31. І.Франко як організатор, редактор і видавець періодичних видань.

Іван Франко (1856-1916) — автор майже 6 тисяч творів. Був редактором та членом редко­легії:

1. Журналів: «Друг», "Громадський друг", "Світ", "Зоря", "Правда", "Народ", "Життя і слово", "Літературно-нау­ковий вісник".

2. Газет: "Рrаса", "Діло", "Кurjer Lwowski".

Регулярно співпрацював з часописами "Рrawda", "Glos", "Wisla" (усі — Варшава), "Кraj" (Петербург), "Киевская старина" (Київ), "Die Zeit" (Відень) та ін. Франко разом з другом Михайлом Павликом видавали періодичні видання «Дзвін», «Молот», «Громадський друг», на сторінках яких були надруковані поезії «Каменярі», «Товаришам із тюрми».

У 1881 році Франко став співвидавцем часопису «Світ», після закриття (1882) якого працював в редакції часопису «Зоря» і газеті «Діло» (1883 — 85). 1888 Франко деякий час співробітничав у часописі «Правда». Зв'язки з наддніпрянцями спричинили третій арешт (1889). 1890 за підтримкою М. Драгоманова Франко стає співзасновником Русько-Української Радикальної Партії, підготувавши для неї програму, та разом з М. Павликом видає півмісячник «Народ» (1890 — 1895). 1894-1897 рр. Франко разом з дружиною видають  “Життя та слово”. Грошима журналу допомагала Леся Українка. Основна увага приділялась україно-російським зв’язкам і літературі. У 1895 році вісник перетворився переважно з літературного, історичного і фольклорного на вісник літературний, політичний, науковий. У 1897 році перестає виходити. Одна з основних причин закриття – матеріальні нестатки.

Франко був і редактором "Літературно-наукового вісника".

32.  Ідея боротьби в українській публіцистиці першої половини ХХ століття.

Поняття боротьби у публіцистичному лексиконi виникло раніше, нiж iдея державності. Преса була чинником боротьби за українську державність; тема боротьби за українські національні інтереси (політичні, економічні, культурнi) була однією iз провiдних. Осмислення ідеї боротьби відображає інтелектуальний рівень нації, спроможність її політичної думки.

Революцiї в Росiї 1905-1907 рр. загострили не лише класовi, але й нацiональнi суперечностi. Пацифiзм вождiв української революцiї, нерозумiння ролi армiї в державотворчому процесi, а очевидно i їхнiй страх перед кривавою боротьбою були серед причин поразки українських визвольних змагань.

Українська iнтелігенцiя втратила войовничiсть (на вiдмiну, скажiмо, вiд польської), iнстинкт боротьби. Коли ми говоримо про винятки, то маємо на увазi, М. Мiхновського. Він вважав, що соцiальнi проблеми можна розв’язати лише пiсля нацiональних, що сьогоднi треба воювати за великий iдеал волi рiдного народу, iдеал воскресiння однiєї великої неподiльної України вiд Дону до Сяну. В.Винниченко писав про «прекрасну, велику силу людини, – iнстинкт боротьби», вiн же вважав, що нацiональне питання треба розглядати в парi iз соцiальним питанням. Зрозумiвши помилковiсть московської орiєнтацiї, М. Грушевський закликав дивитися вперед. Свої погляди вiн висловив у циклi статей, що вийшли пiд назвою «На порозi нової України». Утопiчнiстю позначенi його статті про армію. С. Петлюра у багатьох листах виклав свої погляди на стратегiю визвольної боротьби, обґрунтував концепцiю цiєї боротьби: «Шлях звiльнення кожної нацiї густо кропиться кров’ю».

Пiсля поразки визвольних змагань починається новий етап як в осмисленнi поразки, причин цiєї поразки, так i в поглядах на суспiльнi процеси, на шляхи i способи здобуття державностi.

1921 р. вийшла друком праця В. Старосольського «Теорiя нацiї». Це була одна iз перших спроб осмислення теоретичних аспектiв нацiї, тут автор порушив i проблематику боротьби. Вiн пише про полiтичну боротьбу як про матiр нації.

1923 р. вийшла праця С. Рудницького «До основ українського нацiоналiзму». Рудницький був еволюцiонiстом, але крiм цього вiн уважав, що в людському суспiльствi, як i в природi, нема й не може бути рiвностi. Наявнiсть цiєї абсолютної нерiвностi, рiзницi i є пiдставою, чинником розвитку.

У войовничiй тональностi написано статтю О. Назарука «Чи зiйти спокiйно зi сцени?». Автор з гiркотою згадує, як у галицькому суспiльствi культивувався антимiлiтаризм, уважає, що в перiод ЗУНР не треба було вагатися, а розстрiлювати тих, хто ухилявся вiд мобiлiзацiї в армiю. О. Назарук закликав вiдмовитися вiд думок про мир i тишу, а думати про боротьбу i змусити до цього інших.

Iдеєю боротьби була перейнята уся публiцистична творчiсть Д. Донцова. В працi «Пiдстави нашої полiтики» (Вiдень, 1922). Вiн виходив iз принципу полiтичностi нації. Окреслив основнi моменти своєї концепцiї боротьби: не проти певного режиму, а проти агресивних намiрiв iнших нацiй. Доводив iсторично перспективну орiєнтацiю на Європу, а не на Москву – це, вiдповiдно було пов’язане i з пошуком союзникiв, вiн шукав соцiальну базу для боротьби за визволення. Для Д. Донцова «воля до нацiї» була синонiмом «волi до боротьби за нацiю».

У 1937 р. вiн видрукував у «Вiстнику» статтю «Filosophia militans»: «Фiлософiя мiлiтанс», не фiлософiя «миру i тишини». У статтi «Великий бенкет» (1937) Д. Донцов прямо ототожнює нацiоналiзм з бунтом – боротьбою.

З УВО починався процес формування визвольної концепцiї українського нацiоналiзму. Пропаганда iдей боротьби була одним iз завдань перiодичного органу УВО – журналу «Сурма» (ще були журнали «Січ», «Січові стрільці»).

Є.Коновалець, концепцiя визвольної боротьби: iдея державностi i соборності, що може згуртувати українцiв; державнiсть треба i можна захистити лише збройною силою; iдейно-полiтичною платформою бойової органiзацiї може бути лише український нацiоналiзм; орiєнтацiя на власнi сили; боротьба (збройна) вимагає професiйних знань, а тому готуватися потрiбно вiдповiдно, пiдготовка до майбутньої збройної боротьби не можлива не лише без професiйно вишколених кадрiв, але й без iдеологiчно-пропагандистського забезпечення. Свої погляди Є. Коновалець висловив у таких працях, як «Причинки до iсторiї української революцiї», «Причинки до iсторiї ролi Сiчових Стрiльцiв в українськiй революцiї», у статтях на сторiнках «Сурми», «Розбудови нацiї».

З утворенням ОУН iдея i проблематика боротьби дiстала на певному етапi теоретичне оформлення в концепцiї перманентної революцiї. Це чiтка i послiдовна цiлеспрямованiсть усiєї дiяльностi революцiйної органiзацiї: втягування в активну боротьбу щораз ширших кiл народних мас, плекання патрiотизму, а також і розбудова власного шкiльництва, «Просвiти» i економiки, бойовi виступи – i ця боротьба в результатi свого наростання завершується всенародним збройним повстанням. Одним iз теоретичних джерел цієї концепції була думка, висловлена в «Нацiоналiзмі» Д. Донцова, що полягала в розумiннi життя як вiчної боротьби. Преса ОУН: «Розбудова нації», «Укр. голос», «Голос», «Вісті», «Голос нації», «Наш клич», «Наш фронт», «Бюлетень КЕ ОУН на ЗУЗ», «Юнак», «Юнацтво», «Гомін краю», «Самоосвітник», «Наш світогляд». Перебували пiд її впливом, хоча були формально органами студентськими («Студентський шлях», «Студентський вiстник»), літературними («Дажбог», «Обрії», «Напередодні»).

Я.Стецько публiкувався на сторiнках «Студентського шляху». Стаття «Небезпечнi сугестiї» 1934 р. У статтi «Боротьба для боротьби чи змагання за вартостi» 1934 р. висловлює думку, що боротьба існує лише тодi, коли є змаганням за позитивнi, нацiонально-етичнi ідеали.

Преса легальних партiй (УНДО, УСРП, УСДП, згодом ФНЄ) постiйно критикувала як iдею збройної боротьби загалом, так i концепцiю «перманентної революцiї».