• § 4 . Підстави відмови у відкритті провадження у справі

Відповідно до ч. 1 ст. 122 ЦПК суддя відкриває провадження у ци­вільній справі не інакше, як на підставі заяви, поданої і оформленої в порядку, встановленому цивільним процесуальним законодав­ством.

Цивільний процес по справі може виникнути лише утому випадку, якщо заінтересована особа, яка звертається до суду, наділена правом звернення до суду по конкретній цивільній справі і якщо це право здійснюється в порядку, передбаченому законом. Таким чином, від­криття провадження у справі можливе лише при додержанні певних вимог, встановлених законом. Суддя повинен відмовити у відкритті провадження у справі за відсутності хоча б однієї з передумов права на звернення до суду за судовим захистом або недодержання порядку подання заяви.

За загальним правилом відмова у відкритті провадження у справі не допускається, однак ст. 122 ЦПК передбачає правові підстави від­мови у відкритті провадження у справі.

Так, відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 122 ЦПК суддя відмовляє у відкрит­ті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в судах у по­рядку цивільного судочинства. Перш за все мається на увазі, що суддя повинен відмовити у відкритті провадження у справі, якщо спір не має правового характеру (наприклад, спір про стягнення карткового боргу тощо)

.Не підлягають розгляду в судах також у порядку цивільного судо­чинства справи, в яких сторонами виступають особи, які не наділені цивільною процесуальною правоздатністю. Однак ця вимога може бути віднесена тільки до сторін-організацій, оскільки відповідно до ст. 28 ЦПК сторонами можуть виступати тільки ті організації, які наділені правами юридичної особи. Що ж до громадян, то вони є правоздатни­ми з моменту народження.

Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 122 ЦПК повинно бути відмовлено у від­критті провадження у справі особі, яка не має заінтересованості по даній справі, бо, як випливає із змісту ст. З ЦПК, до суду може зверну­тися тільки заінтересована особа.

У відкритті провадження у справі на підставі п. 1 ч. 2 ст. 122 ЦПК повинно бути відмовлено і тоді, коли заява стосується питання, яке не віднесено законом до юрисдикції загальних судів. Компетенція судів щодо розгляду цивільних справ визначається ст. 15 ЦПК, згідно з якою суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Суди ви­рішують справи в порядку позовного, наказного й окремого прова­дження. Законом може бути передбачено розгляд інших справ за пра­вилами цивільного судочинства.

При вирішенні питання про відкриття провадження у справі суддям слід розмежовувати юрисдикцію судів загальних, спеціалізованих судів та Конституційного Суду. Тому суддя повинен відмовити у відкритті провадження у справі, коли розгляд та вирішення справи є компетен­цією спеціалізованого або Конституційного Суду.

Згідно з цивільним процесуальним законодавством підставою для відмови у відкритті провадження у справі є той факт, коли у спорі між тими ж сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав є таке, що набрало законної сили, рішення чи ухвала суду про закриття про­вадження у справі у зв'язку з відмовою позивача від позову або укла­денням мирової угоди сторін (п. 2 ч. 2 ст. 122 ЦПК).

Йдеться про те, що в тих випадках, коли справа вже вирішена судом або коли сторони розпорядилися своїми правами певним чином і суд затвердив ці дії, повторне звернення до суду не допускається. Немож­ливість повторного розгляду справи, коли є судове рішення, що на­брало законної сили і не скасоване у встановленому законом порядку, перш за все пов'язана з виключністю судового рішення. Судові рішен­ня, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, ор­ганізацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають ви­конанню на всій території України, а у випадках, передбачених між­народними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, — і за її межами (ч. 1 ст. 14 ЦПК).

Якщо суд відкриє провадження у справі, по якій є судове рішення, що набрало законної сили, то він може постановити протилежне рі­шення. Існування двох протилежних судових рішень по справі немож­ливе, бо судове рішення, що набрало законної сили, само прирівню­ється до закону, бо має обов'язковий характер.

Суддя може відмовити у відкритті провадження у справі за п. 2 ч. 2 ст. 122 ЦПК тільки у тому випадку, коли тотожність позовів не викликає сумніву. Якщо матимуть місце будь-які сумніви щодо тотож­ності позовів, суддя повинен відкрити провадження у справі та роз­глянути питання про тотожність позовів у судовому засіданні. Якщо позови не є тотожними, справа підлягає розгляду та вирішенню, а якщо позови тотожні, то справа підлягає закриттю відповідно до п. 2 ст. 205 ЦПК.

Згідно з п. З ч. 2 ст. 122 ЦПК суддя відмовляє у відкритті прова­дження у справі, якщо у провадженні цього чи іншого суду є справа зі спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав. За чинним цивільним процесуальним законодавством загальновизнаним правилом є те, що із заявою до суду щодо визна­ченого спору можна звернутися лише один раз. Особа не вправі звер­татися за судовим захистом по одній і тій самій справі до кількох судів одночасно. Розгляд і вирішення тотожних справ одночасно в різних судах суперечить загальним засадам правосуддя.

Суддя також повинен відмовити у відкритті провадження у спра­ві, якщо є рішення третейського суду, прийняте в межах його компе­тенції, щодо спору між тими самими сторонами, про той самий пред­мет і з тих самих підстав, за винятком випадків, коли суд відмовив у видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення третей­ського суду або скасував рішення третейського суду і розгляд справи в тому ж третейському суді виявився неможливим (п. 4 ч. 2 ст. 122 ЦПК). У даному випадку питання щодо відкриття провадження у справі вирішується аналогічно з п. 2 ч. 2 ст. 122 ЦПК, оскільки третейські суди є юрисдикційними органами, які в межах своєї ком­петенції можуть розглядати цивільно-правові спори, які не віднесені законом до виключної юрисдикції загальних судів, та ухвалювати рішення, які прирівнюються до рішень загальних судів і можуть бути виконані в примусовому порядку.

Пункт 5 ч. 2 ст. 122 ЦПК передбачає, що суддя відмовляє у від­критті провадження у справі, якщо після смерті фізичної особи, а також у зв'язку з припиненням юридичної особи, які є однією із сторін у спра­ві, спірні правовідносини не допускають правонаступництва. Така підстава неможливості виникнення процесуальної діяльності по спра­ві пов'язана з тим, що фізично не існує передбаченого суб'єкта права вимоги або відповідальності, права або обов'язки яких безпосередньо пов'язані з їх особою.

Питання про відкриття провадження у справі або відмову у від­критті провадження у справі суддя вирішує не пізніше трьох днів з дня надходження заяви до суду або закінчення строку, встановленого для усунення недоліків, та не пізніше наступного після отримання судом інформації про місце проживання (перебування) фізичної особи.

Перелік підстав відмови у прийнятті заяви, закріплений у ст. 122 ЦПК, є вичерпним і поширеному тлумаченню не підлягає. Відмова у прийнятті заяви з інших підстав, не передбачених законом, неприпус­тима і повинна розцінюватись як відмова у здійсненні правосуддя.

Про відкриття провадження у справі чи відмову у відкритті про­вадження у справі суддя постановлює ухвалу. В ухвалі про відкриття провадження у справі зазначається: найменування суду, прізвище та ініціали судді, який відкрив провадження у справі, номер справи; ким і до кого пред'явлено позов; зміст позовних вимог; час і місце поперед­нього судового засідання, якщо суддя вирішив, що його проведення Є необхідним, або час і місце судового розгляду справи, якщо суддя вирішив, що проведення попереднього судового засідання у справі не Є необхідним; пропозиція відповідачу подати в зазначений строк письмо­ві заперечення проти позову та посилання на докази, якими вони об­ґрунтовуються. Ухвала про відмову у відкритті провадження у справі повинна бути невідкладно надіслана заявникові разом із заявою і усіма доданими до неї документами (частини 4, 5, 6 ст. 122 ЦПК).

Відповідно до п. 4 ст. 293 ЦПК ухвала судді про відмову у відкритті провадження у справі може бути оскаржена в апеляційному порядку.

Цивільний процесуальний закон передбачає як правовий наслідок відмови у відкритті провадження у справі неможливість повторного звернення до суду з тотожною заявою (ч. 7 ст. 122 ЦПК).

шшшшшшшшшш § 5. Правові наслідки відкриття провадження у справі

Відкриття провадження у цивільній справі тягне за собою певні правові наслідки. Вони можуть мати як процесуальний, так і матеріально-правовий характер.

Основним процесуально-правовим наслідком звернення до суду з позовом і відкриття провадження у справі є виникнення цивільного судочинства по даній справі. Звернення до суду з позовною заявою і відповідні дії суду, пов'язані з відкриттям чи відмовою у відкритті провадження у справі, породжує виникнення між заявником (позива­чем) і судом цивільних процесуальних правовідносин. Ці правовідно­сини є підставою для виникнення і розвитку інших правовідносин між судом і всіма учасниками процесу.

Звернення до суду із заявою і відкриття провадження у справі суд­дею тягне за собою виникнення цивільного процесу з конкретним складом його учасників. Кожний учасник процесу посідає своє, визна­чене йому законом процесуальне становище і може користуватися наданими йому правами і нести процесуальні обов'язки. З прийняттям судом справи до свого провадження особа, яка звернулася до суду за захистом своїх прав, свобод чи інтересів, стає позивачем, а особа, яка, на думку позивача, порушила його право, — відповідачем. Якщо до відкриття провадження у справі в суді кредитора і боржника об'єднували матеріальні спірні правовідносини, які регулювалися нормами матері­ального (цивільного) права, то з моменту відкриття провадження у справі вони стають сторонами процесу і на них поширюється дія норм цивільного процесуального законодавства.

Процесуально-правовим наслідком прийняття судом справи до свого провадження є також неможливість повторного звернення до суду з тією ж вимогою і з тих же підстав.

Крім процесуально-правових наслідків відкриття провадження у справі настають деякі матеріально-правові наслідки, які мають важ­ливе значення для заінтересованих осіб.

Основним матеріально-правовим наслідком відкриття проваджен­ня у справі є перерив перебігу строку позовної давності. Частина 2 ст. 264 ЦК передбачає, що позовна давність переривається у разі пред'явлення особою позову. Оскільки порядок пред'явлення позову встановлюється процесуальним законодавством, то пред'явлення по­зову повинно здійснюватись з дотриманням цього порядку. Це означає, що не будь-яке пред'явлення позову перериває перебіг строку позовної давності, а лише таке, яке відповідає вимогам закону та тягне відкрит­тя провадження у справі.

Крім звернення до суду із заявою необхідні також дії судді, які ви­ражаються в позитивному вирішенні питання про відкриття прова­дження у справі. Перебіг строку позовної давності переривається тільки при зверненні до суду із заявою, в якій є все необхідне для ви­никнення процесу і ведення справи.

Важливий матеріально-правовий наслідок відкриття провадження у справі настає по справах про стягнення коштів на утримання (алі­менти) в тих випадках, коли ці кошти не надаються зобов'язаною осо­бою в добровільному порядку. Особа, яка має право на одержання коштів на утримання від іншої особи, може звертатися до суду з ви­могою до відповідача про примусове стягнення цих засобів на підста­ві рішення суду. Причому звернутися до суду із заявою можна неза­лежно від строку, який пройшов з моменту виникнення права на одер­жання аліментів. Аліменти присуджуються на майбутній час, почина­ючи з дня пред'явлення позову до суду (статті 79, 191 СК).

Матеріально-правові наслідки настають також при зверненні до суду і відкритті провадження у справі за заявою власника про витре­бування майна з чужого незаконного володіння. Звертаючись до суду з такою вимогою, власник має на меті відібрати майно з незаконного володіння і повернути собі. Задоволення цієї вимоги залежить перед­усім від добросовісності чи недобросовісності придбання цього майна. Якщо від недобросовісного набувача власник може витребувати своє майно в усіх випадках, то від добросовісного набувача, який набув майно на оплатній підставі — лише у випадках, передбачених законом (викраденого, загубленого майна, а також, якщо це майно вибуло з во­лодіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі) (ст. 388 ЦК).

Крім права на витребування майна з чужого незаконного володіння власник має право вимагати також повернення всіх доходів, які неза­конний володілець одержав або повинен був одержати з цього майна. Щодо недобросовісного володільця, то він зобов'язаний повернути всі доходи, які він одержав чи повинен був одержати з майна за весь пе­ріод володіння ним. По-іншому оцінює закон становище добросовіс­ного володільця, який помилково вважає своє володіння правомірним. Володілець вважається добросовісним до моменту, коли він дізнався або повинен був дізнатися про свою помилку. З цього моменту він стає на позиції недобросовісного володільця і на нього поширюється вище­вказана відповідальність, тобто він повинен повернути власнику всі доходи, одержані ним від незаконного володіння майном. Таким мо­ментом є звернення власника до суду з позовною заявою і відкриття провадження у справі (ст. 390 ЦК).

Звернення до суду має наслідком певні витрати заінтересованої особи, які виражаються у сплаті судового збору. Ці витрати несе особа, яка звертається до суду. У разі задоволення її вимог суд присуджує другій стороні відшкодування всіх цих витрат. Однак інколи відпадає необхідність розгляду справи по суті і ухвалення по ній судового рі­шення у зв'язку з тим, що відповідач у добровільному порядку задо­вольнив вимоги заінтересованої особи в день звернення до суду або після звернення, але до судового розгляду цієї справи. Очевидно, що заінтересована особа в такому разі не буде наполягати на розгляді справи по суті. Однак виникає питання щодо відшкодування судових витрат, які поніс позивач у зв'язку із зверненням до суду. Стаття 89 ЦПК прямо вказує, що якщо позивач не підтримує своїх вимог вна­слідок добровільного задоволення їх відповідачем після пред'явлення позову, то суд за заявою позивача присуджує з відповідача всі поне­сені позивачем по справі судові витрати.

На практиці іноді виникають сумніви щодо того, чи підлягають присудженню з відповідача понесені позивачем витрати, якщо відпо­відач задовольнив вимоги позивача в день звернення його до суду. Річ утім, що відповідач може задовольнити вимоги позивача шляхом пере­ведення спірної суми поштою або через банк. У таких випадках по­зивач ще не знає про задоволення своїх вимог, а відповідач не знає, що позивач вже звернувся до суду із заявою. Здається, що в такій ситуації необхідно виходити з такого положення: якщо позивач не знав і не міг знати про задоволення своїх вимог відповідачем і у зв'язку з цим звер­нувся до суду, він має право вимагати відшкодування всіх понесених ним витрат, пов'язаних із зверненням до суду.

Питання для самоконтролю

1. Дайте загальну характеристику права на звернення до суду за судовим захистом.

2. Визначте коло передумов права на звернення до суду за судовим захистом.Охарактеризуйте передбачений законом порядок реалізації права на звернення до суду за судовим захистом.

3. Які особи можуть звернутися до суду за судовим захис­том?

4. Які вимоги ставляться до позовної заяви і якими є процесу­альні наслідки подання позовної заяви, що не відповідає вимогам закону?

5. Які є підстави повернення позовної заяви?

6. Які є правові наслідки залишення позовної заяви без руху?

7. Які є підстави об'єднання в одній позовній заяві декількох

вимог?

8. Визначте умови та процесуальний порядок відкриття про­

вадження в цивільній справі.

9. З яких підстав може бути відмовлено у відкритті проваджен­ня у справі?

Визначте правові наслідки відмови у відкритті провадження у справі та відкриття провадження у справі.Глава ХХУ

ПРОВАДЖЕННЯ У СПРАВІ ДО СУДОВОГО РОЗГЛЯДУ

провадження у справі до судового розгляду

Захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави може бути здійснено під час провадження у справі до судово­го розгляду. На відміну від ЦПК 1963 p., суддя може на цій стадії при­йняти рішення про відмову позивача від позову, визнання відповідачем позову, укладення сторонами мирової угоди (раніше ці розпорядчі дії сторін здійснювалися тільки на стадії судового розгляду).

Провадження у справі до судового розгляду — важлива самостійна та обов'язкова стадія цивільного процесу, що являє собою сукупність процесуальних дій, здійснюваних суддею та особами, які беруть участь у справі, спрямованих на врегулювання спору до судового розгляду або забезпечення правильного та швидкого вирішення справи.

У зв'язку з нечіткістю викладення норм чинного ЦПК, які регла­ментують стадію провадження у справі до судового розгляду, у про­цесуалістів нині не склалося єдиної точки зору щодо структури цивіль­ного процесу, й, зокрема, щодо природи цієї стадії.

А. Г. Ярема та Г. І. Давиденко вважають, що главою 3 розділу III

ЦПК, присвяченою регулюванню провадження у справі до судового

розгляду, фактично започатковано нову стадію цивільного процесу

з попереднім судовим засіданням . С. Я. Фурса стверджує, що після

стадії відкриття провадження у справі має місце стадія підготовки

справи до судового розгляду, яка здійснюється в два етапи: 1) поперед-

2

нє судове засідання; 2) безпосередня підготовка . Д. Д. Луспеник також вважає, що другу стадію процесу правильніше буде називати

1. Ярема, А. Г. Новели цивільного судочинства [Текст] / А. Г. Ярема, Г. І. Давиден­ко // Вісн. Верхов. Суду України. - 2006. - № 4. - С. 37.

2саме як провадження по підготовці справи до судового розгляду або стадією підготовки справи до судового розгляду'.

Процесуальною формою провадження у справі до судового роз­гляду є попереднє судове засідання. Слід підкреслити, що відповідно до змін, внесених до ЦПК 07.07.2010 p., попереднє судове засідання не є обов'язковим, як було раніше. Питання про необхідність його проведення вирішується суддею під час відкриття провадження у спра­ві (ч. 7 ст. 130 ЦПК). Зазначимо, що Кодекс адміністративного судо­чинства України також передбачає не обов'язок, а право судді прово­дити попереднє судове засідання (п. 4 ч. 2 ст. 110 КАС). Питання про необхідність проведення попереднього судового засідання він вирішує при підготовці справи до судового розгляду. Така позиція законодавця видається більш слушною.

Метою попереднього судового засідання є перш за все з'ясування можливості врегулювання спорудо розгляду справи по суті, або забез­печення швидкого та правильного вирішення цивільних справ (ч. 1 ст. 130 ЦПК), тобто вжиття необхідних заходів до судового розгляду для справедливого і неупередженого розгляду справи в найкоротший строк, але не більше двох місяців з дня відкриття провадження у справі.

Таким чином, під час провадження у справі до судового розгляду вирішується два завдання: 1) врегулювання спору до судового розгля­ду; 2) підготовка справи до судового розгляду. Вважаємо, що попереднє судове засідання, яке проводиться суддею за участю сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, не є обов'язковим; а підготовка спра­ви до судового розгляду, яка здійснюється суддею одноособово і про­водиться для забезпечення швидкого та правильного вирішення ци­вільних справ, є обов'язковою з будь-якої справи.

Ця стадія процесу починається з того, що після відкриття прова­дження у справі суд невідкладно надсилає особам, які беруть участь у справі, копії ухвали про відкриття провадження у справі, крім того відповідачу надсилається копія позовної заяви з копіями доданих до неї документів, а третій особі — копія позовної заяви. У цьому зв'язку виникає логічно запитання: чому третім особам не направляються до­дані до позовної заяви документи? Вважаємо, що така позиція законо­давця не є послідовною, бо згідно із ч. 1 ст. 120 ЦПК позивач повинен додати до позовної заяви її копії та копії всіх документів, що додають­ся до неї, відповідно до кількості відповідачів і третіх осіб. Тому,

Луспеник, Д. Д. Розгляд цивільних справ судом першої інстанції [Текст] / Д. Д. Луспеник. - X. : Харків юрид., 2006. - С. 145.

враховуючи особисту юридичну заінтересованість у справі третіх осіб та принцип змагальності, суд все ж таки повинен направляти їм не тільки копію позовної заяви, а й додані до неї документи.

Отже, підготовка справи до судового розгляду розпочинається з дня постановления ухвали про відкриття провадження у справі. Тому, як правильно роз'яснив Пленум Верховного Суду України в постанові № 5 від 12.06.2009 р. «Про застосування норм цивільного процесуаль­ного законодавства, що регулюють провадження у справі до судового розгляду» (далі — Постанова № 5 Пленуму від 12.06.2009 p.), суддя не вправі до постановления ухвали про відкриття провадження у спра­ві здійснювати будь-які дії щодо підготовки справи до судового роз­гляду, зокрема, забезпечувати позов (крім випадку, передбаченого частиною четвертою статті 151 ЦПК), проводити попереднє судове засідання тощо (п. 1). З другого боку, після відкриття провадження у справі суддя не вправі вирішувати питання про залишення заяви без руху та її повернення (ст. 121 ЦПК) чи про відмову у відкритті про­вадження у справі (ч. 2 ст. 122 ЦПК).

Реалізація в цивільному процесуальному праві принципів змагаль­ності й процесуальної рівноправності сторін полягає, зокрема, в за­кріпленні ним системи процесуальних засобів, які забезпечують не тільки позивачу, а й відповідачу по справі можливість активно захи­щати свої права проти пред'явленого до нього позову. Цивільний про­цесуальний закон передбачає різні способи захисту відповідача проти пред'явленого до нього позову. До них належать: заперечення проти позову і зустрічний позов. Стаття 128 ЦПК передбачає, зокрема, право, а не обов'язок відповідача подати суду письмові заперечення проти позову після одержання копій ухвали про відкриття провадження у справі і позовної заяви. Такі заперечення він може викласти також усно й на попередньому судовому засіданні, або безпосередньо під час судового розгляду, тобто заперечення подаються залежно від волеви­явлення відповідача і відсутність їх не можна вважати порушенням процесуального обов'язку.

Захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи ін­тересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держа­ви, як зазначалося раніше, може бути вже здійснено підчас провадження у справі до судового розгляду, на попередньому судовому засіданні. По­переднє судове засідання повинно бути призначено і проведено протягом десяти днів з дня відкриття провадження у справі (ст. 129 ЦПК). Питання про відкриття провадження у справі суддя вирішує не пізніше трьох днів з дня надходження заяви до суду або закінчення строку, вста­новленого для усунення недоліків поданої заяви (ч. З ст. 122 ЦПК) та не пізніше наступного дня після отримання судом інформації про зареєстро­ване місце проживання (перебування фізичної особи).

Днем відкриття провадження у справі є день постановления ухвали про відкриття провадження у справі. Зміст ухвали про відкриття про­вадження у справі повинен відповідати вимогам ч. 5 ст. 122 ЦПК, зо­крема, в ухвалі мають бути зазначені час і місце попереднього судового засідання, якщо суддя вирішив, що його проведення є необхідним, та пропозиція відповідачу подати в зазначений строк письмові заперечен­ня проти позову й посилання на докази, якими вони обґрунтовуються.

Ця стаття корелюється зі ст. 157 ЦПК, присвяченою строкам роз­гляду цивільних справ. За загальним правилом суд розглядає справи у строк не більше двох місяців з дня відкриття провадження у справі. Слід зазначити, що десятиденний строк проведення попереднього судового засідання входить до цього строку. Але справи про поновлен­ня на роботі, про стягнення аліментів суд повинен розглянути у скоро­чені строки, а саме: протягом одного місяця (ст. 157 ЦПК). Отже, в такому випадку строк проведення попереднього судового засідання повинен бути розумним, але в цілому не перевищувати десяти днів з дня відкриття провадження у справі. Розумний строк — це найкоротший строк проведення попереднього судового засідання, достатній для про­ведення необхідних підготовчих дій. Тому не слід призначати попереднє судове засідання на максимально визначений законом строк, тобто, на­приклад, на 8-9-й день після відкриття провадження у справі, оскільки у разі відкладення попереднього судового засідання (ч. 8 ст. 130 ЦПК) може бути порушений загальний строк розгляду справи.

Попереднє судове засідання проводиться суддею за участю сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. У разі неявки у попереднє судове засідання сторони без поважних причин або неповідомлення нею причин неявки з'ясування обставин у справі проводиться на під­ставі доказів, про подання яких було заявлено до або під час поперед­нього судового засідання. У подальшому прийняття інших доказів залежить від поважності причин, через які вони були подані несвоє­часно. Поважними причинами, за якими докази були подані сторонами несвоєчасно, можуть бути, наприклад, відмова відповідних посадових осіб у наданні доказів або їх надання із запізненням. Неприйняття таких доказів може бути підставою для скасування рішення, оскільки в такому випадку воно буде необгрунтованим.

За заявою однієї або обох сторін про неможливість явки до суду проведення попереднього судового засідання може бути відкладено, якщо причини неявки буде визнано судом поважними. Однак відкла­дення попереднього засідання допускається один раз. Слід зазначити, що проведення попереднього судового засідання може бути відкладе­но тільки за заявою однієї або обох сторін, тому неявка на попереднє засідання належно повідомлених третіх осіб, а також інших осіб, які беруть участь,у справі, не перешкоджає його проведенню (частини 2, 8,9 ст. 130 ЦПК).

Для врегулювання спору до судового розгляду суд з'ясовує: чи не відмовляється позивач від позову, чи визнає позов відповідач, чи не бажають сторони укласти мирову угоду або передати справу на роз­гляд третейського суду. Зазначені процесуальні дії можуть бути вчи­нені лише в позовному провадженні та повинні здійснюватися не формально. Як правильно зазначено у п. З Постанови № 5 Пленуму від 12.06.2009 p., суди мають вживати дієві заходи для примирення сторін та врегулювання спору до судового розгляду, зберігаючи при цьому об'єктивність та неупередженість. Зокрема, вони мають право роз'яснювати сторонам можливості розгляду справи у третейському суді та порядок виконання його рішення, суть та процедуру здійснення кожної дії та їх наслідки.

У разі відмови позивача від позову, а також у разі укладення сто­ронами мирової угоди суд постановляє ухвалу про закриття проваджен­ня у справі за тими ж правилами, що їх застосовують на стадії судово­го розгляду, — за статтями 174—175 ЦПК.

У випадку визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову (ч. 4 ст. 174 ЦПК). Але до ухвалення рішення суд відповідно до статей 166-169 ЦПК повинен роз'яснити особам, які беруть участь у справі, їхні права та обов'язки, зокрема, право на відвід (судді, перекладача, секретаря су­дового засідання, експерта, спеціаліста), а також розглянути їх заяви та клопотання. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону чи порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і про­довжує судовий розгляд.

Якщо між сторонами укладено договір про передачу даного спору на вирішення третейського суду, суд постановляє ухвалу про залишен­ня заяви без розгляду (частини 3, 4, 5 ст. 130 ЦПК). При цьому суддя

повинен роз'яснити сторонам правові наслідки таких процесуальних дій. Підкреслимо, що, за загальним правилом, якщо є рішення третей­ського суду, прийняте в межах його компетенції щодо спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, суддя відмовляє у відкритті провадження у справі (п. 4 ч. 2 ст. 122 ЦПК).

Слід зазначити, що попереднє судове засідання не пов'язане з роз­глядом і вирішенням справи по суті, тобто на ньому не повинні до­сліджуватися докази, встановлюватися факти матеріально-правового значення, які належать до предмета доказування. Разом з тим, врахо­вуючи, що порядок проведення попереднього судового засідання про­водиться з додержанням загальних правил для судового розгляду, вважаємо, що на попередньому судовому засіданні суд може встанов­лювати факти процесуального характеру (наприклад, наявність у за­явника права на пред'явлення позову, додержання умов його реалізації тощо) і вирішувати питання про зупинення і закриття провадження у справі, залишення заяви без розгляду (глава 6 розділу III ЦПК). Зо­крема, у Постанові № 5 Пленуму від 12.06.2009 р. підкреслено, що зупинення, закриття провадження у справі чи залишення заяви без розгляду (статті 201,202,205,207 ЦПК) при проведенні попереднього судового засідання відповідає вимогам ЦПК (п. 4).

Якщо спір не врегульовано на цій стадії, попереднє судове засідан­ня проводиться з метою забезпечення правильного та швидкого вирі­шення справи, для чого суд здійснює підготовчі дії, зазначені у ч. 6 ст. 130 ЦПК, та окремі дії, що не належать до підготовки справи до судового розгляду, але мають значення для подальшого руху справи (наприклад, здійснення викликів та повідомлень, об'єднання та роз'єднання позовів).

Належно проведена підготовка справи до судового розгляду, якщо спір не врегульовано на цій стадії, має значення для якісного вирішен­ня цивільних справ. Недооцінка значення цієї стадії процесу, формаль­не ставлення до неї призводить до відкладення розгляду справи, тяга­нини, а нерідко і до постановления необгрунтованих рішень.

Підготовка справи до судового розгляду починається після від­криття провадження у справі суддею і продовжується до призначення справи до розгляду (ст. 156 ЦПК).

Підготовка цивільної справи до судового розгляду має бути також процесуально оформлена, хоча прямої вказівки про те, яку саме ухва­лу треба постановити, у ЦПК немає. У частині 10 ст. 130 ЦПК гово­риться лише про обов'язок суду постановити ухвалу, визначивши в ній процесуальні дії, які необхідно вчинити до судового розгляду. Уявля­ється, що процесуальні дії, які підлягають здійсненню до судового розгляду, суддя має зазначати в самостійній ухвалі про підготовку справи до судового розгляду, яка постановляється з урахуванням дум­ки осіб, які беруть участь у справі. Це так звана «програмна» ухвала, в якій він намічає програму підготовчих дій. У цій ухвалі суддя пови­нен вказати також час та місце судового розгляду, якщо це можливо, тобто якщо не потрібно, наприклад, призначати експертизу, надавати судові доручення і т. ін.

Таким чином, за результатами проведення попереднього судово­го засідання суд може ухвалити рішення (якщо відповідач визнає позов), постановити ухвали про закриття провадження у справі (якщо суд прийме відмову позивача від позову або визнає мирову угоду сторін, чи з інших підстав, передбачених ст. 205 ЦПК), про залишен­ня заяви без розгляду (якщо сторони уклали угоду про передачу спо­ру на вирішення третейського суду або з інших підстав, передбачених ст. 207 ЦПК), про підготовчі процесуальні дії, які необхідно вчинити до судового розгляду.

шшштшшшшштшт § 2. Зміст і порядок проведення попереднього судового засідання

Якщо спір не врегульовано у попередньому судовому засіданні, суддя повинен до судового розгляду провести підготовчі дії, що має важливе значення для якісного вирішення цивільних справ. Попереднє судове засідання важливе передусім для складних справ, при виник­ненні труднощів із визначенням предмета доказування у цивільній справі, для з'ясування наявного обсягу доказів, вирішення питання про витребування доказів.

Частина 6 ст. 130 ЦПК визначає зміст підготовчих процесуальних дій. їх перелік не є вичерпним, оскільки підготовка справи до судово­го розгляду повинна проводитись з урахуванням особливостей тієї чи іншої категорії справ (трудових, житлових, цивільних, кооперативних, земельних та ін.), залежно від конкретних обставин справи. У цій нормі на законодавчому рівні закріплено положення, що виправдали себе на практиці протягом тривалого часу, посилено гарантії принципу змагальності.

Підготовку справи до судового розгляду здійснює суддя, який від­крив провадження у справі.

Якщо спір не врегульовано до судового розгляду, головними за­вданнями попереднього судового засідання в такому випадку є:

1) визначення характеру спірних правовідносин і змісту правової вимоги, матеріального закону, який їх регулює, уточнення позовних вимог або заперечень проти позову; визначення фактів, які необхідно встановити для вирішення спору та які з них визнаються кожною сто­роною, а які підлягають доказуванню; 2) з'ясування доказів, які по­дані чи подаються на попередньому судовому засіданні кожною сто­роною для обґрунтування своїх доводів чи заперечень щодо невизнаних обставин; вирішення питання за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, про витребування доказів; 3) вирішення питання про склад осіб, які братимуть участь у справі; 4) вчинення інших дій, необхідних для підготовки справи до судового розгляду; 5) вжиття заходів до за­безпечення своєчасної явки в судове засідання учасників процесу.

Уточнення позовних вимог і заперечень проти позову, визначення фактів, що підлягають встановленню для вирішення спору, має зна­чення перш за все для вирішення питання про те, за якими правилами слід розглядати в майбутньому цю справу: за загальними правилами позовного провадження або спеціальними правилами, передбаченими розділами 2 та 4 ЦПК. Ця перша підготовча дія важлива й для поперед­ньої кваліфікації спірних правовідносин і вибору матеріального за­кону, який їх регулює. Визначення норми матеріального права здій­снюється спочатку шляхом зіставлення фактів, викладених у позовній заяві (заяві) заінтересованої особи, та фактів, на які вказує гіпотеза норми матеріального права.

На попередньому судовому засіданні необхідно якомога точніше визначити коло юридично значущих фактів, які обґрунтовують вимоги позивача і заперечення відповідача, тобто визначити предмет доказу­вання. Із цією метою суддя опитує позивача по суті заявлених ним позовних вимог, з'ясовує можливі з боку відповідача заперечення, якщо він не надав письмові заперечення проти позову.

Згідно зі ст. З ЦПК суд приступає до розгляду цивільної справи не тільки за заявою особи, що звернулася за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, а й за заявами органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та ін­тереси інших осіб, або державних чи суспільних інтересів. При звер­ненні до суду Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, прокурора, органів державної влади, органів місцевого самоврядуван- ня, фізичних та юридичних осіб суддя також залучає їх до участі в під­готовці справи до судового розгляду. До того ж суддя має право в необ­хідних випадках запропонувати їм уточнити підстави заявлених вимог, назвати додаткові докази, що підтверджують ці вимоги, або вказати на джерела отримання доказів, подати розрахунок сум, які підлягають стягненню, тощо.

Уточнивши коло обставин, які мають значення для справи, визна­чивши характер спірних правовідносин і зміст правової вимоги, суддя визначає норму матеріального права, що регулює ці відносини, і на її основі остаточно окреслює предмет доказування.

Аналіз фактів предмета доказування дає змогу правильно визна­чити коло доказів, необхідних для правильного вирішення справи. При вирішенні питання про подання доказів сторонами суддя має виходити з конституційного положення про свободу сторін з даного питання та керуватися вимогами ст. 58 ЦПК про належність доказів і ст. 59 ЦПК про допустимість доказів. Тут слід мати на увазі, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Підкреслимо, що на підставі принципу змагальності сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подан­ня доказів (ч. 2 ст. 10 ЦПК). Однак, відповідно до ч. 1 ст. 131 ЦПК тільки сторони зобов'язані подати свої докази суду до або під час по­переднього судового засідання у справі, а якщо попереднє судове за­сідання у справі не проводиться — до початку розгляду справи по суті. Незрозуміло, з яких причин у цій нормі не згадується про обов'язок надання доказів іншими особами, які беруть участь у справі, хоча одно­значно це суперечить ч. 2 ст. 27 ЦПК. Як правильно зазначалося в юри­дичній літературі, ця норма спрямована на забезпечення виконання завдання цивільного судочинства щодо своєчасного розгляду та вирі­шення справ . Докази подані з порушенням зазначених вище строків, не приймаються, якщо сторона не доведе, що докази подано несвоє­часно з поважних причин (ч. 2 ст. 131 ЦПК).

Слід підкреслити, що у випадках, коли щодо витребування доказів для сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, є складнощі, суд за їх клопотанням зобов'язаний витребувати такі докази. Разом із тим клопотання про витребування доказів має бути подано до або під час

Див.: Ярема, А. Г. Новели цивільного судочинства [Текст] / А. Г. Ярема, Г. І. Дави- денко // Вісн. Верхов. Суду України. - 2006. -№ 4. - С. 38.

562 попереднього судового засідання, а якщо попереднє судове засідання у справі не проводиться — до початку розгляду справи по суті із до- лученням відомостей про неможливість отримання таких доказів осо- бисто стороною або іншою особою, яка бере участь у справі (ч. 1 ст. 137 ЦПК). Особи, які не мають можливості надати доказ, якого вимагає суд, взагалі або у встановлені судом строки зобов'язані повідомити про це суд із зазначенням причин протягом п'яти днів з дня отримання ухвали. За неповідомлення суду про неможливість подати докази, а також за неподання доказів, у тому числі і з причин, визнаних судом неповажними, винні особи несуть відповідальність, встановлену за­коном (ч. 4, ч. 5 ст. 137 ЦПК). Однак чинний ЦПК, на відміну від ЦПК 1963 р. (ст. 48), конкретної прямої процесуальної відповідальності за невиконання вимоги суду подати докази не встановлює. Слід погоди­тися з А. Г. Яремою та Г. І. Давиденко, які вважають, що в даному

з

випадку за певних умов може йтися про відповідальність за ст. 185 Кодексу України про адміністративні правопорушення — прояв непо­ваги, та про наявність підстав для застосування заходів процесуально­го примусу — постановления відповідно до п. З ч. 1 ст. 91 ЦПК ухва­ли про тимчасове вилучення доказів для дослідження судом .

Таким чином, суддя не повинен збирати докази за своєю ініціати­вою, але зобов'язаний вжити передбачених законом заходів до всебіч­ного і повного з'ясування обставин справи. Такий підхід до збирання доказів є проявом принципу змагальності.

При підготовці справи до судового розгляду суд застосовує різні засоби сприяння у збиранні доказів.

Зокрема, суддя за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, вирішує питання про витребування від юридичних та фізичних осіб письмових та речових доказів або надає особам, які беруть участь у справі, повноваження на право одержання цих доказів для подання їх до суду. Готуючи справу до судового розгляду, суддя у невідкладних випадках проводить з повідомленням осіб, які беруть участь у справі, огляд на місці, огляд письмових та речових доказів, якщо вони не мо­жуть бути доставлені до суду (п. 6 ч. 6 ст. 130 ЦПК). У процесі підго­товки справи до судового розгляду суддею також вирішується питання про виклик свідків, про проведення експертизи, залучення до участі у справі спеціаліста, перекладача, особи, яка надає правову допомогу, або про судові доручення щодо збирання доказів. Підкреслимо, що

Див.: Ярема, А. Г. Новели цивільного судочинства [Текст] / А. Г. Ярема, Г. Ф. Да­виденко // Вісн. Верхов. Суду України. - 2006. - № 4. - С. 39.

заява про виклик свідка має бути подана до або під час попереднього судового засідання, а якщо попереднє судове засідання у справі не проводиться — до початку розгляду справи по суті (ч. 2 ст. 136 ЦПК).

Відповідно до ст. 143 ЦПК, присвяченій порядку призначення екс­пертизи, суд призначає експертизу за заявою осіб, які беруть участь у справі. ЦПК у ст. 145 визначає випадки обов'язкового призначення експертизи. Зокрема, призначення експертизи є обов'язковим уразі за­явления клопотання про призначення експертизи обома сторонами, або за клопотанням хоча б однієї зі сторін, якщо у справі необхідно встано­вити: 1) характер і ступінь ушкодження здоров'я; 2) психічний стан особи; 3) вік особи, якщо про це немає відповідних документів і немож­ливо їх одержати.

При призначенні експертизи повинні враховуватись статті 144-150 ЦПК, а також положення Закону України від 25 лютого 1994 р. «Про судову експертизу», Інструкції про призначення та проведення судових експертиз, затвердженої наказом Міністерства юстиції України 8 жов­тня 1998 p., та постанови Пленуму Верховного Суду України від

ЗО травня 1997 р. «Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах», Порядку проведення судово-психіатричної експертизи, за­твердженого наказом Міністерства охорони здоров'я України від 08.10.2001 р.

Причому особам, які беруть участь у справі, необхідно роз'яснити їх право поставити перед експертами запитання. Відхилення питань осіб, які беруть участь у справі, суд має мотивувати в ухвалі про при­значення експертизи.

Слід мати на увазі, що є неприпустимим призначення експертизи у випадках, коли з'ясування певних обставин не потребує спеціальних знань, а також ставити перед експертом правові запитання, вирішення яких віднесено законом до компетенції суду (зокрема, щодо вини, недіє­здатності).

Чинний ЦПК дає відповідь на питання, вирішення яких викликало труднощі в судовій практиці: чи передбачено наслідки ухилення від участі в експертизі. У разі ухилення особи, яка бере участь у справі, від подання експертам необхідних матеріалів, документів або від іншої участі в експертизі, якщо без цього провести експертизу неможливо, суд залежно від того, хто із цих осіб ухиляється, а також яке для них ця експертиза має значення, може визнати факт, для з'ясування якого експертиза була призначена, або відмовити у його визнанні.

У разі ухилення відповідача від проведення судово-біологічної (судово-генетичної) експертизи у справах про визнання батьківства, материнства суд має право постановити ухвалу про примусовий привід на проведення такої експертизи (ст. 146 ЦПК).

Слід підкреслити, що вперше у ЦПК на законодавчому рівні визна­чено поняття проведення комісійної і комплексної експертиз та уточне­но поняття додаткової та повторної експертиз (статті 148-150 ЦПК).

Під час проведення попереднього судового засідання суддя вправі також вжити заходів до забезпечення позову, що створює реальні га­рантії для подальшого виконання судових рішень (ст. 151 ЦПК). Пи­танням забезпечення позову присвячено спеціальну постанову Плену­му Верховного Суду України «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забез­печення позову» від 22 грудня 2006 р. Підстави для забезпечення по­зову — це обставини, які свідчать про можливе утруднення чи немож­ливість виконання рішення суду.

Закон надає суду можливість з конкретної справи вчиняти інші підготовчі процесуальні дії, які він вважає за необхідне для своєчасно­го і правильного вирішення справи.

Визначивши норму матеріального права, що підлягає застосуванню, предмет доказування, коло необхідних доказів по справі, суддя вирішує питання про склад осіб, які братимуть участь у справі. При цьому суддя перш за все повинен переконатися в тому, що відповідач є на­лежним, і в разі необхідності за клопотанням позивача вжити заходів до заміни неналежного відповідача належним. Зокрема, необхідно з'ясувати ставлення позивача до заміни первісного відповідача особою, яка повинна відповідати за позовом. У разі якщо норма матеріального права, яка підлягає застосуванню за вимогою позивача, вказує на те, що відповідальність повинна нести інша особа, а не та, до якої пред'явлено позов, і позивач не погоджується на її заміну, суд залучає до участі у справі саме іншу особу із власної ініціативи.

Слід зазначити, що цілком справедливо 07.07.2010 р. були внесені зміни до ст. 33 ЦПК щодо заміни неналежного відповідача, зокрема, стосовно наслідків відсутності згоди позивача на заміну відповідача. До 07.07.2010 р. суд повинен був у цьому випадку, незрозуміло чому, залучати до участі у справі іншу особу як співвідповідача. Згідно з останніми змінами до зазначеної статті ЦПК цей недолік був усунений, але на жаль, частково, тому що законодавець не запропонував новий варіант заміни, а саме — кого необхідно залучати до участі у справі у разі відсутності згоди позивача на заміну відповідача іншою особою. Підкреслимо, що за ЦПК 1963 р. аналогічна ситуація була вирішена правильно: в цьому разі суд міг притягнути замість неналежного від­повідача другого відповідача. Отже, необхідно було також внести зміни до ч. 2 ст. 33 ЦПК, передбачивши саме такий варіант заміни.

Необхідно також установити осіб, які можуть брати участь у справі як співпозивачі і співвідповідачі. Це особливо важливо, коли співучасть по тій чи іншій справі є обов'язковою. Наприклад, якщо за позовом про відшкодування збитків, заподіяних працівником підприємству, установі, організації, будуть наведені дані про винні дії чи бездіяльність посадових осіб, які сприяли заподіянню шкоди, суддя повинен обговорити питання про притягнення цих осіб до справи як співвідповідачів.

При визначенні складу учасників процесу по справі необхідно вжити заходів щодо забезпечення участі третіх осіб. Як відомо, треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, можуть вступати у процес тільки з власної ініціативи. Притягнення їх у процес не допускається. Тому в разі необхідності суддя повинен тільки повідо­мити третіх осіб про можливість їх вступу в процес. Причому такі особи можуть вступити у процес до початку судових дебатів. Треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, допус­каються у процес за їх ініціативою, а також можуть бути залучені до участі у справі за клопотанням сторін, органів та осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або з ініціативи суду.

При провадженні у справі до судового розгляду суддя вирішує питання про участь у справі Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, прокурора, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, фізичних та юридичних осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб. Оскільки ЦПК не передбачає випадків обов'язкової участі в цивільному процесі Упов­новаженого Верховної Ради України з прав людини, фізичних та юридичних осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, суддя повинен повідомити цих осіб про час розгляду справи, порушеної тільки за їх ініціативою. Що стосується органів державної влади, органів місцевого самоврядування, то суддя обов'язково повинен притягнути їх для дачі висновку по справі, якщо про це є пряма вказівка в законі або якщо суд визнає це за необхідне. Наприклад, при розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, позбавлення та понов-лення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які по­збавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов'язковою є участь органу опіки та піклування.

Особи, які беруть участь у справі, користуються процесуальними правами і несуть обов'язки не тільки при розгляді справи, а й при про­вадженні у справі до судового розгляду. Тому суддя роз'яснює їм пра­ва та обов'язки на попередньому судовому засіданні. Роз'яснення сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, їхніх прав та обов'язків у цій стадії запобігає відкладенню розгляду справи, яке є неминучим у тих випадках, коли в судовому засіданні позивач заявляє про зміну предмета або підстави позову, збільшення чи зменшення розміру позовних вимог, коли відповідач пред'являє зустрічний позов або коли порушуються клопотання про притягнення нових учасників процесу, витребування додаткових доказів.

Цивільним процесуальним законодавством передбачені також інші дії судді, необхідні для підготовки цивільних справ до судового розгля­ду. Так, суддя вправі постановити ухвалу про об'єднання або роз'єднання позовів (ст. 126 ЦПК). Процесуальний закон передбачає загальні прави­ла об'єднання і роз'єднання вимог, що мають позовний характер. Однак передбачені законом правила, що стосуються інституту об'єднання і роз'єднання позовних вимог, можуть бути до певної міри застосовані йдо справ окремого провадження. Наприклад, при подачі однією особою заяв про встановлення декількох фактів, що мають юридичне значення, всі ці заяви відповідно до правил ч. 1 ст. 126 ЦПК можуть бути об'єднані і розглянуті судом в одному провадженні.

Об'єднання позовів полягає в тому, що в одному провадженні у справі може бути об'єднано декілька позовних вимог того самого позивача до того самого відповідача чи до різних відповідачів або за позовами різних позивачів до того самого відповідача.

Мета, що ставиться при об'єднанні кількох позовних вимог, — більш швидке, повне і правильне вирішення справи. У цих випадках економляться кошти суду, а також інших учасників процесу, судовий розгляд спорів проходить в одному процесі, виключається можливість постановления рішень, що суперечать одне одному.

Підставами для об'єднання позовів є однорідність та взаємозв'язок позовних вимог, спільність предмета позову. На ці підстави дл

яоб'єднання звернув увагу Пленум Верховного Суду України в поста­нові «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» від 12.06.2009 р. № 2 і роз'яснив, що позовні вимоги кількох осіб до одного й того ж відпо­відача або позивача до кількох відповідачів можуть бути об'єднані в одне провадження, якщо ці вимоги однорідні, зокрема такі, які не­розривно пов'язані між собою, або від вирішення однієї з них залежить вирішення інших. Таке об'єднання не допускається, коли відсутня спільність предмета позову (наприклад, позови кількох осіб про стяг­нення зарплати чи про поновлення на роботі). Під однорідністю позов­них вимог слід розуміти вимоги, що випливають з одних і тих же правовідносин. Взаємозв'язок однорідних позовних вимог, необхідних для об'єднання в одне провадження, повинен бути обумовлений осо­бливостями спірних матеріальних правовідносин. Такі позовні вимоги можуть випливати також із різних правовідносин, але пов'язаних між собою. Свого часу у постанові Пленуму Верховного Суду України від 05.03.1977 р. «Про підготовку цивільних справ до судового розгляду» підкреслювалось, що «об'єднання позовних вимог в одне проваджен­ня допускається при спільності предмета позову кількох позивачів до одного відповідача або одного позивача до кількох відповідачів, коли одночасний їх розгляд дає можливість більш швидко і правильно ви­рішити спір» .

Н еобхідність сумісного розгляду позовних вимог досить часто має місце при вирішенні спорів, що виникають із сімейних правовідносин, наприклад, одночасно з позовом про розірвання шлюбу можуть бути заявлені вимоги про визначення місця проживання неповнолітніх дітей подружжя, про утримання дітей або одного з подружжя, про визнання майна спільною власністю подружжя, його поділ, про витребування роздільного майна, про виконання зобов'язань за шлюбним контрак­том; із трудових правовідносин — поновлення на роботі, про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу, про відшкодування власником моральної шкоди; із цивільних правовідно­син — про визнання права власності на домоволодіння та усунення перешкод у користуванні та ін.

Об'єднання позовних вимог особливо необхідно в тих випадках, коли одна позовна вимога нерозривно пов'язана з первісною і коли від правильного вирішення однієї із заявлених вимог залежить вирішення останніх вимог. Так, об'єднання вимог про визнання батьківства і стяг

-нення аліментів є необхідним, оскільки друга вимога тісно пов'язана з першою і її вирішення повністю залежить від вирішення вимоги про визнання батьківства.

Якщо в одній позовній заяві об'єднується декілька позовних вимог до того самого відповідача, має місце так зване об'єктивне об'єднання позовів, тобто об'єднання для розгляду в одному процесі різних об'єктів (предметів) спору.

Об'єднання позовів не допускається, якщо відсутня спільність предмета позову. Так, у вересні 1997 р. Д. та інші пред'явили позов до ТОВ «РЕД» про визнання недійсним рішення, прийнятого товариством З липня 1997 p., тому що при проведенні позачергових зборів було порушено вимоги статуту товариства та Закону України «Про госпо­дарські товариства». У жовтні 1997 р. Б. та інші пред'явили позов до X. та Ф. про визнання недійсним контракту, посилаючись на те, що рішенням зборів ТОВ «РЕД» від 12.12.1996 р. на відповідача X. було лише покладено виконання обов'язків директора із правом підпису, проте голова товариства Ф. 31 січня 1997 р. уклала з ним контракт як із директором ТОВ. Шосткінський міський суд об'єднав ці справи в одне провадження та постановив рішення. Судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України скасувала рішення суду, зазначивши в ухвалі, зокрема, що об'єднання не допускається, коли відсутня спіль­ність предметів позову. Позови ж, пред'явлені в даній справі, не є одно­рідними і ґрунтуються на різних правовідносинах .

Об'єднання кількох однорідних позовних вимог в одне прова­дження можливо не тільки під час відкриття провадження у справі, а й при провадженні у справі до судового розгляду і під час судового розгляду.

Об'єднання позовів в одне провадження, так само як і роз'єднання позовів, оформлюється ухвалою судді, яка не підлягає оскарженню, оскільки не передбачена ст. 293 ЦПК і не перешкоджає подальшому руху справи.

Суддя має право роз'єднати одну або кілька поєднаних в одне про­вадження вимог у самостійні провадження, якщо їх сумісний розгляд ускладнює розгляд справи. Таким чином, роз'єднання позовів — це виділення одного чи декількох сумісно заявлених вимог у самостійні провадження для розгляду на загальних підставах.

Законодавець не встановлює конкретних підстав для роз'єднання позовів, але практика свідчить про те, що роз'єднання вимог доцільно

¹ Рішення Верховного Суду України [Текст] : щорічник. - К., 1999. - С. 32-33.

56

9проводити для спрощення розгляду справ із самостійними позовними вимогами. Роз'єднання може мати місце, зокрема, тоді, коли розгляд справи буде пов'язаний із притягненням або викликом осіб, що не мають відношення до однієї або декількох поєднаних вимог, необхід­ністю призначення складної експертизи за окремими вимогами, три­валим відрядженням або тяжким захворюванням одного чи декількох із позивачів або відповідачів та ін., що ускладнює розгляд справи.

Так, у грудні 2003 p. С. О. звернувся до суду із позовом до свого сина С. С. про'визнання його таким, що втратив право користування житловою площею з тих підстав, що відповідач не проживає в кварти­рі з 1988 р. без поважних причин.

Після скасування апеляційною інстанцією рішення Московського районного суду м. Харкова від 12.01.2004 р. по даній справі, яким ви­моги позивача С. О. було задоволено, відповідач С. С. 28.02.2005 р. подав до суду зустрічний позов до позивача С. О., третьої особи Ч. JI. про визнання за ним права користування житловим приміщенням у спірній квартирі та права на приватизацію квартири, визнання свідо­цтва про право власності та договору купівлі-продажу недійсним.

Ухвалою місцевого суду від 20.07.2005 р. позовні вимоги за зустріч­ним позовом були роз'єднані, та вимоги про визнання права на при­ватизацію квартири, визнання свідоцтва про право власності та дого­вору купівлі продажу недійсним виділені в самостійні провадження . За таких обставин суд цілком справедливо роз'єднав позовні вимоги за зустрічним позовом, оскільки в цьому випадку необхідно було за­лучати до участі у справі нових учасників процесу (добросовісного набувача, орган приватизації та ін.), тобто осіб, які не мають відношен­ня до однієї або декількох поєднаних вимог, тому сумісний розгляд усіх заявлених вимог утруднює розгляд справи.

Пленум Верховного Суду України в постанові «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» від 12.06.2009 р. № 2 роз'яснив, що роз'єднання кількох поєднаних в одному провадженні вимог може мати місце лише за умови, що їх сумісний розгляд ускладнює вирішення справи (зо­крема, у зв'язку з необхідністю призначення складної експертизи за окремими вимогами, тривалого відрядження або тяжкого захворюван­ня одного чи кількох позивачів або відповідачів). Виділення однієї або декількох із поєднаних вимог у самостійне провадження може мати місце і в разі відмови в позові за основною вимогою. Наприклад, сто-совно спорів, що випливають із шлюбно-сімейних відносин, заявлені вимоги щодо визначення місця проживання дітей, стягнення аліментів та поділу майна в разі відмови в позові про розірвання шлюбу, закрит­ті провадження у зв'язку з відмовою від цього позову (а помилково прийняті позови третіх осіб — у будь-якому разі) підлягають виділу із справи відповідно до ч. 2 ст. 126 діючого ЦПК і розглядаються само­стійно на загальних підставах. Це стосується і вимог про стягнення аліментів на дітей при постановленні рішення про розірвання шлюбу, якщо оспорюється батьківство. Питання про роз'єднання кількох по­єднаних в одне провадження вимогу самостійні провадження повинно бути вирішено, як правило, під час провадження у справі до судового розгляду, але залежно від обставин справи це питання може бути ви­рішене і на стадії судового розгляду.

Так, у листопаді 1997 р. М. Т. звернулася до суду із позовом до М. В. про вселення, мотивуючи це тим, що їй і відповідачеві належить у спірному жилому будинку в м. Алушті 26/100 частин, з них 26/150 — їй, а 26/300 — відповідачеві, однак відповідач, який проживає у спірній частині будинку, перешкоджає їй користуватися її власністю. У процесі вирішення спору М. Т. уточнила вимоги і просила припинити спільну часткову власність шляхом визнання за нею права власності на всю частину будинку зі сплатою відповідачеві компенсації за його частку. М. В. пред'явив зустрічні вимоги про визнання за ним права власності на прибудову та про зміну ідеальних часток у спільній власності.

Ухвалою Центрального районного суду м. Сімферополя від 26 січня 2001 р. вимоги М. Т. про вселення виділені в окреме прова­дження, а рішенням того ж суду від 25 січня 2001 р. її позов про все­лення в частину зазначеного будинку задоволено .

У разі роз'єднання позовів підставою для провадження щодо вимог, виділених у самостійне провадження, є ухвала суду про роз'єднання позовів і копія пред'явленого позову.

При провадженні у справі до судового розгляду суддя вправі також вирішити питання про забезпечення доказів. Підставами забезпечення доказів є клопотання осіб, які беруть участь у справі, про те, що по­дання потрібних доказів є неможливим або у них є складнощі в по­данні цих доказів. При цьому треба мати на увазі, що коло доказів, які можуть бути забезпечені, законом не обмежене (статті 63-66 ЦПК). Крім способів забезпечення доказів, що вже існували раніше (допит

свідків, призначення експертизи, витребування та (або) огляд доказів, у тому числі за їх місцезнаходженням), ст. 133 ЦПК передбачає, що у необхідних випадках суд може застосувати інші способи забезпечен­ня доказів. Слід зазначити, що за заявою заінтересованої особи суд може забезпечити докази до пред'явлення нею позову.

При підготовці справи до судового розгляду суддя вирішує також питання про достатність доказів у справі, дослідження фактів пропу- щення строків звернення до суду і строків позовної давності.

По закінченні підготовки справи до судового розгляду суддя вживає заходів до забезпечення своєчасної явки в судове засідання всіх учасни­ків процесу, що є необхідною умовою судового засідання, справедливо­го та своєчасного розгляду і вирішення цивільних справ. Згідно з ч. 1 ст. 158 ЦПК розгляд судом справи відбувається в судовому засіданні з обов'язковим повідомленням осіб, які беруть участь у справі.

Відповідно до ч. 11 ст. 130 ЦПК попереднє судове засідання про­водиться з додержанням загальних правил, визначених цим Кодексом для судового розгляду, з деякими винятками, встановленими цією главою. Оскільки процесуальною формою стадії судового розгляду є судове засідання, то і попереднє судове засідання повністю фіксуєть­ся за допомогою звукозаписувального технічного засобу.