Глава XXXIV «р»,,д

МОДЕЛІ ОСКАРЖЕННЯ ТА ПЕРЕГЛЯДУ СУДОВИХ РІШЕНЬ

•. »«"і мши § 1. Судові помилки, їх причини

та класифікація

Здійснення цивільного судочинства та реалізація судової влади неможливі без належного виконання судових рішень, що набрали за­конної сили. При розгляді цивільних справ суди мають ухвалювати законні та обґрунтовані судові рішення з дотриманням інших вимог, що ставляться до актів правосуддя. Проте іноді, на жаль, справи роз­глядаються з недотриманням норм матеріального чи процесуального права. У таких випадках судові помилки за скаргами заінтересованих осіб виправляються судами апеляційної та касаційної інстанцій.

Статистика Верховного Суду України свідчить, що у 2009 р. з ухва­лених рішень та ухвал місцевих судів в апеляційному порядку оскарже­но 68,3 % від загальної кількості. У касаційному порядку, у порядку перегляду за нововиявленими обставинами та в порядку перегляду су­дових рішень Верховним Судом України подано 337 тис. заяв та скарг .

' Аналіз стану здійснення судочинства судами загальної юрисдикції в 2009 р. (за даними судової статистики) [Електронний ресурс]. - Режим доступу: тТр://\у\у\у.8сош1.

еОУ.иа/с1іепІз/у5.п8г70/09Р805995С5Р5СА6С2257752002А196О?ОрепОоситепі&Со11а

р8еУіе\у&Ке8ІгісіТоСаІе80гу=09Р805995С5Р5СА6С2257752002А1960&СоипІ = 500&.

822

У першому півріччі 2010 р. порівняно з аналогічним періодом минулого року кількість цивільних справ за апеляційними скаргами на рішення та ухвали місцевих судів, що перебували у провадженні апеляційних судів, збільшилась у 3,6 разу і становила 244,7 тис. У провадженні Верховно­го Суду України в касаційному порядку, за нововиявленими та винятко­вими обставинами у І півріччі 2010 р. (із урахуванням розгляду витре­буваних справ) перебувало 38,1 тис. цивільних справ, касаційних скарг, заяв .

Такі дані свідчать про існування кризи правосуддя в тому аспекті, що понад п'ятдесят відсотків рішень та ухвал місцевих судів оскаржу­ються суб'єктами такого права у способах та порядку, передбачених цивільним процесуальним законодавством. Це означає певну недовіру суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин до судових рішень як до актів правосуддя.

У процесуальній літературі зазначається, що Є. В. Васьковський

звертав увагу на те, що як би добре не були підготовлені судді до своєї

діяльності, як би сумлінно та уважно вони не ставилися до виконання

своїх обов'язків, у будь-якому випадку вони не можуть бути цілком

гарантовані від помилок. Не лише неправильне розуміння закону чи

випадковий недогляд при встановленні фактичних обставин справи,

а й суб'єктивні думки, симпатії чи антипатії судді стають причинами

ухвалення неправильних рішень. Не можна заперечувати і умисне

ухилення суддів від справедливості, котре, завдяки наданій суддям

свободі переконання, не помічає найпильніший нагляд та залишається

2

непокараним .

Тому можливість перевірки та перегляду судових рішень поклика­на максимально убезпечити заінтересованих осіб від судових помилок, що трапляються при розгляді цивільних справ. Виходячи з цього та з вимог, що ставляться до судових рішень (законність, обґрунтованість, повнота, точність та ясність), можна класифікувати судові помилки на такі групи.

До першої належать помилки, котрі можуть виправлятися лише судами контролюючих інстанцій. Мова йде про порушення вимог за­конності та обгрунтованості судового рішення. У разі їх наявності

Аналіз роботи судів загальної юрисдикції у І півріччі 2010 р. (заданими судової статистики) [Електронний ресурс]. - Режим доступу: пІір://\у\у\у.8сош1§оу.иа/с1іепІ8/ У8.п8г70/ВВ72бЕ471С0С7В9бС22577СВ0043223Р?ОрепОоситепІ&Со11ар8еУіе\у&Ке

8ІгісіТоСаІЄ80гу=ОВ726Е471СОС7096С22577СВ0043223Р&СоипІ = 500&.

2

Див.: Борисова, Е. А. Проверка судебных актов по гражданским делам [Текст] / Е. А. Борисова. - М. : Городец, 2005. - С. 8.

цивільне процесуальне законодавство передбачає можливість їх ви­правлення судами апеляційної та касаційної інстанцій. Суд, що ухвалив рішення з порушенням указаних вимог, не вправі його виправити з ме­тою усунення вказаних помилок.

Другу групу судових помилок становлять такі, що порушують на­лежну єдність судової практики та міжнародні зобов'язання України. Такі помилки виправляються Верховним Судом України. Процедура перегляду рішень вказаним судовим органом не передбачає дотриман­ня вимог законності та обгрунтованості. Акт правосуддя підлягає пере­глядові лише при неоднаковому застосуванні судом (судами) касацій­ної інстанції тих самих норм матеріального права та у випадку визнан­ня судовою міжнародною установою, юрисдикція якої визнана Украї­ною, порушення державою взятих на себе міжнародних зобов'язань.

До третьої групи належать помилки, що допущені судом, котрий ухвалив рішення, та можуть бути ним усунені. Це відбувається при порушенні вимог повноти, точності та ясності судового рішення. У та­ких випадках суд може роз'яснити рішення, виправити у його змісті описку та арифметичні помилки. У процесуальній літературі такі ви­падки характеризуються як усунення недоліків судового рішення судом, який його ухвалив .

До четвертої групи помилок відносять порушення норм процесу­ального права, які не тягнуть скасування чи зміни судового рішення. До них належать, наприклад, недотримання судом строків розгляду цивільної справи, відкриття провадження у справі без належної спла­ти судових витрат за умови наступного виправлення вказаного пору­шення.

шшшшшяшшшт § 2. Право на оскарження судових рішень та право на справедливий судовий розгляд

Право на оскарження судових рішень є похідним від права на звер­нення до суду за захистом. Останнє, у свою чергу, складається з:

а) можливості звернення до суду першої інстанції за захистом і б) звер­нення до суду контролюючої інстанції із скаргою на рішення суду першої інстанції у випадку незадоволення заінтересованою особою

Позовне провадження [Текст] : монографія / В. В. Комаров, Д. Д. Луспеник, П. І. Радченкота ін. ; за ред. В. В. Комарова. -X. : Право, 2011. - С. 541-547

.останнім. При характеристиці права на оскарження судових рішень доцільним є його дослідження з позицій міжнародно-правових стан­дартів здійснення правосуддя.

При буквальному розумінні ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод може скластися враження, що вона прямо не закріплює право зацікавленої особи на вирішення судом ви­никлого спору про цивільні права й обов'язки, окреслюючи виключно вимоги справедливості розгляду. В той же час очевидно, що якщо в особи відсутній доступ до правосуддя, решта гарантій права на спра­ведливий судовий розгляд стають безглуздими.

На підставі цієї тези Європейський суд з прав людини розробив принцип «права на доступ», який випливає з положень ч. 1 ст. 6 Кон­венції. Частина 1 ст. 6 Конвенції гарантує кожному право на звернення до суду з будь-якою вимогою, що стосується спору про його цивільні права й обов'язки («право на суд»). Порушення права на суд, одним з аспектів якого є право на доступ до правосуддя, має місце в тих ви­падках, коли особа, обґрунтовано вважаючи незаконним втручання будь-яких інших осіб у здійснення своїх цивільних прав, не має мож­ливості звернутися з відповідним позовом до суду, що відповідає ви­могам ч. 1 ст. 6 Конвенції. Крім того, право на доступ до правосуддя повинно не тільки формально визнаватися, а й бути «ефективним».

Необхідно, щоб розгляд справи в судах вищих інстанцій відповідав цим вимогам. Так, у рішенні у справі Екбатані проти Швеції від 26.05.1988 р. вказується: «У відповідності з практикою Суду до дер­жави, де створені апеляційні або касаційні суди, висувається вимога забезпечити особам, що притягуються до відповідальності згідно із законом, користування в таких судах основними гарантіями, перед­баченими нормами Конвенції» .

Комітет міністрів Ради Європи в Рекомендації К (2000) 2 з пере­гляду справ і відновлення провадження у справі на внутрішньодержав­ному рівні у зв'язку з рішеннями Європейського суду з прав людини не визначає, хто саме повинен звертатися за переглядом справ. Беручи до уваги, що основною метою Рекомендації є забезпечення адекватно­го захисту потерпілих унаслідок порушень Конвенції, встановлених Судом, логіка системи передбачає, що вказані особи повинні мати право звертатися з необхідним клопотанням до компетентного суду або іншого внутрішньонаціонального органу. Зважаючи на різні тра-

Овчаренко, О. М. Доступність правосуддя у контексті Європейської конвенції

з прав людини [Текст] / О. М. Овчаренко // Право і безпека. - 2005. - № 4/5. - Є. 37.

825диції Договірних Сторін, положення подібного характеру не були включені у Рекомендацію .

Як бачимо, Комітет міністрів Ради Європи не передбачає перелік суб'єктів права, що рекомендується, на перегляд судового рішення. Пріоритет законодавчого закріплення кола таких осіб названий орган відносить до національного законодавства Договірних Сторін. Проте ст. 8 Загальної декларації прав людини передбачене право кожної лю­дини на ефективне відновлення у правах компетентними національни­ми судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй консти­туцією або законом . Це положення повного мірою стосується і права заінтересованих осіб на оскарження судових рішень за правилами, передбаченими національним законодавством.

Доступність засобів перегляду судових актів передусім має на

увазі наявність у заінтересованої сторони права на оскарження рішень

суду першої інстанції. Незважаючи нате, що ч. 1 ст. 6 Конвенції як

така не передбачає і не має на увазі право на апеляційне оскарження

судових рішень по цивільних справах, таке право може бути надане

сторонам національним процесуальним законодавством. Відповідно,

якщо вищестоящий суд вирішує спір про цивільні права й обов'язки,

гарантії ч. 1 ст. 6 Конвенції застосовуються і на стадії апеляційного або з

касаційного перегляду .

Статті 292 і 324 ЦПК України передбачають коло суб'єктів права на апеляційне і касаційне оскарження судових актів. У правозастосов- ній практиці не виникає проблем при оскарженні акта правосуддя особами, що брали участь у розгляді судом цивільної справи. Закріп­люючи як суб'єктів права оскарження осіб, які беруть участь у спра­ві, та осіб, вказаних у статтях 45 і 46 ЦПК, законодавець надав таке право також особам, які не брали участі в розгляді справи, але віднос­но прав і обов'язків яких суд виніс рішення. Саме останнім і важко подеколи реалізувати гарантоване ст. 13 ЦПК право на апеляційне і касаційне оскарження судових рішень.

Рекомендация К (2000) 2 по пересмотру дел и возобновлению производства по делу на внутригосударственном уровне в связи с решениями Европейского Суда по правам человека [Текст] : принята Ком. министров Совета Европы 19 янв. 2000 г. на

694-м заседании представителей министров // Рос. юстиция. - 200Е - № 12. - С. 69.

2

Див.: Міжнародне право в документах [Текст] / за заг. ред. М. В. Буроменсько-

го. - X. : Вид-во Нац. ун-ту внутр. справ, 2003. - С. 194.

з

Див.: Еременко, М. С. Право на справедливое судебное разбирательство в граждан­ском процессе: практика Европейского суда по правам человека [Текст] / М. С. Еременко // Рос. ежегодник гражд. и арбитр, процесса. - 2004. - № 3. - С. 636-637.

Як справедливо зазначається в літературі, ухвалення судом рішен­ня про визнання права власності на майно за певною особою означає, що в разі набрання рішенням законної сили всі інші особи презюму- ються такими, що не є власниками того самого майна. Отже, якщо інша особа вважає себе власником цього майна, то для спростування вказа­ної презумпції дана особа повинна довести в суді, що саме вона, а не особа, вказана в судовому акті, є «справжнім» власником. Інакше ніх­то, виключаючи хіба що саме цю особу, не має права вважати його власником. Аналогічною є ситуація з висновками с^ду щодо юридич­ної долі присудженого майна, дійсності угоди тощо .

Виходячи з цього іноді важко виділити коло суб'єктів, які хоча б гіпотетично можуть претендувати на право власності на майно, яке згідно з рішенням суду належить іншій особі.

На відміну від ЦПК України 1963 p., правом оскарження в наш час наділено, по суті, необмежене коло осіб. Це призводить до певних проблем тлумачення статей 292 та 324 ЦПК України. Труднощі вини­кають перш за все при визначенні тих критеріїв, якими потрібно керу­ватися при прийнятті скарг від осіб, які не брали участі в розгляді справи. У зв'язку з цим судам буває важко оцінити судове рішення з позиції того, чи зачіпаються в ньому права й обов'язки осіб, що не брали участі в розгляді справи.

На нашу думку, оскільки статті 292 і 324 ЦПК не обмежують коло суб'єктів права на оскарження судових рішень, то до суду зі скаргою може звернутися будь-яка особа, яка вважає, що її права порушені судо­вим актом. Причому звернутися з апеляційною або касаційною скаргою до суду може і той суб'єкт, який не брав участі у справі, але права якого прямо або опосередковано порушені названим актом правосуддя.