Глава XXXIX

ВИКОНАВЧЕ ПРОВАДЖЕННЯ У СТРУКТУРІ ЦИВІЛЬНОГО ПРОЦЕСУ

^/ч*н^Ав § 1. Виконання судових рішень

як частина цивільного процесу

Виконання судових рішень — заключний етап у процесі реалізації захисту цивільних прав. Виконання рішень про присудження здійсню­ється в межах виконавчого провадження.

Виконавче провадження характеризується тим, що воно може бути порушено і не у зв'язку із судовим розглядом справи, оскільки закон доручає органам виконання виконувати і акти інших органів (адміні­стративних органів, нотаріату, третейських судів та ін.). Виконавче провадження забезпечує досягнення матеріально-правової мети судо­вої та несудової юрисдикційної діяльності. Зв'язок виконавчого про­вадження з попередніми стадіями судового процесу визначається єд- 940ністю цілей, які закріплені законом для всього судочинства в цілому і полягають у захисті прав та охоронюваних законом інтересів.

Процес захисту права після постановления рішення і набрання ним законної сили продовжується у формі виконавчого провадження, що становить заключну стадію цивільного процесу. Примусове виконання судових рішень гарантує і завершує здійснення прав сторін, визнаних судом, та підтверджених ним обов'язків.

Втім у літературі немає одностайності щодо вирішення питання про те, чи становить виконання судових рішень заключну стадію ци­вільного процесу. Більшість авторів розглядає виконання судових рішень саме як стадію цивільного процесу . Поряд з цим існує й інша точка зору, згідно з якою виконавче провадження є самостійним видом проваджен­ня . Так, на думку М. К. Юкова, відносини, що виникають у зв'язку з виконанням рішень юрисдикційних органів, є предметом регулювання самостійної галузі права — виконавчого права . В. М. Шерстюк також вказує, що відносини, які виникають при виконанні рішень різних юрисдикційних органів, і цивільні процесуальні відносини не є одно­рідними. Вони мають різний суб'єктний склад, зміст, підстави при-

4

пинення та інші елементи .

На наш погляд, виконання судових рішень є частиною цивільного процесу, його заключною стадією, зв'язок якої з попередніми обумов­лений тим, що в рамках цивільного процесу відбувається реалізація норм матеріального права та самого суб'єктивного матеріального пра­ва, що випливає з цієї норми. Захист порушених прав передбачає не тільки декларацію певного правового становища у судовому рішенні, а й обов'язкову реалізацію висновків суду, в тому числі в межах про­вадження щодо примусового виконання.

1. Див.: Заворотько, П. П. Процессуальные гарантии исполнения судебного реше­ния [Текст] / П. П. Заворотько. - М., 1974. - С. 4; Захарова, О. С. Проблеми виконання судових рішень у контексті реформування цивільного процесуального законодавства [Текст] / О. С. Захарова, Г. В. Пронська // Адвокат. - 2004. - С. 3; Головеров, Д. В. Со­отношение исполнительного производства и гражданского процесса [Текст] / Д. В. Голо­веров // Юрид. мир. - 2000. - № 7. - С. 20 та ін.

2

Див.: Тертышников, В. И. Закон Украины «Об исполнительном производстве» [Текст] : Научно-практический комментарий /В. И, Тертышников, Р. В. Тертышников. - Харьков : Консум, 2003. - С. 5; Фурса, С. Я. Виконавче провадження в Україні [Текст] / С. Я. Фурса, С. В. Щербак. - К. : Атіка, 2002. - С. 26; Білоусов, Ю. Цивільне виконавче

право як самостійна галузь права [Текст] / Ю. Білоусов // Закон і бізнес. - 2001. - 3-9 лют.

3

Юков, М. К. Теоретические проблемы системы гражданского процессуального права [Текст] : автореф. дис. ... д-ра юрид. наук / М. К. Юков. - Свердловск, 1982.

4

Див.: Шерстюк, В. М. Система советского гражданского процессуального права [Текст]/В. М. Шерстюк. - М, 1 9 89.-С. 318

.Прецедентна практика Європейського суду з прав людини, юрис­дикція якого щодо тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і протоколів до неї, визнана Україною як учасницею цієї Конвенції, вказує на те, що в розумний строк розгляду справи включається період із надходження до суду за­яви до закінчення виконання рішення суду. Згідно з п. 1 ст. 6 зазначеної Конвенції провадження з виконання судових рішень є самостійною і невід'ємною частиною судового розгляду, невід'ємною стадією про­цесу правосуддя, про що зазначено в численних Рішеннях Суду, зо­крема: у справі Горнсбі проти Греціївід 19.03.1997 р. , у справі Рома-

2

шов проти України від 27.07.2004 р. , у справіДубенко проти України від 11.01.2005 р.³ та ін.

Так, рішення у справі Шмалько проти України було ухвалено

20. липня 2004 р. Заявник Анатолій Афанасійович Шмалько є громадя­нином України, народився у 1930 р. і проживає у м. Дніпропетровську. Він є пенсіонером, а також ветераном Другої світової війни. Заявник страждає на міастенію.

У березні 1990 р. п. Шмалько подав до Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська (далі — районний суд) позов до Дніпропе­тровського міського відділу охорони здоров'я (далі — відділ охорони здоров'я) та Дніпропетровської міської лікарні № 1 (далі — лікарня) про компенсацію моральної шкоди і відшкодування матеріальних збитків. Заявник стверджував, що всупереч вимогам постанови Кабі­нету Міністрів України № 1303 згадані установи виявилися неспро­можними забезпечити йому безоплатне отримання ліків (препарат калімін-60) у період з 1996 р. до 1998 p., і через це,заявник був змуше­ний купувати потрібні ліки у Москві, Німеччині та Великій Британії. Тому п. Шмалько вимагав відшкодувати йому кошти, витрачені на придбання ліків.

29 вересня 2000 р. районний суд ухвалив рішення, яким відмовив заявнику у задоволенні позову, пославшись, зокрема, на те, що відпо­відні органи не можуть відповідати за незабезпечення заявника ліками, яких не можна було придбати у Дніпропетровській області.

13 листопада 2000 р. Дніпропетровський обласний суд (далі — об­ласний суд) задовольнив касаційну скаргу заявника і скасував це рі­шення районного суду, направивши справу на новий розгляд.

1. Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі. - 1999. -

№ 3 . - С. 133-135.

2. Вісн. Верхов. Суду України. - 2004. -№ 11. - С . 31-33.

3. Там само. - 2005. - № 4. - С. 38-39.

22. лютого 2001 р. районний суд знову ухвалив рішення про від­мову у задоволенні позову, визнавши вимоги п. Шмалька необгрунто­ваними.

26 березня 2001 р. обласний суд вдруге задовольнив апеляцію за­явника, скасував рішення районного суду від 22 лютого 2001 р. та направив справу на новий розгляд.

13 липня 2001 р. районний суд утретє відмовив заявнику у задо­воленні позову.

10. жовтня 2001 р. заявник знову звернувся з апеляційною скаргою до Апеляційного суду Дніпропетровської області (далі — Апеляційний суд) відповідно до нової процедури, запровадженої Цивільним про­цесуальним кодексом України 21 червня 2001 р. 29 листопада 2001 р. апеляційний суд задовольнив скаргу п. Шмалька частково, зобов'язавши відділ охорони здоров'я сплатити заявнику 722,70 грн на відшкодуван­ня матеріальних витрат і 750 грн як компенсацію моральної шкоди, а лікарню — сплатити йому 393,65 грн і 750 грн як компенсацію, від­повідно, матеріальної і моральної шкоди та 22,25 грн — на відшкоду­вання судових витрат.

19 квітня 2002 р. відділом Державної виконавчої служби Бабуш- кінського районного управління юстиції (далі — Державна виконавча служба) було відкрито виконавче провадження у справі заявника.

15. травня 2002 р. Державна виконавча служба зобов'язала відповіда­чів переказати відповідні кошти на банківський рахунок заявника.

17 жовтня 2002 р. лікарня повернула Державній виконавчій службі виконавчий лист і платіжну вимогу з посиланням на відсутність у лі­карні коштів, необхідних для сплати боргу.

20. жовтня 2002 р. Державна виконавча служба надіслала до Дні­пропетровського обласного відділу казначейства запит про надання інформації щодо можливості отримання від лікарні коштів на виконан­ня судового рішення.

26. листопада 2002 p., після того, як лікарня переказала на рахунок заявника відповідну суму боргу (загалом 1 165,9 грн), виконавче про­вадження у справі заявника щодо лікарні було закрите.

15. січня 2003 р. відділ охорони здоров'я сплатив на виконання судового рішення 862,75 грн, повідомивши, що не може виплатити повну суму боргу через відсутність у нього достатніх коштів. 21 січня 2003 р. Державна виконавча служба ухвалила рішення, яким зобов'язала відділ охорони здоров'я сплатити заявнику решту суми боргу.

7 лютого 2003 р. відділ охорони здоров'я перерахував решту боргу на банківський рахунок заявника.

А. Шмалько звернувся до районного суду з позовом до Дніпропе­тровського обласного відділу казначейства про компенсацію моральної шкоди, спричиненої надто тривалим невиконанням цим органом судо­вого рішення від 29 листопада 2000 р. 19 травня 2003 р. районний суд відмовив у задоволенні цього позову.

Заявник стверджував, що невиконання відповідними органами судового рішення у його справі у належний строк є порушенням ч. 1 ст. 6 Конвенції. Він також зазначав, що з боку держави мало місце не­справедливе втручання у його право власності всупереч вимогам ст. 1 Першого протоколу до Конвенції.

Суд відзначив, що право на суд, яке закріплене уч. 1 ст. 6 Конвен­ції, було б лише ілюзією, якщо б держави допускали такий стан речей, коли остаточні рішення національних судів залишалися б невиконани­ми. Суд звернувся до положень, сформульованих у його попередніх аналогічних справах, зазначаючи, що тлумачення ч. 1 ст. 6 Конвенції винятково як такої, що стосується лише доступу до суду та процедури розгляду справи у суді, було б несумісним із принципом верховенства права, який держави-учасниці зобов'язались дотримувати, ратифіку- ючи Конвенцію.

Зважаючи на це, виконання рішення будь-якого суду повинно роз­глядатись у світлі вимог ст. 6 Конвенції складовою частиною процесу у справі.

Загалом не може вважатись прийнятним виправдання державою невиконання рішення суду відсутністю достатніх державних коштів. Затримання виконання судового рішення може бути виправданим лише за виняткових обставин. Проте у будь-якому разі таке затримання не може бути настільки тривалим, аби була знищена сама сутність того права, яке захищається ч. 1 ст. 6 Конвенції.

Відтак невиконання державою судового рішення у справі заявника протягом 15 місяців було втручанням у право заявника на мирне воло­діння своїм майном. Суд зазначив, що держава, не забезпечивши ви­конання рішення протягом такого тривалого строку, перешкодила за­явнику скористатись грішми, на які він мав право. Формулюючи цей висновок, Суд також звернув увагу на особливу ситуацію заявника. Крім того, Суд відзначив, що нестача державних коштів на галузь охорони здоров'я не може бути виправданням упущення, що мало місце у справі заявника. Тому Суд постановив, що мало місце пору­шення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції .

Подібне рішення було постановлене Європейським судом 7 травня 2002 р. у справі Бурдов проти Росії.

Анатолій Бурдов — громадянин Росії. 1 жовтня 1986 р. військові органи притягай його до участі в надзвичайних заходах, які провади­лися в районі Чорнобильської атомної станції. Він працював там до

10. січня 1987 p., внаслідок чого зазнав значного радіоактивного опро­мінення. 1991 р. на підставі експертного висновку про незадовільний стан здоров'я, пов'язаний з його участю в чорнобильській операції, йому присудили виплату компенсації. 1997 р. у зв'язку з невиплатою цієї компенсації він подав позов проти Управління соціального захис­ту населення ум. Шахти. З березня 1997 р. Шахтинський міський суд ухвалив рішення на користь А. Бурдова і присудив виплатити йому

22. 786 567 російських рублів заборгованої компенсації, а ще таку саму суму у вигляді штрафної неустойки. У 1999 р. п. Бурдов учинив позов проти Управління соціального захисту населення, оскаржуючи змен­шення суми щомісячних виплат і вимагаючи надання несплаченої компенсації. 21 травня 1999 р. Шахтинський міський суд відновив первинну суму компенсації і зобов'язав Управління соціального за­хисту населення здійснювати щомісячні компенсаційні виплати в роз­мірі 3011,36 р. з подальшим проведенням індексації. Суд також наказав сплатити ще не виплачені 8752,65 р.

Проте кілька разів, від 16 вересня 1999 р. до 16 травня 2000 p., за­явника повідомляли, що виплата сум неможлива через брак коштів.

9 березня 2000 р. Шахтинський міський суд наказав провести ін­дексацію суми штрафної неустойки, присудженої 3 березня 1997 p., яку ще не виплачено. Було також видано додатковий судовий наказ про виконання рішення щодо виплати 44095,37 р.

5 березня 2001 р. Управління соціального захисту населення у м. Шахти, після ухвалення Міністерством фінансів рішення, виплати­ло заявникові заборговану суму — 113 040,38 р. Згідно з інформацією Управління соціального захисту населення від 11 лютого 2002 p., роз­мір компенсації за період від квітня 2001 р. до червня 2002 р. оцінено в 2500 р. на місяць.

Постановляючи рішення у цій справі, Європейський суд нагадав, що виконання рішення, ухваленого тим чи іншим судом, треба роз­глядати як невід'ємну складову судового розгляду, як цього вимагає положення ст. 6 Європейської конвенції про захист прав людини і осно­воположних свобод, де йдеться про необхідність забезпечення спра­ведливого судового процесу. Орган державної влади не мав права по- сплатися на відсутність коштів як привід для невиконання рішення про виплату боргу. У цій справі держава не повинна була перешкоджати заявникові в отриманні допомоги, присудженої йому внаслідок судо­вого розгляду, посилаючись на стверджувані фінансові труднощі.

Не вживаючи протягом кількох років необхідних заходів для ви­конання остаточних судових рішень, органи влади Росії позбавили положення п. 1 ст. 6.будь-якої практичної сили; отже, допущено по­рушення п. 1 ст. 6. Крім того, відсутність у заявника можливості до­могтися виконання цих рішень, принаймні до 5 березня 2001 p., ста­новило втручання в його право на мирне володіння своїм майном, як передбачає ст. 1 Протоколу № Ідо Конвенції (захист права власності). Уряд не навів жодних виправдовувальних аргументів стосовно цього втручання, і Суд визнав, що відсутність коштів не може виправдовува­ти таку бездіяльність.

У зазначених справах Суд нагадав, що ч. 1 ст. 6 забезпечує кожно­му право на розгляд його справи, що стосується цивільних прав та обов'язків, при цьому право на доступ, тобто право розпочати прова­дження в суді у цивільній справі, є лише одним із аспектів. Однак це право було б ілюзорним, якби національна правова система дозволяла остаточному та обов’язковому судовому рішенню залишатися без дії на шкоду однієї зі сторін. Було б неприпустимо, якби ч. 1 ст. 6 деталь­но визначала процесуальні гарантії, надані сторонам у провадженні — провадженні, що є справедливим, публічним та оперативним, — без забезпечення виконання судових рішень .

Поряд з цим у своїх інших рішеннях Європейський суд зазначає, що провадження в суді та виконавче провадження є відповідно пер­шою і другою стадіями одного провадження, підкреслюючи, що ви­конавче провадження не може бути відокремлене від судового, і ці обидва провадження мають розглядатися як цілісний процес (Скор- діно проти Італії; Джордж Естіма проти Португалії; Сіка проти Словаки 'тощо).

Зокрема, ці висновки покладені у підставу рішення у справі Крутько проти України від 27 листопада 2008 р.

У серпні 2003 р. заявник подав позов до Московського районного суду м. Харкова про стягнення з державного підприємства «Харків­ський електромеханічний завод» компенсації за втрату частини заро-

Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі. - 2002. - № 2. - С. 156-158; Шевчук, С. Порівняльне прецедентне право з прав людини [Текст] / С. Шевчук. - К., 2002. - С. 193-194.

946 бітної плати через затримку її виплати, відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої несвоєчасною виплатою відповідачем за­робітної плати.

З листопада 2003 р. суд ухвалив рішення, яким зобов’язав сплати­ти заявнику 634,03 грн компенсації за втрату частини заробітної плати через затримку її виплати.

Ухвалою від 25 грудня 2003 р. апеляційний суд Харківської області частково змінив це рішення та присудив заявнику додатково 1072,62 грн відшкодування моральної шкоди. У той же день ухвала набрала за­конної сили.

У січні 2004 р. заявник та підприємство-відповідач подали каса­ційні скарги. У грудні 2004 р. заявник звернувся до Московського ра­йонного суду із заявою про видачу виконавчого листа за рішенням на його користь. Суд відмовив у видачі виконавчого листа на підставі того, що справа була направлена до Верховного Суду України.