночасно нале­жать кожній особі як члену суспільства. Судовий захист таких прав, свобод та законних інтересів однієї особи автоматично тягне захист та поновлення прав невизначеного кола осіб і суспільства в цілому (пра­во на безпечне для життя та здоров'я довкілля, право на інформацію, права споживачів, права акціонерів тощо). Тобто для захисту громад­ського інтересу в цивільному судочинстві мають бути передбачені різні процесуальні способи захисту та певні особливості судової про­цедури. Залежно від законодавчих традицій інституалізації права за­гального інтересу в різних країнах обсяг цього інституту є різним. Він найбільш розвинений у США і охоплює всі випадки здійснення про­цесуальної допомоги (судове представництво юридичними фірмами, адвокатами, громадськими організаціями безкоштовно або за зменше­ними тарифними ставками, захист неналежно представлених інтере­сів — охорона прав споживачів, природного середовища тощо). Що стосується континентальної європейської традиції, то в цілому інститут захисту громадського інтересу охоплює лише питання захисту колек­тивних інтересів, тобто тих, які стосуються неперсоніфікованих груп осіб (при порушенні, наприклад, прав на безпечне навколишнє сере­довище, прав споживачів тощо).

Виходячи з того, що принцип публічності цивільного судочинства обумовлює існування процесуальних механізмів та засобів захисту права загального інтересу, цей інститут може ефективно існувати як інститут, пронизаний внутрішньою єдністю за умов об'єднання всіх процесуальних засобів процесуальної допомоги (пред'явлення позовів на захист прав інших осіб, пред'явлення позовів на захист прав неви­значеного кола осіб, судові витрати, звільнення від сплати судових витрат тощо).

Право громадського інтересу не набуло системної регламентації у чинному цивільному процесуальному законодавстві. Так, законодав­ство не знає таких процесуальних засобів захисту права громадського інтересу, як групові та похідні позови. Груповий позов є інструментом захисту права великої неперсоніфікованої на момент порушення ци­вільної справи групи осіб без спеціальних повноважень з боку цих осіб. Похідний (непрямий) позов — це позов про захист права акціонерно­го товариства за заявою одного або декількох акціонерів. Він є похід­ним від права власності на акції акціонерного товариства, на захист якого цей позов може бути пред'явлений.

Разом з тим цивільне процесуальне законодавство передбачає ін­ститут захисту прав інших осіб Уповноваженим Верховної Ради Укра­їни з прав людини, прокурором, органами державної влади, органами місцевого самоврядування та іншими особами з метою захисту прав, свобод та інтересів інших осіб або державних чи суспільних інтересів (ст. 45 ЦПК). З прийняттям Закону України «Про безоплатну правову допомогу» також з'явилися додаткові можливості зебезпечення гаран­тій щодо рівних можливостей для доступу осіб до правосуддя. Стат­тя 13 цього Закону передбачає безоплатну вторинну правову допомогу у вигляді таких правових послуг: захист від обвинувачення; здійснен­ня представництва інтересів осіб, що мають право на безоплатну вто­ринну правову допомогу, в судах, інших державних органах, органах місцевого самоврядування, перед іншими особами; складання доку­ментів процесуального характеру.

Як видно, таке розуміння принципу публічності цивільного судо­чинства дозволяє розглядати цей принцип у двох аспектах — як орга­нізацію і здійснення судочинства з точки зору його завдань та мети, та з точки зору захисту права громадського інтересу як об'єкта судового захисту.

Принцип публічності цивільного судочинства, як скерований на до­сягнення завдань та мети судового процесу, включає в себе також еле­мент судової активності. Відповідно до свого статусу як органу судової влади суд наділений комплексом повноважень. Він є обов'язковим учасником цивільних процесуальних правовідносин, має владні повно­важення, тобто діє публічно. Разом з тим є принципово важливим, що його повноваження визначені законодавчо. Основними з них є ті, що пов'язані із застосуванням матеріального права та вирішенням справи, тобто здійсненням правосуддя. Що стосується повноважень суду як органу судової влади при розгляді справи, то вони обмежуються прин­ципами диспозитивності та змагальності, які відбивають приватнопра­вові аспекти цивільного судочинства. Тобто принцип публічності у процесуальній діяльності суду виявляється тією мірою, якою він не суперечить приватноправовому характеру правового спору, який роз­глядається судом у цивільному процесі. Виходячи з цього, публічність у процесуальній діяльності суду в цивільному процесі ВИЯВЛЯЄТЬСЯ у судовому керівництві.

Ідея активної ролі судді у керівництві цивільним процесом об'єктивно виникла на фоні загальних факторів неефективності ци­вільного процесу: судової тяганини та фактичної процесуальної не­рівноправності сторін, дорожнечі, неефективності та, як наслідок, невизначеності з точки зору досягнення мети судового процесу — справедливого та ефективного розгляду приватних спорів. Як не дивно, однією з причин реформ цивільного судочинства Англії визнавалась надмірна змагальність судочинства, що при веденні справи сторонами, а не судом робило процес непропорційним з точки зору процесуальних можливостей сторін і зрештою дозволяло ігнорувати процесуальні норми, які суд не міг гарантувати'. Тобто за ідеєю принцип судового керівництва має стати реальною гарантією реалізації права на спра­ведливий судовий процес.

Кожний принцип цивільного судочинства має сферу свого регулю­вання. Причому цей принцип не може суперечити принципам диспо­зитивності та змагальності. Це є можливим тією мірою, якою його регламентація враховує приватноправову природу цивільного судочин­ства. Тобто принцип судового керівництва забезпечує певним чином гармонізацію процесуальних цінностей цивільного судочинства з точ­ки зору його публічно-правової та приватноправової природи.

Оскільки судове керівництво більшою мірою стосується, так би мовити, «управління справою», то воно має характер формального керівництва і це означає, що суд за жодних умов не може втручатися в матеріально-правові відносини сторін. Судове керівництво виявля­ється в тому, що суддя скеровує розгляд справи на забезпечення про­порційності використання процесуальних засобів сторонами, що може бути вкрай важливим залежно від складності справ, а також контролює та регулює рух цивільного процесу для досягнення мети судочин­ства— справедливого розгляду і вирішення приватноправових спорів, тобто мова йде про роль суду при визначенні порядку судочинства при розгляді цивільної справи, а не про втручання в матеріальний бік спра­ви, що регламентується принципами диспозитивності та змагальності. Таким чином, формальне судове керівництво урівноважує принципи диспозитивності та змагальності.

1 Варано, В. Некоторые размышления о процессуальном праве, сравнительном праве и подходе «общего стержня» [Текст] / В. Варано // Ежегодник сравнительного правоведения. - 2004. - М.: Норма, 2005. - С. 36.

Не можна не звернути увагу на те, що модернізація цивільного процесуального законодавства в Європі останніми десятиліттями про­йшла, зокрема, під кутом зору впровадження принципу управління справою судом, судового керівництва. Це стосується не лише ФРН, Франції, інших європейських країн, а й Англії, законодавство якої було відверто побудоване на принципі чистої змагальності. Як не парадок­сально, але більшість вчених ФРН, за спостереженнями Г. Г. Давтян, мали думку, що принцип змагальності втратив своє значення і німець­ке судочинство не може здійснюватися без втручання суду, що служить швидкості, ефективності та справедливості судового розгляду. Більше того, на думку окремих вчених, принцип змагальності поступиться місцем принципу кооперативності і тим самим зникне грань між. суд­дівським сприянням та принципом змагальності .

« м ш а § 5. Принцип процесуальної рівноправності сторін

Відповідно до ч. 1 ст. 31 ЦПК сторони мають рівні процесуальні права і обов'язки. Традиційно цей припис розглядається як принцип судочинства, який є похідним від рівності сторін у цивільних правовід­носинах і їх рівного ставлення до суду, що розглядає цивільну справу.

Цей принцип не означає, що сторони мають винятково однакове процесуальне положення, тобто ті самі процесуальні права і ті самі процесуальні обов'язки. Принцип рівноправності сторін припускає, що сторони наділяються рівними процесуальними правами і несуть рівні процесуальні обов'язки незалежно від процесуальних функцій (позивача або відповідача), сторони наділяються певними процесуаль­ними правами і обов'язками зі здійснення своїх процесуальних функ­цій і, нарешті, сторонам надаються однакові можливості зі здійснення належних їм процесуальних прав.

Характерним проявом принципу процесуальної рівноправності сторін є закріплення в ЦПК рівних процесуальних прав: знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії з документів, долучених до справи, одержувати копії рішень, ухвал, брати участь

1 Давтян, А. Г. Гражданское процессуальное право Германии [Текст] / А. Г. Дав­тян. - М.: Городец, 2000. - С. 44. Див. також: Давтян, А. Г. Основные черты реформы гражданского судопроизводства Германии. Новеллы [Текст] / А. Г. Давтян // Граждан­ский процесс: наука и преподавание. - М. : Городец, 2005. - С. 406

.Принцип трьохінстанційності цивільного судочинства полягає в тому, що цивільний процес розподіляється на провадження з роз­гляду справ трьома судовими інстанціями. При класичній трьохінстан­ційності система інстанційних проваджень будується на тому засадни- чому положенні, що розгляд справи по суті має провадитися двома інстанціями. Даними інстанціями вирішуються як питання факту, так і питання права, а третя інстанція є контрольною (ревізія або касація). Трьохінстанційність має забезпечити ефективність цивільного судо­чинства та остаточність судових рішень, їх обов'язковість через меха­нізми та процедури їх перегляду.

Право на пред'явлення позову, право на апеляційне та право на касаційне оскарження у цивільному судочинстві є елементами права на судовий захист. Ці права реалізуються у процедурах розгляду спра­ви по суті, апеляційного та касаційного перегляду, які регламентують­ся процесуальним законодавством. Тому інстанційність розгляду ци­вільної справи має ґрунтуватися на інстанційній побудові судової системи, розмежуванні функцій судів різних інстанцій, можливості декількох судів розглядати ту чи іншу справу.

У сучасних процесуальних системах право на апеляційне оскар­ження судових рішень регламентоване як право на оскарження рішень, що не набрали законної сили, а право на касаційне оскарження рі­шень — як право на оскарження рішень, що набрали законної сили. При цьому суд апеляційної інстанції вирішує питання факту і права, а суд касаційної інстанції вирішує питання лише права. Цими суттє­вими обставинами визначаються повноваження апеляційних та каса­ційних судів та процедур апеляційного та касаційного провадження.

Відповідно до п. 8 ст. 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного та касаційного оскар­ження рішень суду, крім випадків, установлених законом. Конституція, як бачимо, визнала як засаду судочинства доступ до правосуддя через визнання права на апеляційне та касаційне оскарження. Разом з тим вона передбачила, що у законі можуть бути визначені випадки, які унеможливлюють апеляцію та касацію рішень суду. У зв'язку з цим має принципове значення для реалізації цієї засади судочинства регла­ментація апеляційного та касаційного оскарження рішень суду у про­цесуальному законодавстві.

Правила, які конкретизують положення Конституції України щодо забезпечення касаційного оскарження рішень суду, також містяться у чинному процесуальному законодавстві. Так, ст. 13 ЦПК передбачає забезпечення апеляційного та касаційного оскарження судових рішень. Особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права та обов'язки, мають право на апеляційне та касаційне оскарження судових рішень у ви­падках та в порядку, встановлених ЦПК.

Відповідно до ст. 292 ЦПК сторони, а також інші особи та прокурор, які брали участь у справі, можуть оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково. Стаття 293 ЦПК передбачає, що на ухвали суду може бути подана апеляційна скарга за умов, якщо вони перешкоджають подальшому провадженню справи, та у випадках, передбачених ЦПК.

Згідно зі ст. 324 ЦПК право касаційного оскарження мають сторо­ни та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права, свободи чи обов'язки. У касаційному порядку оскаржуються рішення суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, рішення і ухвали апеляційного суду, ухвалені за результатами апеляційного розгляду; ухвали суду першої інстанції, вказані у пунктах 1, 3, 4, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 20, 24, 25, 26, 27, 28, 29 частини першої статті 293 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку і ухвали апеляційного суду, якщо вони перешкоджають подальшому проваджен­ню у справі. Підставами касаційного оскарження є неправильне за­стосування судом норм матеріального права чи порушення норм про­цесуального права.

Певні обмеження допустимості апеляції і касації окремих рішень служать підвищенню функціональної спроможності та ефективності діяльності апеляційних і касаційних судів. Забезпечене Конституцією України право на судовий захист та Європейською конвенцією з прав людини і основоположних свобод — право на справедливий суд не по­рушуються певними обмеженнями апеляції чи касації, оскільки заінтер­есованій особі надавалося право бути заслуханою в суді першої інстан­ції. Право доступу до другої або третьої інстанції Конституція України, а також Європейська конвенція з прав людини не визначають. Хоча, ви­ходячи з принципу надання ефективного правового захисту, таке право 204 може існувати, але в такому разі є доцільним регламентувати процесу­альні механізми допуску до апеляції чи касації, з огляду на те, що пріо­ритетним має бути забезпечення функціональності судів, які б в іншому випадку були перевантажені судовими справами, у тому числі з малими вимогами та тими, що не мають принципового характеру.

Слід зазначити, що ЄКПЛ, як і Європейський суд з прав людини при її тлумаченні, не встановлюють абсолютного права на розгляд справ у другій та третій інстанціях цивільного судочинства, на відміну від кримінального, не встановлюють жодних вимог щодо меж пере­вірки рішень нижчестоящих судів — перевірки фактів та права або лише права — відповідно до інстанційності перевірки. З точки зору ЄКПЛ та практики ЄСПЛ можливість встановлення процедур оскар­ження судових рішень — це прерогатива національних законодавств. Однак процедури перегляду судових рішень мають відповідати вимо­гам ст. 6 ЄКПЛ, оскільки надання можливості оскарження судових рішень сторонам, відповідні процедури оскарження та процедури перегляду цих рішень мають бути збалансовані з реальністю право­вого захисту та ефективністю рішень, які ухвалюються судами всіх інстанцій, як найважливіших аспектів реалізації принципу верховен­ства права.

Аналіз рішень ЄСПЛ, що визнавали порушення ст. 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у ряді європейських країн щодо касаційного перегляду (перегляду в третій інстанції), дозволяє зробити висновок, що основною умовою органі­зації перегляду судових актів у порядку касації є принцип правової визначеності. Як раніше зверталась увага, принцип правової визна­ченості (принцип правової певності) вимагає встановлення законодав­цем чітких меж судового оскарження, при яких сторони не вправі добиватися перегляду остаточного судового рішення у справі, яке під­лягає виконанню.

Таким чином, трьохінстанційність з точки зору належного здій­снення правосуддя у цивільних справах означає:

  • розмежування функцій різних судових інстанцій щодо розгляду цивільних справ;

  • встановлення строго визначених правил перегляду судових актів, що набрали законної сили, їх остаточність;

  • чіткого розмежування підстав перегляду судових рішень у кожній інстанції і встановлення заборони скасування остаточних рішень і тим самим забезпечити дотримання принципу правової визначеності;

  • неможливість застосування дискреційних повноважень з боку суду апеляційної та касаційної інстанцій при порушенні апеляційного чи касаційного провадження. Рішення, що набрали законної сили, можуть переглядатися тільки за заявою осіб, які беруть участь у справі;

  • інстанційне забезпечення права на судовий захист у розумний строк, що виключає невизначеність правового становища сторін, щодо яких існує остаточне судове рішення.

При інстанційній системі судочинства розгляд справ судами першої та другої інстанцій спрямований на розгляд справи по суті, усунення можливих помилок при розгляді справи судом першої інстанції, а також забезпечення остаточності судових рішень відповідно до принципу правової визначеності. Суд касаційної інстанції здійснює розгляд справ, як правило, тільки в особливих випадках, спрямованих на забезпечен­ня єдності судової практики.

У цивільному судочинстві, таким чином, втілена класична модель трьохінстанційності. Разом з тим особливостями цивільного судочин­ства є те, що відбиває специфічність чинної судової системи, — на­явність Верховного Суду України як найвищого судового органу в су­довій системі. Виходячи з цього законодавство про судоустрій та про­цесуальне законодавство визначає функції Верховного Суду України, який, розглядаючи справи відповідно до своїх повноважень, забезпечує в основному єдність судової практики (ст. 38 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», статті 353-355 ЦПК)

.що сприяє реалізації процесуальних прав сторін та інших учасників цивільного процесу і реалізації повноважень суду.

Принцип усності, крім базової ст. 6 ЦПК, закріплений в інших нормах ЦПК (статті 167, 176, 218 ЦПК), які передбачають порядок спілкування суду з учасниками цивільного процесу (роз'яснення про­цесуальних прав та обов'язків, наслідків від їх процесуальних дій, заслуховування судом пояснень учасників процесу з окремих питань в цілому по справі, та висновку експерта тощо, проголошення судових актів тощо).

З писемністю певним чином пов'язується документальність цивіль­ного судочинства — закріплення та фіксація ходу цивільного судочин­ства і поступового формування матеріалів цивільної справи. У цьому аспекті цивільною справою оформлюється існуючий між сторонами спір про право, а сама документально оформлена, завершена цивільна спра­ва є комплексним юридичним фактом, який має значення для подальшої реалізації права на судовий захист в апеляційному та касаційному судах тощо та виконання судових рішень. У цивільній справі як документаль­ній формі цивільного судочинства відбивається вся інформація щодо обставин матеріального та процесуального права при розгляді цивільно- правового спору судом. Ті чи інші обставини розгляду судом правового спору містяться у відповідних процесуальних документах, які становлять документальний зміст цивільної справи та відбивають логіку процесу­альної діяльності як комплексної системи процесуальних дій суду та інших учасників цивільного судочинства.

• « § 8. Принцип безпосередності судового

розгляду

В умовах змагального судочинства важливе значення має сприй­няття матеріалів справи судом, який має вирішити цивільну справу та ухвалити судове рішення. У цьому розумінні принцип безпосереднос­ті передбачає дві основні вимоги. По-перше, суд має обґрунтовувати своє рішення виключно на доказах та встановлених обставинах справи, що пройшли перевірку та досліджені в судовому засіданні, тобто при дотриманні процедури. По-друге, суд має приймати рішення, як пра­вило, на підставі тих доказів, що є першоджерелами.

Відповідно до ч. 1 ст. 212 ЦПК суд оцінює докази за своїм внутріш­нім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Загальною процесуальною умовою забезпечення належної оцінки доказів та вине­сення законного та обґрунтованого рішення є, як видно, безпосередність судового розгляду. Тому ст. 159 ЦПК передбачає, що суд під час розгля­ду справи повинен безпосередньо дослідити докази у справі, тобто за­слухати пояснення сторін та третіх осіб, показання свідків, висновки експертів, знайомитися з письмовими та речовими доказами тощо.

Умовою реалізації безпосередності судового розгляду є незмінність складу суду при розгляді цивільної справи. У зв'язку з цим ст. 159 ЦПК містить правило, що справа розглядається одними і тим самим складом суду. У разі заміни одного із суддів під час судового розгляду справа розглядається спочатку.

Відповідно до ч. З ст. 159 ЦПК тривалість перерви у судовому за­сіданні визначається відповідно до обставин розгляду справи, що їх викликали. За логікою цього правила при перерві судового засідання дослідження доказів є неприпустимим.

Оскільки в наш час не виключається, а в майбутньому буде поши­рюватися використання електронних документів як доказів у цивіль­ному судочинстві, виникає запитання: чи відповідає це принципу безпосередності? Крім того, як відомо, у даному випадку виникає питання і про те, як кваліфікувати електронний документ з точки зору його дійсності, а також щодо можливості робити з нього копії для ви­користання сторонами у судочинстві.

Чинне цивільне процесуальне законодавство не називає електронні документи як різновид письмових доказів (ст. 64 ЦПК). Закон їх ви­значає як різновид речових доказів — магнітні, електронні та інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію про обставини, що мають значення для справи (ст. 65 ЦПК). Отже, наявна певна про­галина у процесуальному законодавстві, яке не повністю враховує реальні вимоги цивільного обігу та реального обігу електронних до­кументів.

При використанні електронних документів, дійсно, виникає питан­ня перевірки достовірності електронного документа в суді. При цьому, беручи до уваги техніко-технологічні аспекти створення, зберігання, обігу та використання електронного документа, у тому числі перевір­ки його достовірності, втрачається можливість говорити про оригінал чи копію такого документа. Файлова структура електронних докумен­тів, використання відповідних операційних систем візуалізації та ка­піталізації електронної інформації унеможливлює постановку питання

при оцінці електронних документів як доказів про необхідність подання відповідно до принципу безпосередності оригінальних доказів або на­лежно засвідчених їх копій, оскільки файлова структура електронних документів дозволяє тиражувати (дублювати) ідентичні документи.

— • т § 9. Принцип обов'язковості рішень суду

Відповідно до ч. 5 ст. 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України.

Обов'язковість рішень суду як засада судочинства конкретизується у процесуальному законодавстві і пов'язується з набранням рішеннями законної сили. Стаття 14 ЦПК передбачає, що судові рішення, що на­брали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними до­говорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, — і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом. Обов'язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням порушуються їхні права, свободи чи інтереси.

Виходячи з обов'язковості судового рішення, законодавчо перед­бачені процедури звернення рішень до виконання, якими завершуєть­ся судова справа. Так, відповідно до ст. 223 ЦПК рішення суду, що набрали законної сили, є обов'язковими на всій території України і ви­конуються в порядку, встановленому Законом України «Про виконавче провадження».

Обов'язковість судових рішень, таким чином, є передумовою їх здійсненності, яка виявляється у примусовому характері рішень, мож­ливості їх примусового виконання. Відповідно до ст. 382 КК невико­нання судового рішення є самостійним складом злочину.

Судове рішення, яке набрало законної сили, крім обов'язковості та здійсненності, має й інші правові властивості: незмінність, неспрос­товність, виключність, преюдиціальність. Тому обов'язковість судових рішень є наслідком законної сили судових актів і передумовою їх ви­конавчої сили.

210Ефективний судовий механізм захисту неможливий без процедур примусової реалізації рішень суду. Як вже зазначалося, при характе­ристиці структури цивільного судочинства та системи його проваджень ЄСПЛ вважає, що в контексті ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод виконання судового рішення має розгляда­тися як складова судового розгляду, оскільки невиконання рішення суду позбавляють положення п. 1 ст. 6 Конвенції будь-якого сенсу. Так, у справі Шмалько проти України Європейський суд наголосив, що п. 1 ст. 6 гарантує кожному право на звернення до суду або арбітражу з позовом стосовно будь-яких його цивільних прав та обов'язків. Однак це право було б ілюзорним, якби правова система держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов'язкову силу, не виконува­лося на шкоду одній зі сторін. Було б незрозуміло, якби ст. 6 детально описувала процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі, а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд і водночас не пе­редбачала виконання судових рішень. Якщо тлумачити ст. 6 Конвенції як таку, що стосується виключно доступу до судового органу та судо­вого провадження, то це могло б призводити до ситуацій, що суперечать принципу верховенства права, який договірні держави зобов'язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію. Отже, для цілей ст. 6 Конвенції виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина «судового розгляду».

Нагадаємо також, що невиконання судових рішень кваліфікується ЄСПЛ не лише як порушення ч. 1 ст. 6 Конвенції, але і як порушення інших конвенційних прав. У справі Войтенко проти України Суд ви­знав порушення п. 1 ст. 6, ст. 13 та ст. 1 протоколу № 1 Конвенції. Він зазначив, що рішення українського суду залишалось невиконаним через відсутність бюджетних коштів та законодавчих заходів. Суд констатував, що неможливість заявника домогтися виконання його рішення протягом чотирьох років, крім порушення ст. 6, становить втручання у його право на мирне володіння майном у розумінні п. 1 ст. 1 Протоколу № 1 Конвенції. Як наслідок заявникові було присудже­но 2 ООО євро на відшкодування немайнової шкоди та 33 євро на від­шкодування витрат.

Цивільне судочинство спрямоване на розгляд конкретних справ та реальний захист прав, свобод, законних інтересів та їх реальне понов­лення. Тому, як вже зазначалося, реальне виконання судових рішень — це органічна частина судового розгляду, цілісного цивільного процесу. Основою здійсненності судового рішення є його обов'язковість як конституційна вимога, якій мають відповідати акти правосуддя і які відбивають властивості судової влади як самостійної гілки державної влади.

Обов'язковість судових рішень, крім їх здійсненності, як принцип цивільного судочинства означає також неможливість заборон щодо виконання тих, що набрали законної сили, судових рішень на підставі законодавчих або адміністративних приписів.

Питання для самоконтролю

  1. Яким є значення функціональних принципів цивільного судочинства?

  2. У яких джерелах цивільного процесуального права закріп­лені функціональні принципи цивільного судочинства?

  3. Охарактеризуйте сутність функціональних принципів ци­вільного судочинства, зважаючи на предмет їх правового регулювання.

Чи можна стверджувати про пріоритет того чи іншого функ­ціонального принципу цивільного судочинства?ЧАСТИНА

ДРУГА

ПРОВАДЖЕННЯ У СУДІ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ

Розділ 1

Суд та цивільна юрисдикція

Глава УШ —шшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшт

СКЛАД СУДУ, АПАРАТ СУДУ. ВІДВОДИ