60. Національні пріоритети в телерадіожурналістській діяльності.

Необхідний відсоток національної аудіовізуальної продукції зазвичай запроваджуються країнами з метою захисту державної мови та ідентичності, задля захисту сектору національного виробництва, або ж переслідуючи обидві цілі разом. Логіка запровадження квот на вітчизняний контент для мовників полягає в тому, що таким чином вони більше інвестуватимуть у національний контент. Це може означати гарантований та відповідний обсяг контенту державною мовою (мовами).

Чого ми прагнемо досягнути з запровадженням квот на вітчизняний контент? Якщо мета полягає як у стимулюванні інвестицій у сектор вітчизняного виробництва, так і забезпеченні певного обсягу якісного контенту державною мовою (мовами), то слід знайти відповіді на такі запитання:

Якого роду продукція заповнює квоти на вітчизняний контент на сьогоднішній день? Яку частку цієї квоти становлять повтори? Скільки продукції має в основі міжнародні формати?  Хто виробляє продукцію, яка відповідає вимогам квот на сьогоднішній день?  Хто/скільки людей її дивиться або слухає?  Яка різниця між телебаченням та радіо на предмет бізнес моделей, виробничих потужностей та наявних національних творів?  Що дорожче для кожної радіостанції та телеканалу (або загалом для радіо на відміну від телебачення)  – власна продукція чи закордонний контент?  Якою є конкуренція для вітчизняних мовників – скільки альтернатив має аудиторія, як от закордонні телеканали, що транслюються через кабельні мережі та супутник, Інтернет-ЗМІ?

3 листопада 2011 року Верховна Рада ухвалила закон, що передбачає скасування квот на українську музику в ефірі та зменшення квот на національний аудіовізуальний продукт з 50% до 25%. Ухвалення цього закону - початок нової ідеологічної війни і спроба віддати український ринок в руки російському шоу- та медіабізнесу.

Квотування - один із небагатьох прикладів державної підтримки національних виконавців. Українські музичні медіа без національного продукту - це нонсенс!

Гарний приклад національних приорітетів на телебаченні і радіо: Франція вимагає від радіостанцій трансляції 40% французької музики,  половина якої мусить бути від нових митців. Вимагає від телеканалів трансляції 40% оригінальних французьких творів.

61. Нелегальні видання в Україні 60-80-их років хх століття (передумови виникнення, провідні видання, проблематика

1964 року підпільна націоналістична організація «Український Національний Фронт» видала перше число машинописного журналу «Воля і Батьківщина» (загалом відомі 16 випусків). Відтак, у січні 1970 р. львівський журналіст В'ячеслав Чорновіл розпочав випуск машинописного журналу «Український вісник», який став найвідомішим органом незалежного слова в радянській Україні. Після розгрому редакції, група дисидентів (Степан Хмара, Олесь і Віталій Шевченки) зробили спробу відвести підозри від редактора Чорновола, випустивши незалежно від нього 7 і 8 числа «УВ». Видавці були так само вирахувані КДБ й покарані багаторічними термінами. Водночас інша група підпільників — «Українська загальнонародна організація», або як її ще називають УНФ-2, під керівництвом Миколи Крайника видає кілька чисел ще одного «Українського вісника».

В Україні з початку 1960-х років активно поширювалися у «Самвидаві» поезії Ліни Костенко, Миколи Вінграновського вірші і щоденник Василя Симоненка, інших шестидесятників.

Серед найважливіших текстів українського «Самвидаву» були трактат Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», опублікований, у формі листа до ЦК КПУ у грудні 1965 р., збірник матеріалівВ'ячеслава Чорновола «Лихо з розуму» про арешти і суди 1965—1966 рр.(1967), твори Валентина Мороза, Євгена Сверстюка, Михайла Осадчого, Василя Голобородька, Ігоря Калинця, Василя Стуса, Миколи Холодного.

У «Самвидаві» поширювалися також передруки в українських дореволюційних, з західно-українських і еміграційних видань, зокрема з історії й публіцистики (Івана Франка, Махайла Грушевського).

Більшість з публікованих у «Самвидаві» писань і документів були одержані за кордоном й передруковані у видавництвах «Сучасність» (з 1965 р.), «Смолоскип» разом з Першою Українською Друкарнею у Франції {з 1967 р., у тому числі всі випуски «Українського Вісника») та ін. Деякі з них були також видавані англійською (праці Чорновола, Дзюби, Мороза та зб. документів), французькою (Чорновола і Осадчого) й іншими мовами.

Перше періодичне видання рок-самвидаву побачило світ не в Ленінграді, Москві чи Свердловську — визнаних центрах радянської сучасної музики, а в Харкові — «Бит-Эхо», редактором якого був Сергій Коротков. Натомість, добре описана в літературі історія розгрому львівського мистецького альманаху «Скриня» (Григорій Чубай, Віктор Морозов, Юрій Винничук, Микола Рябчук та інші).

У 1989—1990 бурхливо розвивався періодичний самвидав — газети, журнали, бюлетені, вісники, альманахи. Під час перебудови в УРСР вийшли понад 1200 неофіційних видань, найбільш відомі з яких — «Поступ», «Голос відродження», «Євшан-Зілля», «Кафедра», «Вільне слово» тощо.

Самвидавівські видання, поширювані через західну українську періодику, були джерелом об'єктивної інформації про ситуацію в Україні для діаспори. Ця періодика поширювала самвидавівські матеріали серед емігрантів. С. існував й у другій половині 80-х (журнал "Кафедра", редагований М.Осадчим, альманах "Євшан", який редагували Ірина Стасів-Калинець, В.Стецюк, І.Кали-нець). С. — найвагоміший внесок шістдесятників у рух опору.