Глава XI сторони

• « • м ш . § 1. Поняття сторін у цивільному процесі

Визначення сторін у цивільному процесі та їх правового становища є обов'язковою передумовою винесення законних і обґрунтованих судових рішень.

Відповідно до цивільного процесуального законодавства сторона­ми в цивільному процесі є позивач та відповідач. Позивачем і відпо­відачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (ст. ЗО ЦПК). Це дозволяє стверджувати, що сторони — це особи, чий спір про право суд повинен вирішити. Дане положення випливає також і з інших статей закону, які під сторонами розуміють таких осіб, спір яких слід розглянути в суді.

Так, у ст. З ЦПК зазначається, що кожна особа має право в порядку, встановленому цивільним процесуальним законодавством, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Згідно із ст. 15 ЦПК суди розглядають у по­рядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, неви­знаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ про­водиться за правилами іншого судочинства. Таким чином, поняття сторін у цивільному судочинстві пов'язане з поняттям суб'єктів спору про право, який віднесено законом до юрисдикції загального суду.

Деякі вчені, на відміну від подібного висновку, вважають, що сто­рони — це суб'єкти матеріальних правовідносин, які є предметом су­дового розгляду в цивільній справі. Разом з тим особи, які виступають як сторони, зовсім не обов'язково повинні бути учасниками матеріаль­них правовідносин, через які виник спір про право. Нерідко мають місце випадки, коли суд, розглянувши справу, встановлює, що позива­чу не належить право, на яке він претендує, чи особа, яка притягнута як відповідач, не завжди є зобов'язаною особою в матеріальних право­відносинах. Отже, спроба давати визначення сторін з врахуванням суб'єктної структури спірної правовідносини не обґрунтована.

Поняття сторін не може бути зведене до зв'язку із суб'єктами ма­теріальних правовідносин, хоча в більшості випадків сторони — суб'єкти матеріально-правових відносин. Слід виходити з того, що сторони в процесі — інститут процесуального права, а тому при ви­значенні сторони повинні поєднуватися матеріально-правові та про­цесуальні ознаки цього поняття. В іншому випадку напрошується висновок про те, що при відсутності матеріально заінтересованих осіб у процесі немає сторін.

Таким чином, поняття сторони в цивільному процесі ширше за поняття сторони в матеріальних правовідносинах, а уявлення про сто­рони як учасників матеріальних правовідносин є неповним.

Регламентація правового становища сторін не пов'язана з матері­альними правовідносинами. Сторони в дійсності не завжди є сторона­ми спірних матеріальних правовідносин. Більше того, для визнання сторін наявність таких відносин взагалі не має значення. На момент відкриття провадження у цивільній справі, а також у провадженні до судового розгляду і навіть під час судового розгляду існування матері­альних правовідносин невідоме, оскільки їх наявність чи відсутність встановлюється рішенням у справі. Наявність чи відсутність між сто­ронами матеріальних правовідносин жодною мірою не відбивається на їх правовому становищі.

З урахуванням того, що до моменту розгляду справи не можна мати вірогідного судження про сторони як учасників матеріальних право­відносин, багато авторів стверджують, що сторони — передбачувані учасники спірних матеріальних правовідносин. Така постановка пи­тання суперечить законодавству. Чинне цивільне процесуальне зако­нодавство не містить норм, у яких ця обставина була б врахована і якимось чином мала вплив на правовий статус сторін. Навпаки, ст. 33 ЦПК, яка передбачає порядок заміни неналежного відповідача, дозво­ляє зробити протилежний висновок. Відповідно до цієї статті суд за клопотанням позивача, не припиняючи розгляд справи, замінює пер­вісного відповідача належним відповідачем, якщо позов пред'явлено не до тієї особи, яка має відповідати за позовом, або залучає до участі у справі іншу особу як співвідповідача.

Таким чином, основним у характеристиці сторін є те, що вони є учасниками правового спору, переданого для розгляду суду.

У кожній цивільній справі завжди є дві сторони: позивач і відпо­відач. Позивач — особа, яка звернулася до суду за захистом своїх по­рушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, якщо вважає їх такими. Однак, враховуючи той факт, що, відповідно до ч. 2 ст. З ЦПК та ст. 45 ЦПК у випадках, встановлених законом, Уповно­важений Верховної Ради України з прав людини, прокурор, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні та юри­дичні особи можуть звертатися до суду із заявами про захист прав, свобод чи інтересів інших осіб, або державних чи суспільних інтересів та брати участь у цих справах, вищезазначене визначення поняття по­зивача є неповним. З урахуванням того, що вищезазначені суб'єкти звертаються до суду хоча і від свого імені, але в інтересах інших осіб, під позивачем слід розуміти такого суб'єкта цивільних процесуальних правовідносин в позовному провадженні, який звертається до суду на захист своїх прав, свобод чи інтересів, якщо вважає їх порушеними, оспореними чи невизнаними, або на захист прав, свобод чи інтересів якого звернувся відповідний правоуповноважений на звернення до суду суб'єкт.

На відміну від позивача відповідач — це особа, яка, на думку по­зивача або відповідного правоуповноваженого суб'єкта, порушила, не визнала чи оспорила суб'єктивні права, свободи чи інтереси позивача.

Відповідач притягається до справи у зв'язку з позовною вимогою, яка пред'являється до нього. При цьому згода відповідача на притяг­нення його як такого не обов'язкова.

Крім того, принциповим є момент, з якого позивач та відповідач набувають свого статусу. Цей момент збігається з постановлениям ухвали про відкриття провадження у справі, оскільки з цим моментом пов'язане виникнення процесуальної діяльності по справі та придбан­ня суб'єктами процесуальної діяльності притаманних їм прав та обов'язків, що визначаються їх процесуальним статусом.

Оскільки сторони — це особи, спір між якими повинен вирішити суд, то з цього випливає такий практичний висновок: цивільний процес може виникнути лише за наявності двох сторін (позивача та відповіда­ча); якщо позивач не називає відповідача, що порушив його право, процес виникнути не може. Позивач та відповідач, так би мовити,персоніфікують цивільну справу. Згідно із ст. 119 ЦПК позовна заява повинна містити точну назву позивача і відповідача, їх місце прожи­вання (перебування) або місцезнаходження, поштовий індекс, номери засобів зв'язку, якщо такі відомі, зміст позовних вимог. Якщо суддя встановив, що цих правил не дотримано, то він не може прийняти за­яву про порушення цивільної справи і повинен прийняти ухвалу про залишення заяви без руху та надати строк для усунення недоліків (ч. 1 ст. 121 ЦПК).

Якщо позивач чи відповідач вибуває з процесу й процесуальне правонаступництво неможливе, то справа підлягає закриттю (пп. 6, 7 ст. 205 ЦПК).

Стан спору про цивільне право між сторонами приводить до того, що сторони є носіями протилежних юридичних інтересів. Ці інтереси можна охарактеризувати як намагання сторін отримати певні блага шляхом судового підтвердження наявності відповідних прав чи від­сутності визначених обов'язків, а також отримати рішення певного змісту (про задоволення позову чи про його відмову).

Юридична заінтересованість сторін є структурованою. Розрізняють матеріально-правову й процесуальну заінтересованість позивача та відповідача. Матеріально-правова заінтересованість позивача виража­ється в прагненні отримати те благо, яке принесе йому судове рішення (набуття суб'єктивного права, припинення правовідносин тощо). Матеріально-правова заінтересованість відповідача виражається в ба­жанні отримати судове рішення про відсутність у нього будь-яких зобов'язань перед позивачем (зобов'язання передати речі, здійснити дію, не пов'язану з передачею майна тощо). Процесуальна заінтересо­ваність сторін полягає у бажанні отримати рішення про задоволення позову (для позивача) або у відмові у позові (для відповідача). Як вид­но, за характером юридична заінтересованість позивача і відповідача є однотипною, а за змістом — різною, оскільки інтереси позивача та відповідача прямо протилежні, але в цілому її можна охарактеризува­ти як заінтересованість, що має особистий характер.

Юридична заінтересованість сторін відмінна від заінтересованос­ті Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, прокурора, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, фізичних та юридичних осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси і які можуть на підставі ст. З ЦПК та ст. 45 ЦПК звертатися до суду за захистом прав, свобод та інтересів інших осіб. Заінтересованість цих осіб має тільки процесуальний, а не особистий матеріально-правовий характер, оскільки вони діють в інтересах інших осіб, хоча і від свого імені.

Викладене є підставою для підсумкового висновку про те, що сто­рони в цивільному процесі — це особи, правовий спір яких вирішу­ється в суді, які мають юридичну заінтересованість у результатах справи, наділені комплексом цивільних процесуальних прав та обов'язків, необхідних для захисту своїх прав та законних інтересів, а також для здійснення судової діяльності.

ні ІИ ЕІІ.1111111 [О ІІІІІІІІІІІ § 2. Процесуальні права та обов'язки СГОрІН

Цивільне процесуальне законодавство надає сторонам широкі про­цесуальні права і покладає на них обов'язки.

Як особи, які беруть участь у справі позовного провадження, сто­рони згідно із ст. 27 ЦПК мають право знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії з документів, долучених до справи, одержувати копії рішень, ухвал, брати участь у судових засі­даннях, подавати докази, брати участь у дослідженні доказів, задавати питання іншим особам, які беруть участь у справі, а також свідкам, експертам, спеціалістам, заявляти клопотання та відводи, давати усні та письмові пояснення судові, подавати свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти клопотань, доводів і міркувань інших осіб, користуватися правовою допомогою, знайомитися із журналом судового засідання, знімати з нього копії та подавати письмові зауваження з приводу його непра­вильності чи неповноти, прослуховувати запис фіксування судового засідання технічними засобами, робити з нього копії, подавати пись­мові зауваження з приводу його неправильності чи неповноти, оскар­жувати рішення і ухвали суду, користуватися іншими процесуальними правами, встановленими законом.

Стаття 31 ЦПК передбачає процесуальні права, якими наділені тільки сторони. Так, крім прав, визначених ст. 27 ЦПК, позивач має право протягом усього часу розгляду справи збільшити або зменшити розмір позовних вимог або відмовитися від позову. До початку роз­гляду судом справи по суті позивач має право шляхом подання пись­мової заяви змінити предмет або підставу позову. Відповідач, крім прав, передбачених ст. 27 ЦПК, має право протягом усього часу розгляду справи по суті визнати позов повністю або частково. До початку роз­гляду судом справи по суті відповідач має право пред'явити зустрічний позов.

Сторони мають право укласти мирову угоду на будь-якій стадії цивільного процесу. Крім того, кожна із сторін (позивач та відповідач) має право вимагати виконання судового рішення в частині, що стосу­ється цієї сторони.

Процесуальні права сторін різноманітні і тому їх доцільно згрупу­вати залежно від змісту таким чином: права, пов'язані із самостійним визначенням обсягу захисту своїх прав та інтересів; права, пов'язані з використанням процесуальних засобів захисту; права сторін на мож­ливість добиватися перевірки законності й обґрунтованості судового рішення і права, пов'язані з примусовим виконанням рішень.

Крім прав, на сторони покладаються певні процесуальні обов'язки. Сторони як основні суб'єкти процесуального провадження для під­твердження своїх вимог або заперечень зобов'язані подати усі наявні у них докази до або під час попереднього судового засідання, а якщо попереднє судове засідання у справі не проводилося — до початку роз­гляду справи по суті (ч. 2 ст. 27 ЦПК). Основним загальним процесуаль­ним обов'язком сторін є те, що сторони зобов'язані добросовісно здій­снювати процесуальні права і виконувати процесуальні обов'язки.

У сфері доказування кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень (стат­ті 10, 60 ЦПК).

Сторони зобов'язані з'явитися за викликом суду у разі, якщо суд визнає потрібним, щоб та чи інша сторона дала особисті пояснення по справі (ст. 169 ЦПК).

Особа, яка просить про виклик свідка, у своїй заяві повинна зазна­чити його ім'я, місце проживання (перебування) або місце роботи, обставини, що він може підтвердити (ст. 136 ЦПК).

У заяві про витребування доказів (письмових або речових) сторона зобов'язана зазначити, який доказ вимагається, підстави, за яких осо­ба вважає, що доказ знаходиться в іншої особи, обставини, які мають підтвердити цей доказ. Крім того, цивільне процесуальне законодавство покладає на сторони також інші обов'язки, а саме: беззаперечно ви­конувати розпорядження головуючого, додержуватися в судовому за­сіданні встановленого порядку та утримуватися від будь-яких дій, що свідчать про явну зневагу до суду або встановлених у суді правил (ч. Зет. 162 ЦПК), тощо.

Відповідно до закону сторони користуються рівними процесуаль­ними правами та на них покладено рівні обов'язки, але можливість користування рівними процесуальними правами не означає, що сторо­ни користуються винятково однаковими правами. Рівноправність сторін означає рівні можливості використовувати процесуальні засоби захисту. Позивач має право змінити підставу чи предмет позову, збіль­шити чи зменшити розмір своїх позовних вимог, врешті-решт може відмовитися від позову. Відповідач, природно, таких прав не має. У той же час у відповідача є права, специфічні для нього: він може визнати позов повністю чи частково, а також заявити зустрічний позов. Харак­тер прав та обов'язків, які притаманні сторонам, обумовлюється їх процесуальним становищем.

• • а » § з. Процесуальна співучасть

Згідно із ст. 32 ЦПК позов може бути пред'явлений спільно кіль­кома позивачами або до кількох відповідачів. Кожний із позивачів або відповідачів щодо другої сторони виступає в процесі самостійно.

У частині 2 ст. 32 ЦПК, в якій законодавець робить спробу визна­чити поняття процесуальної співучасті, зазначаються умови, за яких процесуальна співучасть можлива. Так, участь у справі кількох пози­вачів і (або) відповідачів (процесуальна співучасть) допускається, якщо: 1) предметом спору є спільні права чи обов'язки кількох пози­вачів або відповідачів; 2) права і обов'язки кількох позивачів чи відпо­відачів виникли з однієї підстави; 3) предметом спору є однорідні права та обов'язки.

Для визначення суті процесуальної співучасті мають значення та­кож статті 216 та 126 ЦПК. Відповідно до ст. 216 ЦПК суд, ухвалюючи рішення на користь кількох позивачів або проти кількох відповідачів, повинен зазначити, в якій частині рішення стосується кожного з них, або вказати, що обов'язок чи право стягнення є солідарним. Відповід­но до ст. 126 ЦПК суддя під час відкриття провадження у справі, під­готовки справи до судового розгляду або суд під час її розгляду мають право постановити ухвалу про об'єднання в одне провадження кількох однорідних позовних вимог за позовами одного й того самого позива­ча до одного й того самого відповідача чи до різних відповідачів або за позовами різних позивачів до одного й того самого відповідача.

Таким чином, хоча у ч. 2 ст. 32 ЦПК і робиться спроба визначити поняття співучасті, але таке визначення навряд чи можна вважати пов

­ним без урахування принципових характеристик інституту, що роз­глядається. Більш повне визначення поняття інституту процесуальної співучасті можливо при системному тлумаченні названих та інших статей ЦПК, які містять сутнісні характеристики співучасті.

На основі аналізу наведених статей ЦПК можна сказати, що озна­кою процесуальної співучасті є множинність осіб на стороні позивача чи відповідача. На початковій стадії дослідження проблем співучасті в цивільному процесі співучасть визначалась як множинність осіб на стороні позивача чи відповідача, як участь в одному й тому ж процесі декількох позивачів чи декількох відповідачів.

Однак для співучасті характерно також те, що це така множинність осіб на стороні позивача, при якій право вимоги кожного із співпози­вачів є самостійним, тобто право вимоги одного позивача існує поряд із правом вимоги іншого, так само як і обов'язки відповідати на позов іншого відповідача. Тому важливою ознакою співучасті є наявність у декількох позивачів чи відповідачів у справі однакових за спрямова­ністю матеріально-правових вимог чи юридичних обов'язків. Ця озна­ка дозволяє відрізняти процесуальну співучасть від інших видів учас­ті множинності заінтересованих осіб, від участі третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору.

Нарешті, ще однією ознакою процесуальної співучасті є те, що вона можлива тільки за умови, коли вимога декількох позивачів чи вимоги до декількох відповідачів заявлені для спільного розгляду в одному провадженні в момент відкриття провадження у справі чи якщо суддя при підготовці справи до судового розгляду об'єднує для розгляду в одному провадженні декілька однорідних позовних заяв в позові одного й того ж відповідача чи до різних відповідачів чи за позовом різних позивачів до одного й того ж відповідача, а також якщо у ви­падках, передбачених законом, суд (суддя) притягне до справи спів­учасників.

На основі сформульованих положень процесуальну співучасть можна визначити як участь в одному й тому ж процесі декількох по­зивачів чи відповідачів, інтереси яких не суперечать один одному.

Процесуальну співучасть прийнято класифікувати за видами. За­лежно від того, на чиєму боці виникає співучасть, вона поділяється на активну, пасивну та змішану.

Якщо у справі беруть участь декілька позивачів і один відповідач, то тут наявна активна співучасть. Усі учасники такої співучасті називаються співпозивачами. У співпозивачів завжди є спільні інтереси щодо відпо- 298 відача. Така співучасть має місце, наприклад, при пред'явленні кількома спадкоємцями за законом позову до спадкоємця про визнання заповіту недійсним та при витребуванні майна, що належить спадкоємцям.

У тих випадках, коли у справі декілька відповідачів і один позивач, має місце пасивна співучасть. Усі відповідачі називаються співвідпо­відачами. Наприклад, JI. звернулася з позовом до К. та В. про визнання недійсним договору купівлі-продажу 1/2 частини будинку і про пере­ведення на неї прав та обов'язків покупця'. Співвідповідачі за пасивної співучасті пов'язані з позивачем протилежними матеріально-правовими інтересами.

Змішана співучасть має місце лише тоді, коли на стороні позивача і відповідача виступає група осіб з протилежними інтересами. Напри­клад, Н. 3., С. 3. та І. К. пред'явили позов до Київського заводу «Укр- кабель», виконкому Шевченківської ради м. Києва та до Ч. про визнан­ня недійсним ордера, виданого останньому, і надання їм житлового

2

приміщення, ЩО ЗВІЛЬНИЛОСЯ .

Особливістю активної процесуальної співучасті є те, що вона, як правило, можлива тільки з ініціативи співпозивачів. Можливі співпо­зивачі в справі повинні повідомлятися судом про те, що в проваджен­ні суду знаходиться конкретна цивільна справа, в яку вони можуть вступити як співпозивачі. Не можна визнати правильним твердження, що співпозивачі можуть притягатися до справи без врахування їх дум­ки. Наприклад, інколи рекомендується у справах, пов'язаних з обміном житла, притягати як співпозивачів осіб, які пропонують свої варіанти обміну. Втім це суперечить закону, принципу диспозитивності.

Активна співучасть є специфічною ще у тому, що всіх співпозива­чів обов'язково об'єднує спільність матеріально-правових інтересів стосовно відповідача.

Особливістю пасивної співучасті є те, що вона можлива як з ініці­ативи позивача (позивачів), так і з ініціативи суду, який може притяг­нути особу як співвідповідача для участі в справі. Так, наприклад, за позовом Т. до В. Ж. про відшкодування збитків, заподіяних внаслідок наїзду на автомобіль, що належав позивачеві, мотоцикла, яким керував відповідач, до участі в справі як співвідповідач судовою колегію в ци­вільних справах обласного суду був також притягнутий батько В. Ж. — Ф. Ж., на ім'я якого був зареєстрований мотоцикл. Позов був задово-

^ив.: Практика судів України в цивільних справах [Текст] // Бюл. законодавства і юрид. практики України. - 1995. - № 2. - С. 73-74.

2. Там само. - С. 164-165.

лений, а заподіяний збиток стягнений з обох відповідачів. У касаційній скарзі Ф. Ж. послався на те, що він необгрунтовано притягнутий у спра­ві як співвідповідач.

Судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України ка­саційну скаргу залишила без задоволення і в ухвалі вказала на таке. При заподіянні шкоди джерелом підвищеної небезпеки, що вибуло із володіння власника, але при наявності його вини, відповідальність за вчинений збиток суд може покласти як на особу, яка використовувала джерело, так і на його власника. Ф. Ж. не заперечував того, що він не забезпечив надійного зберігання мотоцикла, що дало його сину мож­ливість безконтрольно ним користуватися. За таких обставин володар джерела підвищеної небезпеки правильно притягнутий разом із сином до відповідальності .

Крім активної, пасивної й змішаної співучасті велике практичне значення має поділ співучасті на обов'язкову (необхідну) і факульта­тивну (можливу, допустиму).

За обов'язкової співучасті роздільний розгляд кількох вимог не­можливий, оскільки без вирішення питання про право (обов'язок) одного з співучасників неможливо визначити право (обов'язки) інших співучасників у справі, не можна правильно вирішити справу.

Обов'язкова співучасть застосовується, наприклад, у позові при звільненні майна від арешту (про виключення з опису). Відповідачами у справі суд притягує: боржника, особу, в інтересах якої накладено арешт на майно, і в необхідних випадках — особу, якій передано май­но, якщо воно було реалізоване. У тих випадках, коли опис проводив­ся для забезпечення конфіскації чи стягнення майна на користь держа­ви, як відповідач притягується відповідний фінансовий орган .

У справах про захист честі й гідності громадян та організацій, якщо позов містить вимогу про спростування відомостей, поширених у пре­сі, інших засобах масової інформації (повідомлення по радіо, телеба­ченню тощо), як відповідач притягується автор і відповідний орган масової інформації (редакція, видавництво тощо).

У позовах про спростування відомостей, що ганьблять особу, викла­дених у службових характеристиках, відповідачами визнаються особи, що підписали їх, і підприємства, заклади, організації, від імені яких ви­дано характеристику. У таких і в інших випадках обов'язкової співучасті

1. Рад. право. - 1988. -№ 10. - С. 75.

2

Див.: Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних та цивільних справах [Текст] // Бюл. законодавства і юрид. практики України. - 1995. - № 1. - С. 4 3 8 ^л 3 9 .

участь співучасників — обов'язкова умова вирішення протиріччя. Тому якщо позов пред'явлений не до всіх, хто повинен відповідати у тій чи іншій вимозі, суд зобов'язаний притягнути інших співучасників.

Зовсім по-іншому вирішуються справи, коли позов пред'явлено не всіма особами, яким належить спірне право. Як вже підкреслювалося, суд не може з власної ініціативи, виходячи з принципу диспозитивнос­ті, притягнути інших учасників як співпозивачів.

Отже, обов'язкова співучасть можлива тільки на стороні відпо­відачів.

Факультативна співучасть має місце в тих випадках, коли у справі беруть участь співучасники, хоча питання про право одного з відпо­відачів можна було б вирішити самостійно, незалежно від прав і обов'язків інших співучасників. Така співучасть можлива як з ініці­ативи позивача, так і з ініціативи суду. Відповідно до ч. 2 ст. 118 ЦПК позивач має право об'єднати в одній позовній заяві кілька вимог, пов'язаних між собою, а суддя, відповідно до ч. 1 ст. 126 ЦПК, поста­новити ухвалу про об'єднання в одне провадження кількох однорідних позовних вимог за позовами одного й того самого позивача до одного й того самого відповідача чи до різних відповідачів або за позовом різних позивачів до одного й того самого відповідача.

Факультативна процесуальна співучасть повинна викликатися до­цільністю, коли вона сприяє скороченню часу й витрат, пов'язаних із вирішенням справи.

Об'єднання позовів, таким чином, може провести і сам позивач формулюванням у заяві кількох позовних вимог для розгляду в одному провадженні. Якщо ж позивачем подано кілька заяв з однорідними позовними вимогами, то об'єднати їх правомочний і суддя. Як умова такого об'єднання позовів може виступати спільність предмета позову кількох позивачів до одного відповідача або одного позивача до кількох відповідачів, спільність підстав позову й процесуальна доцільність.

Разом з тим слід звернути увагу на те, що об'єднання однорідних позовів (факультативна співучасть) на практиці не завжди сприяє про­цесуальній економії й прискорює вирішення спорів. При об'єднанні однорідних вимог процес може затягнутися через неявку одного із співучасників справи на стороні позивача чи відповідача або у зв'язку з різними процесуальними діями суду й осіб, що беруть участь у спра­ві. Щоб уникнути такого ускладнення, суди допускають об'єднання однорідних справ в одне провадження дуже рідко і, як правило, лише в нескладних справах.Наприклад, суддя може об'єднати позови про відновлення на ро­боті й стягнення заробітної плати за вимушений прогул; позови про розлучення, стягнення аліментів і про розподіл нажитого разом майна. У випадку, коли позови між тими самими особами не пов'язані, їх не можна об'єднувати. Не підлягають об'єднанню, наприклад, позови про стягнення аліментів та про розподіл житлової площі; позови про ви­знання шлюбу недійсним та про поділ майна тощо.

Отже, розгляд питань співучасті приводить до деяких практичних висновків.

Співучасть можлива з ініціативи позивача чи суду.

Співучасть — інститут процесуальний, його не можна пов'язувати з багатосуб'єктністю так званого спірного матеріального правовідно­шення.

Підставами співучасті можуть бути спільне право вимоги чи спіль­ний обов'язок відповідати за позовом; пов'язаність між собою кількох вимог, що пред'явлені позивачем для сумісного розгляду; доцільність розгляду однорідних позовних вимог, об'єднаних суддею в одне про­вадження.

Співучасть може бути обов'язковою і факультативною. При обов'язковій співучасті вона є необхідною для правильного вирішення справи і законності судового рішення; при факультативній кожна по­зовна вимога, що пред'являється, могла б бути розглянута в самостій­ному провадженні.

Співучасть може бути активною, пасивною чи змішаною залежно від того, на стороні позивача чи на стороні відповідача має місце мно­жинність заінтересованих осіб.

Обов'язкова співучасть може бути активною і пасивною як з іні­ціативи позивача, так і суду. Факультативна співучасть може бути активною, пасивною чи змішаною як з ініціативи позивача, так і суду. У змішаній співучасті ці правила акумулюються.

^Л Ш Ш Ш Ш Ш § 4. Неналежний відповідач і порядок

його заміни. Залучення співвідповідачів

Сторони в цивільному процесі — це особи, спір яких слід розгля­дати в суді. Щоб посісти становище сторони, позивач повинен легіти­мувати себе та відповідача як заінтересованих у вирішенні справи осіб. 302Правове становище сторін не пов'язано з дійсним існуванням матері­альних правовідносин між позивачем та відповідачем, оскільки перед­умовами порушення цивільного процесу є умови, які мають виключно процесуальне значення (статті 3, 122 ЦПК). Однак у ході розгляду цивільної справи може бути виявлено, що позов пред'явлений не тією особою, якій належить право вимоги, чи не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, тобто встановлено, що позивач чи відповідач не є правозобов'язаними суб'єктами матеріальних правовідносин.

Чинне цивільне процесуальне законодавство, на відміну від ЦПК 1963 p., не передбачає можливості заміни «неналежного позивача» і навіть не передбачає такого поняття. У тому випадку, якщо позов пред'явлений не тією особою, якій належить право вимоги, і це буде з'ясовано судом, суд має відмовити такій особі в задоволенні позовних вимог. Однак щодо випадків пред'явлення позову до неналежного від­повідача, то можливість його заміни в законі передбачена (ст. 33 ЦПК).

Найчастіше під неналежними відповідачами розуміють таких від­повідачів, щодо яких судом під час розгляду справи встановлено, що вони не є зобов'язаними за вимогою особами. На перший погляд це визначення є точним і випливає із ст. 33 ЦПК. Насправді ж воно не відповідає законодавству, оскільки не враховує, що заміна неналежно­го відповідача належним — питання процесуальне, а поняття нена­лежного відповідача враховує передбачені законом умови і порядок його заміни. В іншому випадку не можна розрізняти неналежного від­повідача й відповідача, відносно якого в позові відмовлено.

Для правильного вирішення питання щодо визнання відповідача неналежним недостатньо встановити відсутність у нього обов'язку відповідати за даним позовом. Установлення цієї умови — підстава для ухвалення судового рішення про відмову в позові. Щоб визнати відповідача неналежним, крім названої умови, суд повинен мати дані про те, що обов'язок відповідати за позовом покладено на іншу особу. Про неналежного відповідача можна говорити тільки в тому випадку, коли суд може вказати особу, що повинна виконати вимогу позивача, — належного відповідача.

Таким чином, неналежний відповідач — це особа, притягнута по­зивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред'явленим позовом за наявності даних про те, що обов'язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі — належ­ному відповідачеві.Визнання відповідача неналежним можливе тільки в судовому за­сіданні й тільки тоді, коли відбувається заміна. Лише у випадку заміни відповідач, що вибуває, визнається неналежним. В іншому випадку відповідач, який міг би бути замінений, бере участь у справі, має весь комплекс прав та обов'язків, які надані йому статтями 27, 31 ЦПК та ін. Указане правило безпосередньо випливає із змісту ст. 33 ЦПК, яка передбачає умови і правила заміни неналежного відповідача.

Закон не передбачає як підставу для відмови у відкритті проваджен­ня у справі пред'явлення позову до неналежного відповідача. При встановленні того, що відповідач є неналежним, останній може бути замінений тільки в стадії судового розгляду в порядку, встановленому ст. 33 ЦПК.

Відповідно до ч. 1 ст. 33 ЦПК суд за клопотанням позивача, не припиняючи розгляд справи, замінює первісного відповідача належним відповідачем, якщо позов пред'явлено не до тієї особи, яка має відпо­відати за позовом, або залучає до участі у справі іншу особу як спів­відповідача. Аналіз зазначеної норми цивільного процесуального за­конодавства дозволяє зробити такі висновки:

1. Заміна неналежного відповідача належним може відбутися тіль­ки за ініціативою позивача.

2. Обов'язковою умовою заміни неналежного відповідача належ­ним є клопотання позивача.

3. Клопотання позивача про заміну неналежного відповідача має бути розглянуте як відмова від позову щодо неналежного від­повідача.

4. Суд позбавлений можливості за своєю ініціативою проводити заміну неналежного відповідача.

5. При встановленні судом у судовому засіданні факту пред'явлення позову до неналежного відповідача при відсутності клопотання по­зивача він може залучити належного відповідача як співвідповідача.

На наш погляд, ст. 33 ЦПК має суттєвий недолік, який полягає у тому, що належний відповідач може бути залучений судом у справу як співвідповідач. Таке положення закону суперечить природі інсти­туту процесуальної співучасті, оскільки інтереси співучасників не протирічать один одному, а обов'язок відповідати за позовом у спів­відповідачів існує паралельно. У тому ж випадку, коли судом з'ясовано той факт, що позов пред'явлено не до тієї особи, яка має відповідати за позовом, і відома особа, яка має відповідати за цим позовом, і вона притягується до процесу, ні в якому випадку суд не може задовольни- 304 ти позовні вимоги щодо неналежного відповідача. Визнавши відпо­відача неналежним, суд вже заздалегідь вирішив питання щодо від­мови в задоволенні позовних вимог відносно неналежного відповідача. Тому доцільніше було б зазначити у ст. 33 ЦПК, що належний відпо­відач має бути притягнутий у справу не співвідповідачем, а як другий відповідач.

Відповідно до ч. 2 ст. 33 ЦПК після заміни відповідача або залу­чення у справі співвідповідача справа за клопотанням нового відпо­відача або залученого співвідповідача розпочинається спочатку.

іш—шшшшшш § 5. Процесуальне кравонастунництво

Згідно із ч. 1 ст. 37 ЦПК у разі смерті фізичної особи, припинення юридичної особи, заміни кредитора чи боржника у зобов'язанні, а та­кож в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідної сто­рони або третьої особи на будь-якій стадії цивільного процесу.

Сторона або третя особа може вибути з процесу з різних причин: у зв'язку зі смертю (фізичні особи), у зв'язку з реорганізацією (юри­дичні особи). Відповідно до статей 512 та 520 ЦК у зобов'язанні може мати місце уступка вимог позивача і переведення боргу відповідача. У названих випадках може відбутися правонаступництво, інакше ка­жучи, перехід прав та обов'язків однієї особи (правопопередника) до іншої (правонаступника).

Зміст ч. 1 ст. 37 ЦПК дозволяє сказати, що можливість процесуаль­ного правонаступництва визначається можливістю правонаступництва в матеріальному праві. У матеріальному праві виділяють універсальне та сингулярне правонаступництво. Універсальне правонаступництво має місце в тих випадках, коли перехід прав та обов'язків однієї юри­дичної особи до іншої відбувається в результаті реорганізації, а поміж фізичними особами — в порядку спадкування. Сингулярне правонас­тупництво має місце, коли сторона перепоступається правом вимоги, чи здійснює переведення боргу, або приймає борг іншої особи на себе. Розподіл матеріального правонаступництва на універсальне та сингу­лярне пов'язаний з об'єктом прав та обов'язків, що переходять до правонаступника.

Вирішуючи питання про можливість процесуального правонаступ­ництва в кожному конкретному випадку, слід мати на увазі, що смерть

305боржника викликає припинення зобов'язання, якщо воно нерозривно пов'язане з його особою і у зв'язку з цим не може бути виконано дру­гою особою. Зобов'язання припиняється смертю кредитора, якщо воно нерозривно пов'язано з особою кредитора (ст. 608 ЦК). Зобов'язання припиняється ліквідацією юридичної особи, крім випадків, коли за­коном чи іншими нормативно-правовими актами виконання зобов'язань ліквідованої юридичної особи покладається на іншу юридичну особу, зокрема за зобов'язанням відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я чи смертю (ст. 609 ЦК).

Процесуальне правонаступництво неможливе за позовами про стягнення аліментів, про відновлення на роботі тощо, оскільки ці ви­моги тісно пов'язані з особою позивача чи відповідача.

Слід також урахувати, що процесуальне правонаступництво не­можливе й у порядку уступки вимоги, якщо зобов'язання нерозривно пов'язане з особою кредитора, зокрема у зобов'язаннях щодо відшко­дування шкоди, заподіяної каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я чи смертю (ст. 515 ЦК).

Однак в окремих випадках закон зобов'язує кредитора передати свої вимоги іншій особі. Наприклад, до поручителя, який виконав зобов'язання, що забезпечено порукою, переходять всі права кредито­ра в цьому зобов'язанні, у тому числі і ті, які забезпечували його ви­конання (ст. 556 ЦК).

Переведення боргу як підстава процесуального правонаступництва допускається лише за згодою кредитора (ст. 520 ЦК).

Таким чином, в основі процесуального правонаступництва лежить правонаступництво в матеріальному праві, яке настало після відкрит­тя провадження в цивільній справі. Матеріальне правонаступництво може бути універсальним чи сингулярним, однак процесуальне право­наступництво, хоча і є необхідним наслідком правонаступництва в ма­теріальному праві, завжди універсальне: в рамках процесу правонас­тупник в усіх випадках цілком заміняє правопопередника і користу­ється комплексом процесуальних прав та обов'язків сторони чи третьої особи.

Процесуальне правонаступництво може мати місце на будь-якій стадії цивільного процесу — в суді першої інстанції, в апеляційному та касаційному провадженні, при перегляді у зв'язку з нововиявлени- ми обставинами та перегляді рішень Верховним Судом України, а та­кож у виконавчому провадженні. Такий висновок безпосередньо ви­пливає із ч. 1 ст. 37 ЦПК.

Правонаступництво в матеріальному праві, хоча і є основою про­цесуального правонаступництва, все ж не повинно розглядатися як безумовна підстава для процесуального правонаступництва. Згідно із пп. 1, 2 ст. 201 ЦПК у випадку смерті або оголошення фізичної особи померлою, яка була стороною у справі, якщо спірні правовідносини допускають правонаступництво, та закриття, приєднання, поділу, пере­творення юридичної особи, яка була стороною у справі, суд зобов'язаний зупинити провадження в справі. Провадження в справі зупиняється до вступу в справу або притягнення до справи правонаступника чи за­конного представника (ст. 203 ЦПК).

У випадку ж сингулярного правонаступництва (уступка вимоги, переведення боргу) вступ або притягнення до процесу правонаступ­ника відбувається без зупинення провадження у справі.

Після оформлення матеріального правонаступництва провадження в справі повинно відновитися і настає процесуальне правонаступни­цтво. Такий висновок випливає із змісту ст. 204 ЦПК.

На підставі принципу диспозитивності процесуальні правонаступ­ники користуються своїми правами тільки з власної ініціативи. Якщо позивач (правонаступник) не бажає вступати в процес, справа закри­вається за п. З ст. 205 ЦПК. У випадку повторної неявки в судове за­сідання позивача, якщо від нього не надійшла заява про розгляд спра­ви за його відсутності, суд залишає заяву без розгляду (п. З ст. 207 ЦПК).

Процесуальне правонаступництво відповідача також можливе лише в тому випадку, коли позивач дає згоду на провадження процесу з но­вим відповідачем. У випадку відсутності такої згоди справа повинна бути закрита за п. З ст. 205 ЦПК, оскільки позивач фактично відмов­ляється від позову до іншого відповідача.

Питання про вступ правонаступника в процес вирішується в судо­вому засіданні. Правонаступник повинен пред'явити в суд докази, які підтверджували б правонаступництво в матеріальному праві (свідоцтво про право власності, документ про реорганізацію юридичної особи, переуступний напис), а суд виносить ухвалу про те, що правонаступник замінив у спірних правовідносинах сторону, що вибула. Відмова суду в допуску правонаступника до процесу може бути оскаржена чи опро­тестована в касаційному порядку.

Системне тлумачення статей 37, 26, 27, 31 ЦПК дозволяє зробити висновок, що правонаступник сторони чи третьої особи, який вступив у процес, набуває всіх процесуальних прав та обов'язків свого право-

попередника. Відповідно до ч. 2 ст. 37 ЦПК усі дії, вчинені в цивіль­ному процесі до вступу правонаступника, обов'язкові для нього так само, як вони були обов'язкові для особи, яку він замінив.

Розгляд процесуального правонаступництва порушує й питання про те, у чому полягає відмінність даного інституту від заміни нена­лежного відповідача. Ці відмінності можна звести до наступного.

Процесуальне правонаступництво і заміна неналежного відповіда­ча мають різні процесуальні умови та підстави. Різними є і процесу­альні наслідки правонаступництва та заміни неналежного відповідача: при процесуальному правонаступництві правонаступник продовжує участь у процесі правопопередника, а процес продовжується з тієї стадії, на якій правонаступник вступив у справу. Тому дії, що були вчинені правопопередником, для правонаступника є обов'язковими. При заміні неналежного відповідача справа за клопотанням нового відповідача розглядається спочатку і процесуальні дії неналежного відповідача та їх наслідки не є обов'язковими для нового відповідача, якого залучено до процесу.

Таким чином, процесуальне правонаступництво — це заміна в про­цесі особи, яка є стороною чи третьою особою, іншою особою з пере­ходом до неї всіх процесуальних прав і обов'язків тієї особи, яку вона замінює.

Питання для самоконтролю

1. Чому сторін визнають головними учасниками цивільного судочинства?

2. Як відбивається на процесуальному статусі сторін те, що вони є учасниками (суб'єктами) спору про право?

3. Якою є природа процесуальної співучасті?

4. Якими є м ате р іа л ьн о - пр аво ві та процесуальні підстави

і наслідки визнання відповідача неналежним?

5. У чому виявляються особливості процесуального право­наступництва і його відмінності від правонаступництва у цивільному праві?

ГлаваХІІ і ТРЕТІ ОСОБИ